Орфей з берегів Тежо
Піскунова С.І.
У Росії, як і в інших
запіренейскіх країнах, Камоенс був і залишався довгий час відомим тільки
як один із самих прославлених творців віршованого епосу Нового часу --
в одному ряду з Данте, Тассо, Мільтон ... Велич, височина,
монументальність - слова, які найчастіше застосовуються до епосу.
Дійсно, герої "Лузіад" - люди, що зробили більше, ніж
дозволяють людські сили, що осмілилися порушити "заповідні межі"
- Пізнали вкрай світу і своїх власних сил надмірність
( "мера" та "межа" дуже близькі за змістом). Вони --
"напівбоги", що беруть участь у дійстві поеми поряд з богами, титани,
користуючись поширеною метафорою. Але є серед персонажів поеми і
достеменний гігант Адамастор, істота страхітливого вигляду, звернене в покарання
за любов до морської німфі Фетіді в прибережну гору - мис Бур (мис Доброї
Надії). Трагічна участь Адамастора - свідчення того, що в поезії Камоенса
з поняттями "безмежність", "велич",
"безмір" з'єднані не тільки "діяння",
"слава", "імперія", "безсмертя",
"гордість", але і "страждання", "біль",
"самотність", "туга. Причина мук, на які приречений
Адамастор, він сам, його "бридка величина" (тілесно втілене
"велич"), його надмірні, що перевершують межі здійсненного
бажання, бо немає такої німфи, любов якої могла б наситити пристрасть гіганта!
Перетворення велетня в гору - образний аналог смерті в міфопоетичної
всесвіту Камоенса - не звільняє Адамастора від страждань:
безсило-непорушний, він бачить, як, примножуючи його тугу, хлюпається біля його скель
недоступна німфа ... Велике страждання, безмірна біль, невтолима любов,
безмежна туга - все це постійні мотиви ліричної поезії Камоенса,
вклав в уста гіганта повість і про самого себе, що писав про самого себе в
канцоні "Амур мені наказав оспівати приємно ...":
Таку помста мені приготував він,
Що раптом знайшов я замість властивостей
природних
непорушно скель холодних ...
(перев. М. Квятковський) [2]
Народження на світ титану,
чудовиська, героя в міфах завжди відбувається при незвичайних обставинах,
супроводжується землетрусом, сонячним затемненням, бурею, вселенським пожежею --
таким бачив день своєї появи на світ творець Адамастора:
Хай згине день, в який я
народжений!
Шлях не повернеться в світ, а коли
повернеться,
Нехай навіть Час в страху
здригнеться,
Нехай на небі погасив сонце
він ...
( "Хай згине день, в який
я народжений !..).
(перев. В. Левик)
І доля, за життя настільки
ворожа до поета, розпорядилася виконати її несамовитий побажання: ми не
знаємо ні дня, ні навіть року народження Камоенса. Можна припустити, що народився
він наприкінці 1524 - початку 1525 в Лісабоні. Там же і помер: датою смерті
поета прийнято вважати 10 червня 1580. Чим були заповнені роки його
життя "? Ситуація, що до початку нашого століття біографія Камоенса у своїй
здебільшого - плід захопленого фантазування шанувальників, у меншій --
результат гіпотетичної реконструкції дослідників: дуже мало
документально зафіксованих фактів, дивно скупі повідомлення
сучасників.
Про дитячі та юнацькі роки життя
Камоенса практично нічого не відомо. Припускають, що він навчався в Коїмбре,
була тоді одним із центрів португальського гуманізму: імені Камоенса в
списках студентів університету не значиться, але університетська освіченість
поета, його здатність мислення, духовно переселятися у світ "древніх"
дають про себе знати в кожному рядку його поеми, в його ліриці і драматургії. У
початку 1540-х років Камоенс з'являється в Лісабоні. Мабуть, він прийнятий при
дворі і, у всякому разі, у будинках столичних грандів: найближчим другом поета
був син графа де Ліньярес, дон Антоніо де Норонья, що загинув в 1553 році в
Сеуті, у віці сімнадцяти років. Але до того, у другій половині 40-х років, у
Сеуті служив сам Камоенс. Захищаючи цей важливий опорний пункт португальців на
південно-африканського узбережжя, в боях з маврами, він втратив праве око.
