Курський Державний Педагогічний Університет

Кафедра культурології

Реферат

на тему: «Революційне у творах Войнич»

Виконав: студент факультету іноземних мов А групи

Перевірив: доцент Ачкасов Андрій

Валентинович

Курськ 2000

Зміст

1 . Введення

2. Короткі біографічні відомості

3. Революційна тематика в творах Войнич

1. «Овід»

2. «Джек Реймонд»

3. «Олівія Летем»

4. «Перерване дружба»

4. Висновок

Література

Етель Ліліан Войнич Ethel Lilian Voynich

Введення

Етель Ліліан Войнич належить до числа незаслужено забутих фігур улітературі Англії кінця XIX - початку XX ст. Переважна більшістьфундаментальних праць і довідників з історії англійської літератури немістять навіть згадки про письменницю.
Революційний пафос, який пронизує роман «Овід», кращу книгу
Войнич, відчувається і в деяких інших її творах; сміливість авторау виборі «неприємних» і гострих тем стала причиною змови мовчання,деякий час, літературознавців Європи навколо імені письменниці.
Тим часом твори Войнич, в першу чергу «Овід», придбалипопулярність далеко за межами її батьківщини. У нашій країні майже всі їїромани видавалися неодноразово. Виняткову популярності набув
«Овід», що видавався у нас і на мові оригіналу, і в перекладі навісімнадцять мов народів колишнього Радянського Союзу. Те, що «Овід»продовжує до цих пір хвилювати читачів, доводить, що написанийбільше ста років тому роман витримав перевірку часом.
Я ж познайомився з творчістю Войнич цього року на заняттях здомашнього читання, почув безліч несхвальних відгуків на адресутворів письменниці, але зрозумів їх неспроможність і саме томувирішив написати реферат про її творчість.

Короткі біографічні відомості

Етель Ліліан Войнич (Ethel Lilian Voynich) народилася 11 травня 1864 вродині відомого англійського математика Джорджа Буля (Boole). Вона закінчила
Берлінську консерваторію і одночасно слухала лекції з слов'янознавства в
Берлінському університеті. У молодості вона зблизилася з політичнимиемігрантами, знаходили притулок у Лондоні. Серед них були російські тапольські революціонери; можливо, що вона була добре знайома і зреволюціонерами, які емігрували з Італії.

Наприкінці 80-х років майбутня письменниця жила в Росії, в Петербурзі. Засвідченням її російських сучасників, вона вже в ту пору добре зналаросійська мова, жваво цікавилася питаннями політики. Її чоловіком ставучасник польського національно-визвольного руху Вільфрід Михайло
Войнич, який втік в 1890 р. з царської посилання в Лондон. Через Войнич,був одним з організаторів емігрантського «Фонду вільної російської преси»у Лондоні і співробітником журналу «Вільна Росія» (Free Russia), Е. Л.
Войнич тісно зблизилася з російськими народовольцями, і особливе С. М.
Кравчинський. Як розповіла сама письменниця групі радянськихжурналістів, що відвідали її в Нью-Йорку в кінці 1955 р., Степняка-
Кравчинського вона називала своїм опікуном; саме він спонукав Войнич зайнятисялітературною діяльністю. Вона переклала англійською мовою деякітвори Степняка-Кравчинського; той у свою чергу написав передмови доїї перекладам повістей Н. М. Гаршина (1893) і до збірки «Гумор Росії» (The
Humour of Russia, 1895), складеному з переведених Войнич творів
Гоголя, Щедріна, Островського та інших російських письменників.
Співпраця зі Кравчинський не тільки допомогло Войнич добрепізнати життя і культуру Росії, але і підсилило її інтерес до революційногоруху в інших країнах. Не доводиться сумніватися, що Степняк-
Кравчинский - учасник одного з збройних повстань в Італії, що написавдеякі свої роботи на італійській мові і присвятив італійськоїполітичного життя ряд статей (у тому числі статтю про Гарібальді), чималосприяв поширенню літературної і політичного кругозору майбутньоготворця романів «Овід», «Джек Реймонд», «Олівія Летем», «Перерванедружба ». Після «Перерваний дружби» Войнич знову звертається до перекладів іпродовжує знайомити англійського читача з літературою слов'янських народів.
Крім згаданих вище збірок перекладів з російської, їй належить такожпереклад пісні про Степана Разіна, що входить в роман «Олівія Летем»,
У 1911 р. вона публікує збірник «Шість віршів Тараса Шевченка»
(Six Lyrics from Ruthenian of Taras Shevchenko), якому предпосилаетгрунтовний нарис життя та діяльності великого українського поета.
Шевченко був майже невідомий в Англії того часу; Войнич, що прагнула,за її словами, зробити «його безсмертну лірику» доступною західноєвропейськимчитачам, була одним з перших пропагандистів його творчості в Англії.
Після видання перекладів Шевченка Войнич надовго відходить від літературноїдіяльності і присвячує себе музиці. У 1931 р. у США, куди переїхала
Войнич, виходить збори листів Шопена у її перекладах з польської тафранцузької.
Лише в середині 40-х років Войнич знову виступає як романістка.

