ДАВНЬОГРЕЦЬКА ТЕАТР

Походження давньогрецької драми і театру.

Появі драми в Греції передував тривалий період, протягом якого чільне місце займали спочатку епос, а потім лірика. Всі ми знаємо багатий героїчний епос-поеми "Іліада" і "Одіссея", дидактичні (повчальні) епоси-поеми Гесіода (VII ст. До н. Е..); Це твори ліричних поетів VI ст. до н. е..

Народження грецької драми і театру пов'язано з обрядовими іграми, що присвячувалися богам-покровителів землеробства: Деметрі, її дочки Коре, Діонісу. Такі обряди іноді перетворювалися в культову драму. Наприклад, у місті Елевсіні під час містерій (таїнств, на яких були присутні лише присвячені) влаштовувалися ігри, під час яких зображено одруження Зевса і Деметри, викрадення Кори Плутоном, блукання Деметри в пошуках дочки і повернення Кори на землю.

Діоніс (або Вакх) вважався богом творчих сил природи; пізніше він став богом виноробства, а потім богом поезії і театру. Символами Діоніса служили рослини, особливо виноградна лоза. Його часто зображували у вигляді бика або цапа.

На святах, присвячених Діонісу, співали не тільки урочисті, але і веселі карнавальні пісні. Гучні веселощі влаштовували ряджені, що складали свиту Діоніса. Учасники святкової ходи мазали особу винною гущею, надягали маски і козлячі шкури.

З обрядових ігор і пісень на честь Діоніса виросли три жанри давньогрецької драми: трагедія, комедія і сатирова комедія (названа так по хору, який складався із сатирів). Трагедія відбивала серйозну сторону діонісійського культу, комедія-карнавально-сатиричну. Сатирова драма представлялася середнім жанром. Веселий ігровий характер і щасливий кінець визначили її місце на святах на честь Діоніса: сатирову драму ставили як висновок до уявленню трагедій.

Трагедія, за свідетельсьву Арістотеля, брала початок від заспівувачів дифірамба, комедія-від заспівувачів фалічних пісень, тобто пісень, в яких прославлялися плодоносні сили природи. До діалогу, який вели ці заспівувача з хором, домішувалися елементи акторської гри, і міф як би оживав перед учасниками свята.

Багато чого про походження грецької драми можуть сказати самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос-"козел" і оде-"пісня", тобто "пісня козлів". Ця назва знову веде нас до сатирам-супутників Діоніса, Козлоногий істотам, які прославляли подвиги і страждання бога. Слово комедія походить від слів комос і оде. "Комос" - це хід підхмеленої натовпу ряджених, що обсипали один одного жартами і глузуванням, на сільських святах на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає "пісню комоса".

Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з міфології, котра добре була відома кожному грека. Інтерес глядачів зосереджувався не на фабулі, а на трактуванні міфу автором, на тій громадської і моральної проблематики, яка розгорталася навколо всім відомих епізодів міфу. Використовуючи міфологічну оболонку, драматург відображав в трагедії сучасне йому суспільно-політичне життя, висловлював свої етичні, філософські, релігійні погляди. Тому роль трагічних уявлень в суспільно-політичному і етичного виховання громадян була величезна.

Вже в другій половині VI ст. до н. е.. трагедія досягла значного розвитку. Антична історія передає, що першим афінським трагічним поетом був Феспід (VI ст. До н. Е..). Перша постановка його трагедії (назва її невідома) відбулася навесні 534 р. до н. е.. на святі Великих Діонісій. Цей рік прийнято вважати роком народження світового театру.

Феспід приписують удосконалення масок і театральних костюмів. Але головним нововведенням Феспіда було виділення з хору одного виконавця, актора. Цей актор, або, як його називали в Греції, гіпокріт ( "відповідач"), міг звертатися до хору з питаннями, відповідати на питання хору, зображувати по ходу дії різноманітних персонажів, покидати сценічну площадку і повертатися на неї.

Таким чином, рання грецька трагедія була своєрідним діалогом між акторів і хором і за формою нагадувала скоріше кантану. При цьому, хоча кількісно партія актора в початковій драмі була невелика і головну роль грав хор, саме актор із самої своєї появи став носієм діючого, енергійного початку.

