Буддизм є в теперішній час однією з основних і найбільшпоширених світових релігій. Прихильники цієї релігії населяютьпереважно регіони Центральної, Південної та Південно-Східної Азії. Однаксфера впливу Буддизму виходить за межі вказаного району земної кулі:його послідовники є і на інших континентах, хоча і в меншійкількості. Велико число буддистів і в нашій країні, в основному в Бурятії,
Калмикії і Туві.
Буддизм, поряд з християнством та ісламом, ставитися до так званихсвітових релігій, які на відміну від національних релігій (Іудаїзм,
Індуїзм і т.д.) мають міжнаціональних характер. Виникнення світовихрелігій - результат тривалого розвитку політичних, економічних ікультурних контактів між різними країнами і народами.
Космополітичний характер Буддизму, Християнства та Ісламу дозволив їмпереступити національні кордони, широко поширитися по земній кулі.
Світовим релігій більшою чи меншою мірою властива віра в єдиного,всемогутнього, всюдисущого, всезнаючого Бога, він ніби з'єднує в одномуобразі всі ті якості та властивості, які були притаманні численнимбогам політеїзм.
Кожна з трьох світових релігій складалася в конкретної історичноїсередовищі, в умовах певної культурно-історичної спільності народів.
Цією обставиною пояснюються багато їх характерні особливості.
Запитайте буддиста про те, як виникла релігія, якої він належить, і виотримаєте відповідь, що більше двох з половиною тисяч років тому її сповістивлюдям Шак'ямуні (пустельник з племені шакьев). У будь-якій присвяченій буддизмукнизі ви знайдете заснований на релігійній традиції розповідь про життямандрівного проповідника Сіддхартхі, і що назвав себе Буддою (санскр.buddha), що означає "просвітлений вищим знанням", "осіненій істиною".
Виникнення буддизму було пов'язане з появою ряду творів,що увійшли згодом до складу канонічного зводу буддизму - Типитаки; цеслово позначає на мові пали "три сосуди" (точніше три кошики). Тіпітакабуло кодифіковано близько III ст. Текст Типитаки розділено на три частини;присвячений правилам поведінки ченців і порядкам у чернечих громадах,містить величезну кількість оповідань про окремі епізоди життя
Будди і його висловів з різних приводів, а також включає проповіді іповчання на етичні й абстрактно-філософські теми.
Ще за життя людина могла добровільно стати на праведний шлях, вступившив чернече громаду (сангха), що означає відмову від касти, сім'ї,власності, залучення до світу строгих правил і заборон (253 заборони),п'ять з яких обов'язкові для кожного буддиста.
Задовго до виникнення буддизму Індія мала оригінальні релігійнінавчання, культури та традиції. Складні суспільні відносини і високаміська культура, що включала в себе і писемність і розвинені формимистецтва, існували тут одночасно з такими древніми вогнищамисвітової культури, як Месопотамія і древній Єгипет, у ряді відносинперевершуючи останні. Якщо вже в релігії епохи харрапской культури
(середина 3 тисячоріччя до н.е.) виявлені елементи, що увійшли до більшпізні релігійні представлення, то в 2 тисячолітті почали складатисяті важливі релігійні традиції, які до початку 1 тисячоліття отрималилітературне оформлення, іменоване в історії індійського світогляду іритуальної практики ведами.
Суб'єктивно буддизм виник як реакція деяких верств давньоіндійськогосуспільства на навчання, що визнають авторитет Вед і їх тлумачень, протестпроти брахманізму, скованого подальший розвиток продуктивних сил ісуспільних інститутів, однак об'єктивно він запозичив і розвинув багатофундаментальні положення останнього.
Вже в перші століття свого існування буддизм розділився на 18сект, розбіжності між якими викликали скликання соборів у Раджагріхе в 447 гдо н.е., в Вайшаві в 367 г до н.е., в Паталірутре в 3 столітті до н.е. іпривели на початку нашої ери до розділення буддизму на дві гілки: Хінаяну
( "Мала візок") і махаяну ( "велика візок"). Це розділення буловикликано насамперед відмінностями у соціально-політичних умовах життя вокремих частинах Індії. Хинаяна, тісніше пов'язана з раннім Буддизмом,визнає Будду людиною, що знайшли шлях до спасіння, яке вважаєтьсядосяжним лише через відхід від світу - чернецтво. Махаяна виходить зможливості порятунку не тільки для пустельників-монахів, а й для мирян,причому упор зроблений на активну проповеднічеськую діяльність, навтручання в суспільне і державне життя. Махаяна, на відміну від
Хінаяни, легше пристосовувалася до поширення за межі Індії,породивши безліч пересудів і течій; саме тому в даній роботі будебільше уваги приділено цьому напрямку (у контексті розглядучернецтва).