Що змусило Камоенса
завербуватися в солдати? У віршах, написаних у Сеуті, він говорить про "жорстокому
Долі ", отторгнувшем його від" колишньої блаженства ", вигнав його з
світу, в якому він був щасливий. В елегії, що починається словами "Овідій,
чоловік з Сульмони, вигнанець ...", Камоенс прямо порівнює себе з римським
поетом, що закінчили життя далеко від батьківщини.
Ці та інші рядки стали грунтом
для виникнення легенди про любов поета до дами, що стоїть набагато вище за нього в
соціальної ієрархії, любові, через яку він був вигнаний з Португалії. Але слово
"Вигнання", не раз миготять у віршах Камоенса, не завжди "вигнання"
в точному сенсі: трапляється, воно означає "Відторгнення",
"Знедолені", а то й просто "зміну місця". Часто
"вигнання", про який пише поет, постає як добровільний
вчинок, як жест людини, який втратив всякі надії. У листі з Сеути --
одному з чотирьох що дійшли до нас листів Камоенса - є такі слова: "Наскільки
плачевно положення того, хто думає, що зміна місця може змусити
змінитися почуття "[3]. Категорично стверджувати, що Камоенс був
вигнанцем, засланцем, не можна, але, поза всякими сумнівами, він був і завжди відчував
себе ізгоєм, тобто, в точній відповідності зі словниковим значенням слова,
"людиною, що вийшла зі свого колишнього соціального стану і позбавленим
засобів до існування ", Бідність, якщо не злидні, була однією з важливих
причин, змушували Камоенса пускатися в авантюри, ризикувати життям.
Я не зустрічав людського
співчуття;
При першому ж небезпеки пішли
Мої друзі проти мене з усіма;
А далі - не залишилося і землі:
Куди б я міг ступити, і для
дихання
Не стало повітря; розпалося Час
І Світ; наскільки тяжко цієї таємниці
тягар:
Народитися, щоб жити, і не маючи
Для життя нічого, чим можна
жити ... -
(перев. М. Квятковський)
напише пізніше, вже в Індії,
Камоенс в канцоні-сповіді "Прийди до мене, мій вірний секретар ...".
Та й чи могла його доля
скластися інакше? Адже Благо, якого шукав поет, не було разменіваемо на
блага, до яких прагнули багато його сучасників.
О ви, хто чесним змінив
дорогах,
Чия мета одна: достаток і
спокій,
Ви блага жадібної ловите рукою ... -
(перев. В. Левик)
C обуренням звертався Камоенс до загрузла в турботах про
примноженні багатств натовпі. В уже цитованому листі з Сеути він з чималим
презирством відгукується про столичний дворянстві - про аристократа природжених і
знову мішані: "вони не те, що біднота: наводять одну тугу й нудьгу,
хизуються своїм благородством, але ж як зерно ні вей, все одно солома
попадеться! "[4]
Після повернення з Сеути в
Лісабон Камоенс, про що свідчать два інших його листи - веде подвійну
життя, втім, дуже характерну для тієї епохи: поета-Ескудеро [5] і мешканця
міського дна. 16 червня 1552 під час збройного нічного нападу він
ранить королівського стременного і опадає до в'язниці. Стременний великодушно
прощає кривдника, а король в наказі про помилування від 7 березня 1553
надає Камоенса свободу, тим більше, що молодий дворянин ось уже три
року як завербувався для несення служби в Індії. Наприкінці березня Камоенс
залишає батьківщину.
У вересні 1553 він прибуває
в Гоа - столицю індійських володінь Португальської корони, і починаються його
поневіряння по Азії. У тому ж році поет бере участь у військовій експедиції
Малабарського уздовж берега, у лютому 1555 в поході португальської ескадри в
район Мекки, де під час стоянки на мисі Гвардафуй пише канцони "Поблизу
сухих, безплідних, диких гір ...". У ній, як і в пізнішій канцоні
"З надзвичайною силою ...", складеної на одному з Молуккських островів,
поет розмірковує на свою незмінну тему - про те, що йому немає місця на землі: ні
на зелених луках його дитинства, ні на величезних просторах що розкинулася в двох
півкулях Імперії. Доля, бажаючи примусити великої людини --
"гіганта" Луїса де Камоенса впокориться, відчути, що він за все
лише "хробак земної", кидала його на скелясті острови та скелі, стискаючи
навколо нього простір.
