Російська класична проза на сцені Великого драматичного театру в ХХ столітті

Контрольна робота

Виконала студентка 6 курсу філологічного факультету Заочного відділення Горбачик А.І.

Самарський державний університет

Самара 2007

Вступ

Театр XX століття своїми успіхами в чому зобов'язаний російської класичної прозі. Великий світ класики прийшов на сцену надзвичайно розсунувши її духовні обрії. Серйозний внесок в освоєння класики внесений і Ленінградським академічним Великим драматичним театром ім. М. Горького. Більш того, саме це репертуарної русло особливо важливо в його творчості, і багато його досягнення загальновідомі.

БДТ і був задуманий як трибуна класики, і назва «Великий» отримав відповідно з розмахом своєї репертуарної програми.

Ця традиція не заглухла до цих пір. Всі нові класичні твори з'являються на афіші театру, виявляючи широту його творчого діапазону.

І, звичайно ж, все творче життя БДТ ім. Горького нерозривно пов'язана з ім'ям великого режисера Георгія Олександровича Товстоногова.

Г. А. Товстоногов і БДТ

З 1956р. і до кінця життя Георгій Олександрович Товстоногов був головним режисером Великого драматичного театру ім.Горького, що любителі театру прозвали просто Товстоноговскім і який тепер носить його ім'я. Чудовий режисер поставив чимало блискучих вистав. Саме під його керівництвом БДТ став одним з кращих театрів країни. Товстоногов в БДТ це ціла епоха театрального мистецтва не тільки в Петербурзі, але і в країні. Незабутні спектаклі, на які вважали за щастя купити квитки за 30 коп. на останній ярус з «навантаженням» в 2 руб. 30 коп. на виставу в «музкомедії» [1] .

Постановки Товстоногова геніальні: шкільне зачитав «Лихо з розуму» глядачі дивилися з завмиранням серця; ридали над «Ідіотом»; не забудуться «Три мішка бур'янистої пшениці »,« Холстомер »,« Тригрошова опера »,« Ще раз про любов ».

Велика заслуга Товстоногова також і в тому, що він доніс до глядача безцінний дар російської літературної класики у своїй товстоноговской інтерпретації створюючи таким чином класику театральну. На сцені БДТ ім.Горького Товстоноговим були поставлені п'єси: «Ідіот», «Єгор Буличов та інші», «Дачники», «Лихо з розуму», «Варвари», «Міщани», «Три сестри», «Вишневий сад», «Іркутська історія» і інші.

БДТ ім. Горького був нагальною духовною потребою. Тисячі ленінградців облягали щовечора сірувате будівлю на Фонтанці, 65 у пошуках зайвого квитка.

Особливий захоплення і поклоніння викликав «Ідіот» Ф. Достоєвського в авторській інсценування Г. А. Товстоногова. Прийнято думати, що це був, за великим рахунком, театр одного актора, Інокентія Михайловича Смоктуновського. Це не так. Тоді, на початку шістдесятих, в БДТ творив чудовий ансамбль «старих» - великих артистів БДТ, що в дійсності і живо вписалися в режисерський задум і як би допомогли Смоктуновського, подали його крупним планом, тому що в поліфонії цього грандіозної вистави грали тему зовсім іншу, ніж головний герой, і були на місці.

Дуже представницький і навіть у чомусь аристократичний був генерал Епанчин-Софронов, розважливий, хитрий, людина з подвійним дном, ласкаво-ввічливий і черствий одночасно. Від нього віяло холодом Петербурга. Вірилося, що він генерал. Виправка у нього була справді генеральська. Ольга Казіка в ролі його дружини -- досконалий шістдесятирічний егоїстичний дитина. І, звичайно, Ларик в ролі Іволгіна-старшого. Тут на мить виникало істинний трагізм. Ларик взагалі був артист драматичного дарування. Великий, видний з себе, він був пронизливо нещасний і викликав співчуття.

Поривчастий, зухвалий Рогожин Е. Лебедєва, Н. Ольхіна і Н. Василькова - Настасья Пилипівна. Це був ще додоронінскій варіант ...

2. Російська класика в БДТ ім.Горького

БДТ ім Горького поставив ряд п'єс російської класики, серед яких найбільш яскравою і видатної щодо режисерського генія Товстоногова є «Історія коня ». На прикладі постановки цієї п'єси простежується творчий почерк Г. А. Товстоногова, що виразився в глибокому розумінні талановитих творів російської класики. [2]  

До числом їх, безумовно, можна віднести і притчу Л. М. Толстого «Холстомер», відрізняється закінченої розповідність. Однак сучасна сцена проникла крізь прозову форму твору, відчувши в його суті близьку собі драматичну природу. Поставивши «Холстомера» (1975), режисер Великий драматичного театру Георгій Товстоногов показав можливість такого «Інобуття» толстовського шедевра. Вистава привернув увагу ще й тим, що в історії російської сцени це була перша подібна спроба. Для самого БДТ постановка «Холстомера» знаменна і в іншому сенсі - перше в історії цього театру зустріч з творчістю Л. Толстого.

