Доля української літератури - доля України. Важко знайти у світовійісторії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематичнозаборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами.
Цей геноцид тривав століттями.

За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи вколоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетичнозакладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народноїтворчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання - своє і своєїпідвалини - української мови, вона проходила через утиски й труднощі,невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту.

До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібитокерованого напівжівім академіком Кримським, були "підверстані" нещодавнозаарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла
Старицького - сімдесяти трирічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівськашістдесяти семирічна Оксана Михайлівна Стешенко.

На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогосьантирадянського підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чулитільки холодні тюремні мури, підручні ж Берії робили своє діло. Їм потрібенбув гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами --гітлерівськими посіпакамі й запроданцями. Водночас такий процес, який бивиправдовував їхнє сите жирування в глибокому тилу, за спинами тих, щоходили в штікові атаки, кидалися з В'язанка гранат під гусениці німецькихтанків, закривали своїми грудьми амбразури дзотів.

За своїм психічним станом Сталін не міг збагнути, якої самостійностіжадає місцева людність на порозі соціалістичного раю, чому вона чинитьтакий відчайдушний опір впроваджуваній більшовиками політиці воєнногокомунізму. І від усвідомлення власного безсилля зрозуміти і змінитистановище горде серце наркомнац скіпало ярим гнівом, переповнювалипрезирством і зненависть до всього українського.

До того ж місцеві намісники в особі всіляких квірінгів, Раковський,П'ятакова самі корчить з себе видатних пролетарських вождів і гадки немали визнавати верховенство влади на Україні повноважного представника
Центру Джугашвілі-Сталіна. Складалося навіть враження, що вони сприймалийого як тимчасового нальотчіка і з нетерпінням чекали якнайшвидшогощезнення. За таких умов праця на Україні не лише не приносила Сталінуморального вдоволення, але з кожним днем ставала все обтяжлівішою інестерпнішою. Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК
ВКП (б), він без вагань і без жалю полишив Україну, де не здобув ні кар'єри,ні слави.

полишив, але забути не забув. Тим паче, що вона частенько нагадувалапро себе. Навіть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП (б), Йосиф
Віссаріонович не відчував належної шаноба до себе з боку учорашніхукраїнських соратників. Навпаки, вони залюбки ставили йому підніжки, детільки могли.

З юнацьких літ прізвічаєній до кривавих насильств, морально розбещенийбезкарністю за найтяжчі злодіяння в роки "воєнного комунізму",самодержавний більшовицький диктатор зі своїми посіпакамі в Політбюропоставив перед партією позбавлене здорового глузду завдання: не простоколектівізував десятки мільйонів селян, а колектівізуваті за один рік. Чимзакінчилася чергова сталінська авантюра, нині відома всьому світові.
Ліквідація куркульства як класу, повальної грабіж селянства, розстріли безсуду й слідства, ув'язнення закладніків, насильна депортація мільйонівхліборобів у концтабори й віддалені райони вічної мерзлоти ... морем кровізаплатило селянське суспільство за злочинний експеримент побудовисталінського соціалізму!

Для українського народу кампанія "Дайош шалені темпи колективізації!"мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро-монгольськогонашестя наша земля не зазнала стільки страхіть, як за роки сталінськоїопричнини.

Не менш важливо було встановити: коли саме почався сталінський терорпроти українського письменства? Більшість літературознавців називають 1929рік - рік початку підготовки фальсіфікованого судового процесу в справі такзваної Спілки Визволення України.

Сталін лякав Політбюро ЦК КП (б) У тим, що українізація дуже швидко можупривести до відчуження української культури від "Москви", а найжахливіше --почнеться "боротьба проти російської культура і її найвищого досягнення --ленінізму ".

26 квітня 1926 року, коли Генсек фактично власними руками відлив кулю,яка згодом обірвала життя Миколі Хвильовому, є всі підстави вважати днемпочатку великого терору на Україні. Що ж стосується морального терору протиукраїнства, то він ніколи не припинявся на нашій землі.