У Махаяна важливу роль культ бодістав - індивідів, вже здатних увійти до
Нірвану, але окрадивающіх досягнення кінцевої мети через те, щоб допомогтив її досягненні й іншим, необов'язково ченцям, замінивши тим самимвимогу відходу від світ закликом до впливу на нього.
Ранній Буддизм відрізняється простотою обрядовістю. Її головним елементомє культ Будди, проповідь, шанування святих місць, пов'язаних знародженням, просвітленням і смертю Гаутами, поклоніння ступаючи - культовимспорудам, де зберігаються реліквії Буддизму. Махаяна до культу Буддидодала шанування бодістав, тим самим ускладнилася обрядовість: були введенімолитви і різного роду заклинання, сталі практикуватися жертвопринесення,виник пишний ритуал, збагатив релігійну практику прийомами, що відноситься до області індивідуального культу, додала також таку форму релігійногоповедінки, як Бхаван - поглиблення в самого себе, у свій внутрішній світ зметою зосередженого міркування про істини віри, що одержало подальшепоширення в таких напрямках буддизму, як "Чань" (у Китаї) і
"Дзен" (у Японії). Багато дослідників вважають, що етика в Буддизмізаймає центральне місце і це робить його більше етичним,філософським ученням, а не релігією. Більшість понять в Буддизмі носитьрозпливчастий, багатозначний характер, що робить його більш гнучким і добреадаптується до місцевих культів і вірувань, здатним до трансформації. Такпослідовники Будди утворили численні чернечі громади, що сталиголовними осередками поширення релігії.
При розгляді проблеми поширення та сприйняття будь-якогонавчання в іншій культурі (під нею в цьому випадку маються на увазі деякірайони, просторово відокремлені від місця виникнення навчання),необхідно враховувати, що, для того щоб це вчення могло бути сприйнято,між взаємодіючими культурами повинна існувати певнаоднорідність. У культурі реципієнті мають скластися історичні умови,подібні до тих, які існували у вихідній культурі в моментвиникнення вчення.
У VI - VII ст. н. е.. почався занепад Буддизму в Індії, зумовлений занепадомрабовласницького ладу і ростом феодальної роздробленості, а такожпротиставленням ідей буддизму освяченому брахманізмом кастовому строю.
До XII - XIII ст. він втрачає свої колишні позиції в країні своговиникнення, перемістившись в інші райони Азії, де трансформувався зурахуванням місцевих умов.
У даній роботі буде розглянуто інститут буддійського чернецтва втрьох головних напрямках: «класичному» індійському буддизмі, Чань-буддизмі дзен-буддизм.
Чань-буддизм є одним з найбільш цікавих явищ нелише у східній, а й у світовій релігійній традиції. Чань - цекитайська назва, хоча у світі виявилося більш поширене японськепрочитання ієрогліфа, що позначає цей напрям буддизму, - дзен.
Китайське слово "Чань" походить від санскритського терміну "дхьяна" (по -китайськи - чаньна). Буквально це означає «споглядання», «медитація»,що досить точно передає характер чаньской практики. Споглядальнийнапрям виникло ще в індійських школах буддизму. В основному дхьянабазувалася на складній йогической практики, яка часом триваладовгими годинами. Але в Китаї дхьяна набула дещо інший характер,послідовники Чань не стали обмежувати себе тільки мовчазнимсамозаглиблення на самоті. Вони ходили по країні, займалися каліграфієюта бойовими мистецтвами, обробляли землю і викладали літературу,зберігаючи внутрішню тишу в самій гущі життя.
Що стосується дзен-буддзіма, то перші ідеї прийшли до Японії з Китаювже у VIII-IX ст. Для Японії це був час глибокого суспільногокризи, жорстоких междуусобіц, падіння авторитету імператорської влади,висунення на перший план військового стану самураїв, з їх суворим культомстійкості перед будь-якими нестатками, вірності сьогуну, презирства до смерті істраждань. Практик дзен добре, сумісна із заняттями військовимимистецтвами припала цим людям як не можна більш до речі і отримала середних широке розповсюдження. Дзен був не особливо популярний серед селян,і взагалі число його послідовників не перевищувало 10% від загального числа; до речі,самураї в епоху свого розквіту теж не перевищували десятої частини населеннякраїни. Спочатку вчення суворо копіювало китайське, але пізніше довелосявраховувати і місцевий вплив синтоїзму (для дзен підлаштуватися під синто --традиційну систему релігійних вірувань в Японії - було не складно, аджеі в Китаї Чань-буддизм багато що увібрав в себе з даосизму). Ця системаприділяє особливу увагу витонченого сприйняття краси всього сущого в усіхйого проявах. Завдяки впливу синто в дзен-буддизмі розвинулись традиціїаранжування квітів, чайної церемонії та інші, які є повністюяпонськими за своїми культурними особливостями.