У комедії набагато ширше, ніж у трагедії, до міфологічних мотивів домішувалися житейські, які поступово стали переважаючими, або навіть єдиними, хоча в цілому комедія як і раніше, вважалася присвяченою Діонісу. Так, під час комоса стали розігруватися невеличкі сценки побутового і пародійно-сатиричного змісту. Ці імпровізовані сценки являли собою елементарну форму народного балаганного театру і називалися мімами (в перекладі означає "наслідування", "відтворення"; виконавці цих сценок також називалися мімами). Героями мімів були традиційні маски народного театру: горе-воїн, базарний злодюжка, вчений-шарлатан, простак, дурачащій всіх, і т. д. Пісні комоса і міми-це головні джерела стародавньої аттичної комедії.

що виникла з аттичного комоса комедія V ст. до н. е.. була політичною за своїм змістом. Вона постійно піднімала питання політичного устрою, зовнішньої політики Афінської держави, питання виховання молоді, літературної боротьби й ін

злободенність стародавньої аттичної комедії загострюється тим, що в ній допускалася повна свобода в карикатурному зображенні окремих громадян, виведених до того ж під своїми справжніми іменами (поети Есхіл, Софокл, Евріпід, Агафон, керманич афінської демократії Клеон, філософ Сократ і інші - у Арістофана). При цьому древня аттична комедія зазвичай створює образ не індивідуальний, а узагальнений, близький до маски народного комедійного театру. Наприклад, Сократ у "Хмари" Арістофана наділений не рисами реальної особи, але усіма властивостями вченого-шарлатана, однією з улюблених масок народних карнавалів. Така комедія могла існувати тільки в умовах афінської рабовласницької демократії.

Театр демократичних Афін. V століття до нашої ери.

Свого найвищого розквіту давньогрецьке театральне мистецтво досягло у творчості трьох великих трагіків V ст. до н. е.. -Есхіла, Софокла, Евріпіда-і комедіографа Арістофана, діяльність якого захоплює і початок IV в. до н. е.. Одночасно з ними писали й інші драматурги. Проте до нас дійшли тільки невеликі уривки їх творів, а іноді-лише імена і убогі відомості.

Есхіл (525-456 до н. е..). Його творчість пов'язана з епохою становлення Афінської демократичної держави. Ця держава формувалося в період греко-перських воєн, які велися з невеликими перервами з 500 до 449 р. до н. е.. і носили для грецьких держав-полісів визвольний характер.

Есхіл походив із знатного роду. Він народився в Елевсіні, поблизу Афін. Відомо, що Есхіл брав участь в боях при Марафоні і Саламіні. Битву при Саламіні він описав як очевидець в трагедії "Перси". Незадовго до своєї смерті Есхіл відправився на Сицилію, де й помер (у місті Гелі). У написі на його надгробку, складеної, за переказами, ним самим, нічого не говориться про нього як про драматурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах із персами.

Есхіл написав близько 80 трагедій і сатиричних драми. До нас дійшли цілком тільки сім трагедій; з інших творів збереглись невеличкі уривки.

Трагедії Есхіла відображають основні тенденції його часу, ті величезні зрушення в соціально-економічного та культурного життя, які були викликані аварією родового ладу і становленням афінської рабовласницької демократії.

Світогляд Есхіла в основі своїй було релігійно-міфологічним. Він вірив, що існує споконвічний світопорядок, який підпадає під дію закону світової справедливості. Людина, вільно чи мимоволі порушив справедливий лад, буде покараний богами, і тим самим рівновага відновиться. Ідея невідворотності відплати і торжества справедливості проходить через усі трагедії Есхіла.

Есхіл вірить в долю-Мойру, вірить, що їй підкоряються навіть боги. Проте до цього традиційного світосприйняття домішуються і нові погляди, породжені розвивається афінської демократією. Так, герої Есхіла-не безвольні істоти, які беззастережно виконують волю божества: людина в нього наділена вільним розумом, мислить і діє цілком самостійно. Майже перед кожним героєм Есхіла стоїть проблема вибору лінії поведінки. Моральна відповідальність людини за свої вчинки-одна з основних тем трагедій драматурга.

Есхіл ввів у свої трагедії другого актора і тим відкрив можливість більш глибокої розробки трагічного конфлікту, підсилив діючу сторону театрального уявлення. Це був справжній переворот у театрі: замість старої трагедії, де партії єдиного актора і хору заповнювали всю п'єсу, народилася нова трагедія, у якій персонажі зіштовхуються на сцені один з одним і самі безпосередньо мотивували свої дії.

Зовнішня структура трагедії Есхіла зберігає сліди близькості до дифірамби, де партії заспівувача чергувалися з партіями хору.

