План
1. Життя і творчість П.
Загребельного ..................................... .....................
.. 3
2. Коротко про деякі збірки
П. Загребельного .................................... ............ 5
3. Значення творчості П. Загребельного в українській літературі ............... 8
ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ П. Загребельного
Гарна книга про народ, про людину, збагачуючи розум і виховуючи почуття
(згадаймо, як Бєлінський підносив пушкінську поезію саме за її всеосяжнуздатність облагороджуваті душу), спонукає до роздумів і діянь, до розмови,де може бути злагода й незгода, відкриття соціально-моральних істин і красибуття. Життєдайної зв'язок між письменником і читачем виникає тоді, коливін, митець, має що сказати людям, а вони, Заглиблюючись у безмежжяхудожнього світу, пристрасно шукають у ньому відповіді на жагучі питаннядійсності.
Талановитий український радянський письменник Павло Архипович
Загребельний понад чверть віку веде діалог зі своїми сучасниками - діалогповчальний, дотепний і цікавий ...
Прикметною рисою нашого митця є невситима жага творення. Хоч ким і хочде б він не був: рядовим на війні, студентом-філологом Дніпропетровськогоуніверситету, співробітником журналу «Вітчизна», редактором «Літературної
України »- завжди віддавався праці сповна. За два з половиною десятиліттясвоєї творчості він написав сімнадцять романів, три збірки оповідань,чотири повісті, кілька кіносценаріїв і п'єс, десятки нарисів, критичнихстатей і оглядів. Два його романи «Смерть у Києві» та «Первоміст»відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка ...
Павло Загребельний належить до тієї когорти радянських письменників, щоі його ровесники В. Астафей 'єв, Ю. Бондарєв, В. Биков, Ю. Друніна ... Обпаленівійною, вони до глибини осяглі труди і дні фронтового покоління, якеврятувало Вітчизну від фашистського поневолення. В їхній творчості яскравовідбилися такі характерні риси радянської літератури, як безкомпромісністьу боротьбі з буржуазною ідеологією, і пріватновласніцькою психологією,возвеличення подвигу радянських людей, утвердження соціалістичногогуманізму і почуття відповідальності за моральне обличчя своїх сучасників.
Критика свого часу звернула увагу на те, що Павла Загребельногоприваблюють особливо три сфери людської діяльності: військово-патріотична,державно-історична і виробничо-творча. Це широке узагальнення потребуєконкретизації. Суть у тому, що в героїв Павла Загребельного різні видидіяльності переплітаються, зливаються. Державною людиною в його романахпостає, скажімо, не тільки князь Ярослав Мудрий, але й молодий робітник
Дмитро Череда, а теоретик кібернетики академік Карналь такий же творець, які талановитий митець Київської Русі Сивоок. Саме концепцією народу-творця ізв'язані між собою три романічні цикли Павла Загребельного ...
Загалом письменник уміло, природно поєднує у своїх романах відтворенняокремої долі з узагальненим зображенням плину життя. Майстер розлогої епікі
- Історичного «Дива», урбаністичного «Розгон», сільського «Левинойсерця », що перегукуються між собою розробкою окремих мотивів і засобамихарактеротворення, - сміливо веде і діалог з історією, й інтимну розмову злюдиною, згущаючі факти в образи доби і проникаючи в сокровенні таємницідуші.
У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і художньоневиразні, одномірні. Та людська пам'ять вибіркова, в ній залишаєтьсятільки істинне, довершене і необхідне для пізнання й самопізнання.
Більшість людських характерів у творах нашого письменника - життєвоправдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторювань.
Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто втрачаєйого або знищує, а хто - і це найважче - творить його в муках і любові ...
Прадавня семантика кореня слова «диво» - світити. У слов'янських мовах
«Диво» - це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла
Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості,диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей і дивожіночих чарів.
У стильовому діапазоні письменника чудово поєднуються гостра, цікавафабульність з докладною деталізацією, іронія і сарказм з романтикою,публіцистика з псіхологізмом, афорістічність і урівчастість з довгимифразами-періодами, з енергією дієслівних многочленів. Це проза розлога іводночас навальний, як повінь зі зливою і поривчастий вітром - «трощить,ламає, з землі вириває ». Ця розбурхана течія несе з собою все, навітьжиттєву піну. Але русла ніколи не губить. Русло - це дума про людину, пронарод, це концепція соціалістичної особистості, що творить на землі красу ідобро.