Як траплялося й раніше, постановника «Холстомера» Г. А. Товстоногова не зупинили бар'єри прози, деякі особливості першоджерела він довірливо переніс на сцену. І «Історія коня» (підзаголовок повісті став назвою спектаклю) в інші моменти просто розповідається глядачам, і це дійсно історія - ожила в сценічних образах доля коня.

Спектакль привертає професіоналізмом режисури, вільно володіє арсеналом сучасних виразних засобів, високою акторською культурою. Але, мабуть, перш за все - видатної своїми трагедійними злетами грою Е. А. Лебедєва в ролі Холстомера.

Історія Холстомера розкрита актором як пристрасна, гірка й мудра сповідь, за якої постає довга, важко прожите життя. Лебедєв з'являється на сцені в обличчі старого, хворого, зовні відштовхуючого істоти і ніде в подальшому не змінює цього вигляду. Йому важливо звернути увагу на приховані від байдужих очей гідності «надзвичайно гарною коня», за красою ходу і швидкості не мала рівних в Росії. За цей хід герой і був прозваний Холстомер, за родоводом ж, як підкреслює Толстой, він носив прізвисько Мужика-перше, і був сином Баби. У прітчеобразной повісті ці імена багатозначні, бо історія коні - це історія російського селянина, основною тяглової сили, народу. Лебедєву вдається передати його природні риси. Перед нами розгортається доля найвищою мірою природного істоти, буття якого пронизане світлом добра, правди, загостреної справедливості. Крізь старечу «гадкость», крізь розлучення пегой масті просвічує велична, стражданнями здобута мудрість, незруйнованим моральна краса, ясно видно лик «геніальної» коні, якої, як сказано у автора, немає вище в світі по крові.

низкою показуються у виставі злети і падіння життя Холстомера - Лебедєва. І саме тут найвиразніше чути скорботний толстовський голос. Прониклива сила почуттів актора захоплює і примушує разом з виконавцем гостро переживати ті фатальні і вічні питання, які терзали письменника. Торжеством і радістю сяє Холстомер, коли лихо котить господаря по Кузнецькому або перемагає на скачках. Але швидко пролетіли щасливі миті. І все частіше чути стогін душі, яку наповнює гнів і жах. Кінь, яка ніколи нікому не заподіяла зла, яка завжди «чекала тільки випадку показати свою полювання і любов до праці», найчастіше зустрічала з боку людей несправедливість і жорстокість. Високо піднімаючи образ коня, Толстой болісно переживав падіння людини, вказував найбільш небезпечні безодні. Він був проти небратства світу, проти користь свою, та егоїзму, неробства та нелюдському власницького інстинкту. «Християнства ні »- ця фраза з повісті і виражає приховану її біль. Біль за занепалих людей живе в душі Холстомера - Лебедєва. Пильна вдивляються в зал його болісно очі, а в дзвінкої, напружившись тиші чути суворі слова Істини - про добро та милосердя, про відданість і шляхетність, про вічні закони природи, яким підлягає все живе. Трагедійної звучить монолог про що паплюжить людські відносини праві власності. Розпач спотворене обличчя виконавця, сльози течуть з втомлених, запалих очей. У тяжких муках здобута його щоправда, його вирок, виражений в переконанні, що коні стоять «в сходах живих істот вище, ніж люди ...»[ 3] .

Велика проза письменника, піднята і зігріта почуттями артиста, впливає чарівно.

«Жорстокий і страшний чоловік », - співають в одному з зонги виконавці ролей табуна, развоплощаясь в «хор артистів». Такими і показані у виставі «люди». Це, можна сказати, ще один «табун» - тієї дивної породи тварин, як у повісті називає Холстомер людей. Спустошеним, холодним і безжальним циніком грає князя Серпуховського О. В. Басилашвілі. Актор веде свою роль блискуче, але тонко промальовані портрет пересиченого великосвітського бонвівана явно опошлили текстом романсів, які нав'язують йому інсценіровщікі ( «Христос простив Юду, а ми прості люди ... Мораль, добро-все маячня! Залиш ж їх на службу », або« А де трійка з місця рушить-тут і є Свята Трійця! »тощо). Відштовхуючий образ Генерала, власника стайні, створює П.П. Панков. Його Генерал дурний і пихатий, він явно хворий катаром від постійного обжерливості і натужно крекче під тяжкістю власної огрядного тіла.