Роман «Зніми взуття своє» (Put off Thy Shoes, 1945) - ланка того циклуроманів, який, за висловом самої письменниці, був супутником всієї їїжиття.

Вона померла 28 липня 1960 у віці 96 років. І за заповітом булакремований, а прах було розвіяно над центральним парком Нью-Йорка.

«Овід»

Близькість Войнич до кіл революційної еміграції в Лондоні, її тіснийзв'язок з революціонерами різних країн позначилися на всіх її романах кінця XIX
-Початку XX ст., І особливо на першому і самому значному їїтворі - «Овід» (The Gadfly, 1897), де вона виступає як вжесклався художник, який знайшов своє коло ідей і образів.

Предметом свого роману вона обирає події революційного минулого
Італії 30 - 40-х років XIX ст. і зображує їх захоплююче, правдиво, згарячим співчуттям. Революція 1848 року в Італії привертала увагу іінших англійських письменників другої половини XIX ст. Але ні Елізабет Баррет-
Браунінг (поема «Вікна будинку Гвідо», 1851), ні Мередіт (роман «Вітторія»,
1867) не зуміли так виразно передати атмосферу широкого народногоневдоволення, створити такий яскравий образ революційного борця, як цезробила Войнич.

У романі «Овід», пройнятому пристрасної захистом волелюбногоіталійського народу, особливо чітко видно зв'язок творчості Войнич зреволюційно-романтичної традиції в англійській літературі, в ньомувиявилося органічне поєднання традицій критичного реалізму згероїчним початком, з революційно-романтичним твердженням ідеаліввизвольної боротьби проти національного, релігійного і соціальногодеспотизму. Недарма в «Оводі» звучать слова Шеллі, улюбленого поета героїніроману Джемми Уоррен: «Минуле належить смерті, а майбутнє - в твоїхвласних руках ». Шеллі (як це стане зрозумілим із пізніше написаногороману Войнич «Перерване дружба») - улюблений поет і самого Овода. Можливо,що Байрон, великий англійський поет, який боровся за визволення Італії, мігпевною мірою послужити прототипом героя роману. Сміливість, з якоюписьменниця виступає на захист національно-визвольного рухупоневолених народів, в якому значну роль відіграють і англійці (Артурі Джемма), тим більше чудова, що роман був написаний напередодні англо -бурської війни, у період розгулу імперіалістичних шовіністичних ідей.
Роман «Овід» пронизаний духом революційно-демократичного протесту,романтикою самовідданого подвигу.
Захоплена героїчним духом національно-визвольної боротьбиіталійського народу, Войнич з великою увагою вивчала матеріалиреволюційного руху в Італії 30-50-х років. «Вважаю своїм обов'язкомпринести глибоку сердечну подяку багатьом особам, які допомогли менізбирати в Італії матеріали для цієї повісті », - писала Войнич впередмові до «Овід», висловлюючи особливу вдячність розпорядникам
Флорентійської бібліотеки, Державного архіву та Цивільного музею в
Болоньї.
Однак письменниця не вважала своєю основною художнім завданнямточне і скрупульозне зображення життя Італії 30 - 40-х років XIX ст.,детальне відтворення перипетій боротьби за національну незалежність. Уобразі Овода, в історії його виняткової долі вона прагнула, першза все, передати загальну атмосферу революційної епохи, що породила такихлюдей, як Джузеппе Мацзіні - творець патріотичної організації «Молода
Італія », і його сподвижник Джузеппе Гарібальді. Романтичне освітленняподій зумовило емоційну напруженість стилю «Овода».