Майже всі дійшли до нас трагедії починаються з прологу, у якому міститься зав'язка дії. Потім слід народ-пісня, яку виконує хор, вступаючи на орхестру. Далі йде чергування пісодіев (діалогічних частин, що виконуються акторами, іноді при участі хору) і стасімов (пісень хору). Заключна частина трагедії називається ексодом; ексод-це пісня, виконуючи яку хор залишає сцену. У трагедіях зустрічаються також гіпорхема (радісна пісня хору, що звучить, як правило, у кульмінаційний момент, перед катастрофою), коммос (спільні пісні-плачі героїв і хору), монологи героїв.

Звичайно трагедія складалася з 3-4 епісодіев і 3-4 стасімов. Стасіми розділяються на окремі частини-строфи і антистрофи, суворо відповідні за структурою одна іншій. При виконанні строф і антистрофи хор рухався по орхестрі то в один, то в інший бік. Строфа і відповідна їй антистрофи написані завжди в одному і тому ж розмірі, а нові строфа і антистрофи-в іншому. Таких пар у стасіме буває декілька; їх замикає загальний Еподи (висновок).

Пісні хору обов'язково виконувалися під акомпанемент флейти. Крім того, вони нерідко супроводжувалися танцями. Трагічний танець називався еммелейя.

З дійшли до нашого часу трагедій великого драматурга особливо виділяються такі: "Перси" (472 р. до н. е..), де прославляється перемога греків над персами у морській битві при острові Саламіні (480 р. до н. е.. ); "Прометей Прикутий"-можливо, сама відома трагедія Есхіла, що розповідає про подвиг титана Прометея, який подарував вогонь людям і жорстоко за це був покараний; трилогія "Орестея" (458 р. до н. е..), відома тим, що єдиний дійшов до нас повністю зразок трилогії, у якій майстерність Есхіла досягла свого розквіту.

Есхіл відомий як кращий виразник громадських устремлінь свого часу. У своїх трагедіях він показує перемогу прогресивних почав в розвитку суспільства, в державному устрої, у моралі. Творчість Есхіла зробила помітний вплив на розвиток світової поезії і драматургії.

Софокл (496-406 до н. е..). Софокл походив з заможної сім'ї власника збройної майстерні і одержав гарну освіту. Його художня обдарованість проявилася вже в ранньому віці: шістнадцяти років він керував хором юнаків, які прославляли Саламинського перемогу, а пізніше сам виступав як актор у власних трагедіях, користуючись великим успіхом. У 486 р. Софокл одержав на конкурсі драматургів свою першу перемогу над самим Есхілом. Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалася незмінними успіхами: він жодного разу не отримував третє нагороди-займав частіше всього перший і рідко другі місця.

Софокл брав участь і в державному житті, займаючи відповідальні посади. Так, він був обраний стратегом (воєначальником) і разом з Периклом брав участь в експедиції проти острова Самоса, який вирішив відділиться від Афін. Після смерті Софокла співгромадяни шанували його не тільки як великого поета, а й одного з славних афінських героїв.

До нас дійшло тільки сім трагедій Софокла, написав же він їх понад 120. Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо в Есхіла головними героями були боги, то в Софокла діють люди, хоча і декілька відірвані від дійсності. Тому про Софокла кажуть, що він змусив трагедію спуститися з неба на землю. Основну увагу Софокл приділяє людині, його душевних переживань. Звичайно, в долях його героїв відчувається вплив богів, навіть якщо вони і не з'являються по ходу дії, і ці боги також могутні, як і в Есхіла,-вони можуть розтрощити людину. Але Софокл малює насамперед боротьбу людини за здійснення своїх цілей, його почуття і думки, показує страждання, що випали на його долю.

У героїв Софокла звичайно такі ж цільні характери, як і в героїв Есхіла. Борючись за свій ідеал, вони не знають душевних коливань. Боротьба втягує героїв у найбільші страждання, і іноді вони гинуть. Але відмовитися від боротьби герої Софокла не можуть, тому що їх веде цивільний і моральний борг.

Шляхетні герої трагедій Софокла тісними узами пов'язані з колективом громадян:-це втілення ідеалу гармонійної особистості, який був створений у роки розквіту Афін. Тому Софокла називають співаком афінської демократії.

Проте творчість Софокла складно і суперечливо. Його трагедії відбили не тільки розквіт, але і що назріває криза полісної системи, що закінчилася загибеллю афінської демократії.

