утримуються від зла

С.В. Перевезенцев

Якось вже звично кажуть - "в XIX столітті відбувся злет російської культури" або "XIX століття - Золотий вік російської культури". Адже і справді було так. Пушкін, Гоголь, Достоєвський, Толстой, Тургенєв, Тютчев, Фет - це письменники, перетворили російську літературу в класику світової літератури. Глінка, Мусоргський, Даргомижський, Римський-Корсаков, Чайковський, Бородін - світові величини в музиці. Брюллов, Кіпренський, Тропінін, Іванов, Рєпін, Шишкін, Саврасов, Левітан, Крамськой, Суріков, Айвазовський - найбільші в світовій історії живописці.

Завдяки російською геніїв літератури, музики, живопису ми сьогодні і сам XIX століття знаємо, як здається, краще інших часів російської історії, і навіть краще наших власних часів. Більше того, російська XIX століття до цієї пори живе в нас, одухотворяє нашу сьогоднішнє життя. І ми звіряємо свої думки і вчинки з героями російської літератури - Тетяною Ларіної, Чацький, Раськольниковим, Олексою Карамазовим, Базаровим ... І ми надихати "Половецькі танці", "Картинками з виставки ", алябьевскім" Солов'єм "... І нам ніяк не прожити без шишкінські "Ранку в лісі", левітанівськими "Над вічним спокоєм", суріковской "Боярині Морозової "...

І справді, здається, що XIX століття ми знаємо вздовж і впоперек. Але чи так це? Взагалі, чи правильно розуміємо суть, глибинну смислову суть російського XIX століття? Нас довго навчали тому, що в цьому сторіччі сталася "зліт" світської культури, яка, в ім'я "прогресу", стала витісняти культуру традиційну, православну. І це правда, але, як відомо, може бути багато "правд", от Істина лише одна. Правда полягала в тому, що світська культура взяла на себе право заявити про себе як про єдину справжню культуру, тому що вона будувалася на природничо-наукових і матеріалістичних, тобто реальних підставах. І, досягнувши великих успіхів в оволодінні матеріальним світом, світська культура почала співати свою єдиність і істинність. Але Істина була в іншому -- справжні творці російської культури в XIX столітті використовували лише форми світської культури (література, музика, живопис), але смисловий зміст їх творів було глибоко традиційним і глибоко православним. Справжні творці

російської культури за допомогою нових форм несли у світ вічні християнські істини, причому в тому ламанні, як їх розуміла і осмислювати російська душа, російське серце. І в цьому виражалася їх боротьба, їх стояння в битві за Православну Істину, яку вела Росія протягом усього XIX століття.

Ось тут і відкривається основний, глибинний і таємний зміст усього XIX століття в вітчизняної історії - протягом усього XIX століття Росія вела битву за Істину, даровану людям Спасителем. У XIX столітті Росія як билинний богатир вступила в бій з многоглавий чудовиськом Змієм Гориничем - ліберальної і революційної гідрою, яка підкорила Європу і стала просовувати своє отруйне жало в руські землі, прагнучи вразити російські душі і серця. Для кращих російських умов - і правителів, і мислителів - було ясно: якщо це чудовисько остаточно підкорить Росію, то це буде означати воцаріння антихриста на Землі та, як наслідок, загибель людства, загрузнуло у гріху.

Битва за Істину була важка, в ній не обходилося і без важких втрат. На полі бою смертю хоробрих загинув імператор Олександр II, що приніс Русі настільки довгоочікуване звільнення від кріпацтва. Але були й безсумнівні успіхи -- двічі, за часів царювання Миколи I і Олександра III, Росія виходила переможницею в цій смертельній сутичці.

Однак і всередині самої Росії протягом XIX століття все більше розросталася ракова пухлина "прогресизму" і "образованщіни", що вразила російські освічені кола і, особливо, російську інтелігенцію. Упевненість у "доброти" "прогресу" на західний лад, всі стверджують спрямованість до оволодіння матеріальним світом зсередини руйнували російське традиційне суспільство, російські традиційні ідеали і символи. І якщо ці метання російської душі у виборі духовного або ж фізичної безсмертя в XIX столітті вітчизняні влади і найбільш далекоглядні мислителі ще могли зупинити, утримати, підправити і заспокоїти, то в XX столітті Молох матеріальності вирвався з утримують його узд. І тільки Святая Русь продовжувала стояти на сторожі Вічності ...