згодні не піддається перевірці
відомостями, під час перебування в Азії, Камоенс був призначений у Макао
"розпорядником майна померлих і без вісті зниклих". Ймовірно,
саме на зворотному шляху з Китаю до Індії корабель, на якому плив Камоенс, в
гирлі Меконгу зазнав аварії. Камоенса вдалося врятуватися і врятувати майже
закінчену рукопис "Лузіад". Але в морських хвилях, як свідчить одна
з легенд, на його очах втопилася його кохана, прекрасна китаянка, яку
він оспівав під ім'ям Дінамене.
В Індії Камоенс не розбагатів. За
нестачею коштів повернення поета на батьківщину розтягнулося на два болісних
року з довгою затримкою в Мозамбіку. У 1570 році він прибуває до Лісабона. Його
єдиним багатством, привезеним з-за океану, була рукопис
"Лузіад". У 1572 році поема вийшла з друку. Молодий король дон
Себастіан, якому Камоенс присвятив поему, призначив автору "Лузіад"
невелику пенсію: на неї поет разом з матір'ю зміг проіснувати в останні
роки життя.
Перша збірка ліричних
творів Камоенса побачив світ лише у 1595 році, через п'ятнадцять років
після смерті поета.
У віршах Камоенса багато разів,
нав'язливо, заклінающе звучать імена його переслідувачів: Доля, Випадок, Рок,
Зірки ... Нерідко на їх місці або в одному ряду з ними з'являється слово
"Фортуна" - образ-символ, що вбирає в себе камоенсовскую трагічну
концепцію дійсності: саме вона, а не добру Провидіння, керує ходом
подій в світі, що у своїх зовнішніх, доступних людському досвіду і розуму
проявах, постає як загальний розлад, розпад, хаос, як торжество
нісенітниці і несправедливості. "Октава про несправедливе устрій світу,
присвячені дона Антоніо де Норонья "(створені імовірно незадовго
до відплиття Камоенса до Індії) - найбільш закінчену вираз філософських і
суспільно-етичних поглядів поета-гуманіста доби трагічного Відродження,
сучасника (в межах доби) Мікеланджело і Торквато Тассо, Ронсара і
Монтеня, Шекспіра і Сервантеса.
Ця епоха ще така близька до
Ренесансу, нерозривно з ним пов'язана. Від Ренесансу в творчості Камоенса
титанізм зусиль, спрямованих на протиборство з Долею, платонічний
мірвовоззреніе, сполучена з платонізму поетична традиція --
"петраркізм", захоплення багатством і різноманіттям земного буття,
сама система жанрів поетичних - сонет, канцони, ода, епопея, Еклогіт ... Але як
часто ренесансні образи та форми лірики Камоенса несуть на собі печатку
надприродною напруженості або маньерістской спустошеності, самі себе спростовують.
Досить уявити один біля одного хохочущіх велетнів Рабле і трагічного
титану Адамастора, щоб уявити відстань, яка відділяє століття Камоенса від
"золотого століття" гуманізму.
Гуманісти вважали, що людина в
відповідно до вищих зразками сам творить себе і свою долю, що його доля
- Безпосередня проекція на дійсність його особистих переваг і
заслуг ...
Хто б міг бачити розбійника,
лиходія,
Що брехнею, блудом і вбивством
жив,
Що гірших страт гидотою
своєю,
На думку людському, заслужив -
А нині всіх багатший і знатніше,
обласканий випадком, Фортуні мил ...
(перев. А. Косс)
- риторично запитує Камоенс в
"Октава ...".
На "чесного з
всіх ", навпаки, обрушуються гоніння. Жити відповідно до своїх
ідеалами, принципами, у згоді зі своєю совістю значить заздалегідь приректи себе
на негаразди. Але так було споконвіку, і крах гуманістичних ілюзій про
гармонії, що існує нібито між особистістю і її суспільним становищем,
означає лише повернення речей на круги своя: "завжди Фортуна невірна
була ". Поета більше лякає те, що сам гуманістичний ідеал людини,
могутньої, діяльною індивідуальності, "філософа і мудреця", таїть у
собі інший образ - человеколюбивого гордія, хижака-індивідуаліста, що жадає
не тільки урвати в життя "хоч дещицю нетривких благ", але й
домогтися популярності, слави за всяку ціну. Тут Камоенс дотепно згадує
Діогена, який "напоказ багатство зневажав". По-справжньому жахає
автора октав безплідність і безглуздість будь-якого діяння і бажання, спрямованого
на зовні і надмірне:
Що в мандрах своїх ви
знайшли,
Пізнавши иль підкорили полземлі?