Критико-реалістичне зображення громадських і приватних вдачвідступає в романі на другий план. Життя респектабельного і святенницькоюсімейства судновласників Бертоном, в якому виріс Овід, показана лише якфон, відтіняє за контрастом безкорисливий ентузіазм революціонерів. Основутвору становить романтично трактована героїка революційногопідпілля «Молодої Італії». Дія, як правило, розвивається стрімко;сюжет будується на гострому драматичному зіткненні ворожих сил. Цядинамічність насиченого подіями сюжету, в якій знайшло своє вираженнягероїчно дієве початок романтики «Овода», протистояла млявого,неквапливому битопісательству англійських натуралістів кінця XIX ст. Гостроюсюжетністю, стрімкістю розвитку дії Войнич швидше нагадуєписьменників-«неоромантика». Однак, на відміну від Стівенсона, Конрада, вона ненамагається втекти від буденної дійсності в історію або в екзотику, ашукає в революційному минулому відповідь на нагальні питання сьогодення.
Романтичний пафос у «Оводі» органічно пов'язаний з реалістичною темоюроману. Конфлікт між Оводов і кардиналом Монтанеллі - ідейнимисупротивниками, людьми, які стоять по різні сторони барикади, - набуваєособливий драматизм в силу того, що Овід виявляється не тільки вихованцем,але і сином Монтанеллі. Таке незвичайне збіг обставин важливо для
Войнич не просто як ефектне мелодраматичні збіг. Граничноускладнюючи конфлікт, письменниця домагається надзвичайно виразногорозкриття внутрішньої сутності обох зіткнулися сторін: віри та атеїзму,абстрактного християнського людинолюбства і справжнього революційногогуманізму. Щира, але болісно переважна любов Овода до свого батькаі наставнику ще виразніше підкреслює думку автора про те, що дляреволюціонера неможливо йти на компроміс зі своєю совістю.
Романтичним пафосом пройнята і сміливо написана сцена розстрілу
Овода. У літературі відомо чимало творів, у яких зображенийбезстрашний революціонер, гордо зустрічає смерть. Але Войнич і тутстворить гранично напружену, загострено-драматичну ситуацію, змушуючисамого Овода, вже пораненого, вимовити слова останньої команди сторопілим івраженим його мужністю солдатам. Романтично-незвичайна ситуаціяВойнич дозволяє повніше і глибше розкрити характер Овода. Сцена загибелігероя стає його апофеозом.

Емоційна піднесеність характеризує багато образів роману.
«Молода Італія» в зображенні Войнич - це не тільки таємна політичнаорганізація, гуртуються всіх патріотів у країні, а й символ бойовогодуху молодості, безмежної відданості спільній справі.
Войнич зображує італійських революціонерів на двох етапах їхньої боротьби: упочатку 30-х років і напередодні подій 1848 року.
Спочатку діячі «Молодої Італії» постають перед нами як палкі, аленедосвідчені борці за визволення батьківщини. У них ще чимало наївногощиросердості, вони здатні на безрозсудні пориви (як юний Артур Бертон,майбутній Овід, готовий довірити конспіративну таємницю лукавого католицькомусвященика).
У другій та третій частинах «Овода» дія відбувається 13 років по тому.
Досвід боротьби позначився на революціонерів - героїв роману. Вони стаютьстриманіше, обачнішими. Втративши багатьох з своїх товаришів, зазнавшичимало поразок, вони зберігають тверду впевненість у перемозі, як і ранішеповні відваги і самовідданості.
Патріоти-змовники - Артур - Овід, Болла, Джемма, Мартіні не самотні усвоїй боротьбі, Войнич створює героїчний образ італійського народу, неприпиняє протягом довгих років опору загарбникам. Селяни,горяни-контрабандисти з ризиком для життя допомагають Овід. Спійманий ізаточений у фортецю, Овід залишається як і раніше небезпечним для влади: вонимають всі підстави боятися, що народ ні перед чим не зупиниться, щобзвільнити свого героя.

