Глава I. Пародія як спосіб актуалізації категоріїінтертекстуальності в тексті художнього твору.
1. Інтертекстуальність як глобальна текстова категорія.
Вся пізнавальна та комунікативна діяльність людини найтіснішимчином пов'язана з інтерпретацією тих чи інших знаків, жестів, слів,творів літератури, музики, живопису і тому подібних знакових систем.
У повсякденному житті ми постійно тлумачимо жести, слова, факти іподії, з якими стикаємося. Тому цілком очевидно, щоінтерпретація як процес не обмежується областю мови, а охоплюєінші сфери діяльності людини. Мова ж служить універсальним засобомспілкування і вираження думки, тому він ближче й тісніше за все зінтерпретаційної діяльністю людини. А феноменом інтерпретації тексту,як знакової системи, займається герменевтика - «наука не про формальну, а продуховної інтерпретації тексту "(Арнольд, 1993:4).
Провідним поняттям герменевтики є поняття духу/душі. Яквказує Г. Я. Фогелер, «основою тієї чи іншої епохи в історії суспільства та їївитоками є «душа», суб'єктивне «саморозуміння» кожної особистості,незбагненна наукою взаємозв'язок усіх боків свідомості учасниківісторичної творчості »(Фогелер, 1985:23).
Герменевтика вже з античної епохи займається проблемамиінтерпретації, розуміння і пояснення різних історичних і релігійнихтекстів, юридичних документів, творів літератури і мистецтва. Вонавиробила безліч спеціальних правил, методів тлумачення текстів
(подр. см.: Рузавін, 1985). Існує думка, що кожне тлумаченнялітературного тексту - «це форма свідомо-несвідомого зображенняінтерпретується »(Hoesterey, 1988:33).
У процесі будь-якої інтерпретації ми завжди маємо справу з фактами,які прагнемо зрозуміти і пояснити, для цього ми розкриваємо їх зміст ізначення, «Інтерпретація починається з фіксації перші враження відхудожнього творіння і повинна виявити, поглибити це враження,зробити його «говорить», «вираженим у словах» (Куркіна, 1985:275).
Отже, однією з провідних категорій герменевтики як науки тлумаченнятекстів є категорія інтертекстуальності [термін Ю. Кристевої]. Самаінтертекстуальність розуміється при цьому, згідно з Ю. Лотманом, як проблема
«Тексту в тексті» (див.: Лотман, 1992). Вона існує з початку письмовійцивілізації [але й не тільки, до речі, письмовій]. Оскільки духовнадіяльність людини спрямована на пізнання єдиної істини, остількикожен культурний факт є продовження духовної традиції, її засвоєння нановому щаблі розвитку. «Включення інший текст у свій власний текстє свого роду «гра в бісер» (Юшева, 1993:108).
Щоб зрозуміти художній твір, необхідно сприйняти йогояк ціле. Зрозуміти, пережити, переосмислити можна лише те, на щовідгукуються твої почуття. Розбір включений ИнТекст в текст художньоготвору дає підставу розглядати їх як один з найважливішихприйомів у стилістичної системі письменника.
Термін «інтертекстуальність» став з'являтися в дослідженнях, врамках що здійснювалися в 60-х роках змін у системі парадигм всерединілітературознавства, і покликаний був служити «сигнальним словом,супровідним поняттям цих істотних змін (Heinemann, 1997:22).
Істотний внесок у дослідження цього нового явища внесли роботивідомого вітчизняного вченого-філолога М. М. Бахтіна, який розвиваєсвою теорію «діалогізірованного свідомості», або діалогічного текстів,стосовно до жанру роману. Бахтін досліджує діалог у царині слова, «вякому втілюються відносини свідомостей в житті, - роман зображує цівідносини свідомостей, сам будується на них »(Римар, 1989:9). Вчений особливуувагу приділяє співвідношенню тексту, мови і суспільства. І саме цівідносини між громадськими і мовними структурами реалізуються вуніверсальному тексті, і тому ми можемо розглядати суспільство теж яктекст (див.: Holthuis, 1993:13).
Ю. Кристева розширює поняття діалогічного, розроблене
М. Бахтіним. Вона також вважає, що текст можна розглядати як суспільствоабо як історико-культурну парадигму. Внаслідок цього дослідникговорить про введення нового відокремленого поняття тексту, згідно з якимтекст є «транссеміотічной всесвіту, конгломератом всіх смисловихсистем, культурним художнім кодом »(цит. за: Holthuis, 1993:14). Уцьому сенсі інтертекстуальність є зведенням загальних і приватних властивостейтекстів, тому її [інтертекстуальність] можна розглядати як синонімпоняття "текстуального"
Основна ідея теорії Ю. Кристевої зводиться до того, що текст - упроцесі інтертекстуалізаціі - сам постійно абсорбується ітрансформується, створює і переосмислює. Тому цей процесє гарантією відкритості тексту.