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. НЕбажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р.. він накладає насобі руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Іншийідеолог українського націонал комунізму Шумський помер на засланні. По мірітого як набирало обертів правління терору Постишева, страчували чивисилали в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, щоз'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українськихписьменників тоді зникло 200. Із 85 вчених мовознавців ліквідували 62. Щобурятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писатипід диктовку Москви.

Одним із прикладів є Євген Павлович Плужник (1898-1936рр. народження)який народився 26 грудня в Слободі-Контемірівка Ворошзької губернії. Йогобатько був дрібним купцем родом з Полтавщини, а мати - з Вороніжчини. Усім'ї було 8 синів і дочок.

Спадкові сухоти періодично забирали когось із дітей. Мати булазайнята, тож Євген жив під опікою сестри Ганни. Згодом він вступив догімназії у Воронежі. Згодом продовжив навчання у Ростовській гімназії. У
1919р. закінчує гімназію в Боброві і переїжджає з батьками на Україну всело Велика Багачка і вчітелює у початковій школі. Влітку 1919р. Євген
Плужник вирішує спробувати свої сили, як актор у мандрівній трупі, а вжевлітку 1920р. від'їхав до міста Києва до старшої сестри Ганни, якапрацювала лікарем-фтізіатром в медінстітуті, а її чоловік викладач уветеринарно-зоотехнічному інституті. Він загітував вступити Євгена до цьогоінституту. Але через рік Євген зрозумів, що це не його покликання. Вінвирішує піти на професіональну сцену. Він відвідував лекції у муздрамі, алестався химерний випадок, який назавжди обірвав театральну кар'єру Євгена
Плужника.

Є. Плужник не зробив акторської кар'єри, взагалі не став актором, протезахоплення театром не минуло безслідно. Він написав три прозові п'єси. Двіз них ( "Професор Сухораб" та "У дворі на передмісті") опубліковано
1929року в журналі "Життя й революція". В них живе аромат тієї епохи, воний тепер можуть задовольнити і наше прагнення до пізнання, і наші естетичніпотреби. Плужник надзвичайно любив лише одну п'єсу: "Лихо з розуму"
Грибоєдова. Створити українське "Лихо з розуму" п'єсу, що поєднала б у собівсе найкраще з драматургії і поезії - ось таку мету поставив перед собоюмитець.

Ще під час відвідування лекцій він знайомиться зі своєю майбутньоюдружиною, яка навчалася на історико-філологічному факультеті іно (Інститутнародної освіти). Вони закохуються одне в одного і 12 жовтня 1922р.одружуюдться. 1923 року під псевдонімом Кантемірянін з'являються публікації
Плужника. У жовтні 1924 року відбувається перший публічний виступ поета вприміщенні Всенародної бібліотеки Української Академії наук. Відтоді вінстав членом літературного угрупування "Ланки". Пізніше, 1926 року воно булоперейменовано на "Майстерня революційного слова" ( "Марс"), яке проіснуваловсього три роки й само ліквідувалось 1929 року.

У другій половині 20-х років він написав багато віршів, які потімувійшли до його збірок. Та, раптом, у липні 1926 року, коли дружина була навідпочинку, стан здоров'я письменника різко погіршується: горлом пішлакров. Коли лікарі через місяць дозволили нарешті відвезти хворого допередмістя, у Ворзелі зняли кімнату.

Там і перебував поет до глибокої осені, потім лікувався у тубінстітуті,а навесні поїхав до Карасану. Відтоді і назавше його життя підляглосуворому режиму.

На початку 30-х років, незважаючи на важку хворобу, літературнадіяльність Плужника значно активізується, розширюються її горизонти:перекладає українською мовою.

Восени 1932 року поет повертаючись з Кавказу, заїздіть до Харкова, де увузькому колі друзів читає свою п'єсу "Шкідники".

Наділений даром передчуття, вразливою душею, Є. Плужник не міг непередбачити трагічних наслідків суспільних деформацій свого часу. Поетписав у своїх роботах про правду за що і був репресований. І 2 лютого 1936року помер на Соловках.