В образі Овода Войнич вдалося сфотографувати типові риси передових людей,
«Людей 48 року». Людина виняткової обдарованості, великої сили волі,великої ідейної цілеспрямованості, він почуває відразу до ліберальногокраснобайству, дешевої сентиментальності, ненавидить компроміси і зневажаєдумка світського «суспільства». Завжди готовий пожертвувати собою заради загальногосправи, людина великої гуманності, він глибоко приховує від сторонніх очейсвою чутливість за отруйними, дотепними жартами. Своїмибезжальними глузуванням він і заслужив прізвисько «Овід», що стало йогожурналістським псевдонімом. Політична програма Овода кількарозпливчаста; сам Овод не позбавлений деяких індивідуалістичних рис, але ціособливості героя історично обумовлені, є достовірними і відповідають загальнійнезрілості італійського революційного руху того часу. Образ Оводабагатьом нагадує Мацзіні і Гарібальді, - чесних патріотів, нерідко,проте, помилялися у пошуках шляхів звільнення батьківщини. Якщозіставити Овода з Гарібальді, образ якого виразно окреслений вбіографічному нарисі Степняка-Кравчинського, то, можна знайти чимало рисподібності. Гарібальді теж втік до Південної Америки і там боровся, як і Овід,проти диктатури Розаса в Аргентині. Він також відрізнявся самовідданістюі величезною витримкою, яку не могли зламати тортури; був улюбленцем народу,і про нього, як і про героя Войнич, в народі складали легенди. Цікавопомітити, що Войнич надає Овід ще одну характерну риску,зближує його з Гарібальді: Овід, як і Гарібальді, - художнянатура, він любить природу, пише вірші.

Овода роздирають болісні суперечності, що приводять його часом дороздвоєності, до трагічного сприйняття життєвих конфліктів. Через весьроман проходить болісно переживаємо їм особиста драма його подвійнихвідносин до Джеммі і до Монтанеллі. Несправедливо ображений і знехтуваний
Джемма (яка визнала його зрадником), обманутий своїм духовнимнаставником Монтанеллі (який приховав від нього, що він його батько), Оводпотай, як і раніше любить обох, а любов'ю болісною і гіркою. Він самшукає зустрічей з Монтанеллі, знову і знову доливаючи старі душевні рани; занедомовками та іронією він намагається приховати своє почуття від Джемми. Однакголовним у характері Овода залишається все ж дух революційної непримиренності.

Павло Корчагін, герой роману М. Островського «Як гартувалася сталь»,виразно говорить про те, чим доріг «Овід» пролетарським революціонерам,для яких роман Войнич був однією з найулюбленіших книг. «Відкинутий тількинепотрібний трагізм болісної операції з випробуванням своєї волі. Але я заосновне в «Оводі» - за його мужність, за безмежну витривалість, за цейтип людини, яка вміє переносити страждання, не показуючи їх всім ікожному. Я за цей образ революціонера, для якого особиста ніщо впорівнянні із загальним ».

В одному таборі з Оводов виявляються лише справжні патріоти, ті, комудолі Італії дорожче особистих зручностей та кар'єри. Така англійка Джемма,сильна, вольова жінка, зовні стримана, але по суті глибока іпристрасна натура. Її образ ніби доповнює образ Овода: настільки жбеззавітно віддана справі революції, вона на відміну від нього не покладаєнадій на змовницьки таємні організації і не робить ставку лише навбивство окремих осіб. Вона дивиться на речі ширше і не вважає тероризмвірним шляхом. Підтримуючи Овода, вона в той же час відкрито висловлює своєнезгоду з його методами боротьби.