Грецька трагедія у творчості Софокла досягає своєї досконалості. Софокл увів третього актора, збільшив діалогічні частини комедії (епісодіі) і зменшив партії хору. Дія стала більш живою і достовірним, тому що на сцені могли одночасно виступати і давати мотивування своїм вчинкам три персонажі. Проте хор у Софокла продовжує грати важливу роль у трагедії і число хоревтами було навіть збільшено до 15 чоловік.

Інтерес до переживань окремої особистості спонукав Софокла відмовитися від трилогії, де простежувалася звичайно доля цілого роду. За традицією він представляв на змагання три трагедії, але кожна з них була самостійним твором.

З ім'ям Софокла також пов'язане введення декораційною живопису.

Найбільш відомі трагедії Софокла з фіванського циклу міфів. Це "Антігона" (близько 442 до н. Е..), "Цар Едіп" (близько 429 до н. Е..) І "Едіп в Колоні" (поставлений у 441 р. до н. Е.., Вже після смерті Софокла) .

В основі цих трагедій, написаних і поставлених у різний час, лежить міф про фиванским царя Едіпа і про нещастя, що обрушилися на його рід. Сам того не знаючи, Едіп убиває свого батька і жениться на своїй матері. Через багато років, дізнавшись жахливу правду, він виколює собі очі і добровільно відправляється у вигнання. Ця частина міфу лягла в основу трагедії "Цар Едіп".

Після довгих мандрівок, очищений стражданнями і прощений богами, Едіп божественним чином вмирає: його поглинає земля. Це відбувається в пригороді Афін, Колоні, і могила страждальця стає святинею афінської землі. Про це розповідається в трагедії "Едіп в Колоні".

Трагедії Софокла явилися художнім втіленням цивільних і моральних ідеалів античної рабовласницької демократії періоду її розквіту (Софокл не дожив до страшної поразки афінян у Пелопоннеській війні 431-404 рр.. до н. е..). Цими ідеалами були політична рівність і свобода всіх повноправних громадян, самовіддане служіння батьківщині, повага до богів, шляхетність прагнень і почуттів сильних духом людей.

Евріпід (близько 485-406 до н. е..). Соціальна криза афінської рабовласницької демократії й обумовлена їм ломка традиційних понять і поглядів найбільш повно відбилися у творчості молодшого сучасника Софокла-Евріпіда.

Батьки Евріпіда, очевидно, були заможними людьми, і він отримав гарну освіту. На противагу Софоклу Евріпід не брав безпосередньої участі в політичному житті держави, проте він жваво цікавився суспільними подіями. Його трагедії повні різноманітних політичних висловлень і натяків на сучасність.

Великого успіху в сучасників Евріпід не мав: за все своє життя він одержав лише 5 перших нагород, причому останню-посмертно. Незадовго до смерті він залишив Афіни і переїхав до двору македонського царя Архелая, де користувався пошаною. У Македонії він і помер (за декілька місяців до смерті Софокла в Афінах).

Від Евріпіда дійшла до нас повністю 18 драм (вцього він написав від 75 до 92) і велика кількість уривків.

Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченням Арістотеля, зображував людей такими, "як вони є". Персонажі його трагедій, залишаючись, як і в Есхіла і Софокла, героями міфів, наділялися думками, прагненнями, пристрастями сучасних поетові людей.

У ряді трагедій Евріпіда звучить критика релігійних вірувань і боги виявляються більш підступними, жорстокими і мстивий, ніж люди.

За своїми суспільно-політичними поглядами був прихильником помірної демократії, опорою якої він вважав дрібних землевласників. У деяких його п'єсах зустрічаються різкі випади проти політиків-демагогів: лестячи народу, вони домагаються влади, щоб використовувати її в своїх корисливих цілях. У ряді трагедій Евріпід жагуче викриває тиранію: панування однієї людини над іншими людьми всупереч їхній волі йому представляється порушенням природного громадського порядку. Благородство, за Евріпідом, полягає в особистих достоїнства і чесноти, а не в знатного походження та багатство. Позитивні персонажі Евріпіда неодноразово висловлюють думку, що нестримне прагнення до багатства може штовхнути людину на злочин.

Заслуговує на увагу ставлення Евріпіда до рабів. Він вважає, що рабство-це несправедливість і насильство, що природа в людей одна і раб, якщо в нього шляхетна душа, нітрохи не гірше вільного.