КОРОТКО ПРО ДЕЯКІ ЗБІРКИ П. Загребельного
Це просто чудова риса П. Загребельного, бути ніби несхожими на самогосебе в кожному новому творі. Одних він дивує, інших захоплює, третіхдратує цією своєю постійною мінливістю й несхожістю, як, мабуть, ніхто зукраїнських прозаїків. Є прозаїки більш «зручні» для розуміння критикою ічитачем. У них з попереднього роману часто можна виводити зародокнаступного. Буває навіть так, що особливо цікаве знайдене один раз нещадноексплуатується знову й знову, а тому вся так звана творча еволюція можезвестися до того, що письменник повільно, але неухильно стає епігономсамого себе, утриманцям і популяризатором того, що він колись дійснознайшов і на чому, засліпленій його незвичністю, назавжди зупинився.
Загребельний же володіє дорогоцінним вмінням вичерпати в одному творі всете, що повинно належати тільки йому, тільки саме цим замислом породженимидо життя, а далі - з усіх поглядів - тематично, манерою повістування,особливостями літературного артистизму - від того, попереднього, творурішуче відмежуватися і прийти в наступному романі, з лихвою виправдовуючивсі надії критики, знову несподіваним ...
В усіх своїх історичних романах письменник звертається до трагедійніхситуацій (йому загалом дуже близька поетика трагічного), перед багатьмаморальними альтернативами постають його герої, і нерідко зроблений нимивибір вартий їхнього життя, але, думається, найвищих трагічних нот досягаєавтор у цих двох романах про дивні й гіркі долі жінок - Євпраксії і
Роксолани, долях, скалічених жорстоким часом, суспільством, соціальнаприрода якого антигуманність, антилюдською.
Характерно, що коли Павло Загребельний тільки починав розроблятиісторичну тематику, це і для критиків, і для шанувальників його талантустало цілковитою несподіванкою, оскільки він - після спроб знайти себе внапів-нарісовіх, пригодницьких і навіть фантастичних творах, з якими він,власне, і прийшов в українську літературу, - нарешті й остаточносформувався в письменника гостро-сучасної теми, співця індустріальногоміста, вдумливого дослідника його технічної і творчої інтелігенції. Іраптом такий різкий стрибок до часів давно минулих, якого навряд щоб хтоміг від нього чекати. Незвичайним також було і те, що трилогія так званихробітничих романів, об'єднана пізніше однією назвою «З погляду вічності»писалася паралельно з циклом історичних романів про Київську Русь. Утворчості письменника так органічно й непорушно переплелися минуле ітеперішнє ...
Наш час можна з багатьма підставами назвати часом загостреногоісторичного мислення. Від подій найближчих двадцяти-тридцяти-п'ятдесятироків і до того, що сталось кілька століть назад - усе сьогоднісприймається і обдумується з особливою інтенсивністю, бо так чи інакшедопомагає зрозуміти сучасність ...
Щоправда, Історичний роман у радянській літературі 60-х років не давтакої високої хвилі, яку бачимо, наприклад, у 20-30-х або 40-50-х роках.
Але книг про минуле, особливо в останній час, пишеться немало, і в них, безсумніву, нагромаджуються ознаки нової якості: можливо, не за горами --третя, прикметна своїми неповторними рисами хвиля в розвитку нашоїісторичної романістікі ...
До таких книг я відніс би роман П. Загребельного «Диво» (Рад.письменник, 1968) ... Отже, перед нами-Древлянські землі, Київ, Новгород,
Болгарія і Візантія кінця X і перших десятиліть XI віку. Різні долі різнихлюдей, які, зрештою, сходяться й перехрещуються на майдані стольного градунад Дніпром, де споруджується одне з найбільших мистецьких «див» тієї доби
- Софія Київська.
На першому плані - митець Сивоок і князь Ярослав. Про Ярослава мичимало знаємо з різних джерел, про Сивоока - нічого. Документальній інавіть легендарній історії його ім'я не відоме ...
Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вченісходяться на тому, що її споруджували, й оздоблювали грецькі майстриспільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й
«Ослов'янювалі» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні рисидревньоруської самобутності.