До справжнім патріотам належить і Мартіні. Він любить Джемма інеприязно ставиться до Овід, але ніколи не ставить своїх особистих симпатійі антипатій вище громадського обов'язку. Героїзм для цих людей - звичайне,природне справу.
Революційна непримиренність Овода і його товаришів, їх мужність інеухильна послідовність у здійсненні своїх планів прекрасновідтінюються образами італійських громадських діячів ліберального тол?? а,лише тих, що грають в опозицію. Змальовуючи сцену в салоні Грассіні, девідбувається суперечка між лібералами та демократами-мадзіністамі, Войничпоказує, що більшість тих, що сперечаються надає вирішальне значення слова, а недії.
Письменниця висміює господиню салону, синьйору Грассіні, якакокетує «патріотичними» фразами і прагне будь-що-будьмати у своєму салон чергову модну «знаменитість».
Роман «Овід» - одне з найсильніших у світовій літературі антицерковнихатеїстичних творів. Простежуючи шлях становлення революціонера,перетворення Артура Бертона в Овода, Войнич з великою художньоюпереконливістю показує згубну роль релігії.
Спочатку відданість національно-визвольній боротьбі поєднується в
Артура з релігійною екзальтацією (йому видається, що сам господьрозмовляв з ним, щоб зміцнити його в думці, що визволення Італії - цейого життєве призначення). Він плекає наївну віру, що релігія і справа,якому відтепер він присвятив своє життя, цілком сумісні. Під впливомсвого наставника Монтанеллі, він стверджує, що Італії потрібна не ненависть,а любов. «Він пристрасно вслухався у проповіді падре, - пише автор, --намагаючись вловити в них сліди внутрішнього спорідненості з республіканськимідеалом; посилено вивчав євангеліє і насолоджувався демократичним духомхристиянства, яким воно було пройнятий в перші часи ».
Войнич доводить, що шляхи революції і релігії несумісні і щоцерковне віровчення - будь то протестантизм (який сповідуютьродичі Артура) чи католицизм (якого дотримуються кардинал
Монтанеллі і священик Карді) - калічить духовне обличчя людини.
Характерно, що «добропорядні» буржуа Бертон, пишаються своєювіротерпимістю, повільно зживатися з світу лагідну, що Бога боїться мати
Артура своїми постійними нагадуваннями про її «гріховне» минулому і доводять
Артура до відчаю своїм егоїзмом і черствістю. Але чи не краще і католики. Уособі священика Карді, який розігрує роль освіченого ліберала,співчуваючого волелюбним прагненням молоді, щоб потім передати вруки поліції отримані ним на сповіді від довіри йому Артура відомостіпро діячів «Молодої Італії», Войнич викриває провокаторських діяльністьцеркви - служниці найбільш реакційних політичних сил.
Всією логікою розвитку образів - в першу чергу кардинала Монтанеллі,як і через історію його стосунків з Артуром (Оводов) Войнич доводить, щорелігія шкідлива і нелюдяно не тільки в тих випадках, коли її свідомовикористовують у своїх цілях безчесні егоїсти, але і тоді, коли їїпроповідують прекраснодушні альтруїсти, переконані, що вони творять добро.
Більше того, нерідко релігія стає ще більш небезпечною зброєю в рукаххороших людей, бо їх особистий авторитет зовні облагороджує несправедливесправа. «Якщо Монсиньор Монтанеллі сам і не падлюка, то він знаряддя в рукахнегідників », - з гіркотою говорить Овід про свого батька, якого він навчивсязневажати, хоча потайки і продовжує любити.
Артур перетворився на атеїста, переконавшись у брехливості церковників. Йогодовіру до церкви підірвана не стільки віроломством Карді, скількибагаторічним обманом Монтанеллі, який не мав мужності зізнатися, що вінбатько Артура.
Письменниця дуже тонко показує, як добрий і благородний по натурікардинал не тільки сам виявляється жертвою помилкових релігійних ідей, а йпідпорядковує їх влади інших.
Під час однієї з найнебезпечніших операцій, пов'язаних з доставкою зброї дляповстанців, Овід потрапляє в пастку, розставлену поліцією. Він можеврятуватися, але його губить гуманності Монтанеллі, який кидається міжб'ються і закликаючи всіх кинути зброю, стає прямо під дулопістолета Овода. Думаючи зробити добру справу, Монтанеллі фактично допомагаєворогам Овода: його хапають, скориставшись тим, що він не став стріляти вбеззбройного.

Прихильність до церкви перетворює найкращі людські пориви в їхпротилежність. Втручання Монтанеллі, який прагне полегшитиучасть в'язня, кладе кінець фізичним муках Овода; але це втручаннядля нього стає джерелом ще більш жорстокої духовної тортури. Кардиналпропонує йому самому вирішити питання про свою долю: чи повинен Монтанеллідати згоду на військовий суд над Оводов або ж, не дав згоди, прийняти насебе моральну відповідальність за можливість заколотів і кровопролиття у разіспроби прихильників Овода звільнити його з фортеці.

в саркастичних відповіді Овода чується прихована гіркота. Тількицерковникам, каже він, доступна така витончена жорстокість. «Нечи будете ви ласкаві підписати свій власний смертний вирок - оголює
Овід думка Монтанеллі .- Я маю дуже ніжним серцем, щоб зробитице ».

Овід глибоко любить Монтанеллі як людини і марно намагається вирвати йогоз мертвотних оков релігійних догм. Але він усвідомлює, що між ниминепрохідна прірву, і рішуче відкидає запропонований йому компроміс.

Роман - хоча й кінчається загибеллю Овода - оптимістичний за своїмхарактеру. Символічний сенс набуває сцена розстрілу Овода,опинився перед обличчям смерті сильнішими за своїх катів. А лист до Джеммі,написане в ніч перед стратою, він закінчує словами поета-романтика
Вільяма Блейка:

Живу я, Умру я -

Я мошка все ж

Щаслива.