Його звинуватили, що він був членом контрреволюційної організації.
Розуміючи неповоротність далі, на допитах не чинить опору. Вирок - 10 роківув'язнення на Соловках, на далекій холодній Півночі. Похований у Братськіймогилі на Далеких Соловках.

Ще одним прикладом є Микола Костянтинович Зеров, який народився 26квітня 1890 року на Полтавщині, в родині шкільного вчителя. Середню освітуздобув у Першій київській гімназії. Гімназія, в якій панував дух офіційноїідеології, нікого, ясна річ, не готувала до свідомої праці задля інтересівукраїнського народу, але правда і те, що з її стін вийшло чимало людей, чиїімена більшими чи меншими літерами вписані в історію України - діячівдемократичного руху, науки й культури.

Він вийшов з гімназії 1908 року без чітких політичних переконань, але зпсихологічною готовністю до засвоєння демократичних ідей. Восени того жроку він вступив до університету св. Володимира в Києві, де в неспокійномусередовищі політично активного студентства сформувався його світогляд.

Учився легко - знову, як і в гімназії, творилися легенди про йогофеноменальну пам'ять. На історико-філологічному факультеті (а Зеров обравкласичний відділ, де вивчав античну Філологію) викладачами були знані йшановні вчені. Але й були такі викладачі, які за умов пореволюційноїреакції особливо запопадливо демонстрували свій монархізм і густопсову,круто замішаний на чорносотенстві шовінізм, що розтлівало студентівдрібнодухіх, схильних до угодовство, і водночас збурювало спротив свідомогоі морально здорового студентства. Зеров охоче демонстрував свою огиду донайреакційнішіх викладачів, пропускаючи їхні лекції, а згодом організувавпредивний земляцтво - "Кролевецький", на зборах якого, як і на засіданняхгрузинського чи вірменського, мовилося про гострі національні та соціальніпроблеми.

Прагнучи прислужитися "включенню" національної культури в діалогкультур європейських, Зеров наполегливо працював на перекладацькій ниві,явівші чимало прикладів конгеніального відтворення поетичних шедеврів.

Звичайно ж, не всі переклади Зерова неперевершені, але й ті, щовважаються слабкішімі мали для свого часу велике значення. Приклад --переклад драми Юліуша Словацького "Мазепа" (1926). Переклад Зерова згодомліг в основу кількох цікавих спектаклів.

Після закінчення університетських студій він став учителем - упродовжтрьох років викладав латинську мову та історію в гімназії містечка
Златопіль. У 1922 році Зеров повертається до Києва з Баришівки - стародавнємісто потроху відроджувалося, оживало після голодних літ. Не було столицею
- Нею нарекли молодий Харків.

Поету боліло те, що новітні "гермокопіді" нищили історичні пам'ятки
Міста, що його красу нівечів "несмак архітекторів - нездар і всюди залишивпожар "- усе те боліло поетові, але всьому наперекір він вірив у йогощасливу будучіну.

До революційного Києва Микола Зеров, як відомо, приїхав восени 1917року. Спочатку викладав латину та історію в Другій українській гімназії,редагував бібліографічний журнал "Книгар", а згодом зосередився на читаннікурсу української літератури в Київському інституті народної освіти. Начитанні та розробці, адже до революції в російському університеті св.
Володимира і взагалі в жодному навчальному закладі імперії такої літературине знали, а про Шевченка якщо й згадували, то тільки крізь зуби і, якправило, зараховуючи його до літератури російської. Тож належалопідготувати систематичні виклади. Всю історію українського письменництвабуло поділено на чотири періоди: лекції про літературу з найдавніших часівдо кінця XVIII століття читав Сергій Маслов (згодом Навроцький), про нову
(З кінця XVIII ст. І до кінця XIX ст.) - Микола Зеров, про короткийперіод модерних течій (з кінця XIX ст. і до Жовтневої революції) - Павло
Филипович, а Борис Якубовський, знавець поетики, оглядав те, що тільки-нонароджувалося, покликання до життя волею народу, - українську літературупореволюційної доби.