У результаті інтертекстуальність зводиться до парадигми відкритого іполівалентної тексту, і таке розуміння феномену тексту стаєважливим для нового і радикально інтертекстуальності способу оповіді.
Теорія інтертекстуальності потребує всеохоплюючої таінтегративної концепції, яка брала б до уваги як основнівластивості тексту, так і аспекти значення тексту. Тільки такий подвійнийпараметр містить у собі статичні та динамічні аспектиінтертекстуальності. І, таким чином, момент включення інших текстів тайого елементів буде вважатися основним способом прояву категоріїінтертекстуальності.
Отже, інтертекстуальність і діалогічність властиві спочатку всякомуусвідомленого буття як його конституюють ознака, необхідна умоваіснування, бо буття це (соціальне чи духовне) передбачає наявністьяк мінімум двох свідомостей, двох текстів, що перетинаються один з одним доповної заглибленості одного в інший так, що кожен з них єсукупним контекстом іншого, гарантом її існування. Подібнуздатність впустити, засвоїти в собі інший текст і здатність входититекстом в інше свідомість, на думку С. Р. Абрамова, можна позначити терміном
«Інтертекстуалізація» (див.: Абрамов, 1993:15). В результаті при абсолютномувзаімопрінікновеніі двох текстів спостерігається межа інтертекстуалізаціі.
Причому, для розгляду проблем інтертекстуальності важливим є факторспрямованості художньої структури тексту не тільки всередину, а йзовні. Вона [зверненість] «передбачає відкритість« незамкнутість »художнього тексту по відношенню, по-перше, до інших художнімсистем і структурам, а, по-друге, до читача, тезаурус якого такожявляє собою певну незамкнуту систему Пресупозиція ... »
(Гончарова, 1993:21).
пратексту, інтертекст, «тексти в голові» - на основі концепції
Ю. Кристевої ці поняття повинні характеризувати все те, що повинновийти в результаті обробки текстів. Тут мається на увазі можливістьдодатки сенсу тексту на основі знання інтертекст, до якого сам авторможе посилатися як імпліцитно, так і експліцитно.
І текстуального, і інтертекстуальність є основнимипринципами, властивими кожному тексту, тобто від будь-якого тексту можесвідомо посилатися на інші конкретні тексти, це може відбуватисятакож і несвідомо. Але не завжди автор може бути впевнений у тому, щореципієнт інформації в змозі адекватно інтерпретувати абоідентифікувати ці «сигнали» інтертекстуальності, в чому полягаєособлива прагматична специфіка даної категорії.
Питання про поняття тексту має велику історію в теорії літератури талінгвістики. В цілому, мовної текст - це результат діалогічногодії, йому притаманні різні вербальні елементи: об'ємність
(обширність), Когезія і когерентність, контекст, структурність,систематичність. У лінгвістиці з поняттям тексту пов'язують два види --естетичний і поетичний тексти (Hess-Luettich, 1997:128).
І про поетичному тексті говорить у своїх культурно-семіотичнийорієнтованих навчаннях Ю. М. Лотман, що вніс істотний внесок до розробкицієї проблеми. Такий текст він називає «семіотичний насиченим» (цит. за:
Hess-Luettich, 1997:128). Він пропонує розглядати і досліджувати не текствзагалі, в широкому сенсі цього слова ( «ein Text"), а певний текст
( «Der Text») (подр. див.: Лотман, 1992). Такий текст буде виконувати двіфункції: це адекватна передача значень і породження нових смислів. Піддругому випадку він (тобто текст) перестає бути пасивним учасником впередачі будь-якої інформації, а для цього йому потрібен «співрозмовник»,тоді він буде приведений в роботу. Щоб активно працювати, усвідомленняпотребує свідомості, текст у тексті, культура в культурі. Саме запровадженнязовнішнього тексту в світ даного тексту відіграє при цьому велику роль. Такийвведений текст трансформується, утворюючи нове повідомлення. І трансформаціяможе бути цілком непередбачуваною. І вже далі буде змінюватися всяструктура всередині того тексту, в який відбувається введення іншого тексту.