Буддійське чернецтво.
Посвята.
Посвята в чернечий орден у Індії було двохетапних: перший етап - прийомв чернече громаду - pravrajya, друга - власне посвята - upasampada. Це два різних і відокремлених в часі акту. Для здійсненняпершого необхідно було лише досягти 15 років; для другого - 20-ти плюсдозвіл батьків. Для першого цілком достатньо, щоб чернець навчивновачка основ поведінки і 10-і заборон, а також прийняв від нього обітницю. Длядругий - збори ченців, на якому наставник (-ца) задає питання,що стосуються обставин, що передували посвяті. Потім Потімпосвячене повідомляють 5 заповідей, що забороняють крадіжку, вбивство,порушення цнотливості, брехня, сп'яніння. Він вступає в притулок Дхарми,клянеться зберігати своє тіло і розум чистими і вести досконалий образжиття.
Аналіз санскритського, сакського, Согдійської і тохарської текстівразом із повідомленням І-цзин, а так само відносяться до нового часуописами, дозволяє реконструювати цю церемонію досить повно. Уцілому вона була дуже близька до тієї, що знайшла відображення в «Вінас» та іншихдревніх текстах, відрізняючись незначними деталями.
Інакше йшла справа в Японії.
У VIII ст. склався порядок офіційного затвердження чернечихсанів державними світськими установами. Ще наприкінці VII ст. булавизначена щорічна квота кандидатур (10 осіб), які післявідповідних іспитів отримували спеціальні дипломи з «гембаре»,що свідчить про їх приналежність до буддійському духовенству.
Поповнення буддійських чернечих громад не обмежувалася тільки такимищорічними твердженнями. Чимало (цілком можливо, чи не переважнабільшість) ченців з'являлося в храмах під час масових "звернень" вчесть якого-небудь знаменної події (народження спадкоємців,одужання після хвороби "імператора або членів його сім'ї, післяуспішного викликання дощу і т. п.); збільшувалося чернецтво і за рахунокпозаурочних присвят.
Порядок іспитів для ченців регулювався урядовими указами; вЗокрема, відомий такий указ від 11-го місяця 6-го року ТЕМП (734 р.).
Постриг в ченці дозволявся в тому випадку, якщо кандидат засвоювавпевний набір доктрин, міг декламувати сутри і протягом трьох роківвів належний, з точки зору буддійської етики і "Соніре", способи життя,
"Виконуючи чисті діяння".
У державному архіві храмовому Сесоін збереглися документи, заякими можна судити про екзаменаційних вимоги до майбутніх монахів. У
732 р. від іспитів потрібне вміння декламувати уривки "з
Лотосової сутри, "Сутри золотого світла" та ін і повністю "Сутра про
Вімалакірті ". Напам'ять треба було знати один сувій з "Сутри про Якусо",главу про Каннон з Лотосової сутри, а також "десять заклинань" з "Сутрисерцевини про "праджня-пар" (більшість зазначених текстіврозглядається в наступному розділі) У 742 р. вимоги до монахів зросли:крім названих сутр треба декларувати "Сутра про мережі Брахми" (яп.
"Боммоке") з коментарями.
Оскільки декламації сутр (і перш за все "сутр, що захищають країну")надавалося у VIII ст. сакральне значення, то не дивно, що від монахаі черниці було потрібно в першу чергу знання як тексту, так і ритуалуйого читання.
Але така строгість була присутня не скрізь: у той час як у всіхкраїнах монаші обіти приймаються на все життя, в Таїланді виник звичайприйняття обітниці на певний строк. На початку XIV ст. король луки наПротягом трьох місяців вів чернече життя в одному з чоловічих монастирів,що поклало початок унікальному тайського звичаєм, згідно з яким чоловікимають право приймати монаші обіти на короткий час. У Таїланді єлюди, що регулярно приймають обіти на рік або на кілька місяців. Нічогоподібного ми не знаходимо ні в одній буддійської країні. Більш того, тайськоїкультурі властива віра в духів. У цьому контексті буддизм використовувавсянаступним чином: ченці начитували різні священні тексти, щобзахистити людей від злих духів. Ченці вважалися обраними і високошанованими людьми, які отримували їжу у вигляді дарунків, населеннявіддано підтримувала їх регулярними приношеннями. Оскільки будь-яка людинаміг стати ченцем, хоча б на короткий час, це ніколи нерозглядалося як економічно тяжке явище.