В ніч з 11 на 12 березня 1801 група змовників здійснила палацовий переворот, спрямований проти Павла I. Імператор Павло був убитий. На престол вступив його старший син Олександр I Павлович (1777-1825).

З самого свого народження Олександр опинився втягнутий в палацову інтригу, ініціатором якої була його бабка імператриця Катерина II, а метою -- відсторонення від влади нелюбого нею сина Павла. Імператриця відразу ж відібрала хлопчика у батьків і особисто займалася його вихованням. Наставником майбутнього імператора був прихильник просвітницьких ідей, переконаний республіканець і масон Ф.П. Лагарпом. У 1793 році за наполяганням Катерини II Олександр одружився на Баденській принцесі Луїзі, нареченої в православ'ї Єлизаветою Олексіївною, однак їхній шлюб був нещасливим і бездітним.

Юний Олександр опинився в складному становищі - він метався між вінценосної бабкою і полуопальним батьком. Необхідність підтримувати відносини з ненавидять один друга Павлом та Катериною виховували в молодому Олександрі риси, характерні в майбутньому для його політики, - скритність, гнучкість розуму і спритність.

Ще В.О. Ключевський підкреслював, що "Олександр повинен був жити на дві розуму, тримати два парадних вигляду ... подвійний прилад манер, почуттів і думок ". Ця вічна звичка мати про все "подвійне судження" позначалася протягом всього життя російського імператора. Більше того, на думку сучасного дослідника Б.Н. Тарасова, "протиріччя" і "коливання" Олександра були живим відображенням і продовженням глибокої історичної драми європеїзації Росії в послепетровское час. Надрив духовного і політичної свідомості, що утворився в XVIII столітті, в правління Олександра I лише поглибився. По суті справи, при Олександрі I "Стара" Росія, охоплена "новими" віяннями європейських почав, в черговий раз опинилася на роздоріжжі, на межі двох світів. І якщо раніше Олександр метався між батьком і бабою, то, ставши государем, він метався між різними традиціями - духовними, соціальними, політичними ... Його мучив той вибір, який надала йому історія, вибір подальших шляхів розвитку Росії. Зміцнювати православні основи російського буття або "відкрити ворота" новим духовним віянь? Прийняти новий для Росії "конституціоналізм" або ж зміцнити основи самодержавства? Зберегти існував становий лад або ж вести Росію до "рівноправності" станів? Всі ці питання дійсно болісно і суперечливо стикалися в душі та розумі імператора Олександра Павловича. І найчастіше він не знав, який же відповідь вибрати. Адже не випадково в останні роки царювання, у ті часи, коли, здавалося б, цар остаточно прийшов до переконання про необхідність зміцнення традиційних основ російського самодержавства, він доручив М.М. Новосильцеву розробити російську конституцію -- "Статутний грамоту", а А.А. Аракчеєву - проект звільнення

селян із землею. За кілька днів до смерті Олександр зізнавався начальнику Головного штабу І.І. Дибичу: "А все-таки, що б не говорили про мене, я жив і помру республіканцем ... "

Просвітницькі і республіканські ідеї Олександр ввібрав, звичайно ж, під впливом свого вихователя Лагарпом. Але й сам "дух часу", здавалося б, закликав російського імператора до зміни російських підвалин на європейський манер. Він був переконаний, що введення "законно-вільних установ" без потрясіння громадських основ є "велика і рятівна істина" нового часу, "корисна для людства мета ". У зміцненні такої переконаності імператора велику роль відіграли його найближчі друзі, молоді аристократи, об'єднані масонськими узами, П.А. Строганов, В.П. Кочубей, М.М. Новосильцев, А. Чарторийський, які придбали значну владу над думками і почуттями государя. Опинився Олександр I схильний і впливу модного у той час містицизму, в основі якого лежала окультна гуманістична і масонська ідея створення єдиної "загальної релігії".

В початку XIX ст. взагалі наступає справжній розквіт масонських лож в Росії. Масонами стали імператор Олександр I, імператриця Єлизавета Олексіївна, брат імператора і спадкоємець престолу великий князь Костянтин Павлович. Солідну мережа лож очолила створена з дозволу Олександра I в 1810 році "Велика діректоральная ложа Володимира до порядку ". Ще цілий ряд лож підкорявся Великої ложі "Астрея", безпосередньо пов'язаної з Лондоном. Ложі виявилися заповнені знаттю, офіцерами, діячами науки і культури.