(перев. А. Косс)
- волає він до "доблесним
тіням "Цезаря і Платона. Для одного" промчали швидко влади
часи ", інший" дні життя короткої виснажував в праці ", і ні той,
ні інший, здається тому, не досяг бажаного. Вирвавшись з ланцюжків Фортуни,
вони опинилися у владі Часу. Тема Часу виводить октави Камоенса як за
межі традиційних стоіцістскіх міркувань про всесилля Фортуни, так і за рамки
ренесансних ілюзорних уявлень про необмежені можливості,
що відкриваються перед індивідуумом на шляху його самоствердження.
Час - одна з основних
персонажів камоенсовской лірики. Час все змінює, приводить в рух (або
ж вона сама - загострене відчуття стрімких змін, що відбуваються на
очах поета ?):
Змінюються і час, і мрії;
Змінюються, як час,
подання.
мінливі під сонцем все
явища,
І світ повсякчас бачиш новим ти ...
(перев. В. Левик)
Рух часу --
односпрямований, векторний процес, підпорядкований сумної закономірності: все
на світі змінюється від гіршого до ще гіршого, будь-яка зміна приносить
тільки розчарування і в черговий раз нагадує про неміцності будь-якого успіху,
будь-який удачі.
Однак, подібно до героя Шекспіра,
побачивши, що "світ розколовся" і що він "народжений відновити
його "(переклад Б. Пастернака), Камоенс прагне у своїй поезії відновити
розпадається цілісність світобудови, виявити в уявній хаотичному і
абсурдному бутті якийсь порядок, узгодити, гармонізувати земне й небесне,
реальну людину і його ідеальний образ, вічне і швидкоплинне, дійсність
і уяву.
У пошуках душевної гармонії
Камоенс не раз згадує про гораціанском ідеалі блаженної сільського життя.
Прикінцеві строфи "Октав про несправедливе устрій світу ..."
зводяться до вихваляння простого, невибагливого, але повного інтелектуальних
утіх існування на лоні природи. Такого роду настрої були взагалі вельми
поширені в середовищі пізніх гуманістів: не випадково саме в ці ж роки під
пером співвітчизників Камоенса - Бернардина Рібейро і Жорже де Монтемора --
народжується жанр пасторального роману.
пасторальний ідеал - світ,
випав з часу, точніше, світ, у якому час рухається по природному,
замкнутому колу і не несе з собою ніяких якісних змін. Але
пасторальна ідилія постає перед поглядом Камоенса як утопія, як
недосяжний міраж, поряд з яким більш реальним здається інший результат --
безумство:
Отже, пане, хоч нам часом
страждання
Фортуна шле, всі шанують її закон.
Вільний той, хто чужий і почуттів,
і знання,
Той, хто здатності бажати
позбавлений ...
(перев. А. Косс)
Ці рядки перегукуються з
знаменитим чотиривірш Мікеланджело:
Мовчи, прошу, не смій мене
будити.
О, в це століття злочинний і
ганебний
Не жити, не відчувати - доля
завидний ...
Відрадно спати, втішний каменем
бути.
(перев. Ф. Тютчева)
Тільки от думки "Відрадний
каменем бути "Камоенс, напевно, не взяв би, хоча не раз, і не тільки в
епізоді з Адамастором, уявляв себе зверненим на камінь: у цьому образі для
нього був укладений весь жах буття. Бо подолати ентропію, перемогти все
яке погіршується Час можна тільки в русі ж, у подоланні простору і в
возз'єднання минулого і майбутнього, в динамічному зусиллі духу і розуму.
Зміни драматичні, але справжня трагедія починається тоді, коли нічого вже
не можна змінити:
... І страшно те, що година проб'є,
може,
Коли не стане у світі змін.