Висновок: З трьох напрямків явно виділяється Дзен (щодо посвячення учернечу общину). Не важко помітити, що такий підхід до професійноїпідготовці чернецтва безпосереднім чином співвідносився з генеральноютенденцією розвитку японського буддизму як державної ідеології.
Система відбору ченців та іспитів давала можливість центральної владидосить гнучко управляти кадрами в буддійських монастирях, чого не скажешпро Індію і Китай, де монашество було як би "автономним" інститутом іпосвяті не приділялося особливої уваги, тим більше з боку держави.
Хоча слід зауважити, що в Китаї труднощі все ж були присутні:бажаючий постригтися у ченці, повинен був придбати відповідний одягна свої кошти, а дозволити собі це міг не кожен.
1. Заборони і правові норми.
Монастирська життя була строго регламентована; цей регламент спиравсяна певний важливий документ - монастирський статут, в Індії, а пізніше іу Китаї це був «вина», в Японії - «Соніре».
Правове становище чернецтва в Японії (і ширше - дзен-буддійської церкви)регулював спеціальний розділ «Тайхоре» - «Соніре» ( «Укази щодоченців і черниць »), що складається з 27 статей. Згідно з «Ресюге»,коментарю до «Тайхоре», зразком для створення «Соінре» послуживнезбережений Танський чернечий кодекс «Даосенге». «Соніре» - жорсткарегулятивна інструкція діяльності членів чернечої громади. У кожній з
27 статей вказується, що не повинен робити монах (або черниця) і якепокарання він отримає за непослух. Безпосередній контроль за дотриманнямприписів покладався на «Санго» і «сого». Покарання за провини ділилисяна «важкі» і «легкі». «Важке» покарання полягало в «повернення всвіт », тобто у вигнанні з чернецтва; до «легким» - прибирання та ремонт храмів,виконання різних господарських робіт.
У більшості статей «Соніре» визначено покарання (як правило,
«Легкі»-строком від десяти до ста днів, але іноді: і «важкі») за порушеннячернечих заповідей. Однак найбільш цікавими представляються статті (їхдесять), за якими можна судити про соціальний статус духовенства івідповідно церкві. Строго припинялися самостійна проповідницькадіяльність ченців. «Поверненням в світ» Наказиалось спорудження замежами храму культових місць (яп. «додзьо»), найчастіше майданчиків знавісом, і звернення населення (насамперед селян) в буддійську віру, атакож «помилкові проповіді про злочини і щастя» (ст. 5). Ченці не малиправа «позичати своє ім'я» кому-небудь з мирян (ст. 16). Щоб влаштувати
«Мирські справи» приватного плану, чернець повинен був отримати дозвіл нетільки від храмових, але і провінційних світської влади (ст. 17). Таке ждозвіл необхідно було мати для занять медитацією, а для догляду в
«Гори і ліси» був потрібен дозвіл з «гембаре» (ст. 13). Ченцям не можнабуло ставати домашніми слугами (ст. 24). Рядовому духовенствузаборонялося мати особисту власність (ст. 18). Буддійським ченцям такожсуворо заборонялося займатися лаоскімі гаданнями (ст. 2), тлумачитинебесні значення і, маючи їх в «увазі», «вести розмови про державу» (ст.
1). В останньому випадку, безумовно, мова йде про індивідуальні акціяхподібного роду.
Нарешті, члени чернечої громади не мали права вивчати військові книги
(ст. 1). «Соніре» підкреслював пієтет духовенства перед світською владою:при зустрічі з чиновниками високого рангу ченці повинні були «ховатися відїх очей »(ст. 19). Слід підкреслити, що практично в усіх випадкахпорушень чернецтвом встановленні «Соніре» адміністрація храмів повиннабула інформувати про це провінційні державні органи, а ті, усвою чергу, «гембаре». Злочинці з духовенства, згідно з «Соніре»,могли бути покарані не тільки «поверненням у світ», а й передані потімкримінального суду. М. Ісіда абсолютно правильно відзначив, що «Соніре» - цепо суті тільки «кодекс заборон», аж ніяк не допомагав буддійськимгромадам та церкви в цілому гармонійно регулювати свою діяльність.
В Індії внутрімонастирская життя регламентувалася вина. Ті жсамі обмеження існували і в китайському буддизмі махаяни, тому щокитайська Віная була майже цілком скопійована з індійського оригіналу іпрактично нічим не відрізнялася від нього.
Слід відразу зазначити, що у вина, по суті, існував лише одинвсеосяжний сувора заборона - на сільськогосподарські роботи, оскількипри обробці землі масами гинуть різні «живі істоти" і, виходить,адепт порушує закон ахімса (не-насильства), створюючи «пекельну карму», манливуза собою досить несприятливі наслідки для того, хто це робить.
Оскільки самим монахам Віная категорично забороняла обробляти землю, тоцим займалися монастирські раби, орендарі та послушники (тобто новачки,які ще не були пострижений в ченці і не прийняли відповіднихобітниць). Так, наприклад, в одному китайському перекладі з вина вказувалося,що «тим, хто слідує П'яти приписами (вина), не дозволяється прийматиучасть в торгових угодах, будувати будинки, тримати рабів і вирощуватитварин. При цьому необхідно самим строгим чином уникати всіх видівсільськогосподарських робіт та городництва ... забороняється також різатитраву і рубати дерева ... ».
Школа Чань була єдиною школою середньовічного китайського буддизму,яка цілком свідомо і відкрито ігнорувала всі ці заборони, у томучислі й найсуворіший з них - заборона на сільськогосподарські роботи, інавіть, більше того, офіційно кодифікувала настільки кричущі порушеннязагальноприйнятих правил Вина в своєму власному монастирському статуті,складеному чаньскім патріархом Байчжаном (720-814гг). Цей статут, у рядісвоїх пунктів різко відрізнявся від попередніх правил Вина, регулювавобов'язки чаньскіх ченців, організацію та адміністративну структуручаньскіх монастирів і згодом отримав назву «Звід правил Бай-Чжана»
( «Байчжан цин-гуй»). Нові правила були вперше введені в монастирі Да-чжіфен-шеп чаньси, побудованому під безпосереднім керівництвом патріарха, ісаме з цього моменту починається історія інституціалізована,
«Монастирського» Чань-буддизму, тому що до Байчжана чаньскіе ченці абовели бродячий спосіб життя (існував навіть спеціальний термін,означав бродячого ченця: «юпь-шуй» - «подібний хмар і воді»), аботулилися в монастирях школи вина.
Згідно з новим статутом, чаньскіе ченці повинні були весь вільний відлекцій і медитацій час присвячувати різного роду господарських робіт:прибирати територію монастиря, заготовляти паливо і воду, вести поточнийремонт (а в разі потреби і більш великі будівельні роботи),обробляти землю на монастирських полях, садити овочі та фруктові дерева,збирати урожай, готувати їжу і т. д. Все це отримало збірненазва пу-цин, що дослівно означало «просити всіх [вийти на роботу]». Алезгодом цей термін втратив своє буквальне значення і ставзастосовуватися по відношенню до самої роботи, в якій брали участь членичаньской громади. Даний термін не можна розуміти в його буквальному значенніще й тому, що «правила Байчжана» втілювалися в життя дуже суворо і ніпро яку «прохання» вийти на роботу не могло бути й мови. Участь угромадських роботах було обов'язковим, і ніхто не смів ухилятися від них,бо за виконанням правил чаньского статуту стежили «чергові монахи»
(Вейн) та інші відповідальні особи (старший монах, настоятель,діловод), які піддавали підопічних суворого покарання занайменший непослух і за серйозні провини взагалі виганяли з громади, щовважалося самим жорстоким покаранням. Більш того, беручи участь у пу-цин, монахне просто виконував своя обов'язки, але повинен був проявляти максимальнузавзяття, повністю віддавати себе, все звід духовні та фізичні силироботі. За формальне і недбале ставлення до боргу він теж піддававсяпокаранню, причому це стосувалося не тільки рядових членів громади, а й тих,хто займав більш високе положення. І навіть сам патріарх школи, якщо він небув занадто старезним, брав безпосередню і активну участь увсіх роботах, показуючи приклад учням. Така традиція склалася, по -мабуть, задовго до Байчжана, тому що відомо, що вже V патріарх Хупжень
(605-675) цілими днями працював разом зі своїми учнями в поле. Продовжившицю традицію і перетворивши її в життєвий принцип, Байчжан слідував йому настількипослідовно і суворо, що, вже будучи у вельми похилому віці,щодня виходив на поле, і працював старанніше всіх. Учні, побачивши, як вінвиснажує свої сили, одного разу сховали його робочі інструменти. Не знайшовши їх,
Байчжан відмовився від їжі, висунувши при цьому вельми максималістський гасло,який ліг в основу нового чаньского статуту і який в дуже яскравою ілаконічній формі висловив ставлення Чань-буддистів до праці: «День безроботи-день без їжі! ».
Байчжан робив також спроби теоретичного обгрунтування тавиправдання такої практики, яка вступає в кричущу суперечність ззагальноприйнятими правилами вина. Так, на запитання свого учня, не очікуєїх усіх в майбутньому переродження - у відповідності до закону карми - покаранняза такі дії, як рубання дров, різання трави, копання колодязів іобробіток грунту, оп відповів: «Чи буде людина покараний за всі цівчинки - залежить від нього самого. Якщо це людина жадібним, що погрузла вдумках про придбання і втрати ... то він неодмінно буде покараний. Якщо ж,навпаки, він не ухилявся від неприємних обов'язків, можуть призвести для ньогогріхопадінням, і чесно виконував свій обов'язок, дбаючи лише про те, щобпринести користь іншим людям, то, навіть якщо він працював весь день, він [якб] нічого не робив ».
Інакше кажучи, Чань-буддист, що приймає саме безпосередню і активнуучасть у таких роботах, повинен був залишатися абсолютнонеупередженим і як би незацікавленим в результатах своєїдіяльності, тобто дотримуватися принципу «діяння-через-не-діяння». І якщо прице він справді не переслідував ніяких особистих інтересів, повністювідволіктись від усіх особистих мотивацій, намірів і прагнень, у тому числі івід думок про особисту кармічного відповідальності за такий «гріховні»заняття, то ніякого гріха, по суті, не буде і така діяльність неспричинить за собою ніякої карми, ніякого «покарання» пли «відплати». Якстверджував Ліньцзі, людина, що дотримує «не-діяння-в-діянні», може витрачатина день по 10 тис. ляпів золота, не створюючи при цьому ніякої карми, і,більше того, «навіть якщо з-за поганого права в минулому він зробив п'ятьжахливих гріхів, то вони самі перетворяться для нього в океан порятунку ».
Таким чином, Чань-буддист допускав для своїх послідовників можливістьучасті в будь-якому виді людської діяльності, за роблячи відмінностей міжсправами «мирськими» і «не-мирськими», «буденними» і «сакральними», міжзаняттями «високими» і «низькими». При цьому Чань-буддист повинен бувзберігати, розвивати і зміцнювати те безособове, спокійно-зосередженестан, що він знаходив в процесі занять зовні менш активними ідинамічними формами психотренінгу (наприклад, медитацією), а це означало,що будь-який вид практичної діяльності він повинен розглядати якпродовження своєї практики психічного самовдосконалення, перетворюватитаку діяльність в активно-динамічну форму психотренінгу і психічноїсаморегуляції, тобто на своєрідну медитацію в дії, в русі. Однієюз різновидів чаньской «медитації у праці» і був пу-цин,що представляв собою, таким чином, не тільки необхідна умова життячлена чаньской громади, але і важливий і необхідний складовий елемент всієїчаньской псіхокультури.
Висновок: Заборони в індійських і китайських громадах мали більшою міроюетичний характер, ніж у Японії. У дзен явно відчувається надуманістьзаборон, їхні політичні відтінки і т.д., все це пов'язано зі статусомбуддизму в Японії як ідеології. Я вважаю, саме це і є фактор
«Наносного», який присутній у будь-якій світовій релігії без винятку,то за коштами чого держава впливає на суспільство.
Звичайно, і Чань в Китаї мав свої особливості, основа яких - утрадиційної трудової етики, яка виховувала повагу до всякої праці, івкрай негативно розцінює зневажливе ставлення до нього (ядумаю, коріння цього явища йдуть в конфуціанство). Слід зауважити, щобільшість буддійських ченців дійсно не займалося ніякимсуспільно корисною працею і загальноприйнятий (класичний) статутмонастирського життя ніяк не заохочував таку діяльність. Більш того, підбагатьох школах і напрямках буддизму, особливо індійського, будь-яка активнадіяльність розглядалася як перешкода до досягнення ідеальногостану Нірвани, в буквальному розумінні означає згасання, припиненнябудь-якої активності. Природно, виникла необхідність реформувати такийстатут.
Можна сказати про наявність статевої дискримінації, яка в середні вікивважалася нормою: чернець, присвячений в чернечий сан, зобов'язаний був слідувати
250 приписами, для черниць їх виявилося вдвічі більше - 500. Взагалічерниці займали значно більш низьке становище в сангхи. Вважалося,що якщо черниця, навіть прожила сто років після посвяти, зустрічалаченця, який тільки що того дня отримав посвячення, зобов'язана булаперше, надавши повну повагу і шанування, щоб привітати його.
У «Бхікшуні Пратімокша» містяться правила щодо upasampada,причому детально викладаються особливі правила для черниць про різних буддійськихцеремоніях, а також даються розпорядження буквально в усіх питаннях - відвзаємин з ченцями до деталей туалету та особистої гігієни.
Що стосується покарань, самим жорстким, характерним для всіх напрямків,було вигнання з громади. Громадська думка того часу розцінюваличенця-розстрига як антисоціальний елемент, тому «повернення у світ»дійсно було важким.
Практика монастирського життя
Незважаючи на відмінності в розпорядку дня і ритмі життя в китайських іяпонських монастирях, скрізь дотримуються класичні правила: «життя всмирення »,« життя в праці »,« життя в служінні ».
Поняття:« життя в смиренності »означає основне стан духученця, що не залежить ні від рівня посвяти, ні від ступеня внутрішньогодосконалості. І новачки і старші ченці повинні бути скромні, смиренні ібезкорисливі.
Деякі монастирські громади пропонують звести до мінімуму все те,що не є необхідним в житті або відмовитися від майна зовсім. Додосі Шаоліньський ченці, наприклад, можуть мати лише два шати (однеповсякденне і одне ритуальне), пару капців, чіткі і інший нехитрийскарб. У чернечої келії мирно уживаються мітелки для прибирання двору іалебарди з мечами. Навпроти входу невеликий вівтар, де стоять зображення
Бодхідхарми і нинішнього настоятеля монастиря: тут чернець здійснюєпоклоніння вранці, ввечері і перед кожним тренуванням. Всі ці речіналежать не ченця, а монастирській громаді. Правда, в останній час вчернечих келіях можна зустріти книги, у тому числі і на іноземнихмовами, не тільки з буддизму і бойових мистецтв, а й навіть світовоїісторії та психології. Хоча ченці купують їх на свої гроші абоотримують у подарунок, формально і вони є власністю монастиря.
Японські дзенських ченці довели принцип "жебрацтва духу" дологічного завершення. Наприклад, бувають дні, коли групи дзенських ченціввиходять на вулиці міста, оголошуючи їх криками "Хо!" і читаючи співуче сутри.
Кожен з них несе в руках спеціальну чашу для милостині (патру), вяку перехожі кидають дрібні монети або рис. Всі ченці носять глибокішапки, що дозволяють бачити лише те, що знаходиться прямо під ногами. Що даєченцеві милостиню не бачить його обличчя, так само як і чернець не може розглянутиособи що подає. Це виключає будь-які особисті взаємини: милостиняподається не ченця, а буддійському справі взагалі. Чернець же як і ранішезалишається жебраком, скільки б подаяння він не отримав. "Жебрацтво духу"здавна вважається найпершою відмітною рисою чаньского ченця.
Але навіть в скромності і некористолюбство не слід виявляти зайвустаранність, не варто зводити життя до аскетизму - і тут основним правиломє природність. Наприклад, бути Знесилений аскетом так самопротиприродно, як і людиною зовсім не дотримуються дисципліну тіла ісвідомості. Про своє здоров'я чаньскіе монахи дбають не менше, ніж продуховному досконало, поєднуючи те й інше в заняттях бойовими мистецтвами.
У харчуванні ченцеві слід бути помірним. Обід його, як правило,складається з рису з бобами або ячменем і солоних приправ з трав. Перед їжеюченці сідають за довгими столами так, щоб обличчя кожного булозвернена до статуї бодхісатви, встановленої в торці трапезній, потімчитають молитви і лише після цього починають їсти.
Зазвичай чаньскіе і дзенських ченці, дотримуючись традиції, їдять двічі надень. У будь-якому разі не слід насолоджуватися смаком їжі, потрібно ставитисядо неї як до просто необхідного засобу для підтримки сил, щоб узрештою мати можливість досягти Просвітлення. Для цього в чаньскіхмонастирях прийнято медитувати на особливі теми: "Чи справді я цінуюці подаяння Будди? ";" Я повинен піти від спокуси жадібністю і іншихгріхів "і т.д.