Це може бути, згідно з Лотманом, картина в картині, фільм у фільмі або жроман у романі і т.д. І прекрасним прикладом «роману в романі» єроман М. Булгакова «Майстер і Маргарита», де в основний текст, створений
Булгаковим вводиться світ Майстра.
Характерно, що тільки останнім часом інтертекстуальність яктермін проникає в літературу і використовується у філологічнихдослідженнях. Вона «позначає взаємодія двох текстів один з однимусередині одного твору, що виступає по відношенню до них як ціле дочастини »(див. введення в: інтертекстуальний зв'язку, 1993:3).
Інтертекстуальність є формою існування літератури. У процесікомунікації активним учасником при тлумаченні тексту є читач.
Розуміння сенсу відбувається завдяки життєвому, культурному таісторичному досвіду читача. Розуміння теж є в певному сенсіучасником діалогу, воно є «відтворення закладеного в ньому авторськогорозуміння дійсності ... Після того, як літературний текст закінченийавтором і доходить до читача », який повинен прореагувати на те, щопрочитав (Арнольд, Іванова, 1991:15).
Під впливом сприйнятого читач бачить навколишній світ у новомусвітлі. Щоб текст не залишився незрозумілим або понятим поверхово, частково,читач повинен бути високо ерудованим і повинен уміти знайти необхіднуінформацію. Відзначимо, що інтертекстуальний включення мають властивістьподвійності, вони одночасно належать тексту, а також минулого,інших текстів. Завдяки своєму досвіду і під впливом історичнихзмін читач може іноді навіть збагатити, розширити змісттексту. Наражаючись на такі, на перший погляд, чужі даного текстуелементи, ми намагаємося їх зрозуміти, пояснити. Коли ж це відбувається, текстунадаються зовсім нові відтінки і сенс. У цьому нам часто допомагають саміавтори творів, вводячи маркери інтертекстуальності у вигляді прямоговказівки на джерело в примітках або в словах кого-небудь з персонажів або вепіграф. Все це грає важливу роль для встановлення зв'язку зпрототекстом. З цього приводу існує наступне думку німецькоїдослідниці Р. Лахман (R. Lachmann): подібні контактні відносиниміж текстом і включеними текстами варто описувати як роботуасиміляції, транспозиції і трансформації чужих знаків (Lachmann, 1990:57).
Ми повинні помітити, що стикаючись з текстами, де представленоявище інтертекстуальності, реципієнт інформації при реконструкції таосмисленні тексту все більше користується можливістю безмежної свободитлумачення тексту. Таким чином, інтертекстуальність не має меж іуніверсальна.
Інтертекстуальність - багатошаровий феномен. Вона може розвиватися, зодного боку, згідно літературних традицій, специфіки жанрів, з іншогобоку, на основі зв'язку ситуації та сенсу.
А ось один із німецьких лінгвістів Свен Загер (Sven Sager) пропонуєнам наступні тези, на які він спирається при дослідженні явищаінтертекстуальності. Він вважає, що культура взагалі можна пояснити лише врамках інтертекстуальності. Існує три ступені розвитку культури:неписьменній, культура з часів виникнення писемності ігіпертекстуальність культура, і кожна з цих ступенів позначенаспецифічним проявом принципу інтертекстуальності (Sager, 1997:109).
Додамо, що культура - це завжди щось ціле, це сукупність способівустанови людиною навколишнього світу і дійсності таким чином,що сама людина знаходиться всередині цієї дійсності, живе в ній.
Така ж приблизно організація відбувається і щодо текстів.
Тексти - це є безпосередня маніфестація і реалізація культури.
Але в культурі тексти не існують ізольовано один від одного,навпаки, вони пов'язані, суміщені, сплетені в цілісну мережу. Вони утворюютьтак звану «семіосферу» [поняття введено Ю. М. Лотманом]. Ю. М. Лотманговорить, що «всі семіотичної простір можна розглядати як єдиниймеханізм », та первинної виявиться ...« велика система », що іменується семіосферой.
Семіосфера - це і є те семіотичної простір, поза якимнеможливо саме існування Денотація »(Лотман, 1992:13).
нерозривність текстів семіосфери (або культури) вирішальним чиномгрунтується на принципі інтертекстуальності, тобто нерозривність,цілісність текстів виникає в тому випадку, коли тексти пов'язані один зіншому або вступають у відносини, які і складають, у свою чергу,зв'язкову, сукупну культуру.
Отже, можна зробити висновок, що інтертекстуальність робить можливиміснування культури.