( "Змінюються і час, і
мрії ...". Перев. В. Левик)
Страшно, коли виявляється,
що у світі є речі, не підвладні часу: "кам'яне серце" дами
(сонет "Хоч час день за днем, за часом час ..."), любов,
заволоділи всім єством поета, пам'ять, наступна за ним по п'ятах. Камоенс
часто постає у віршах людиною, що пройшли до "останньої межі",
що дійшли до меж страждання. Йому вже нема чого втрачати, і він прагне лише спокою і
забуття.
І все ж, спогади, які
так наполегливо жене від себе поет, це єдина опора на його великотрудній
шляху. Лірика Камоенса - лірика спогади, туга за втраченим?? у блаженства,
створена за сто років до епосу Мільтона і передбачають багато, ситуації
суб'єктивно-споглядальної лірики романтиків. Поет-вигнанець живе ілюзією
присутності втраченого в його уяві, ідеалом, відображеним у його
свідомості:
Адже образ, добре, світле
несучий,
Що в мене відібрано розлукою.
Дарує мені радість хоч у
уява,
А тому я упиваюся борошном,
являєшся мені кожну мить
Далеко від вас ваш образ
всюдисущий.
(перев. А. Косс)
Цей "всюдисущий" образ
не просте відображення прекрасного лику коханої у свідомості поета, а, в
згоді з вченням неплатників, але результат творчого зусилля, підсумок
"роботи" його душі. Очищена в "вогні бажання" від усіх
низинних помислів, душа підноситься до ідеалу, до самої ідеї досконалості,
первообразу, що гине, земної краси коханої (ода "Коль забажати
безмірно ..."). Ця справжня, духовна краса прихована від суєтних поглядів
непосвячених. Протиставлення "смертних очей" і
"безсмертного ока", "зовнішнього" і "внутрішнього"
зору - найважливіше для всієї системи образів Камоенса. Воно дозволяє, здавалося
б нерозв'язну, антитезу "блаженне минуле - сумне сьогодення":
відстань, час і нездійснені бажання тільки підсилюють гостроту
внутрішнього зору, і тоді страждання набуває в самому собі зцілення, туга
обертається втішний думкою про перевагу обраного для поета самої
долею "ракурсу" споглядання "краси безцінною". Вигнанець
виявляється обранцем, піднесеним "над людською юрбою".
У неоплатонізмі - філософії,
мала широке поширення в середовищі гуманістів XV-XVI століть, як і в гораціанском
ідеалі, Камоенс шукав не тільки втіхи, але і порятунку від нісенітниці і хаосу
існування, відривати його емпіричному, "зовнішньому" погляду, його
очам, багато мандрував і багато чого побачили людини. Неплатників --
Марсіліо Фічино, П'єтро Бембо, Леон Ебрео, з писаннями яких Камоенс,
очевидно, був знайомий, що у світі є сила, одухотворяє все, що існує і
що надає всьому сенс і зв'язність. Ця сила - любов: "вона вершить, в матерію
впровадити, причин і наслідків зв'язок "(перев. Е. Вітковського). Злиття,
взаємопереходів однієї речі в одному, духовна смерть-метаморфоза - такий
представляли неоплатоніками любов.
Хто любить - спонукуваний мрією,
У улюблене своє перетвориться.
Так мені - чого бажати, до чого
прагнути?
Воно в мені - бажане мною ...
(перев. В. Левик)
Але є в цих рядках
холоднувато риторика, викриває їх приналежність до петраркістской
поетичної традиції. Петраркістская струмінь в ліриці Камоенса досить сильна,
починаючи з численних переказів-перекладань сонетів Петрарки, Б. Тассо,
П. Бембо і їх послідовників - іспанських поетів Гарсіласо де Ла Вега і Хуана
Боскана і закінчуючи витонченими стилізаціями з явно іронічним підтекстом.
"Петраркізм був тим
напрямком в поезії, яка художньо найбільш повно втілив
неоплатонічну теорію кохання ... Оголошуючи творчість Петрарки своїм зразком ...
петраркісти XV-XVI століть разом з тим багато в чому односторонньо розвивали художні заповіти
свого великого попередника. ... Арістократізіруясь, петраркістская
лірика ... додає любові відтінок психологічно й інтелектуально витонченою, але
умовною і розумової гри ... Виникають певні стереотипи, штампи в
зображенні почуттів, в характеристиці любовної ситуації - взаємин поета
і його коханої, у відтворенні її зовнішнього вигляду. Одночасно
формальна досконалість стає самоціллю "[6]. У поетичній спадщині
Камоенса чимало віршів, перш за все сонетів, до яких застосовується ця
характеристика.