Евріпід часто відгукується в своїх трагедіях на події Пелопоннеської війни. Хоча він пишається військовими успіхами соотечественіков, але в цілому ставиться до війни негативно. Він показує, які страждання несе війна людям, насамперед жінкам і дітям. Війна може бути виправдана тільки в тому випадку, якщо люди захищають незалежність своєї батьківщини.

Ці ідеї висувають Евріпіда в число самих прогресивних мислителів людства.

Евріпід став першим відомим нам драматургом, у чиїх творах характери героїв не тільки розкривалися, але й одержували свій розвиток. При цьому він не боявся зображувати низькі людські пристрасті, боротьбу суперечливих прагнень в однієї і тієї ж людини. Арістотель назвав його трагічності з усіх грецьких драматургів.

Слава прийшла до Еврипіду після смерті. Вже в IV ст. до н. е.. його називали найбільшим трагічним поетом, і таке судження про нього збереглося на всі наступні століття.

Театр епохи еллінізму.

В епоху еллінізму (VI-I ст. до н. е..) грецький театр класичної пори перетерпів істотні зміни, які стосуються і драматургії, і акторського виконання, і архітектури театрального будинку. Ці зміни пов'язані з новими історичними умовами.

У театрі елліністичної епохи як і раніше ставляться комедії і трагедії. Але від трагедій IV в. до н. е.. збереглися лише невеликі фрагменти, і, мабуть, художні гідності елліністичної трагедії були невеликі. Набагато більше даних є для судження про комедію, тому що до дійшли цілком одна п'єса і декілька уривків з інших п'єс найбільшого комедіографа того часу-Менандра.

Комедію елліністичної епохи називають новою аттичної (або новоаттіческой) комедією. Час її розквіту-кінець IV-III ст. до н. е.. У новій аттичної комедії по-своєму відбилися зміни, що сталися в суспільно-політичному житті Греції до середини IV ст. до н. е.. На зміну уявлень про божественне світопорядку та про віру в кінцеве торжество справедливості приходить переконання у всемогутності випадку. Життя людини, її особисте щастя, суспільне становище-все залежить від волі випадку. Випадок визначає виникнення і рішення конфліктів і в самій комедії, що ставить своєю задачею відтворювати сучасне їй життя тільки в плані сімейно-побутових відносин. Велику роль у новій комедії відіграє мотив любові.

Автори нової аттичної комедії широко використовували психологічну теорію учня Арістотеля Теофраста, відповідно до якої усі властивості характеру виявляються в зовнішності людини й у його вчинках. Фізіогноміческіе опису Теофраста безсумнівно впливали і на оформлення масок, що допомагали глядачам розпізнавати той або інший персонаж.

У новій комедії помітний вплив Евріпіда. Близькість багатьох його героїв до життя, розкриття їх душевних переживань-ось те, що нова комедія взяла в Евріпіда.

Основною особливістю нової комедії була відсутність хору, який був би органічно пов'язаний із розвитком дії,-хор виступав тільки в перервах. У пролозі новій комедії давалося короткий виклад подій, що повинно було допомогти глядачу розібратися в складній інтризі.

Іншою особливістю нової комедії балу її гуманно-філантропічна спрямованість. У кращих творах проводилися передові ідеї елліністичної філософії. Незважаючи на відсутність політичної тематики, у новій комедії одержували відображення такі важливі проблеми, як методи виховання, ставлення до жінки, до представників різних станів, до чужинців. Причому постійно проповідувалася більш м'які, більш гуманні відносини між людьми.

Нова аттична комедія користувалася величезним успіхом у публіки. Глядачів приваблювало те, як розробляється навіть банальний сюжет або звична маска: пружиною дії стала спритно влаштована інтрига, розвиток якої велося тонко і майстерно.

Архітектура давньогрецького театру.

Спочатку місце для вистав влаштовувалося вкрай просто: хор із своїми співами і танцями виступав на круглій утрамбованої майданчику-орхестрі (від дієслова орхеомай-"танцюю"), навколо якої і збиралися глядачі. Але в міру того, як зростало значення театрального мистецтва у громадському та культурному житті Греції і в міру ускладнення драми виникла необхідність у вдосконалення. Горбкуватий ландшафт Греції підказав найбільше раціональний устрій сценічної площадки і глядацьких місць: орхестра стала розташовуватися біля підніжжя пагорба, а глядачі розміщувалися по схилу.

Всі давньогрецькі театри були відкритими і вміщували величезна кількість глядачів. Афінський театр Діоніса, наприклад, вміщував до 17 тисяч чоловік, театр в Епідаврі-до 10 тисяч.