Саме молоді масони-аристократи і склали найближчий і тісний гурток "Реформаторів", що склався навколо імператора в перші роки його царювання і що отримав назву "негласного комітету". Вони мріють про конституційні перетвореннях, скасування кріпосного права і духовному перетворенні російської суспільства на основі містичної ідеї "загальної релігії" (недарма найбільш освічених священиків стали запрошувати в масонські ложі). Насправді, з всіх перетворень, які тоді були необхідні Росії, можна назвати тільки скасування кріпосного права.

Але молодий імператор був повний реформаторського ентузіазму. На початку свого царювання Олександр I скасував укази Павла I, що обмежували привілеї дворянства,

провів деякі адміністративні перетворення, оголосив амністію політичним укладеним і висланим. 20 лютого 1803 був виданий указ про "вільних хліборобів ", який передбачав звільнення селян з їх обопільної згоди з поміщиками. Ліберальна політика проводилася в сфері освіти й друку. Цензури статут 1804 був найбільш ліберальним в Росії XIX ст. Реформа народної освіти 1803-1804 рр.. ввела безкоштовне навчання у початковій школі. В цей же час були засновані декілька нових вищих навчальних закладів, в тому числі Санкт-Петербурзький університет.

Головним ідеологом перетворень в галузі державного управління став Михайло Михайлович Сперанський (1772-1839), виходець з родини священика.

Прізвище Сперанський Михайло отримав під час вступу у Володимирську семінарію з легкої руки свого дядька Матвія Богословського (від латинського слова "speranta" -- надія). З 1795 Сперанський почав викладати в Петербурзькій Олександро-Невській семінарії, що вважалася кращою в Росії. За 12 років, з 1795 по 1807 рр.., Сперанський пройшов шлях від рядового викладача Олександро-Невської семінарії до статс-секретаря імператора Олександра I. У 1808 році М.М. Сперанський був призначений членом комісії складання законів і товаришем міністра юстиції.

Вже в 1802-1811 рр.. під керівництвом М.М. Сперанського були проведені перетворення органів центрального управління - петровські колегії були замінені міністерствами. Але Сперанський хотів більшого.

Розробляючи державні реформи, Сперанський прагнув до того, щоб вбудувати в Росію "Спільний шлях всіх народів", перетворити російський народ в народ "освічений і комерційний ". При цьому він розумів, що проведені реформи викличуть значні зміни в російському житті: "Бажати наук, комерції і промисловості і не допускати самих природних їх наслідків; бажати, щоб розум був вільний, а воля в ланцюгах ... Ні в історії приклад, щоб народ освічений і комерційний міг довго залишатися в ланцюгах ". Тому Сперанський був налаштований грунтовно перекроїти державний устрій Росії: "треба різати по живому", "Кроїти, не шкодуючи матерії".

План державних перетворень був підготовлений М.М. Сперанським за розпорядженням імператора в 1809 році і викладений у "Введенні до уложення державних законів ". Відповідно до проекту на чолі держави повинен був стояти

монарх, одягнений всією повнотою влади. При ньому створювався Державна Рада, дорадчий орган з призначаються монархом сановників. В якості вищої представницького органу в Росії передбачалося створити виборну Державну Думу. Роль вищої судової інстанції був покликаний виконувати Сенат, який призначається государем довічно з числа представників, обраних до губернських думах. Вищим органом виконавчої влади, згідно з планом, ставали міністерства.

В основі виборної системи М.М. Сперанського лежав майновий ценз. Всі населення Росії поділялося на три категорії: дворянство, що володіло всіма цивільними і політичними правами; люди "середнього стану" (купці, міщани, державні селяни), які мали тільки цивільні права -- власність, свободу занять і пересування, право виступати від свого імені в суді, і "народ робочий" - поміщицькі селяни, слуги, робітники, які не мають практично ніяких прав. Виборчим правом могли користуватися тільки представники перших двох станів. Для третього стану - "народу робочого" -- проект реформи представляв деякі цивільні права при збереженні кріпосного ладу. Сперанський вважав, що кріпосне право поступово відімре саме з розвитком промисловості, торгівлі й освіти.

Однак плану реформ не судилося втілитися в життя. Пропозиції М.М. Сперанського були занадто радикальні в російських умовах початку XIX ст. Вони викликали не просто невдоволення, але і відкритий протест багатьох російських державних і громадських діячів.