Образ коханої поета,
відверто умовний, збірний, зведене майже до єдиної деталі --
очам, що виділяють неземне сяйво, що змагаються з зорею і що затьмарює блиск
сонця. Всі інші, також традиційні, атрибути її зовнішності - кришталь століття,
білизна чола, золото волосся, рубіни губ для Камоенса другорядні, чисто
декоративні. Головне - її погляд і акомпануючих йому м'яка посмішка і спокійний,
"домашній лад речей".
На перший погляд може
здатися, що петраркістская лірика Камоенса, як і творчість його великого
попередника, прагне відобразити внутрішню конфліктність любовного
переживання. Проте, як уже говорилося, справжня драма, відбилася в
творчості португальського поета - драма відторгнення, драма розірваності НЕ
свідомості, але часу. Поет, що жадає бути, жити в сьогоденні, змушений перебувати
розірваним між спогадами про минуле і ілюзорними надіями на майбутнє:
... Мені тільки пам'ять про минуле
дана,
Щоб смертною тугою мене томила
про щастя нездійснене вона.
( "Я жив, не знаючи ні туги,
ні сліз ... "Перев. А. Косс)
На тлі цієї невигадані драми
конфлікти Розуму і Любові, високого, споглядального поклоніння Дамі і низькою,
спраглій задоволення пристрасті, інші традиційні теми-контроверзи
виявляються лише приводом для твору витончених парадоксів. Наприклад, для
докази того, що переможений в любовній битві виявляється переможцем,
що Розум, що вступає в бій з Любов'ю, тільки розпалює Любов і перетворюється на
свою протилежність (сонет "Любов зазвичай Розум перемагала ..."). На
перший план у цих віршах виступає саме мистецтво поета, його дар
відкривати в слові різні значення і "таємно" підставляти одне на
місце іншого, граючи з читачами в загадки: результаті відбувається
развеществленіе слова, який зникає в тумані багатьох сенсів.
Ігрове почало особливо відчутно в
віршах Камоенса, написаних у розмірі "редонділья" - у
восьмісложном, легкому вірші, що затвердилася спочатку в іспанській письмовій
поезії XV століття і тісно пов'язаний з
середньовічної поетичною традицією. Ця форма, у її двох різновидах --
"Глоса" і "волтас", переважає в ранній ліриці Камоенса,
хоча і зберігається в його пізній творчості. Таким чином, Камоенс, подібно
багатьом поетам Відродження, орієнтується не тільки на учено-гуманістичну
культуру, на "італьянізірованние", класичні форми вірша, а й на
фольклорну, пісенно-поетичну традицію.
Проте вірші-редондільі в
здебільшого існують у творчості Камоенса відокремлено від віршів
класичного стилю, хоча в них нерідко варіюються мотиви "високою"
лірики, як, наприклад, в редондільях "Доні Гіомар де Бласфе, опал
обличчя своє вогнем свічки "(СР сонет" Амур, на восковому дрімав
ложі ..."). Окремішність ця визначається позаособистісної інтонацією вірша
редонділій, установкою на гру в "простоту",
"невигадливості", на якій, втім, ховаються витонченість смаку і
вишуканість почуттів. Навпаки, сонети, елегії, оди, канцони Камоенса, навіть
самі стилізовані, претендують на те, щоб сприйматися як сповіді, як
вираження особистих переживань поета. Творець редонділій виходить із заданої йому
чужими, іноді "нічиїми", фольклорними, рядками теми та прагне
витягти з неї всілякі ефекти: переосмислити в несподівано-парадоксальному
або в комічному плані, розвинути в ланцюг хитромудрих уподібнень.