Як вважає Н. О. Гучінская, інтертекстуальність - це також засібтекстопорожденія. На основі вже відомих текстів чи певнихелементів створюється новий текст. Процес текстопорожденія включає в себевідповідно два компоненти: «питання інтертекстуальності, тобтомотівной, сюжетним та персонажних прагматики, і питання внутрітекстуальності,тобто речекомпозіціонной синтагматика »(Гучінская, 1993:47).
На закінчення цієї частини хотілося б відзначити, що особливо великимвикористанням різних форм інтертекстуальності відзначені періодимодернізму і постмодернізму.
Існують так звані мозаїки текстів, за якими «ховається»основний текст. Часто текст впливає як гра «гра», яку читачповинен розплутати »(Weise, 1997:45).
Таким чином, інтертекстуальність виявляється центральнійкатегорією, з якою стикається сучасний читач, що вступає впрямий діалог з художнім текстом і його творцем.
2. Форми прояву категорії інтертекстуальності.
Отже, в аспекті інтетекстуальності кожен новий текстрозглядається, як якась реакція на вже існуючі тексти, аіснуючі можуть використовуватися як елементи художньої структуринових текстів. Основними маркерами, тобто мовними засобами реалізації,категорії інтертекстуальності в будь-якому тексті можуть служити цитати, алюзії,афоризми, іностілевие вкраплення.
У зв'язку з цим розглянемо спочатку на матеріалі німецької літератури 19 -
20 століть таке широко поширене явище, як цитацій. Відомо,творчість класиків німецької літератури зробило істотний вплив нарозвиток німецької літератури 19 століття і на становлення німецької мови.
Головна роль у цьому процесі належить, безумовно, І. В. Гете. Якзазначає І. П. Шишкіна, саме «ним був введений в ужиток літературної мовиряд словотворчих моделей, які отримали у подальшому широкепоширення, зміцнилися в словниковому складі авторські неологізми, увійшлиу фразеологічний фонд як «крилатих» висловів численніцитати з його творів »(Шишкіна, 1993:29).
Цитати можуть бути дослівно. Вони в цьому випадку маркуютьсяграфічними засобами, що може також підкреслено що вводить цитатувисловлюванням, що служить вихідним пунктом для подальшого міркуванняперсонажа.
точні цитати мають функцію характеризації персонажівтворів. Можливо, це сама головна функція, яку виконують цитатив тексті.
Цитати можуть включатися до тексту також і без графічної маркування.
Для опису подієвої ситуації використовується не тільки цитата, але йасоціації, пов'язані з нею. Немарковані графічно цитати вбільшості випадків модифікуються автором, підпорядковуються тому контексту, вякий вони включені. Однак ці зміни не зачіпають семантичногота образного ядра цитати. «Немарковані цитати включаються, як правіло, вструктуру складного речення або в питально-відповідь єдність яку відповідь репліки. Основна функція цих включень - підвищення образноївиразності мові персонажів, а також непряма характеризаціяінтелектуального і соціального статусу мовця »(Шишкіна, 1993:31).
Крім того, існують марковані цитати, перетворені в такійступеня, що вони сприймаються як пародія на цитату.
Дуже часто в заголовку художнього твору можна зустрітитак зване «чуже слів» (термін М. М. Бахтіна). «Наявність« чужого слова »взаголовку - сильної позиції художнього твору - ще більшоюмірою підкреслює інтенцію автора вийти на рівень інтертекстуальностідіалогу, внести свою лепту в розробку загальнолюдських проблем. При цьомуцитований текст виступає як інтерпретує системи по відношеннюдо того, у заголовку якого він цитується »(Мальченко, 1993:76).
Деякі цитати-заголовку є загадкою і спонукають що читаєпройнятися тією ідеєю, яку намагається піднести автор.
Наступним, досить поширеним, способом мовного проявуінтертекстуальності є алюзія. Значення самого терміну «алюзія»неоднозначно і допускає цілий ряд найрізноманітніших тлумачень. Унімецькому літературному предметному словнику визначення алюзії трактуєтьсянаступним чином: «Алюзія - це прихований в мові або при листі натяк наякусь людину, подію або ситуацію, які імовірнозавідомо відомі читачеві »(Wilpert, 1969:29).
Широке поширення в літературі алюзія отримала в такзваних «Schluesselromane». Це роман, у якому зашифрованомупредставлені справжні особистості, стану і події. Використовуючиалюзії, автор намагається блиснути власною ерудицією, хоче об'єднатисебе і читацьку публіку вказівкою на загальний обсяг знань (тезаурус), атакож прагне включити власний твір в контекст стійкихлітературних традицій. Саме слово «алюзія» в перекладі з латинської
«Allusio» позначають «жарт, натяк» (ЕСЮЛ, 1998:14).