У V ст. до н. е.. у Греції склався стійкий тип театрального спорудження, характерний для всієї епохи античності. Театр мав три головні частини: орхестру, театрон (місця для глядачів, від дієслова теаомай - "дивлюся") і скена (скене-"намет", пізніше дерев'яна або кам'яна будівля).

Розмір театру визначався діаметром орхестри (від 11 до 30 м). Скена розташовувалася по дотичній до кола орхестри. Передня стіна скени-проскеній, звичайно мав вигляд колонади,-зображував фасад храму або палацу. До скена примикали дві бічні прибудови, які називалися параскеніями. Параскенії служили місцем для збереження декорацій і іншого театрального майна.

Тим скеною і місцями для глядачів, які займали дещо більше половини круга, знаходилися проходи-пароди, через які в театр до початку спектаклю входили глядачі, а потім вступали на орхестру хор і актори.

Простота сценічного устаткування була обумовлена не слабким рівнем розвитку античної техніки. У театрі класичної пори увага глядачів зосереджувалась на розвитку дії, на долі героїв, а не на зовнішніх ефектах.

Планування грецького театру забезпечувала гарну чутність. Крім того, у деяких театрах для посилення звуку серед глядацьких місць розміщалися резонуючі судини. Завіси в грецькому театрі не було, хоча можливо, що в деяких п'єсах якісь частини проскенія тимчасово закривалися від глядачів.

РИМСЬКИЙ ТЕАТР

Витоки римського театру.

Витоки римського театру і драми сходять, як і в Греції, до обрядових ігор, багатим карнавальними елементами. Такий, наприклад, свято Сатурналій-на честь італійського божества Сатурна. Особливістю цього свята було "перевертання" звичних суспільних відносин: панове на час ставали "рабами", а раби-"панами".

Одним із витоків римського театру і драми були сільські свята збору врожаю. Ще у віддалені часи, коли Рим являв собою невелику громаду Лаціуму, по селах справлялися свята у зв'язку із закінченням жнив. На цих святах виспівували веселі грубуваті пісні-фесценніни. Як і в Греції, звичайно зазвичай виступали при цьому два полухорія, які обмінювалися жартами часом дошкульного змісту. Зародившись ще при родовому ладі, фесценніни существалі і в наступні століття, і в них, за свідченням Горація, знаходила відображення соціальна боротьба між плебеями і патриціями.

Існувала й інша форма примітивних видовищ-сатура. Основою для сатура послужили мімічні танці етруських танцюристів. У 364 р. до н. е.. Рим спіткало морова пошесть. Щоб умилостивити богів, вирішили влаштувати сценічні ігри. З Етрурії були запрошені актори-танцюристи, коториет виконували свої танці під акомпанемент флейти. Етруським акторам стала наслідувати римська молодь, яка додала до танці жартівливий діалог, написаний нескладними віршами, а також жестикуляцію. Так виникли сатура (в перекладі означає "суміш"). Сатура були драматичними сценками побутового і комічного характеру, що включали в себе діалог, спів, музику і танці.

Ще одним видом драматичних вистав комічного характеру були ателлани, які були запозичені в інших племен, що населяли Апеннінський півострів, з якими Рим вів безперервні війни. Молодь захопилася цими іграми і стала влаштовувати їх у дні свят.

У ателлане діяли чотири постійних комічних персонажа: Макк, Буккон, Папп і Досс. Твердого тексту ателлани не мали, тому при їх виконанні відкривався широкий простір для імпровізації.

До народної драмі сходить і мім. Як і в Греції, мім відтворював сценки з народного побуту, а іноді пародіював міфи, виводячи в блазнівському вигляді богів і героїв.

Таким чином, у Римі існували приблизно ті ж обрядові ігри, що й у Давній Греції. Але далі слабких зачатків драми розвиток народного театру не пішла. Це пояснюється консервативним укладом римського життя і сильним опором жерців. Тому в Римі не склалося самостійної міфології, яка в Греції стала "грунтом і арсеналом" мистецтва, у тому числі драми.

Римський театр епохи республіки.

Римляни взяли літературну драму в готовому вигляді у греків і перевели її на латинську мову, пристосувати до своїх понять і смаків.