Редондільі Камоенса
"Послання до одній дамі" починаються з обігравання трьох значень
португальського слова "pena" (горе, перо для письма,
пташине перо) і розгортаються в ряд екзотичних порівнянь, запозичених з
природничо-наукових творів, античної міфології, легенд і чуток. Очевидно,
поетові важливіше вразити адресата "списком чудес", ніж переконати в
глибині свого почуття. Стиль цих редонділій, як і багатьох інших творів
Камоенса, - стиль словесних арабесок, сплетення мотивів, почерпнутих з
середньовічного фольклору, мавританського побуту, стиль, в якому почуття
матеріалізуються, перетворюючись в кольори, звуки, запахи, і де людина губиться
серед дивовижної природи, - отримав назву "мануеліно". Пізня
готика і раннє бароко (Маньєризм) майже впритул зійшлися в
"мануеліно", що склався у португальському мистецтві на початку XVI століття в роки правління короля Мануела Щасливого.
У стилі "мануеліно"
особливе місце займає так званий феномен "відлуння" [7]. Це - стиль
відголосків, перегуків, відбитків, розсіяних променів і звуків. Кожна строфа
редонділій містить відгомін рефрену - "моте". У кожному сонеті
Камоенса є, щонайменше, два-три слова, поставлені в різні позиції,
але так, щоб відчувалася їх перекличка - і звукова, і смислова, коли одне
слово використовується в різних значеннях (на жаль, в перекладі це
відтворити майже неможливо). Німфа Ехо фігурує просто як персонаж
багатьох віршів Камоенса. Камоенс часто перекладати на свою мову строфи інших
поетів, зовсім не збираючись робити "переклад" в сучасному розумінні
слова. І хіба його основна тема - спогад - не відлуння минулого в сьогоденні?
Але якби платонічна
любов-ідея чи куртуазна любов-гра одні тільки визначали настрій
"арфи-флейти" Камоенса, навряд чи були б повні такий, майже фізично
відчутною, тугою його сонети, звернені до Дінамене - коханої, похованої
під морськими хвилями ( "Як тільки ніч, змінюючи день перекручених ...",
"Ах, Дінамене, твій пропав і слід ..." та інші). Жага володіння
коханій - хай ілюзорного, хай уві сні - мучить поета:
О, світлий сон, солоденький,
свавільний,
Продовж ще обман блаженний свій!
Він у забутті володів мою душу,
І прокинутися було б занадто
боляче ...
(перев. А. Косс)
Бо Камоенс, як він сам писав про
собі, був людиною "з плоті і відчуттів", співаком богині, яка
привела в його поемі кораблі та Гамір до Індії і обдарувала мореплавців шлюбним
бенкетом на "Острові Любові" (пісня IX), богині, яка не раз, сліпучо-нахабна, всепобедная, з'являється в
його віршах, затуляючи собою пастушок-горянок і без почуттів дам, - співаком
Венери. У творчості Камоенса "два об'єкти - Лаура (тобто петраркістскій
ідеал. - С.П.) і Венера протистоять один одному ", - відзначає А.-Ж.Сарайва,
- "Поет не може злити їх в один образ" [8]. Жага піднесення в
область чистої Краси і прикутість до землі, до плоті ( "Бути замкненим в
ганебну в'язницю ..."), борошна уяви і захват, що виникає з
споглядання реального світу, драматично контрастують в ліриці Камоенса. Ода
"Спокійним, ясним днем ..." і Еклогіт "Два фавна", а також
ряд сонетів на міфологічні сюжети, включені в даний збірник,
представляють "язичницького" поета Камоенса, "Рубенса поезії".
І ода, і Еклогіт оповідають про
любові-пристрасті, про Ерос, що панує в світі, породжує героїв і веде не до
уявної, духовної "смерті" - перетворення закоханого в предмет
своєї любові, а до смерті-метаморфозу в самому реальному сенсі слова. Недарма в
Еклогіт традиційні для цього жанру персонажі пастухи замінені сатирами --
Козлоногий божками, стародавніми персоніфікації чуттєвого жадання. Вода --
"кришталева Венера", джерело життя, колиска богині любові, вабить до
собі героїв камоенсовскіх віршів, омиває молоді прекрасні тіла:
... Ось молода німфа
спішить з подругами до зерцале вод
І, білизною сяючи,
Свої краси вологи віддає ...
( "Спокійним, ясним
вдень ...". Перев. М. Квятковський)
У "Двох Фавна" Камоенс
НЕ перекладати, як то може спочатку здатися, сюжети "Метаморфоз"
Овідія. Головне для поета - пластичне відтворення кульмінаційного епізоду
Кожна історія - самого процесу метаморфози:
Але ось і їй черга понапинають долоні,
Для них гілками стати прийшла
пора,
І на ногах, і на прекрасному стані
Вже виникла груба кора ...