, що з'явився в російському перекладі через три місяці після опублікування в
Лондоні, роман «Овід» міцно завоював серце передового російського читача.
Натхненний значною мірою російським революційним досвідом, роман цейстав у свою чергу улюбленою книгою російської передової громадськості.
Російська преса з захопленням говорила про життєстверджуючому тоні «Овода».

Особливої популярності набуває «Овід» в Росії в роки революційногопідйому 1905 року. «У молодих гуртках багато говорилося про нього і з приводунього, їм зачитувалися із захопленням », - писав рецензент марксистськогожурналу «Правда» в 1905 році.

«Джек Реймонд»

Наступні твори Войнич за своєю художньою силою поступаються
«Овід», але і в них вона залишається вірною своєму напрямку.

У романі «Джек Реймонд» (Jack Raymond, 1901) Войнич продовжуєвикриття релігії. Невгамовний, пустотливий хлопчисько Джек під впливомвиховання свого дядька-вікарія, який хоче побоями витравити з нього
«Погану спадковість» (Джек - син актриси, на переконання вікарія, --безпутною жінки), стає потайливим, замкнутим, мстивим.

Садист-вікарій, мало не забив до смерті Джека, - раб догматів церкви.
Цей черствий, педантичний людина завжди робить так, як йомупідказує свідомість релігійного обов'язку. Він калічить фізично і духовно
Джека, він виганяє з дому «ті, хто заплямував своє ім'я» сестру Джека - Моллі.

Єдиною людиною, хто вперше пошкодував «відспіваного» хлопчика, повіриву його щирість і побачив у ньому чуйна до всього доброго і красивогонатуру, була Олена, вдова політичного засланця, поляка, якого царськийуряд згноїли в Сибіру.

Лише цій жінці, якій довелося на власні очі побачити в сибірському засланні
«Оголені рани людства», вдалося зрозуміти хлопчика, замінити йому мати.

Войнич стверджує право жінки на самостійний шлях у житті, малюючиобрази Моллі, яка відмовляється підкоритися тиранії вікарія,переслідує її за «гріховну» зв'язок, і особливо Олени, що з'єднала своюжиття з людиною, якій постійно загрожувала небезпека посилання і страти.

«Олівія Летем»

Героїчний образ жінки займає центральне місце в романі «Олівія
Летем »(Olive Latham, 1904), що має, до деякої міри,автобіографічний характер.

У центрі роману - розумна вольова дівчина, що баламутять рідних і близькихнезалежністю своїх суджень і вчинків. Вона, дочка директора банку,довгий час працює простий доглядальницею в одній з лондонських лікарень,рішуче відкидаючи спроби матері умовити її відмовитися від обраного неюшляху.

Дізнавшись, що життя улюбленого нею людини - народовольця Володимира Дамаровазагрожує небезпека, Олівія приймає рішення їхати в Росію, в Петербург.

У книзі Войнич виділяються образи двох революціонерів-російської
Дамарова і його друга, поляка Кароля Слов'янського. Особливим мужністю,витримкою, цілеспрямованістю відрізняється Славинський. Його не зламали рокикаторги в Сибіру; незважаючи на те, що за ним встановлено нагляд поліції, вінпродовжує свою діяльність по згуртуванню борців проти самодержавства. Хочаз дитинства його виховували в дусі ненависті до росіян, він приходить допереконання, що і росіяни, і поляки мають одного ворога - царизм, і виступаєпоборником братства та єднання слов'ян.

Іншими шляхами прийшов до революційної діяльності Володимир Дамара.
Дворянин за походженням, скульптор за покликанням, Володимир як биуособлює «хвору совість» російської інтелігенції, яка страждає,бачачи муки і безправ'я рідного народу.

Ненависть мужніх борців за свободу до самодержавства, як показуєавтор, глибоко обгрунтована. Войнич малює правдиву картину кричущою злидніві запустіння російського села.

Письменниця демонструє непогане знання життя і побуту Росії, російськогомови. Перед читачем проходять поміщики, селяни, сатиричнозмальовані образи жандармів та урядовців. Детально,часом з натуралістичними подробицями зображає вона темряву інеуцтво селян, виродження поміщиків.