Після победононого окнчанія перший Пунічної війни, на святкових іграх 240 р. до н. е.. , Було вирішено влаштувати драматичне подання. Постановку доручили грека Лівії Андроник, яка перебувала в рабстві у римського сенатора, який і дав йому латинське ім'я Лівій. Після відпущення на волю, він залишився в Римі і став навчати грецької і латинської мови синів римської знаті. Цей вчитель і поставив на іграх трагедію і, ймовірно, також комедію, перероблені ним з грецького зразка чи, може, просто перекладені з грецької мови на латинську. Ця постановка дала перший поштовх розвитку римського театру.

З 235 р. до н. е.. починає ставити на сцені свої п'єси драматург Гней Невій (близько 280-201 до н. е..). Він був уродженцем латинського містечка в Кампанії і належали до плебейського роду. Після закінчення першого Пунічної війни, в якій він брав участь, Невій оселився в Римі і почав займатися літературною діяльністю.

Гнея Невія з повною підставою можна назвати першим самобутнім римським поетом. Його вірші (сатура), драми, епічна поема "Пунічна війна" відрізнялися самостійністю в художньому та в ідейному відношенні.

Спочатку своєї драматургічної діяльності Невій писав трагедії за грецьким зразком на тему троянського циклу міфів. Але незабаром він виступив з трагедіями на сюжети з римської історії. Така трагедія називалася у римлян претекстом. Пізніше претекст використовували як сюжетовне тільки історичні, а й сучасні події.

Проте найбільшої слави Невій досяг в області комедії (на відміну від грецьких драматургів він писав твори в двох жанрах). Невій був творцем паліатив-літературній комедії, яка представляла собою переробку новоаттіческой, тобто побутової грецької комедії. Паліатив ставилася в Римі протягом III-II ст. до н. е.. Свою назву вона отримала від грецького широкого плащапаллія, тому що дія паліатив завжди відбувалося десь у Греції та герої її носили грецьку одяг.

Хоча Невій і дотримувався грецьких оригіналів, але обробляв він їх горад вільніше, ніж Лівій Андронік. Невій першим застосував так звану контамінацію, тобто з'єднання в римській комедії сюжетних ліній двох або трьох грецьких. Можливо, що Невій став основоположником і римської національної комедії-тогати.

Плавт (близько 254-184 до н. е..). Продовжувачем справи Невія як комедіографа був його молодший сучасник Тит Макцій Плавт. Його творчість належить до того періоду, коли Рим із сільськогосподарської громади перетворюється на найсильніший держава-спочатку Апеннінського півострова, а потім і всього басейну Середземного моря.

За одностайною оцінкою древніх, Плавт був найяскравішим представником паліатив. Улюблений персонаж Плавта-хитрий, зухвалий раб, що допомагає молодому господареві залагоджувати любовні справи. Секрет успіху Плавта полягає насамперед у тому, що його комедія будучи переробкою грецьких, самобутні за духом, в них яскраво відбиті риси римського життя. Плавт співчутливо ставиться до плебейським низів рабовласницького суспільства і засуджує людей, що прагнуть до наживи.

Плавт умів майстерно поєднати нову Аттічну комедію з елементами народної римської ателлани, з її буфонадою, жвавістю дії, з її часом непристойними, але дотепними жартами.

Велике місце в комедіях Плавта приділяється співу і музиці. У новій комедії аттичної спів і музика використовувалися тільки в перервах. У Плавта ж музичний елемент у деяких комедіях переважає. Це кантики (від лат. Canto-"співаю"). Одні з кантиків були арії, інші виконувалися речитативом під музичний акомпанемент.

П'єси Плавта відрізняє динамічність, вони пройняті пафосом невичерпною енергії та здорового оптимізму. При цьому самі характери його героїв статичні, позбавлені складності та психологічної глибини. Поет звертає основну увагу на подієву сторону, а все, що стосується внутрішнього розвитку образу, спрощується, відступає на другий план. Тим не менш властивий Плавта прийом гротеску робить його персонажів театрально виразними.

Від Плавта дійшли до нас 20 комедій повністю і одна в уривках. Майже всі комедії починаються з прологу. Пролог набагато довше, ніж в новій аттичної комедії, але служать тієї ж мети. У них розповідається про події, що передували початку дії, і про те, як буде розвиватися інтрига. Сюжет багатьох комедій був настільки заплутаним, що глядачам важко було стежити за ходом дії, не познайомившись попередньо зі змістом.

Більшість комедій Плавта представляють собою веселі фарси або розробку відверто комічної ситуації з нескінченними обманами, тонко сплетеною інтригою, хитромудрими витівками, душею яких зазвичай був слуга-раб.