Так виникла в романі постать Сивоока - гіпотетична, вимислами іводночас цілком реальна за своєю художньою сутністю. Він справді постаєперед нами живою, вірогідною й типовою людиною своєї епохи - з великою ідраматичною біографією, з пошуками, стражданнями, сумнівами та надіями.
Сивоок у «диві», навіть і тоді, коли на Київській «горі» статечнорозмовляє із самим князем, - плоть від плоті народної, низової, «спідньої»
Русі, яка складала глибоко заземлення основу Київської держави і внезчисленних трудах, у болях і муках вітворювала її могутність, що за часів
Ярослава досягла своїх верховин.
Те, що Загребельному вдався саме цей образ, видається мені успіхомпринципового значення. Наша художня «старорущіна», - з різних, у тім числій поважних причин, - у глибини тогочасної народної маси та її свідомостідосі проникала поволі й нелегко. Якщо схематично поставити в один рядблизькі з цього погляду постаті каменяра Журейко ( «Ярослав Мудрий» І.
Кочерги), закупа Мікулі та його доньки Малуші ( «Святослав» С. Скляренка) ймалого «роба» на Русі, полоняніна у Візантії, а потім константинопольськогоі київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень,величезною. У «диві» це - характер, художня повнокровність якого невикликає сумніву, особистість, яка в розумінні психологічної таінтелектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатнішого розумуепохи (а в романі він таким і є) - самого Ярослава ...
Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання
«Державно-історичного» та «людського »...
Мудрий і талановитий київський князь у романі« Диво »- вершительісторично прогресивної справи зміцнення та об'єднання Русі, але разом з тимвін син свого класу й часу, людина, яка сповідає їхні погляди, їхнюжорстоку мораль навіть тоді, коли вони викликають у ній внутрішнійсупротив ...
Більше, ніж будь-який з попередніх творів автора, «Диво» засвідчуєзростання зображувальної сили його письма, вміння вивести неокраяні,самобутні людські характери, через які розкривається хід життя, пристрастій прагнення епохи ...
Уміє дати автор «Дива» і барвистий історичний фон, охоче користуючисьдля цього способом прінагідного, майже літописного переповіданняхарактерних епізодів і бувальщин, часто незвичайних, інколи вражаючих усвоїй історичній красномовності; в сукупності укладається виразна, хоч і незавжди ощадна, мозаїка епохи.
А головне - свіжість і самостійність загальних авторських рішень, якимзавдячує в романі так ясно висвітлена тема найбільшого і найдорожчого «диваісторії »: тема людини, незборної в своєму прагненні до свободи й щастя.
ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ П. Загребельного
Радянська література створила багато образів мужніх, чесних, щирихлюдей, які стали добрими друзями читачів, увійшли в їх життя, як знайомі,близькі люди. Кожен новий твір, де змальовані образи, гідні дружби нашогочитача, - радісна подія в літературі. Думаю, що книга П. Загребельного
"Дума про невмирущого" (вперше твір друкувався в журналі "Прапор" № № 10-12 в
1957 р., А вийшов окремим виданням у "Молоді") стане для читача такоюподією. Історія короткого життя її героя, життя, сповненого мук і болю, алекрасивого і чесного, знайде відгук у багатьох серцях.
Йому ще не сповнилось сімнадцяти, коли почалася війна. Андрій пішов довійськкомату, де вже стояли великі черги добровольців. Коли йомузапропонували написати автобіографію, та ще докладну, він злякався: у ньогоне було біографії. Ну, народився. Ріс. Закінчив неповну середню. Вступивши докомсомолу. Закінчив середню. Працював під час канікул у колгоспі. Збиравколоски. Був прічіплювачем. Косив сіно. Яка ж тут біографія, коли все такпросто і звичайно?
Та, мабуть, і після війни, коли б Андрій Коваленко залишився в живих,він не помітив би, яка багата його біографія. Ну, пішов добровольцем.
Воював. Поранили. Вилікувався. Знову воював. Знову поранили. Взяли в полон.
Втік. Впіймали. Знову втікав ... Здатні на подвиги не часто розповідають просвої подвиги. Бо, може, джерелом цих подвигів саме і є впевненість у тому,що так чинив би кожен на його місці. Велика, справжня скромність-сестрагероїзму, а не посередності ...