Так, у першому розділі роману «Євгеній Онєгін» О. С. Пушкін натякає насвій лінк, на тлі побутової ситуації, як ведеться розмова про здоров'я:
«Але шкідливий північ для мене». Ця алюзія однопланові: тут мова йде пропосиланням у холодному краї, і тільки про неї. Алюзії часто носять політичнийхарактер, коли за допомогою натяку вказується на те, що з цензурнихумов не можна висловити прямо (наприклад, так званий «Езопівськамова »).
Дослідник Л. Машкова розуміє під алюзій «не що інше, якпрояв літературної традиції; при цьому не проводиться принциповоговідмінності між імітацією, свідомим відтворенням форми і змістубільш ранніх творів і тими випадками, коли письменник не усвідомлює фактучийогось безпосереднього впливу на свою творчість ... »
(Машкова, 1994:120).
Після того, як ми вичленуємо аллюзівное слово або словосполучення зтексту твору, ми знову повертаємо його до тексту, але вже збагаченевідповідної гамою асоціацій, паралелей, додаткових смисловихвідтінків, які в кожному разі будуть абсолютно індивідуальні, унікальніі різні за обсягом.
Таким чином, явище алюзії теж є спосіб реалізації категоріїінтертекстуальності. При цьому як інтертекст виступають ті слова,які використовуються для натяку на яке-небудь якість героя або жісторичну ситуацію і так далі.
Наступним способом прояву інтертекстуальності в тексті єафоризм. У перекладі з грецької «aphorismos» - короткий вислів, «цедумка, виражена в гранично стислій і стилістично досконалою формою.
Дуже часто афоризм є повчальний висновок, широкоузагальнюючий сенс явищ »(ЕСЮЛ, 1988:24).
У німецькомовному словнику літературних термінів під редакцією Г.фон
Вільперта дається, зокрема, таке визначення афоризму, а саме підафоризмом розуміється пропозицію, що являє собою авторську думку,оцінку, результат дії або життєву мудрість і виражене граничнокоротко, точно і переконливо »(тут і далі див: Wilpert, 1969:35).
Афоризм відрізняється від прислів'я дотепним змістом ііндивідуальним авторським стилем. Він може бути стилістично представлений уформі антитези, гіперболи, емфаза, це як би осколкові думки. Афоризмвідрізняється логічністю, але іноді може набувати напівжартівливим характер.
Це згусток життєвої мудрості в дотепній формі, тому вимагає того,щоб читач подумав над змістом.
В даний час існує тенденція розглядати афоризм яксамостійний жанр, певний тип тексту. Так, Н. О. Гучінская вважає,що «афоризм представляє собою форму ліричну і в зв'язку з цим слідговорити про нього як про ліричного типі тексту »(Гучінская, 1993:41).
Черговим способом мовної реалізації категорії інтертекстуальностів тексті є іностілевие вкраплення. В їх основі лежать стилістичнозабарвлені слова - це «слова, в лексичному значенні яких єконотації, що вказують на їх приналежність до того чи іншого стилю »
(Фомічева, 1993:82).
На думку Ж. Е. Фомічева, «при змішуванні регістрів і стилів відбуваєтьсязасноване на інтертекстуальності протиставлення кодів двохтворів. У цьому випадку має місце деформація старого коду таперерозподіл деяких елементів ... старий код пристосовується довиконання нового комунікативного завдання »(там же: 85).
Під впливом такого іностілевого вкраплення відбувається перетвореннязагального змісту твору, і «чужий» текст підлаштовується,трансформується вже як частина твору.
Таким чином, іностілевие вкраплення - це тексти з іншим суб'єктоммови. При змішуванні стилів, як зазначено далі Ж. Е. Фомічева, «... відбуваєтьсястилістичне і функціональне перетворення чужорідного фактологічногоматеріалу ... Іностілевие включення, об'єднані однією загальною ознакою --зміною суб'єкта мовлення, є видом інтертекстуальності, більш-меншмаркованих слідів іншого тексту »(Фомичева ,1993:90-92).
Як очевидно, категорія інтертекстуальності може реалізуватися вхудожньому тексті в найрізноманітніших формах, найважливіші з яких ібули розглянуті вище. Однак у зв'язку з об'єктом нашого дослідження,найбільший інтерес представляє для нас той факт, що інтертекстуальністьможе проявити себе і у вторинних літературних жанрах таких, як пародія,бурлеск і травесті (подр. см.: Тураєва, 1993).
Про один з даних жанрів, а саме пародії, піде мова в наступномурозділі цієї роботи.
3. Жанрова і мовна специфіка тексту пародії.
Як уже говорилося в попередньому розділі, інтертекстуальність можевиявлятися у вторинних літературних жанрах. Одним з них є жанрпародії. Виникає відразу ж питання про те, що являє собою вториннийжанр. На думку вітчизняної дослідниці З. Я. Тураєва, «вторинніжанри - це складна система, яка будується на протиборстві двохзнакових систем - тексту-основи та тексту-прототипу ... Виникає новаструктура, яка передбачає алогічний світ (Тураєва, 1993:3).
Відомо, що пародії були властиві всім часів і народів, і врівній мірі ми можемо говорити про те, що і наш час не залишилосябайдуже до створення пародій (тут і далі див: Wilpert, 1969:553).
Перші зразки пародії з'явилися ще в античності. До нас дійшли, наприклад,Гіппократа пародії на героїчний епос; поеми «Батрахоміомахія» (8-7 ст. дон.е.), прісиваемая Пігрету, і «Гігантомахія» (5 ст. до н.е.) гегемона,пародіює Гомера. Ще в Древній Греції до пародії звертався Арістофан:
«Хмари» - пародія на софістів і Сократа, «Жаби» - пародія на трагедії
Евріпіда. Розквітала пародія в середні віки і в епоху Відродження. В Італіївідомі середньовічні пародії-бурлеск Д. Буркьелло, Ф. Берні, Дж.Б.Лаллі іінших письменників. Також широко побутували в цей час пародії на біблійні ілітургійні тексти. У Франції пародія була популярним і улюбленимжанром. Так, наприклад, у 17 столітті з'явився «Екстравагантний пастух» Ш. Сореля
- Пародія на галантні пасторалі. В Англії 17-18 століттях у жанрі пародії булинаписані п'єси «Лицар полум'яному маточки» Бомонта і Флетчера (1607) нап'єсу Т. Хейвуд «Чотири лондонських підмайстри». Нерідко використовувалипародії всередині п'єс англійські драматурги, в тому числі і У. Шекспір, Ср:пародія на аматорські уявлення ремісничих цехів у «Сні в літнюніч ». До речі, і сам Шекспір став об'єктом пародії: Дж.Марстон пародіюєйого поему «Венера і Адоніс» в «Метаморфозах образу Пігмаліона».
Вважається, що часом найбільшого розквіту жанру пародії єепоха реформації та бароко, а в Німеччині - це, в особливості, час
«Alamode-Kampf». Підтвердженням можуть служити слова німецького дослідника
В. Дітце (W. Dietze): "Це звучить парадоксально, але така реальність: часнародження німецької ліричної пародії були в епоху бароко "(
Dietze, 1968:780).
Літературна боротьба в епоху Просвітництва (18 століття) дала поштовх длятвори багатьох гострих пародій в європейській літературі: Наприклад,пародійні памфлети Д. Дефо і Дж.Свіфта, "Шамела" і "Джозеф Ендрюс"
ГФілдінга та багато інших. За часів пізнього Просвітництва намічаєтьсятенденція боротьби проти письменників, що представляють новий напрямок улітературі, так зване протягом «штурму і натиску». Створюються пародії натвори Гете і Шіллера, які самі були затятими супротивниками цьогожанру.
А вірш «Lied von der Glocke» Шіллера вважаєтьсятвором, який пародіювати найбільшу кількість разів, в історіїнімецької літератури. В епоху боротьби між романтиками і класицистами,між лівим і правим крилом романтизму, на початку 19 століття пародії писали
Л. Тік, Дж.Г.Байрон, В. Скотт, Г. Гейне та ін З пародіями, зокрема,пов'язане виникнення оперети (пор.: пародійні оперети Ф. Ерве та
Ж. Оффенбаха (50-е гг.19 в).
Цікаво розвивається жанр пародії в Німеччині: в 19 столітті тутчітко виділяються три основні напрямки (див.: «Wer wagtes ... », 1990:239). З одного боку, пародія стає творчим принципомромантизму, тому що вона [пародія] відповідає його вимогам, що припускаєсуб'єктивність, поетичність, злегка іронічне світогляд, володіннямистецтвом арабески. Внаслідок цього пародія починає розглядатися якспецифічна форма розповіді і виступати в літературі якоригінального і вимогливого жанру. Суть третього напрямуполягає в тому, що в письменницькому середовищі стало престижним пародіювативеликих письменників, перш за все - Гете і Шіллера: той, хто не був Шіллеромчи Гете, хотів стати хоча б псевдо-Шіллером або псевдо-Гете.
У 20 столітті до пародіювання вдається ряд великих письменників: Дж.Джойс,
«Улісс» якого є як пародію в цілому, так і серію дрібнихпародій на різні періоди та стилі англійської прози, на мову преси та такдалі, К. Чапек, С. Ликок ... У театрі, цирку і на естраді пародія такожобов'язково передбачає впізнавання пародіруемого предмета. Отже, жанрпародії має досить багатою історією і зберігає свою актуальністьв сучасному суспільстві.
Однак перш ніж розглянути специфіку цього жанру, нам хотілосяб докладніше проаналізувати саме поняття жанру в літературі. Кожна зіснуючих художніх категорій: метод, стиль, жанр - закріпила всобі певну важливу функцію мистецтва, певний художнійзакон, за яким твір мистецтва виникає і існує.
Сучасна естетика в принципі виробила уявлення про основніфункції мистецтва: це пізнавальна (гносеологічна), оцінна
(аксіологічна), моделююча (творча), знакова (семіотічская)функції (подр. см.: Лейдерман, 1976). Жанр - категорія, що розробляє попереважно творчу функцію мистецтва.
У результаті під жанром слід розуміти «історично сформований типстійкої структури художнього твору, що організує всі йогокомпоненти в систему, що породжує цілісний образ - модель світу
[мірообраз], який виражає певну естетичну концепціюдійсності »(Лейдерман, 1976:7).
У своїх дослідженнях ми будемо розглядати пародію як тип тексту іяк певний самостійний жанр, який реалізується в інших жанрах,в інших текстах. Але, наприклад, німецькі лінгвісти Теодор Фервейен
(Th.Verweyen) і Гунтер Віттіг (G. Wittig) пропонують, щоб уникнути змішанняпоняття жанрів виходити з того, що пародія це не жанр, а певнийспосіб оповіді, тобто тут мова йде про константної обробцітекстів різної жанрової приналежності (Verweyen, Wittig, 1984:311).
Слід підкреслити, що існує безліч трактувань визначенняжанру пародії. Ось одне з них, який ми можемо знайти в театральнійенциклопедії: «Пародія (грец., від --проти, всупереч, і пісню, букв .- пісню навиворіт) --літературний жанр, твір, що являє собою комічне чисатиричне переосмислення якого-небудь явища мистецтва. Темою пародіїможе бути також певне суспільно-політичне, побутове або іншеподія »(ТЕ, 1965:282).
У літературознавстві відомий переклад слова« »
(пародія) словом «перепеснь". «Слово це не прищепилося; як термін вононе застосовується, тому що «пісня» зайво точний і буквальний перекладкомпонента «», - а тим часом слово це відводить від приїлася,уявно точного слова «пародія» і, що ще важливіше, містить зближення понятьпародії та наслідування, варіації «перепеснь - переспів» (Тинянов, 1977:292). Досьогоднішнього часу вийшли друком численні значні дослідженняпро пародії, переважно про пародії 18-початку 20 століть. Володимир Даль всвоєму «тлумачному словнику живої великоруської мови" визначив пародію так:
«Кумедна переробка важливого твори або глузливе наслідування,перелицювання, твір або подання навиворіт »(Даль, 1955:556). У
«Поетичний словник» А. Квятковського пародія визначається наступнимчином: «Жанр критико-сатиричної літератури, заснованої на ...карикатурному підкресленні і утрировку особливостей письменницької манери »
(Квятковський, 1966:195). У «тлумачному словнику російської мови» (за редакцією
Д. Н. Ушакова) пародія визначається як «сатиричний твір у прозіабо у віршах, комічно імітує, що висміюють якісь риси іншихлітературних творів »(ТСРЯ, 1994:50). У «Словнику літературознавчихтермінів »(за редакцією Л. І. Тимофєєва та С. Я. Тураєва) зазначено, що« пародіяможе бути спрямована проти певних особливостей літературнихтворів - тематики, ідейного змісту, особливостей сюжетів, образівгероїв, композиції, мови. Основне її засіб - іронічне наслідуванняосміює образу, передача в гіперболізованим, шаржованийвигляді властивих йому характерних рис, доведення їх до абсурду, безглуздості,чим і досягається сатирико-комічний ефект »(СЛТ, 1974:259). Улітературному енциклопедичному словнику нам запропоновано наступневизначення: «Пародія - в літературі і (рідше) в музичному іобразотворчому мистецтві - комічне наслідування художньоготвору або групи творів »(ЛЭС, 1987:268). Це визначеннядосить вузьке, тут враховується тільки один аспект, а саме на посміховиськорівні тексту твору, у той час, коли процес пародіювання можевідбуватися не тільки на рівні тематики, але може бути пародіював істиль, і час і безліч інших аспектів, про які буде розказанодалі. Будь-яке з цих визначень як попередню, робочогоможе бути прийнято. Але далі, потрапляючи в область сміхової миру та соціальноїіронії, воно потребує уточнення.