Крім наукової роботи і читання курсу лекцій, усі професори (завинятком Б. Якубовського, який був зайнятий секретарюванням) багато часувіддавали розмаїтим студентського гуртка і семінарам "підвищеного типу".
Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялисянавички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії,ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників - готувалисякадри української радянської інтелігенції. На жаль, не всі учні Миколи
Зерова виявилися вдячними і добропам'ятнімі, але в тім не його провина --він робив усе, щоб підтримати найздібнішіх і виховати їх свідомими свогообов'язку перед народом.

Багато зробив Зеров і для підготовки перекладацьких кадрів. У статті --спогаді "Чим я завдячую Зерову", написаній 1971 року і опублікованій 18червня 1987-го в "Літературній Україні", Борис Тен розповів про свою працюпід керівництвом і за допомогою Миколи Костьовіча над перекладамифранцузьких і німецьких поетів, про його цінні поради і тактовноредакторська втручання, коли переклад наближався до оригіналу й водночасзберігалися риси індивідуального почерку перекладача.

Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів і помер йогоєдиний син. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку.
Відхрещуваліся колеги, зрікаліся й учні, городячі казна-що на свого щенедавно "улюбленого" професора. І ось - звільнення.

У 60-ті роки вдалося видати "Вибране" поета - з грунтовно передмовою
М. Рильського, але й після того мало що змінилося.

То яким же, він був у житті, у побуті? Відомо, зокрема, як умів і любивнезлостіво піддражнюваті навіть найближчих друзів, як зірко помічав удовкіллі комічне, смішне або ж те, що заслуговували висміювання. Мавприродний хист до перевтілювання, міг так прочитати вірш давно забутогопоета, що відтоді жоден з очевидців уже не годен був сприймати цієїпоетичної спадщини серйозно, в іншому тоні, з іншими голосовимиінтонаціями. У його виконанні легко впізнавали навіть тих, з ким він ніколине бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор - як померли вбагатьох інших літераторах художники чи музиканти.

Схильність Зерова до гумору допомагала йому відносно спокійно сприйматиті брутальні звинувачення, які десь від середини 20-х років стали заледвене нормою літературної полеміки з неокласики. Втім, цей гумор не завждибув лише захисною реакцією вразливих інтелігентів: він часто перетворювавсяна дошкульне сатиру і тоді ставав зброєю для найкращого захисту - нападу.

Писав Зеров і пародії (на М. Вороного, до якого відчував взаємнунелюбов, на Чупринку, Філянського та інших сучасників), писав жартівливі,самоіронічні і водночас смутні сонети - послання до друзів (зокрема до
П. Филиповича) й такі портретні шаржі, як, наприклад "Самійленко".

Літературна творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісниминападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалосясправжнє політичне цькування письменника. 1930р. його допитували на суді яксвідка у так званому "процесі СВУ". А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р.він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня йоговідпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництвоконтрреволюційної терористичної націоналістичної організацією.

Після нових "тасувань" "групу Зерова" остаточно було визначено в складі
6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід
Мітькевіч, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовомузасіданні 1-4 лютого 1936р. без участі звинувачення й захисту розглянувсудову справу № 0019-1936. М. Зерову інкрімінувалося керівництвпро русскомконтрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішнімистаттями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання:десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацієюприналежною йому майна.

На початку червня 1936р. етап із засудженими у справі цієї "банди"прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддавсяулюбленій справі - перекладу. За багатьма свідченнями, він завершивбагаторічну роботу над українською версією "Енеїди" Вергілія.

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень "справа Зерова та ін." Буланагально переглянута "особливою трійкою" УНКВС по Ленінградській області 9жовтня 1937 року. Як наслідок - Зерову, Филипович, Вороному і Пилипенкобуло винесено вищу міру покарання - розстріл. Усі вони полягли 3 листопада
1937 року.

Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р..вирок військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936р. і постанова
"Особливої трійки" УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р.скасовані, справа припинена "за відсутністю складу злочину".

Микола Зеров реабілітований посмертно.