Такі у виставі люди, які оточували Холстомера, які володіли ним. Театр великим планом виділив у них все саме низьке. Подібний сценічний натиск характерний для Товстоногова. Але гротескні перебільшення, що визначають середовище, що лякають безпросвітним звірством, навіть продиктовані викривальними цілями, все ж таки ведуть і до деяких спрощень. Стають плоскими і однозначними характери, зникає складність взаємовідносин, послаблюється філософський підтекст повісті, в якої багато людей роблять зло аж ніяк не тому, що вони садисти, гвалтівники або закоренілі в мерзенних вадах. Але все ж таки Товстоногову була важлива і цікава вся повнота, вся органіка буття, його складність і протиріччя - у світі чимало жорстокості й суворості, але людям відомі і закони добра.

Як очевидно з інсценування і музичного оформлення, яке також належить М. Розовський, передбачалося кардинальне жанрове переосмислення повісті. Вона мала постати у вигляді мюзиклу. Можна відчути, що Товстоногов усвідомив чужорідність і дивина такого ставлення до автора і прагнув уникнути легковажною ексцентрики.

В виставі є жаль за Холстомер. Ще очевидніше - енергія розвінчання. Вона сильна, ця енергія, але мета і адресат її розпливаються під натиском жанрових і сюжетних трансформацій.

Постановка вистави «Історія коня» багато в чому повчальна. Вона знову загострили увагу на проблемі сценічної інтерпретації російської класики. Проблема тлумачення -- це проблема актуалізації, що вимагає великих зусиль, напруженої сценічного творчості і в цьому, поза сумнівом, велика заслуга самого Товстоногова.

Висновок

Наші великі драми - вічні пам'ятники художнього генія народу - продовжують «Говорити». Вони живлять душі сучасників, допомагають пізнавати життя і характери людей різних поколінь. Театральні шукання 60-70-х років внесли в класичну традицію відчутний внесок. У кращих виставах знову відкрилися нам духовні глибини творів Лермонтова і Грибоєдова, Островського та Горького, Гончарова, Достоєвського, Гоголя.

Вимогливість до постановок класичної п'єси помітно зростала. Стверджуючи живий зв'язок часів, необхідність актуалізації класики та її важливу роль у формуванні морального світу особистості, збільшений рівень культури глядача, його незмірно розширився кругозір театр звільняє від необхідності музейної реставрації п'єси, яка знайома кожному. Від театру потрібна більша. Він зобов'язаний поглибити уявлення глядача про даному творі, мобілізувати його думку, не повторюючись і не копіюючи ідей своїх попередників.

Русское класичну спадщину стало предметом запеклих суперечок вже на початку XX століття, коли пролунав клич футуристів скинути Пушкіна, Чехова, Толстого та інших класиків з «пароплава сучасності».

Важче всього досягається єдність поглядів на можливі межі розбіжностей з п'єсою, з драматургом. В коло обговорення неминуче включаються проблеми театральної естетики - міра життєподібності середовища і характерів, трактування побуту, доречність стилізації, ігровий інструментіровкі першоджерела, ступінь конкретності акторської творчості і т. п. Всі ці проблеми далеко не нові, однак вони не втратили своєї гостроти.

В пошуках відповіді на питання про сучасне осягненні класичної п'єси неоціненну допомогу надає досвід корифеїв Художнього театру -- Станіславського і Немировича-Данченко. Відомо, як багато зробив для залучення класики до репертуару МХАТу Вл. І. Немирович-Данченко. І саме він нерідко протиставляв «традиційного» підходу до класики необхідність «Триматися вільного відносини», постійно нагадуючи, що театральні традиції гинуть, якщо перетворюються на просту копію.

Класика все міцніше зростається з сучасністю, і це-важливе досягнення нашої культури. Бути може, саме невідворотна сила цього зближення і підтримує драматичну напруженість процесу. Гармонія традицій і новаторства обрітається часом ціною витрат.

Робота над класикою вимагає загостреного почуття історії, поваги до першоджерела, розуміння і любові до потаємним цінностей національної культури.

Вистави Г. Товстоногова збагачували класичну традицію новим досвідом. Залучали, перш за все, ті трактування, де найважливішим ставав мотив безкомпромісності, твердості людини в зіткненні його ідеалу з дійсністю, де енергія сценічної думки, не пориваючи з традицією, висувала в центр напружені соціально-епічні конфлікти, трагедійне загострювала боротьбу характерів.

Список літератури

1.БДТ ім.Горького. Л., 1989

2.Любомудров М.Н. Роздуми про театр. М., 1990

3.Резніковіч М. Театр моєї юності. М., 1996

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://referat.ru

[1]  [1] Резнікович М. Театр моєї юності. М., 1996.С.4

[2]  Любомудра М.Н. Роздуми про театр. М., 1990.С.225

[3]  Любомудра М.Н. Роздуми про театр. М., 1990.С.227