Існує також думка, що пародія є як би відгалуженнямжанрів комедії та сатири, так як пародія, теж висміюючи те чи іншеявище, викликає іронічне, критичне або негативне ставлення дозображуваного. Пародія може бути дієвим і дотепним засобомлітературної критики, але її сутність не вичерпується тільки однієїкритикою. Завдання її - як негативна, так і позитивна оцінка,естетична оцінка суб'єкта. І одна з найбільш вдалих визначень миможемо прочитати в короткій літературної енциклопедії. Воно звучить такимчином: «Пародія - жанр літературно-художньої імітації, наслідуваннястилю окремого твору, автора, літературного напрямку, жанру зметою його висміювання. Автор пародії, зберігаючи форму оригіналу, вкладає внеї нове, яка контрастує з нею утриманні??, Що по-новому висвітлюєпародіруемое твір та дискредитує його »(КЛЕ, 1968:604).
Для вивчення пародії як чинника літературного стилю в літературідвадцятих років було зроблено чимало. Ю. Тинянов у своїй книзі «Уявнапоезія »писав:« Пародія може бути спрямована на окремі сторони стилю,на окремі особливості, і разом з тим, так як немає нейтральних якостей влітературному творі як системі, це стилістична пародіюваннялегко переходить в пародію цілого і часто є нею »(Тинянов, 1978:56).
Важливо підкреслити ту обставину, що літературна пародія може
«Передражнювати» як саму дійсність (а це реальні події, особи,час і т.д.), так і її зображення в літературному творі, але в будь-якомувипадку вона являє собою «юморістічекую або сатиричну стилізацію»
(КЛЕ, 1968:604).
Пародія неодмінно повинна знижувати, дискредитувати стілізуемийоб'єкт, і в цьому її відмінність від комічної стилізації або жартівливихнаслідувань, позбавлених такої спрямованості. І в даному випадку дуже важливовизначити об'єкт пародіювання. Природним і незмінним чинникомвпливу пародії є текст-оригінал, тобто пародія існує впарі зі своїм оригіналом.
Як правило, за обсягом пародії зазвичай невеликі, але елементи пародіїможуть рясно бути присутнім і в великих творах: наприклад,
«Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле.
А ось отечетственний дослідник Дмитро Молдавський пропонує всвоїй роботі «Літературні шаржі» розгляд пародії з позиційлітературного жанру. Пародія може бути дуже схожою, а може схоплюватилише якісь риси оригіналу, щось дуже важливе для пародіруемогоперсонажа - його поглядів і його настроїв. «І подібно до того, як ми бачимоце в шаржі, ми знаходимо в пародії і захоплення, і роздратування, і радість, і
- Буває й таке! - Заздрість »(Молдавський, 1980:213).
Багато роботи німецьких дослідників теж присвячені жанру пародії.
Так, у німецькомовному словнику літературних термінів поняття «пародія»трактується наступним чином: в літературі - це глузливе, спотворенеабо гіперболізовані наслідування якого-небудь вже існуючоготвору серйозного жанру або його окремих частин, при цьому зовнішняформа зберігається, а змінюється зміст (на відміну від жанру травесті,де це відбувається навпаки) (тут і далі див: Wilpert ,1969:553-554). Метапародії - це або розкриття (відслонення) недоліків і слабких сторінтвору (тип критичної пародії); різке, гостре фанатичний нападна автора і на його твір з метою надати йому комічність і посилитипочуття власної переваги (полемічна пародія); або ж ценешкідлива жартівлива варіація оригінального тексту будь-якого твору
ставиться до свого прототипу. Іншими словами, пародія не тільки переймаєпевний метод створення тексту, але також звертається проти тематикиоригіналу. Пародія не містить яке-небудь влас