Своєрідним відповіддю Сперанському стала знаменита "Записка про давньої і нової Росії в її політичному та громадянському відносинах ", написана Н.М. Карамзіним на початку 1811 року.

Микола Михайлович Карамзін (1766-1826) до початку XIX століття вже був відомий як літератор, автор популярних творів. В молодості він віддав належне тодішнім захопленням "модними" політичними новаціями та ідеями, що мають західне походження, полягав у масонської ложі. Але на початку XIX століття Карамзін зайнявся вивченням вітчизняної історії - і його світогляд перевернулося. Відкинуті опинилися всі "модні" навчання, бо Микола Михайлович побачив, що у Росії - свій, особливий і відмінний від західного шлях розвитку. Цілком природним став для Карамзіна і принциповий розрив з масонством. На початок 1811 Н.М. Карамзін

вже написав перші томи своєї знаменитої згодом "Історії держави Російського ".

В "Записці про давньої і нової Росії" Н.М. Карамзін доводив, що, з огляду на природні, географічні та історичні умови, найбільш доцільною формою правління для Росії може бути тільки самодержавство. Саме самодержавний правління завжди забезпечувало процвітання і могутність Російської держави. При цьому історик особливо підкреслював глибоку внутрішній зв'язок самодержавного принципу верховної влади з православною вірою і моральним духом народу, бо саме з духу народу і виростало визнання благодатній ролі російського самодержавства. Тому всі реформи на європейський лад, на переконання Карамзіна, можуть тільки послабити Російську імперію: зовнішні перетворення здатні зруйнувати внутрішнє життя російського суспільства і призвести до панування анархії. І не випадково пізніше саме цю карамзінскую "Записку" назвуть перших маніфестом російського політичного консерватизму.

В березні 1811 відбулася зустріч Н.М. Карамзіна і Олександра I, під час якої історикові довелося ... доводити імператору необхідність збереження самодержавства! Ось що написав Н.М. Карамзін в одному з листів про свою розмову з Олександром I: "... Говорив з ним чимало, про що ж? Про самодержавстві! Я не мав щастя бути згоден з деякими його думками ... "Та й Олександр був незадоволений розмовою з істориком, особливо після читання його записки. І лише через п'ять років, коли змінилися погляди самого імператора, він повернув Карамзіну свою прихильність.

До речі, доля карамзінской "Записки про давньої і нової Росії" виявилася непростою. При життя сам Карамзін нічого і нікому не говорив про неї. У 1836 році її спробував опублікувати А.С. Пушкін у своєму "Современник", але уривок зі статті Карамзіна з вимаркамі цензора вийшов у журналі в 1837 році, вже після смерті поета. Пізніше спотворені цензурою і самими публікатора тексти записки публікувалися в 1870 і 1900 рр.. Нарешті, в 1914 році хвацькийось представити публіці більш - менш повне видання цього твору Н.М. Карамзіна. І тільки в 1988 році, працями письменника й історика А.Ю. Сегень, в Росії з'явилася найавторитетніша публікація "Записки про давньої і нової Росії".

Засудження реформ Сперанського російським суспільством проте не могло не вплинути на думку імператора Олександра I. У результаті, він дозволив втілити в життя лише окремі, другорядні, елементи плану реформи. У 1810 році був заснований Державна Рада. Трохи пізніше, в 1811 році, за ініціативою Сперанського були реорганізовані міністерства. При цьому було скасоване міністерство комерції, справи якого розподілилися між міністерствами фінансів і внутрішніх справ. Для вирішення питань внутрішньої безпеки країни було утворене міністерство поліції. На цьому реформи закінчилися. План перетворення Сенату так і не було здійснено, незважаючи на те, що обговорювалося в Державній Раді досить довго. А в березні 1812 Сперанський був спочатку відправлений у відставку, потім на заслання до Нижнього Новгорода, а звідти до Перм, де пробув до 1816 року.

Відставка Сперанського і припинення державних реформ були цілком зрозумілі - над Росією нависла загроза нової війни з Наполеоном і тут уже було не до реформ.

На Протягом декількох років Олександр I активно брав участь у всіх антинаполеонівської коаліції, однак військові кампанії 1805-1807 рр.. закінчилися для російської армії невдало. Військові поразки і розпад коаліції змусили Олександра I піти на переговори з Наполеоном. Влітку 1807 року у Тільзіті був укладений мирний договір, згідно з яким Росія вимушено приєдналася до континентальної блокади Англії. Тільзітский світ не зустрів підтримки в Росії. У той же час він не задовольнив і Наполеона, який прагнув до світової панування. Наростання суперечностей між Росією та Францією призвели до походу Наполеона на Росію до 1812 року, в ході якого він і зазнав нищівної поразку.