У промовах і вчинках Володимира, Кароля та їх товаришів проявляютьсянастрою подвижництва, жертовності, відчуття своєї ізольованості вборотьбі. Вони не сумніваються в тому, що загинуть. «Ми не були достатньосильні, а країна - підготовлена до революційного перевороту », - говорить
Володимир. Те ж говорить і Кароль, визнаючи, що перед лицем великої справиїхні маленькі життя не мають ціни.

Великим зусиллям волі Кароль Славинський пригнічує що зародився в ньомупочуття до Олівії, тому що не хоче, щоб вона пов'язала своє життя з важкохворою людиною, приреченим стати калікою. На думку Кароля, революціонерповинен відмовитися від особистого щастя.

Ці настрої реалістично обгрунтовані письменницею. Народовольці дужедалекі від народу, вони самотні. В уста селян Войнич вкладаєнасмішливої оцінку діяльності таких людей, як Володимир: «Панськівигадки! ». Це визначення однаково ставиться і до занять Володимиромскульптурою, і до його революційної діяльності. Навряд чи можна сумніватися,що вплив ідей Степняка-Кравчинського в 90-х роках, тобто в ту пору, коливін піддав перегляду деякі положення програми народників, позначилося вреалістичному розумінні письменницею слабкостей народницької позиції.

Проте роман Войнич проникнуть упевненістю в тому, що темні силиреакції будуть рано чи пізно зламані. Володимир, який зізнався Олівії, щовін і його товариші зазнали невдачі і приречені на загибель (пізніше віндійсно гине в царських застінках), переконаний в тому, що «ті люди,які прийдуть після нас, переможуть ».

« Перерване дружба »
У романі« Перерване дружба »(An Interrupted Friendship, 1910) Войничзнову повертається до образу Овода, який виведений тут під ім'ям
Рівареса. Він стає перекладачем південноамериканської географічноїекспедиції Дюпре. Читач лише по деяких натяків і згадками (у цьомуромані і в «Оводі») може відновити в загальних рисах історію життя героя,після того, як той покинув батьківщину. Овід пройшов через нелюдськістраждання, голод, звірячі побої та знущання. Але він виніс все, іненависть до насильства і несправедливості зміцнила в ньому прагнення доактивного протесту. Як з'ясовується, він брав участь у боях за
Аргентинську республіку проти диктатури Росаса. Після розгрому повстаннявін втік з полону і змушений був переховуватися, терплячи великі позбавлення.
Після успішного завершення експедиції Овід, оселившись в Парижі, маєможливість зробити блискучу кар'єру журналіста. Але він знову відгукується назаклик до визвольної боротьби і бере участь у підготовляєтьсяповстанні в Болоньї. Ріварес, ризикуючи життям, йде туди, куди йому велить йтиборг.
Хоча роман «Перерване дружба» і значно поступається «Овід», але вінпредставляє інтерес, тому що проливає світло на формування особистості Овода -борця і як би заповнює прогалину між першою і другою частинами роману
«Овід».

Висновок

Творчість Е. Л. Войнич входить в демократичну спадщину англійськоїкультури. Не тільки «Овід» - настільна книга передових людей багатьохнаціональностей, але й інші її твори втілюють у собі дух протеступроти соціальної несправедливості, віру в торжество правди і свободи,які роблять її спадкоємицею кращих традицій великих англійських письменників -гуманістів.

Навіть дуже своєрідна риса творчості Войнич - її винятковийінтерес до життя інших народів (дія багатьох її творів відбуваєтьсяв Італії, Росії, Франції, у всіх її книгах беруть участь, разом занглійцями, люди інших націй) - була особливою формою прояву їїпатріотизму. Зображаючи людей інших народів, іншого складу розуму і традицій,вона, як і великі англійські революційні романтики Байрон і Шеллі,ніколи не забувала батьківщини. Любов до простих людей Англії, глибокеспівчуття їх скорботі та негараздам проходить через усю творчість Войнич.

Список літератури:

1. Катарський І., «Етель Ліліан Войнич», М., 1957

2. Таратута Є., «Етель Ліліан Войнич», друге видання, М., 1964

3. Шумакова Т., «Етель Ліліан Войнич», М., 1985

4. Етель Ліліан Войнич, зібрання творів, видавництво «Правда», М.,

1975

5. Етель Ліліан Войнич, «The Gadfly», М., 1954

6. Н. Островський «Романи, промови, статті, листи», М., 1949

7. Велика Радянська Енциклопедія, М., 1971