Ми часто не помічаємо, яким неоціненним багатством володіємо, що,справді, може «потемріло б, побачивши наших дум золоті розсипи».
Письменник мало пише про радянських людей, з якими доля зводила його героятам, далеко від рідної землі. Але кожна така зустріч, як з Мартиненком,
Банніковім, Антропова, залишає хвилююче враження, показує, що в які бобставини не потрапили радянські люди, вони живуть між собою за законами,нормами нового суспільства, за соціалістичними законами.
Справжнім гімном радянській людині звучить заключний епізод короткогожиття героя повісті, епізод, з якого могла б початися легенда прорадянського юнака. Коваленко, смертельно поранений після останньої спробивирватися з полону, лежить у бараку поруч з поляком, якому на світанкумають зробити укол, щоб убити. «Андрій намагався думати про дім, про батькай матір, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавнім болем,розгубила всі спогади, як квітка пелюстки. Йому тепер лишався біль, різкийі нестерпний, і думки. Вчора пін шкодував, що його не вбили тоді одразу в
Марбурзі, тепер дякував випадкові, який продовжив йому життя на ці кількаднів. І перед смертю він ще зможе зробити добре діло. Зможе, хоч як це неважко ». І ось він, напружуючись останні сили, підводиться і міняєтьсяномерами з своїм сусідом Єжі Фурчаком. Вранці укол роблять йому, а не Єжі.
Андрій умирає, щоб жив він.
«- Простіть, мамо й тату, свого сина за те, що він вмер так далеко відвас, за те, що вмер раніше од вас. Ви ще довго пам'ятатімете його. Будетезгадувати свого енна вранці, як сходить сонце, і в безсонні ночі, в горі ів радості, взимку й повесні, поки й живі, будете ви журитися за своїмсином ... І ще будете ви тужити й нарікати на долю за те, що не поклала вонавашому синові під голову пахучого снопа пшениці, не постелила йому в бокибілих, м'яких снігів, не заквітчала йому могили червоною калиною, бо пропавваш син Андрій безвісти. Чи ж безвісти? »
Ні, не безвісти, - говорить повість П. Загребельного. Залишилися десьлюди - все-таки люди, які ходили за ним конвоєм, і якщо не знайшлось у нихповаги до юнака, то хоч подив перед силою його душі збережеться в їхпам'яті, це добре для справи миру. Залишилися ж, певно, в живих товариші подолі, які понесуть з собою пам'ять про це недоспіване життя. Залишився Єжі,який повинен пам'ятати, що йому належить жити і за Андрія, бо, рятуючи йогоціною свого життя, радянський юнак заповідав йому і свої людські обов'язки.
А тепер ось іще тисячі читачів, яким розповідає про життя Андріяписьменник Павло Загребельний. І так розповідає, що як живий постає передчитачем його юний герой і по безспірному праву тих, хто загинув за
Вітчизну, говорить до своїх ровесників: перевірте, чи достойно ви живете,чи вмієте цінити людську честь, радянську свою гідність?
У повісті П. Загребельного виявилися найсильніші сторони йогообдарування, його творчість, на мій погляд, належить до того напрямуукраїнської прози, відносно якого не доводиться повторювати, що романтика єскладовою частиною реалізму. А для такої романтики потрібен глибокийсуспільний зміст, красиві душею, може, гідні подиву людські образи, тонкевідчуття нового в почуттях, ділах, помислах людей, в стосунках міжлюдьми ...
Список використаної літератури
1. Фащенко В. глибінь і розмаїття дівосвіту. - У кн.: Загребельний П.
Твори: В 6-ти т. К.: Дніпро, 1979, т. 1, с. 5-6; 15-16.
2. Слабошпицький М. Загадка Павла Загребельного. -Радуга, 1980, № 1,
с. 157; 158; 159.
3. Новиченко Л. Хто звів семібрамні Фіви. - У кн.: Література і сучасність: Літературно-критичні статті. К.: Рад. письменник, 1970,вип. ІІІ с. 39-42; 46; 56.
4. Шамота М. Дума про безсмертя. - Літ. газета, 1958, 15 квіт.