Вітчизняна війна 1812 року, коли весь народ піднявся на захист своєї Вітчизни, а російські солдати і офіцери проявили чудеса стійкості та героїзму, значно вплинула на суспільне і духовне життя країни. Виявилося, що саме "Відстала" і "темна" Росія, на відміну від всіх "освічених" і "передових" держав Європи, змогла не лише зупинити могутнього завойовника, але і врятувати від його завоювань саму Європу. І перемогу у війні з Наполеоном забезпечили два головні чинники - найбільший духовний підйом народу і потужне, єдине самодержавний держава.

Коли в 1814 році російські прапори піднялися над підкорених Парижем, ім'я

російського імператора стало гриміти славою по всьому європейському континенті. Під впливом цієї перемоги і відбувся перелом у свідомості самого імператора Олександра I - він переконався в життєздатності російської монархії. Тим більше що Росія значно розширила свої межі: ще до війни в її складу увійшло Велике князівство Фінляндське, а після війни - Царство Польське.

Крім того, в душі імператора запалився релігійне почуття, бо він усвідомив себе виконавцем Божої волі, знаряддям Божого Промислу. У 1815 році за ініціативою Олександра I виникає Священний Союз європейських монархій, що має, крім політичних завдань - захист монархічного принципу правління по всій Європі, ще й завдання містичну - служіння "високим істин, що вселяється вічним законом Бога-Спасителя ".

З того ж 1815 року в правління Олександра I значно посилюються консервативні риси і у внутрішній політиці. Засновуються військові поселення, були скасовані ліберальні укази перших років царювання про селян. Протягом 1821-1823 рр.. створюється розгалужена мережа таємної поліції в гвардії та армії.

Однак виникли й проблеми. За словами російського поета Г.Р. Державіна, государ говорив йому в 1814 році: "Так, Гаврило Романович, мені Господь допоміг влаштувати зовнішні справи Росії, тепер візьмусь за внутрішні, а людей немає ". Справді, якщо в душі царя запалився монархічна почуття, то було чимало тих, хто, навпаки, перемігши Європу, ще більше переконався в істинності саме "західного" шляху розвитку. У тому числі вселяється і такими радниками, Олександр I дарував в 1815 конституцію Царства Польського, а в 1816-1819 рр.. провів селянську реформу в Прибалтиці.

В самому російському суспільстві час після перемоги у Вітчизняній війні 1812 року - це період духовної нестабільності і розброду, період ідеологічних бродінь і розростання революційних настроїв. Так, у середовищі російського офіцерства починає зріти змову проти імператора та існуючої форми правління. Створюються різні таємні організації, що мають своїм витоком масонські ложі. Ще під час закордонних походів 1813-1814 рр.. російські офіцери створювали "військово-похідні ложі ". Багато хто з них були прийняті в масони закордонними, в т.ч. французькими, ложами. Членами масонських лож були багато майбутніх "декабристи" - П.І. Пестель, С.П. Трубецькой, І.Д. Якушкін та ін Учасники таємних організацій хотіли "Пересадити Францію до Росії", затвердити в російських межах ідеали свободи, рівності і братерства, республіканські форми

правління.

До того ж в Росії в післявоєнний час починають розквітати всілякі окультні та містичні суспільства, причому керовані самим і підтримувані царем, який не був твердий у православному віровчення, але на основі з дитинства ввібрав їм просвітницьких переконань шукав якусь загальну для всього світу релігійну істину. Олександр I не просто підтримував містиків і окультистів, але постійно радився з ними, розмовляв, просив у них тлумачення прихованого сенсу неясних йому місць Старого та Нового Завітів. Містиком був і близький друг царя, обер-прокурор Святійшого Синоду та міністр спеціально створеного Міністерства духовних справ і народної освіти А.Н. Голіцин, який вів справу до об'єднання всіх релігій в одному містичному культі нема кого "Універсального єдиного християнства", підтримував поширення інославних релігій і забороняв захист православ'я.