Головне - живописання,
одухотворених спогадом про пережитий пристрасті-страждання, про рослини,
птахів, звірів, камнеях, річках ... Мова другу фавна - арабеску, сплетений з
натяків на овідіевскіе повісті, нанизаних на рефрен-звернення --
"погляньте!", "ви побачите Людського !".
Погляньте на дерева, у чиїй сіни
Квіти, настільки вам люб'язні,
нерідкі, -
Любові причетні були і вони,
Досі біль відчувають гілки ...
Мова фавна галузиться, що обтяжує
пишними квітами метаморфоз, кожна з яких готова згорнутися в
бутон-метафору:
знайти чи важче
чарівні грона винограду,
Чим на лозі, що обвиває в'яз?
(перев. Е. Вітковського)
Цей образ зрушує метаморфозу до
метафору, сенс якої, бо хто любить - опора коханої.
Але і метаморфоза, і метафора
звернені до ока: метафора, говорив Федеріко Гарсіа Лорка, - "квітка,
який розпускається на полях зору ".
Так, поряд з Камоенса-петраркістом,
розвинути в собі до незвичайності дар духовного бачення чистих ідей,
безсмертної краси, встає Камоенс - співак звучить і блискучого,
пронизаного струмами земних пристрастей, миру. Паралельний розвиток у творчості
Камоенса двох поетичних стилів найбільш наочно втілює його внутрішню
суперечливість, виявляє марність зусиль поета возз'єднати розпалися
сфери буття.
Дослідження останніх років
спростовують поширену думку про те, що після повернення з Індії
Камоенс нічого не писав. Зокрема, октави "Прохання правителю від
шляхетної пані ...", вірші, дуже камоенсовскіе за духом і за стилем,
пронизані духом толерантності та гуманізму, могли бути створені тільки останнім
десятиріччя життя поета. "... І милість до занепалим закликав" - ці слова
міг би сказати про себе і пописувач октав-прохання.
Збіг багатьох мотивів,
настроїв, іноді навіть інтонацій лірики Камоенса і поезії Пушкіна
вражаюче. Можливо, тут позначилася відома спільність доль?
У середині 1540-х років молодий
Камоенс, блукаючи по морському березі в околицях Сеути, написав дві елегії
( "Та, що від мук нестримну любов ..." і "Овідій, чоловік з
Сульмони, вигнанець ..."), в яких розмірковував про безвиході,
"окованності" своєї долі пере особою рухається моря, шукав очима
далекий берег своєї вітчизни, згадуючи залишену там любов ... Переказувати
рядки цих елегій неможливо, тому що відразу збиваєшся на знайоме:
"Я бачу берег віддалений,// Землі полуденної чарівні краю;// З хвилюванням
і тугою туди прагну я,// Воспоминаньем упоєний ...", "Овідій, я
живу близь тихих берегів ...", "... бажань і надій млосної
обман ..."
Так перегукуються голоси двох
поетів-вигнанців. І сьогодні ми можемо почути голос великого ліричного
поета, який для Португалії і для всіх португаломовних народів означає те саме,
що для нас Пушкін.
Список літератури
1. Тег - іскаж. від ісп. Тахо;
притягує. Тежо.
2. Тут і далі вірші
Камоенса цитую. за виданням: Луїс де Камоенс, Лірика. Москва, "Художня література", 1980.
3. Luis de Camoes. Obras completas. Com
prefacio e notas do prof. Hernani Cidade, v. III Lisboa, 1946, p. 224.
4. Цит. по указ. изд., с. 234.
5. Ескудеро - дворянське звання,
присвоюється у Португалії за заслуги перед короной.незнатним за походженням
людям.
6. Ю. Б. Віппер. Поезія
"Плеяди". М.,
"Наука", 1976, с. 148-149.
7. H. Hatzfeld. Estudios sobre el barroco.
Madrid, 1973, p. 250-284.
8. A. J. Saraiva. Luis de Camoes. Estudo e
antologia. Lisboa, 1972, p. 76.
Для підготовки даної роботи були
використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru
