У грудні 1931 року ми прибули до арапешам і почали польову роботу, яка дала мені зовсім нове розуміння ролей чоловіків і жінок в культурі і взаємозв'язків вроджених статевих відмінностей темпераменту з культурою. Ці відкриття були пов'язані з таким збігом обставин, яке не можна пояснити ніякими вдалими випадковими збігами.
Коли Рео і я повернулися на Нову Гвінею, ми вирішили дослідити народ, що живе на рівнині між хребтом Торрічеллі і північним берегом острова. Ми знали про цих людей, що вони будують гігантські трикутні будинку для чоловічих зборів і що у них дуже розвинена ритуальна сторона життя. Ми вважали, що вивчити інші племена ми зможемо в майбутньому, але на цей рахунок у нас не було точних планів.
Довгий шлях в гори, по небезпечних стежках, що проходили то через круті схили, то через русла гірських потоків, був повільним і важким - зокрема, тому, що мене повинні були нести, але іншого шляху вглиб НЕ було. Однак удача Рео, яка найняла ним носіїв з сіл, розташованих за гірським хребтом, обернулася несподіваною стороною. Наші носії кинули нас із усім нашим багажем на вершині хребта, і в нас не було нікого, щоб нести наш шестимісячний запас у тому чи іншому напрямку - на рівнини за гірським хребтом пли ж назад на узбережжя. Отже, у нас не було вибору: ми не могли потрапити ні до народу, обраного нами для нашого дослідження, ні назад на узбережжя. Ось чому нам довелося осісти, побудувати будинок і працювати там, де ми опинилися, працювати з простими, зубожілий гірськими арапешамі, церемоніальна життя яких було збіднена, а мистецтво ще більш примітивно. Перед цим Рео, однак, все ж таки зробив спробу роздобути носіїв, спустившись на рівнину, але, за його словами, він знайшов, що "в цих людей взагалі немає культури - вони називають своячку" друзями "". Тепер, коли ми застрягли в гірській селі Алітоа, він вирішив вивчати мову гірських арапешей, що виявилося зовсім не легкою справою.
Як і у випадку наших польових робіт на манус, наші особистісні реакції на цю нову культуру були в дуже високою мірою зумовлені нашим минулим досвідом - досвідом роботи на Самоа, досвідом, нескінченно мені імпонували, і досвідом роботи Рео на Добу, культуру якого він пристрасно ненавидів, і досвідом дослідження народу манус, проведеного нами без особливих симпатій і антипатій, але дослідження, добре зробленого, не викликала скільки-небудь серйозного конфлікту темпераментів я особистостей. Ми були твердо переконані, що саме культура є головним чинником, який вчить дітей, як думати, відчувати і діяти в суспільстві. Через кілька місяців після того, як ми взялися за нашу роботу, ми отримали від Рут Бенедикт перший варіант її "Моделей культури". Рео прокоментував його так: "Недостатньо сказати, що культури різні. Головне полягає в тім, що вони неймовірно різні ". Тоді нам не спало на думку, що відмінність досвіду, набутого мною на Самоа, а Рео на Добу, в настільки ж великою мірою залежало від наших особистостей, як і від природи культур, досліджених нами.
Я, безумовно, і раніше погоджувалася з новаторськими ідеями Рут Бенедикт, ідеями, але яким різні культури вибирають різні сторони людської особистості, відкидаючи інші. Вона встановила, зазнавши при цьому почуття одкровення, що між різноманітними культурами американських індіанців є одна фундаментальна відмінність: деякі з них всіляко підкреслюють значущість екстазу (для позначення їх вона скористалася ніцшеанський терміном "діонісовскіе"), в той час як інші понад усе цінують помірність і збалансованість (вона позначила їх знову ж таки ніцшеанський терміном "аполлоновскіе"). Все це прийшло їй в голову під час її перебування в полі того літа 1927 року, коли я зустрілася з Рео у Німеччині перед його поїздкою на Добу. У наступну зиму вона працювала над статтею "Психологічні типи культур Південно-Заходу", де вперше це блискуче прозріння отримало своє логічне розвиток. Тоді я писала "Соціальну організацію па мапу", і ми докладно обговорювали з нею тип особистості, закладений в інститутах Самоанська культури.
Трохи раніше вона висловлювалася в тому ж дусі, стверджуючи, що саме ті особи, які за своїм вродженим властивостям дуже різко розходяться з нормами своєї культури, саме вони вважають свою культуру глибоко чужою для себе. У 1925 році вона писала мені з резервації пуебло в Коііті: "Я хочу знайти по-справжньому не відкриту країну". Вона не переставала питати, чи була б вона щаслива, родись вона в іншому часі і місці, наприклад в древньому Єгипті. В наших дискусіях ми обидві погодилися позначати терміном "девіантом" людей, не пристосованих до своєї культури. Під "дорослішання на Самоа" я написала голову і назвала її "девіантом", де описала дівчат, темперамент яких - те, що я назвала надлишкової реактивністю в поєднанні з життєвою ситуацією і досвідом, - змушує їх відхилятися від норм поведінки Самоанська особистості.
Однак ідея природних задатків або ж конституційних психологічних типів ще не увійшла по-справжньому в моє мислення. Я прочитала важливу статтю Селігман 51 "Антропологія і психологія - деякі точки дотику"., А в 1924 році, під час захоплюючих переживань, пов'язаних з конгресом Британської асоціації етнографів в Торонто, Сепір говорив про те, як культури нав'язують певні стилі поведінки, включаючи пози і жести. Час від часу я міркувала над тим, у чому були коріння мого очевидного відхилення від прийнятого стилю поведінки жінок, орієнтованих на кар'єру. І для мене було ясно, що я девіантом в тому сенсі, що в мене був значно більший інтерес до тих речей, які займають жінок, не націлених на кар'єру. Я також болісно думала над протилежністю моїх психологічних задатків в порівнянні з моїми братами і сестрами, над тим, чому вони зовсім інакше реагують на події нашого спільного життя. Настільки ж болісно я думала про відмінність між Рут і мною, особливо коли вона висловлювала щодо мене свідомо, на мій погляд, суперечливі судження на зразок того, наприклад, що мене зовсім неможливо уявити чоловіком і разом з тим що "тобі краще бути батьком, ніж матір'ю ".
Коли я сформулювала проблему, з якою я прибула в полі на цей раз, як проблему аналізу впливу культури на характер чоловічих і жіночих ролей, то за нею стояло недвозначно сформульоване намір знайти новий підхід до фундаментальної проблеми біологічних відмінностей , пов'язаних зі статтю.
Отже, в 1931 році завданням мого дослідження, завданням, прямо проголошеної в якості головної, був аналіз різних способів, за допомогою яких культури визначають норми очікуваного поведінки чоловіків і жінок. При цьому мені не треба було ретельно обгрунтовувати мета моєї експедиції, бо вона не залежала від отримання потрібних коштів у якому-небудь комітеті, яка вимагала докладно розробленої гіпотези. Ні, потрібна сума була отримана від музею, а для музею було цілком достатньо сказати, що я хочу поїхати туди-то і туди-то і провести такі-то й такі-то польові роботи.
Але безумовно, проблема статевих відмінностей дуже сильно займала мене, і, коли я почала працювати з гірськими арапешамі, саме їй я і приділила основну увагу. Однак на перший погляд результати виявилися розчаровують.
У арапешей, як у чоловіків, так і у жінок, в однаковій мірі виявилося нормою підтримувати, плекати дітей, піклуватися про їх зростанні. Хлопчики допомагали ростити і годувати заручення з ними маленьких жінок, а чоловіки і дружини дружно дотримувалися табу, що захищала їх новонароджених дітей. Весь сенс життя полягав у тому, щоб сприяти росту - росту рослин, свищів і перш за все дітей. Функція батька зводилася до ролі годувальника, так як арапеші вважали, що для створення дитини потрібні багато актів сполучення, а дитина створюється з крові матері і насіння батька.
Агресивна поведінка - поведінка, пов'язана з неповагою до прав інших, з порушенням правил, правил, що забороняють є своїх власних свиней, дичина, яку ти сам убив, вирощений тобою ямс, - піддавалося тут найсуворішому осуд. Але засуджують і засуджують арапеші не агресор, а всякого, хто викликав гнів і акти насильства в іншого.
На все погане в світі арапеші дивилися здивовано і відсторонено. Деякі дівчата ростуть дуже швидко і стають жінками до того, як дозрівають їхні чоловіки-хлопчики, яким належало дозрівати раніше їх. І деякі люди, чоловіки і жінки, виявляються агресивними, втрачають контроль над своєю поведінкою. Найкраще, що можна зробити в таких випадках, - це не порушувати їх. Але від кожного, будь він чоловік або жінка, очікують, що він буде дбайливим, ласкавим чоловіком, уважним до потреб інших.
Рео і я дуже по-різному реагували на арапешей. Я теж вважала їх культуру, майже позбавлену церемоніальною боку, позбавлену якихось тонкощів, дуже поверхневою. Вона вимагала від мене застосування всіх моїх, тепер уже досить добре розвинених навичок польового дослідника. Для мене було б катастрофою зіткнутися з такою культурою в моєї першої експедиції. Тоді мені здалося б, що я маю справу з маленькою купкою людей, просто відпочиваючих в селі після важких робіт або безцільно тиняються з похмурим виглядом. Тепер же я знайшла цих людей в чомусь співзвучними мені, хоч і нудними в інтелектуальному плані. Вони були здатні на ясне, гарне мислення, а деякі хлопці показували добрі результати по тесту інтелекту Стенфорд - Біне 52 . Але були й девіантні особистості, переживали важкий відомі труднощі в цій м'якою, розпливчатою культурі, де ніхто не виконував роботу професійно, ніхто точно не знав, що означає тільки що пролунав сигнальний крик, де кожен називав іншого не по імені, а терміном споріднення, що відповідають конкретного випадку всепроникного закону взаємних послуг. Так, людина могла називати одного з двох братів "братом матері", а друга - "швагром", залежно від того, кому він зараз допомагав - своїй матері або сестри.
Рео, який прагнув витиснути граматику з неохоче диктованих текстів, знайшов всі - і народ, і культуру - безформним, малопривабливим і надзвичайно далеким йому духовно. Коли його приводив у лють один із хлопців, що вели наше господарство, він погрожував йому фізичною розправою. Тоді я, в свою чергу, кидалася між провинилися і піднятою рукою Рео. Сам Рео був вихідцем з культури, де хлопчики зазнавали фізичні покарання, а чоловіки били жінок. Я ж виріс у родині, де жоден чоловік, мабуть, ніколи не підняв руку па жінку або дитини протягом багатьох поколінь. І коли я ставала на бік злощасного арапеша, це ще більше дратувало Рео. Я почала думати про арапешах і самоанці разом як про одну категорії людей, протиставивши їх в деякій мірі манус і вже визначено добуанцам, цим лютим воїнам, суворим і небезпечним чаклунів.
Тепер у мене було багато часу для роздумів. Я не могла нікуди вийти з села, бо стежки були круті і небезпечні для моєї хворої щиколотки. Село ж часто була абсолютно порожньою. У зібраної мною інформації, навіть при самій майстерної її обробці (всякий спійманий мною житель опинявся джерелом корисних відомостей), все ж таки було занадто багато порожніх місць. Окремі індивіди представляли у мене цілі демографічні групи. Вони могли описати генеалогічне древо самим систематичним чином, але виявилося, що їх дійсна система спорідненості зовсім йому не відповідала. Я також проводила багато годин, копіюючи на акварельних мініатюрах їх техніку розпису панелей з кори. У динамічному суспільстві у мене зовсім не було б для цього часу.
У той час я пережила два глибоких почуття. Одне з них було приємним. Воно прийшло, коли я усвідомила, що окупила все те, що світ вклав в моє навчання, або ж, говорячи мовою Америки, що я досягла успіху. У мене народилося почуття свободи, свободи від зобов'язань, свободи вибрати те, чим я хочу займатися.
Друге відчуття було іншим. Це було відчуття загнаності в кут, відчуття, що ми нікуди не рухаємося в області теорії. Наші особисті відносини з Рео складалися нелегко. Коли до наших рук потрапили "Чаклуни з Добу", чудово видані в Англії, Рео подивився на книгу і сумно сказав: "Це остання книжка, яку я написав один. Всі мої інші будуть написані з тобою ". Я вивчила мову арапешей, але не відчувала задоволення від відчуття долати труднощі, того задоволення, яке змушувало мене проводити по вісім годин на день, вивчаючи словник манус або самоанці. Я відчувала себе в чомусь кінчений.
Я відкрила новий тип польових робіт. Я вміла вивчати дітей і пов'язувати методи їх виховання з культурою, взятої в її цілісності. Все це вносило динамічний елемент у те, що в іншому випадку було б достатньо плоскою картиною життя іншого товариства. Ми з Рео винайшли метод аналізу подій і навчилися розглядати невеликі події в більш широких контекстах. Але вирішення проблеми, з якою я прибула в полі, проблеми, як приписувані культурою відмінності в маскулінних і фемінінних поведінці позначаються на різниці структури особистостей у чоловіків і жінок, посувалося вперед дуже мало. У арапешей нормативи культури припускають таке невелике розходження характерів чоловіків і жінок, що я побоювалася, відкрила я тут що-небудь нове. Я зрозуміла, що якщо в культурі манус робиться акцент на анальний, то арапеші акцентують орального 53 і такий акцент на оральний і їжі цілком відповідає теоретичним концепціям ранніх робіт Фрейда і Абрахамс. Але й у цього висновку було відсутнє досить солідне теоретичне обгрунтування.
Отже, коли Рео робив короткі вилазки в сусідні села і здійснював більш тривалі вояжі до узбережжя або па рівнини за горами, я сиділа в Алітоа і вважала своє інтелектуальне життя завершеною. Мені здавалося, що мені належить досліджувати ще багато культур, користуючись одним і тим же методом, що життя не підготувала мені більше ніяких інтелектуальних насолод. Може бути, все це було притуплюють наслідком безперервних занять Рео Малиновським. Але тоді це було парадоксальним, оскільки студенти, які дійсно працювали у Малиновського, отримували від нього потужний інтелектуальний заряд. А може бути, така була моя реакція на неприємності, що виникли будинку.
Один науковий фонд, як написала мені Рут, виділив мільйон доларів на проведення антропологічних досліджень. Але виникла одна складність: цією сумою повинен був розпоряджатися Радкліфф-Браун. Коли я почула про цю новину, у мене виник чудовий план. Якщо ми дійсно отримаємо ці гроші, то найкраще було б, як мені здавалося, запропонувати субсидії на проведення польових робіт самим багатообіцяючим представникам всіх суспільних наук. Це означало б, що велика кількість живих культур виявилося б дослідженим з точки зору політичної економії, політології та психології, а також що ціла група фахівців у перспективних суспільних науках отримала б можливість познайомитися з перших рук з тим, що собою представляє певна культура. Тим самим був би створений новий світ.
Але дуже скоро стало очевидним, що непоступливість обох сторін прирече на невдачу будь-який план використання грошей. Радкліфф-Браун, незважаючи на всю свою обдарованість, вів себе зухвало, мав догматичних розумом і диктаторськими на клонностямі. Боас та інші провідні американські антропологи вирішили, що вони швидше позбудуться цих грошей, ніж дозволять Радкліфф-Брауну розпоряджатися ними. До того ж часу, коли ці гроші знову стали доступними антропологам, до кінця 1940 року, кожна з суспільних наук пішла своїм шляхом і їхні представники - культурантропологі і соціальні антропологи, соціальні психологи та соціологи - утворили якийсь божевільний тандем, передачі у якого були зірвані. Навіть вирішуючи одні й ті ж проблеми, вони підходили до них з різними мірками і різними концептуальними схемами.
Я відчувала неминучу невдачу цього великого плану, і це передчуття частково пояснювало мою депресію. Це була порівняно м'яка форма депресії. Я вважаю, що вона чимось нагадуючила депресію, яку багато хто відчуває в середині життя, коли починають розуміти, що їм не просунутися далі у своїй професійній області. Тоді мені було тридцять. З тих пір у мене ніколи не було депресій, що тривали більше ніж кілька днів. Але на тій горі, де тумани закривали горизонт і можна було бачити лише великі листи папайї, що переглядає крізь туман, майбутнє здавалося мені тьмяним і непривабливим.
Коли ми нарешті повернулися від арапешей в серпні 1932 року, обидва ми були дуже незадоволені науковими результатами нашої експедиції. Постачальники робота неминуче стає нуднішого, коли каркас мови проясниться і залишається тільки заповнити його деталями. Рео був дуже задоволений своїми експедиціями а глиб острова, і особливо тим, що йому вдалося розширити наші уявлення про страшні чаклунів з рівнини, шантажувати наших лагідних горян. Вони вимагали у них їжу, блага, що мають ринкову вартість, в обмін на обіцянку не чіпати їх родичів. Але в багатьох аспектах нашого матеріалу не вистачало якихось кульмінацій; Ми не бачили жодної великої церемонії, обрядів посвячення, ми навіть не бачили ніяких драматичних зіткнень.
Саме та обставина, що культура була так поверхнево, дозволило мені пізніше документувати її самим ретельним чином. І навпаки, я підрахувала, коли Теодор Шварц почав свої роботи на манус, що буде потрібно близько тридцяти років, щоб докладно документувати цю культуру, а це ще не дуже складна культура. Що ж до ятмулов, народу, що живе на Сепік, початкові кроки з вивчення якого зробив Грегорі Бейтсон, то тут знадобляться багато років праці багатьох дослідників, що використовують всю сучасну техніку реєстрації інформації.
Після того як ми спустилися з гір, ми провели шість тижнів у Каравон, гостинній плантації на узбережжі, де мені вже доводилося зупинятися, коли Рео був у глибині острова, здобуваючи носіїв. Там ми відпочили, наглядаючи разом з тим за плантацією відсутніх господарів, поповнюючи наші запаси, готуючись до того, щоб відправитися до берегів Сепік, на нове місце стоянки нашої експедиції.
Коли ми ще були в арапешей, ми отримали номер "Океанії", у якому було опубліковано короткий звіт Грегорі Бейтсон про його дослідженні ятмулов. Ми з Рео не вважали його дуже цікавим. Рео як і раніше вважав, що Грегорі занадто тененціозен, залишається полоненим кембріджської традиції. При цьому він постійно посилався на свої зустрічі з Грегорі в Сіднеї. Тоді Рео повертався з Добу з матеріалом, які потребують тільки в додатку, і з добре спланованою монографією, у той час як в запасі у Грегорі не було нічого, крім розчарування, пов'язаного з його спробами досліджувати культуру баінінгов 54 . (І зараз, сорок п'ять років по тому, культура баінінгов все ще розтрощує серця дослідників, які обирають її для своїх перших польових робіт.) Ми знали, що Грегорі знову був на берегах Сепік, але тут Рео запитав, чому він, а не ми повинен займатися цієї чудової культурою.
У ті часи етика польових робіт була дуже суворою. Боао відмовив нам у праві займатися навахо, тому що вони "належали" Гледіс Рейхардт. Він це зробив, не звертаючи ніякої уваги на те, що ми змогли б виконати цю роботу куди краще, ніж вона. До цих пір я ніколи не зустрічалася з Грегорі Бейтсон і тому ні в якому разі не була його захисником. Коли ми обидва були на манус, я написала йому, прохаючи виконати певну роботу для музею. Він відмовився, виявивши цілковиту відсутність зацікавленості. Однак він послав нам якісь свої нотатки, зроблені в БіПі 55 , віддаленій селі на островах Адміралтейства, де він зупинився на короткий час в 1929 році, зійшовши з борту шхуни, що йшла з Нової Британії. Тоді він починав свою чудову експедицію на Сепік. Але безвідносно до того, чи володів Грегорі якимись винятковими правами на культуру Сепік або ж ні, він її вибрав, він вже був там, і вона належала йому. У той час ми ще не знали, що професор Хаддон висловив бажання досліджувати басейн річки Сепік і спростувати побудови Грегорі, який порушив рівновагу між біологією і антропологією на користь антропології. Е. П. У. Чіннері, чиновник-антрополог з адміністрації, не дав йому в 1927 році, під час його першої експедиції, попрацювати в басейні Сепік і наполіг на тому, щоб він відправився до баінінгам. Але зараз на рахунку у Грегорі було вже три експедиції до ятмулам.
Ось чому, коли ми вирішили відправитися на Сепік, я була рішуче за те, щоб ми не вторгалися на території Грегорі. Я також наполягала на тому, щоб ми вирушили туди, де ніхто до нас не був. Тим самим ми виключили басейн річки Керам, нижнього припливу Сепік, де німецький етнограф Ріхард Турнвальд 56 вивчав народність Банарь на початку першої світової війни. Коли війна почалася, австралійці отримали повідомлення про "німецькому десанті" на річці Керам. Але коли військовий загін, який отримав завдання взяти в полон цей десант, прибув на Керам, він знайшов лише одного Турнвальда, мирно вивчав місцеву село. У кінцевому підсумку ми вирішили піднятися вгору по Сепік до першого його притоки, розташованого вище річки Керам, і досліджувати народ, що жив там. Ми прийняли цілком довільне рішення, але воно призвело нас до середньої течії річки Сепік.
Ми оселилися на берегах річки Юат (званої місцевими жителями і Біват) серед мундугуморов 58 , вже протягом трьох років колишніх під урядовим контролем. Окружне урядове управління, очолюване чиновником-новачком, знало лише назву сіл і межі їх мовних ареалів. Вербувальники знали про мундугуморах лише одне: вони люблять гудзики. Однак мундугумори виявилися не зовсім вдалим вибором.
Це була люта група канібалів, що захопила кращі землі вздовж берега річки. Вони здійснювали набіги на жалюгідних сусідів, що заселяли болотисті землі, і приводили їх жінок своїм вождям. У часи німецького панування, як нам розповіли мундугумори, влада від випадку до випадку посилали каральні експедиції, спалювали села і вбивали усіх, хто був поблизу. Але ці експедиції ніяк не лякали і не стримували їх. Австралійська адміністрація, яка змінила німецьку, знайшла інший метод запобігання міжплемінний війни. Вона не спалювала села, а кидала вождів до в'язниці. Так, два вождя в Кенакатеме, селі, де ми зупинилися, були у в'язниці вже протягом року, де вони постійно мучилися питанням, хто ж спокусив їх численних дружин.
Коли ці вожді повернулися додому, вони проголосили, що війна закінчена. Але це означало, що і всі церемонії раптово припинилися. Жінки і до цього були допущені до обряду ініціації, і тим самим кульмінаційний момент ритуалу - відділення чоловіків від жінок і дітей - зник, а самої церемонії, мабуть, треба було відмерти. Крім того, молоді чоловіки зобов'язані були залишати село і йти на заробітки. Беззастережний розрив з минулим, що дуже характерно для всіх культур в басейні Сепік, привів до свого роду культурному паралічу.
Але треба було працювати. Рео цього разу вирішив, що тут він буде вивчати духовну культуру, а я - мова, дітей і матеріальну культуру. Тому що в нашому розпорядженні був тільки один хороший постачальник інформації, то ми працювали з ним по черзі. Рео колекціонував незліченні запису про війни за жінок. Я детально вивчала технологію. Нашим бичем були москіти, і ми виявили, що й самі мундугумори постійно говорили про москіта, про те, жалять вони пли не жалять. Завдання зібрати відомості про культуру, яку сам народ вважав зниклої, була надзвичайно важка і невдячна. У середині нашого перебування у мундугуморов я виявила, що Рео, який наполягав на тому, що тільки він буде вивчати систему спорідненості, втратив ключ у своїх пошуках. Ключ був даний йому з аналізу словника дітей, над яким я працювала. Я розуміла, що якби він свого часу не провів так різко розмежувальну лінію між своєю роботою і моєї, то ми змогли б значно раніше зіставити наші матеріали. Зараз же ми взагалі могли втратити ідею в наших пошуках, і це дратувало. Подібне розділення було в грубе протиріччя з приписами цієї наукової методики дослідження. Я але заперечувала проти поділу праці, що грунтується на одному простому принципі: Рео вибирав собі те, що він хотів дослідити, залишаючи мені все, що, з його точки зору, здавалося найменш цікавим. Я не заперечувала, коли вже робота просувалася вперед. Мене турбувало інше: було цілком можливо, що робота взагалі не буде зроблена.
До того ж я розуміла, що ніяк не тримаю в своїх дослідженнях стилю поведінки підлог. Мундугумори відрізнялися від арапешей в усіх відношеннях. Домінуючим типом у мундугуморов були люті користолюбець - чоловіки і жінки; ніжні ж й лагідні чоловіки і жінки виявлялися паріями цієї культури. Жінка, яка проявила б великодушність, нагодувавши своїми грудьми дитину іншої жінки, коли залишилася вдовою, просто не знайшла б собі нового чоловіка. Як від чоловіків, так і від жінок очікувалося, що вони повинні бути відкрито сексуальними та агресивними. Як правило, обидві статі не любили дітей, а в тих випадках, коли дітям дозволяли залишитися на світі, батьки сильно тяжіли до дітей протилежної статі. У арапешей жінок намагалися усунути від роботи в городах, захищаючи ці городи: ямсу не подобалося мати справу з жінками, У мундугуморов пари сполучаються в чужих городах, щоб зіпсувати ямс власників. Як у арапешей, так і у мундугуморов я виявила сильну уніфікацію особистості культурою, причому і у мундугуморов вважалося, що і чоловік і жінка повинні втілювати в собі єдиний тип особистості. Ідея поведінкових стилів, що відрізняють чоловіків від жінок, була чужа обом народам. Це завело в глухий кут вирішення головної проблеми, яку я ставила перед собою. Звичайно, у мене збиралася маса нового матеріалу, але не з того питання, над яким я особливо хотіла працювати. У двох моїх попередніх експедиціях, де досліджувані народи були обрані настільки ж довільно; мені супроводжувала удача. Але цього разу, здавалося, вона залишила мене.
Крім того, мені була огидна культура мундугуморов з її нескінченними сутичками, насильством та експлуатацією, нелюбов'ю до дітей. У мундугуморов склалася особлива в даному регіоні система споріднення, яка не була ні натрілінейной, ні матрілінейной у своїх основних характеристиках: жінка належала до роду свого батька, до якого належала і його мати. Чоловік же належав до роду матері, до якого належав і її батько. Це означало, що чоловік належав до тієї ж групи, що і його дід з материнської сторони, але він не був пов'язаний родинними узами ні зі своїм батьком, ні про його братами, ні з братами своєї матері. І звичайно ж, він і його сестри належали до різних "кланам". Така система породила безжалісне суперництво і ворожнечу між представниками одного й того ж статі, нещадну експлуатацію почуттів маленьких дітей. Маленькі хлопчики семи-восьми років повинні були ставати на бік батька, коли він хотів обміняти дочку на нову дружину, у той час як при правильному підході сестру хлопчика варто було б тримати вдома, щоб обміняти її згодом на дружину для нього. Маленьких хлопчиків. відправляли на місяці заручниками до тимчасових союзників племені, але, коли їх посилали туди, і їм наказували уважно вивчати стежини в джунглях, які вели до сіл, де їх тримали заручниками. Згодом при набіги вони: мали служити провідниками. Любов супроводжувалася дряпання і побоями, а люди вчиняли самогубство в пориві гніву, кидаючись в каное і відпливаючи вниз по річці, де їх схопить і з'їсть сусіднє плем'я.
Найважче було виносити мундугумопов ставлення до дітей. Жінки хотіли мати синів, а чоловіки - дочок. Дитину небажаного статі загортали в тканину з кори і кидали живим у воду. Хто-небудь міг виловити це суденця з кори, перевірити стать дитини і відправити його далі. Я так сильно реагувала на цей звичай, що вирішила народити не дивлячись ні на що. Мені було ясно, що культура, так що відкидає дітей, не може бути гарною, а вплив її жорстко запропонованих норм на поведінку окремого індивідуума було занадто прямим.
Рео ж мундугумори і відштовхували і притягували. Вони торкнулися в ньому якісь струнки, абсолютно чужі мені, а робота з ними загострила ті сторони його особистості, яким я ніяк не могла співчувати. Свої хвороби він лікував тим, що йшов з села і злазив по горах, немов би кидаючи виклик хвороби, вибиваючи її з організму. Як тільки ми одружилися, він ніжно дбав про мене під час моїх перших нападів малярії - вони жахливі, зябнешь так сильно, що навіть не віриться, що коли-небудь зігрієшся і перестанеш трястися. Але пізніше, коли я стала більше ніж дружиною для нього, часткою його самого, він так само люто звертався зі мною, як зі своїми хворобами. Коли в мене виникла нарив на пальці і потрібно було зробити гарячу припарку, він сказав мені, щоб я робила її сама. А свого часу в Нью-Йорку, коли я захворіла, він відмовився вийти з дому за термометром. Мені довелося звернутися до сусіда, і я виявила, що у мене температура більш 40 °. У мундугуморов мене часто лихоманило, і все це в поєднанні з безкомпромісним ставленням Рео до хвороб, москітами і неприязню, що викликається цим народом, зробило три місяці перебування там дуже неприємним часом мого життя.
Саме перед Різдвом ми запакували наші речі і вирушили до гирла Юата, туди, де річка зливалася з темними, швидкими хвилями Сепік. Ніч, яку ми провели там, чекаючи катери адміністрації, була самою поганою з усіх проведених мною у мундугуморов. Там зробили двері до вбиральні з пальмового листя, покритих шипами, і, коли я спробувала її відкрити, сотні шпильок вп'ялися мені в руки.
Нарешті вранці прибув чиновник на казенному катері, і ми почали довге плавання вгору за течією, прагнучи потрапити до різдва в Амбунті, головний адміністративний центр на річці, віддалений на 250 миль від її гирла. Ця частина Сепік глибока й широка, по обох берегах тягнуться великі болота, і тільки місцями, де рівень землі піднімається, високі дерева вичерчують свої темні зелені силуети на тлі неба. Ми пропливли повз Тамбунама, покритого густою тінню, найбільш вражаючою села на Сепік і однією з найкрасивіших сіл Нової Гвінеї, з її великими житловими будинками, ротанга масками, повішеними на ковзани, з її двоконусна чоловічим будинком, встановленим на великій площі, де росли посаджені кротоновие пальми. І знову Рео і я зітхнули із заздрістю. Це була культура, яку нам хотілося б вивчати.