Країна була наповнена єзуїтами, у свій час (1811-1820 рр.). отримали навіть можливість заснувати цілий навчальний округ своїх шкіл з Полоцької академією у чолі. Тоді ж відкривається як би палладіум всього релігійно-містичного руху початку XIX століття - Біблійне товариство (1813 р.), головою якого став А.Н. Голіцин, а членами різні духовні особи, як православні, так і інославних. Віротерпимість і позаконфесійний занадто часто обертається заступництвом сектантам (особливо духоборам Молоканов, навіть скопці, - в цьому середовищі добре розходилися "містичні" книги ...). І, по Принаймні, дуже часто тоді декларували проти "зовнішньої церковності", в надії зірвати ці "застарілі пелени" з істинного і внутрішнього християнства. У деяких відкрито виданих творах можна було прочитати і про "Темряві безглуздостей і забобонів, званих Греко-Католицьким Східним сповіданням ", яку належить розігнати" світлом Божественної книги ".

Лише мало хто тоді виступили проти духу містицизму, що вразила вищі стани Росії. Одним з них був ієромонах Фотій (в миру Петро Микитович Спаський) (1792-1838), в недалекому майбутньому - архімандрит Юр'єва Новгородського монастиря.

Народжений в родині дяка, Фотій в 1817 році прийняв чернецтво, в сані ієромонаха був призначено законовчителем 2-го кадетського корпусу. Саме тоді ієромонах Фотій прославився в Петербурзі своїм суворим аскетизмом і вірністю підвалинам православ'я, різко виступив проти містицизму. За свої погляди в 1820 році Фотій був

видалено з Петербурга і призначений настоятелем Деревяніцкого монастиря. У 1822 році його перевели в Сковородскій монастир, а потім в Юр'єв Новгородський монастир у сані архімандрита.

В 1822 році, підтриманий А.А. Аракчеєва і генерал-ад'ютантом Ф.П. Уваровим, Фотій був викликаний до Петербурга і прийнятий Олександром I, на якого справив сильне враження. У 1824 році Фотій подав на ім'я імператора дві записки, в яких показав шкоди від поширення містицизму і зажадав звільнення А.Н. Голіцина. На цей раз государ поступився вимогам Фотія, Голіцин був звільнений, а його міністерство ліквідовано.

Розчарування у містицизмі супроводжувалося і тим, що Олександр I вкрай негативно став ставитися до масонства. Украинские масонські ложі завжди керувалися із зарубіжних масонських центрів, канали цього управління були таємними. Тому завжди існувала можливість перетворити російські масонські "братства" в центри політичного впливу і збору важливої інформації. Це було особливо небезпечно, оскільки в ложі входили люди сановні і впливові. Крім того, серед деяких масонів почали взяти гору революційні настрої. Тому в 1822 році імператорським указом діяльність всіх таємних товариств, і в першу чергу масонських лож, була заборонена. Знаменно, що ця заборона підтвердили всі інші російські імператори.

Розставання Олександр I із друзями-містиками і колишніми захопленнями одночасно призвело до піднесенню нових радників, яких можна вважати бoльшим прихильниками колишніх традиційних поглядів. Саме в останні роки царювання Олександра відбувається нове піднесення А.А. Аракчеєва, третій в житті цього цікавого державного діяча.

Олексій Андрійович Аракчеєв (1769-1834) був родом з сім'ї бідного поміщика. З 1792 року Аракчеєв виявився наближений до цесаревичу Павлу Петровичу. У 1796 році, на Наступного дня після сходження на престол Павла I, Аракчеєв був призначений комендантом Петербурга. У 1797-1798 рр.. - Командир Преображенського полку і генерал-квартирмейстер всієї армії. Але потім він був звільнений зі служби з забороною жити в Петербурзі.

Знову піднісся Аракчеєв за імператора Олександра I, ставши в 1808 році військовим

міністром і генерал-інспектором всієї піхоти і кавалерії. Він упорядкував комплектування та навчання стройового складу; ввів поділ армії на дивізіони; видав положення з багатьох частинах військового управління; поліпшив забезпечення військ озброєнням і провіантом; заснував Артилерійський комітет і організував випуск "Артилерійського журналу ". Військові реформи Аракчеєва багато в чому сприяли успіхам російської армії у війнах з Наполеоном на 1812-1814 рр.. Але наприкінці 1809 Аракчеєв, вражений піднесенням М.М. Сперанського, подав у відставку з поста військового міністра і отримав натомість посаду директора департаменту військових справ Державної Ради. Під час Вітчизняної війни 1812 року Аракчеєв складався при Імператорської квартирі, відав комплектуванням військ, поповненням артилерійських парків і організацією ополчень.

В 1814-1815 рр.. Олександр I передав Аракчеєву контроль над діяльністю Державної Ради, Комітету міністрів, Власної Його Імператорської Величності канцелярії. За бажанням імператора, але сам того не прагнучи, Аракчеєв очолив організацію військових поселень. У 1818 році за дорученням Олександра I Аракчеєв підготував проект звільнення селян, який так і не був здійснений. Восени 1825 через хворобу Аракчеєв відійшов від справ, а після воцаріння Миколи I був звільнений у відпустку.

До кінця правління Олександра I в Росії склалася непроста ситуація. У 1824-1825 рр.. імператора неодноразово попереджали про існування офіцерського змови та підготовки повстання. "Не мені їх судити", - відповів Олександр I, пам'ятаючи про власних конституційних і республіканських захоплення, і не вживав ніяких заходів.

Крім того, виникла складна династична ситуація. Імператорська пара була бездітні. За що існував тоді закону про престолонаслідування, у разі смерті Олександра трон мав перейти наступного за старшинством братові -- Костянтину Павловичу, на той час наміснику государя в Царстві Польському. Але Костянтин Павлович відмовлявся взяти кермо влади Російської імперією. Тому в 1823 році Олександр I передав права на престол іншому своєму братові - великому князю Миколі Павловичу. Проте цей заповіт зберігалося потайки і від Сенату, і від усього народу, і від самого Миколи Павловича.

Сам Олександр I відчував надзвичайну втому від несомих їм імператорських обов'язків. "Я втомився, - повідомляв він братові Костянтину, - не в силах зносити тягар

уряду ". Він навіть вирішив після досягнення ним віку 50 років, тобто в 1827 році, відмовитися від престолу. А поки государ почав багато і часто подорожувати по країні. Восени 1825 під час поїздки до Криму імператор застудився. Застуда перейшла в запалення легенів, і 19 листопада 1825 Олександр I помер в м. Таганрозі.

Несподівана смерть Олександра I породила численні чутки і легенди, серед яких найбільшого поширення набула легенда про старця Федоре Кузьмич. Згідно їй Олександр не помер, а лише імітував свою смерть, а сам таємно сховався з Таганрога і поселився в Сибіру під іменем старця Федора Кузьмича. Сучасники відзначали разючу зовнішню схожість цієї людини з імператором Олександром I, його світські манери, а також незвичайну обізнаність про політичні події і життя світського суспільства першій чверті XIX ст. Багато представники династії Романових вірили в істинність легенди. Але в даний час підтвердити або спростувати її не представляється можливим. Федір Кузьмич помер 20 січня 1864, забравши в могилу свою таємницю.

***

Перемога у Вітчизняній війні 1812 року викликала небувалий до того часу підйом національної самосвідомості в Росії. І якщо для можновладців цей підйом свідчив про необхідність зміцнення традиційних основ Російської імперії, то для великої частини освічених людей з дворянського стану він відкрив існування ... самого російського народу! Адже до того більшість дворян сприймало власний народ лише як "темну" і відсталу масу, як "дурних мужиків", здатних до обробки землі та до задоволення різноманітних дворянських примх. І раптом цей "темний мужик" на вилах виніс з Росії грозу всій Європи - непереможного Наполеона! А самі дворяни пліч-о-пліч разом з солдатами-"мужиками" гнали цього Наполеона через усю Європу, поки не викинули його на острів Святої Єлени! Тут мимоволі задумаєшся ...

Хтось з дворян злякався потужної народної енергії, проте деякі раптом задумалися про "права народу". Адже складалася начебто парадоксальна ситуація: народ, який врятував від французького рабства всі європейські народи, сам перебував в рабському стані! Народ, який надав права іншим європейським народам, сам не мав

ніякими правами, повністю підпорядкований влади самодержавного монарха! От і виблискували в освічених головах ідеї "порятунку народу", "визволення народу від свавілля і тиранії ". Правда, як і раніше, втім, як і згодом, ніхто ні про що не спитав сам народ - все-таки він, народ, був ще занадто "темний". От і вирішили "рятувати народ" за допомогою таємної змови.