Кожен чаньскій чернець крім загальної буддійської практики виконуєчітко закріплені за ним господарські і ритуальні обов'язки - це іє "життя в служінні". Зокрема, в моностирях існують навітьспеціальні управління з дотримання дисципліни в медитаційні залах інавчання ченців, з приготування їжі, за спостереженням за храмовимибудівлями та фінансами. Що знаходяться на цих посадах ченці змінюютьсядвічі на рік - корупції побоюються скрізь.
Може здатися, що Чань-буддизм є якоюсьліберальну форму буддизму, де немає ні суворої доктрини, ні жорсткоїдисципліни. Насправді ж, представляючи своїм послідовникамдійсно величезний простір для інтуїтивного духовного пошуку, Чань -буддизм - досить суворе буддійське напрямок зі складними методамидуховної практики і подвижництва. Строгість по відношенню до монахів,живуть в монастирях, не мало вразить того, хто звик бачити в Чань -буддизмі «інтелектуальне розвага розуму».
Як приклад можна навести досить жорсткий розпорядок життя ченців -бійців в сучасному Шаоліньського монастиря: 5.00-підйом 5.15 --ранкове тренування, 6.40-ранкові лекції, 7.40-сніданок 9.00
-Господарські роботи 11.30-обід, 12.40-денний відпочинок, 14.00 -самопідготовка, 17.10-лекції та проповіді, 18.50-вечеря, 21.00-тренування у -шу, 23.10-відхід до сну. (До речі, правила Шаол?? ня вважалися і вважаютьсяканоном у всіх Чань-буддіскіх монастирях).
Одіяння ченців було строго регламентовано. У холодних країнах, якписав І-цзин, Будда дозволяв ченцям носити «lipa», що яко би означає насанскриті «покриває живіт одяг». Одне плече залишалося оголеним,рукави були відсутні. Робилося воно з одного шматка матерії, на який йдевелика кількість бавовни і вовни, якщо хотіли, щоб вбрання було товстимі теплим. Тепле шати, зокрема, носили в Кашгарі.
Південно-Східної Азії ченці носять помаранчеві або жовтий одяг безсорочок. У Китаї віддають перевагу одягу прийнятих у цій країні чорного, сірогота коричневого кольорів з довгими рукавами, що зумовлено традиційнимиконфуціанськими уявленнями про скромність
За І-нцзіну, у всіх монастирях Індії шати бхікшу видавалося зспільної власності монастиря, тобто чернець забезпечувався вбранням. Однак у
Китаї чернець не міг розраховувати на одяг з монастирської власності. Зацього приводу існує притча, яка цікава нам лише одним епізодом,що стосуються Фа-хуей. Цей чоловік мав подолати багато труднощів,щоб стати ченцем, зокрема роздобути відповідну дорогий одяг.
Він досить просто вийшов з положення, відвідавши «sitavana» (ліс мертвих)і роздягнувши багатого небіжчика.
Знову надійшов ченця «товариші наказуємо та повчають». Протягомп'яти років після посвяти навіть у нічний час ченця контролювавнаставник. У перший і останній час нічного часу учень приходив донаставникові, який читав йому уривки зі священних книг, пояснював і т.д. ,тобто займався з ним. Він стежив за моральними засадами учня, читав йомуповчання, давав приписи. Учень розтирав тіло наставника, складавйого одяг, перевіряв воду (на наявність комах). Новонавернений проходивкілька етапів навчання, кожні три місяці чернець змінював свою келію, ложе ісидіння, також як і монастир.
в купі, як повідомляли китайські джерела, як навчальний методупри вивченні «Ahyyana», наставники вважали за необхідне напоїти учня,і, будучи п'яний як чіп, він раптово отримував за допомогою внутрішньогоосяяння досконале знання. Це відображає звичайну для тантризму практику.
У жіночих монастирях черниці так само кожні три місяці міняли келію імонастир. У монастирях панувала сувора дисципліна: вночі сонпротікав під наглядом наставниць, вийти з монастиря можна було лише всупроводі трьох старших черниць. Черниці неухильно дотримувалися 500заповідей.
Ченці часом зберігали свої місцеві імена, але частіше брали нові,санскритські.
Щодня проводилася церемонія рецитації словословій. У другійполовині дня, на заході ченці збиралися біля воріт монастиря, тричіздійснювали обхід ступи (pradaksina), при цьому один з них, що володіє чистимі дзвінким голосом, співав словословія, що прославляли Великого Вчителя.
Велике місце в житті ченців займало проведення обряду сповіді абоочищення - posatha.
Щорічно на час сезону дощів ченці переїжджали в нове ж