Комедії Плавта прожили більшу історичне життя, хоча в середні віки Плавт був грунтовно забутий: богослови вважали, що в його п'єсах багато аморального. Зате в епоху Відродження Плавт знову воскрес для європейського театру. Його п'єси переводять, створюють різні переробки і наслідування. Мотиви комедій Плавта оброблялися численними драматургами: Аріосто, Арентіно, Шекспіра, Мольєра та іншими.

Теренцій (близько 185-159 до н. е..). Публій Теренций АФР, який працював, як і Плавт, в жанрі паліатив, належав вже до наступного покоління драматургів. Уродженець Карфагена, Теренцій ще хлопчиком був привезений до Рима, де став рабом римського сенатора. Помітивши видатні здібності юнака, сенатор дав йому добру освіту, а потім відпустив на волю. Теренцій перебував у дружніх стосунках з багатьма знаменитими людьми, які входили в коло освіченого патриція Сципіона Молодшого-прихильника грецької культури і грецької освіти.

Теренцій написав шість комедій, і всі вони збереглися. Сюжети цих комедій він, як правило, запозичує у Менандра, причому свідомо підкреслює їх грецький колорит. Конфлікти в комедіях Теренція носять сімейний характер, і основною метою драматурга є гуманізація моралі.

У Теренція звичайно немає такої динаміки в розвитку подій, як у Плавта; він відмовляється також від театральних засобів і прийомів ателлани, якими охоче користувався його предшес?? Венніка,-від буфонади, грубих і соковитих жартів, безпосереднього звернення до глядачів під час дії і т. д. Зате Теренцій прагне дати більш поглиблену психологічну характеристику своїх персонажів, створюючи цікаві, життєві образи.

Одна з найбільш відомих комедій "Брати" (160 до н. е..)-ставить питання про виховання молоді. У комедії перемагають нові погляди, представники яких вважають, що треба перейти над витівок молодих людей, виховувати їх не наказами і покараннями, а добрими порадами.

Комедії Теренція знайомили римських глядачів зі світом більш складних, ніж у героїв Плавта, душевних переживань (хоча і обмежених сімейними рамками). У цьому відношенні його твори ближче до їх загального першоджерела-Менандру.

Теренцій може бути названий попередником нової європейської драми. Європейський театр неодноразово звертався до його творчості. Вплив його комедій "Форміон" і "Брати" відчувається в творчості Мольєра.

Новий інтерес до гуманістичним тенденціям драматурга виник у XVIII ст. , У період формування буржуазної "міщанської" драми. Дідро вважав Теренція своїм попередником, Лессінг в "Гамбурзької драматургії" дав докладний аналіз "Братів", вважаючи цю комедію зразковою.

Римський театр імператорської епохи.

У I ст. до н. е.. республіка в Римі впала. Після вбивства Цезаря і перемоги над Антонієм у 31 р. до н. е.. імператора у Римі став Октавіан, що отримав згодом почесне прізвисько Серпень ( "Священний"). Серпень добре розумів суспільне значення театру і всіляко сприяв його розвитку. Перш за все, серпень хотів відродити на римській сцені трагедію грецького типу, бачивши саме в ній засіб поліпшення і виховання звичаїв своїх громадян. Ці прагнення серпня були підтримані одним з видатних римських поетів, Горацієм, і знайшли відображення в його "Науці поезії".

Проводячи політику серпня, Горацій виступає за ідейний, змістовне мистецтво, основою якого є мудрість. Поет, з одного боку, повинен бути високоосвіченою людиною, тому що він виступає як вихователь і наставник громадян. З іншого-його мистецтво має бути емоційно, вишукано, тому йому потрібно шліфувати свої твори, перш ніж виставляти їх на суд публіки.

Проте всі зусилля серпня відродити на римській сцені серйозний жанр не увінчалися успіхом. Хоча уявлення влаштовувалися часто, вони носили головним чином розважальний характер. Громадське роль театру помітно знизилася. Така тенденція особливо посилилася при наступників Августа.

Зниження ідейної роль театру позначилося насамперед на його репертуарі. Після встановлення диктатури Октавіана трагедія прийшла в занепад. Якщо трагедії і ставилися за часів імперії, то тільки у вигляді окремих ефектних сцен, що давали змогу акторам показати свою майстерність. Ці актори (їх називали трагедії) надягали костюми і маски, як для виступу в трагедії, однак їх роль зводилася в основному до співу, так як акторські арії складали головну частину вистави. Виконання арій з тр