Перші таємні товариства, що копіюють масонські ложі, виникли вже в 1814 році: "Орден російських лицарів "," Священна артіль "," Семеновская артіль ", а також гурток В.Ф. Раєвського. В 1816 році був заснований "Союз порятунку" на чолі з А.Н. Муравйовим, об'єднав близько 30 чоловік. Більшість учасників підтримували вимоги скасування кріпосного права та введення конституційної монархії. Найбільш радикальні учасники товариства пропонували захоплення влади шляхом збройного змови, а Лунін і Якушкін виступали за царевбивство. У 1818 році новий "Союз благоденства "об'єднав вже близько 200 чоловік і прийняв рішення почати боротьбу за республіку, а в якості засобу досягнення мети визнав необхідність військової революції. У 1821-1822 рр.. змовники створили два нових, ще більш законспірованих суспільства: Південне товариство на Україні з центром в Тульчині, кероване Директорією з трьох осіб (фактичний керівник - полковник П.І. Пестель), і Північне суспільство в Петербурзі, також очолюване Думою з трьох осіб (головою товариства став капітан Генерального штабу Н.М. Муравйов).

Дивно, але й цілі політичної дії, і політичні ідеали - республіканський лад - І в Олександра I, і у змовників були схожі! Але ось методи досягнення цілей розрізнялися, адже змовники хотіли республіки в Росії зараз же, цієї хвилину! Тому й вирішили вони на крайні заходи: в 1826 році передбачалося об'єднати Північне і Півде суспільства і влітку того ж року вчинити військовий переворот.

Правда, і способи завоювання влади, і режим, який вони передбачали встановити, чи були далекі від гуманістичних ідеалів. Приміром, А.И. Якубович, готовий вбити імператора, пропонував відчинити кабаки для черні, збунтувався солдатів і мужиків, напоїти їх горілкою, а потім направити їх на "штурм" Зимового палацу і розграбування багатих кварталів Санкт-Петербурга. Вироблявся і варіант підпалу столиці у разі невдачі повстання. А ось у разі перемоги П.І. Пестель передбачав встановити десятирічну диктатуру, завести 113 тисяч жандармів (у 30 разів більше, ніж було за Миколи I), а народ відволікти від внутрішніх проблем завойовними війнами. Воістину російські дворяни-

змовники були гідними синами французьких якобінців!

Раптова смерть імператора Олександр I несподівано прискорила плани змовників. На 25 днів у Росії виникла ситуація міжцарів'я: не знаючи про таємне заповіті-"маніфесті" Олександра I і прагнучи зберегти спадкоємність влади, спочатку всі державні органи, війська і великий князь Микола Павлович присягнули брата Олександра - великого князя Костянтина Павловича. Сам Костянтин в цей час перебував у Варшаві, і його відмову від престолу, затримавшись в дорозі, прибув до Петербурга тільки 6 грудня. До того ж, маніфест Олександра, передавальний влада Миколі Павловичу, перебував у Москві у тодішнього московського архієпископа Філарета, тому теж був оприлюднений не відразу. Коли ж всі ці обставини прояснилися і стало зрозуміло, що законним спадкоємцем престолу є великий князь Микола Павлович, то була призначена переприсяга - На 14 грудня 1825 року.

Змовники зважилися скористатися цією заплутаною ситуацією, тим більше, що прості солдати не дуже розуміли, чому вони повинні перепрісягать новому імператору. Тому вони повірили більш освіченою офіцерам і вранці 14 грудня вийшли з зброєю на Сенатську площу.

Те, що змовники обманом вивели солдатів на заколот, - сьогодні зовсім ясно. "Ура, Конституція!" - Кричали змовники, закликаючи за собою солдатів. "Ура!" -- лунало їм у відповідь, бо солдати були впевнені, що кричать "ура" на честь подружжя Костянтина Павловича. Відомий факт, коли на шляху одного з повсталих полків виявився імператор Микола Павлович. "Стій!" - Закричав він. Але солдати відповідали: "Ми - за Костянтина!" - "Коли так, то ось вам дорога", -- спокійно мовив Микола Павлович, вказуючи на Сенатську площу ...

Як відомо, повстання завершилося поразкою заколотників. Вони не знали, що ще увечері 13 грудня Державна Рада присягнув імператору Миколі I, а ранком 14 грудня до присяги були приведені інші вищі державні установи. Та й самі змовники проявили нерішучість: не з'явився на площу обраний диктатором повстання полковник С.П. Трубецькой, А.И. Якубович, якому було доручено заарештувати царську родину, в останній момент відмовився це зробити, побоюючись цареубійст