Проспер Меріме-одна з чудових французьких критичних реалістів 19століття, блискучий драматург і майстер художньої прози. На відміну від
Стендаля і Бальзака Меріме не ставав володарем дум цілих поколінь;вплив, зроблений їм на духовне життя Франції, було менш широким іпотужним. Однак естетичне значення його творчості величезне. Створені нимтвори неувядаеми: настільки глибоко втілена в них життєва правда,настільки досконала їхня форма.

Майбутній письменник народився в 1803году в Парижі в заможній родині.
Закінчивши ліцей він вступив на юридичний факультет Паризького університету.
Однак юриспруденція зовсім не цікавила його.
Коло інтересів і естетичні погляди молодого Меріме визначилися рано,склавшись вже в колі родини: батько його був художником, послідовником Жака
Луї Давида, провідного представника мистецтва революційного класицизму;мати теж художниця, жінка різнобічної освіти, навчила синамалюванню, познайомила його з ідеями французьких просвітителів 18-століття. Удитинстві Проспер Меріме із захопленням читає Шекспіра і Байрона в оригіналі,а в шістнадцять років разом зі своїм другом Жан-Жаком Ампером (синомвеликого фізика) він береться за переклад видатного пам'ятника англійськогопредромантизму - «Пісня Оссіана» Д. Макферсона.
Знайомство молодого Меріме з літературно-художнім середовищем Парижа (вдвадцяті роки він став одним з учасників гуртка Етьєна Делекруза,художника, критика мистецтва і теоретика поезії), а в 1822году-со
Стендалем, людиною, що має великий письменницький досвід, сприялаподальшому поглибленню естетичного кредо Меріме, визначила йогокритичне ставлення до режиму Реставрації, симпатії до лібералів.
Становлення Меріме-письменника відбувалося в часи запеклої боротьбиміж літературною молоддю, яка прагнула до оновлення французькоїлітератури, іписьменників старшого покоління, які віддають перевагу перевірені часом каноникласицизму. Меріме, знаходячись у дружніх відносинах з Гюго-головою іпридуманим вождем романтичної молоді, а також зі Стендалем, підтримавїх у боротьбі з класицизмом і прийняв у цій боротьбі безпосередню участь.

Проспер Меріме-романіст новеліст

Письменник пройшов довгий і складний творчий шлях. Як художник вінзавоював популярність і визнання раніше Стендаля і Бальзака, у роки, колиромантики тільки піднімалися на штурм твердині класицизму, а літературадавала перші паростки.
Внутрішній вигляд Меріме, властиве його світовідчуття протиріччя, особливостійого художньої манери неможливо осягнути, не з огляду на своєрідностіпережитої ним еволюції. Художній розвиток Меріме виявився найтіснішимчином пов'язаним із ходом суспільного життя країни Його основні віхи вцілому збігаються з переломними, ключовими моментами історії Франції, іперш за все-з революціями 1830 і 1848 років.
Інтерес до самостійної літературної творчості став виявлятися у
Меріме ще на початку 20-их років, в студентську пору.
Незабаром після знайомства зі Стендалем і починається самостійналітературна діяльність Меріме.
Вперше, однак, широку популярність Меріме завоював у 1825 році,опублікувавши збірник п'єс "Театр Клари Газуль». Вихід у світ цьоготвору пов'язаний з зухвалою і викликала немало містифікацією.
Меріме видав свій збірник за твір деякої-вигаданої їм-іспанськоїактриси і громадської діячки Клари Газуль. «Театр Клари Газуль»
-надзвичайно самобутнє явище у французькій драматургії двадцятих років
19века. П'єси Меріме, пронизані симпатією до визвольного рухуіспанського народу, звучали завзято, дихали оптимістичною вірою внеминучість перемоги прогресивного початку.
Сучасників Меріме, які звикли до розлогим міркувань, вражало вп'єсах письменника стрімкий розвиток дії, безперервне чергуваннякоротких виразних сцен, повне ігнорування правил про три єдності,несподівані і різкі переходи від сатиричних епізодів до пасажів.
Наступні твір Меріме названий ним «Гюзла» ( «Гуслі»), було зновупов'язане з літературною містифікацією. Містифікація Меріме увінчаласяблискучим успіхом. Гармати і Міцкевич прийняли створені його уявитвори за твори слов'янської народної поезії і визнали можливимдеякі з них перекласти на рідну мову (Міцкевич перевів баладу
«Морлак у Венеції», а Пушкін включив у свої «Пісні західних слов'ян»переробку одинадцяти поем «Гюзли»).
В 1828году друкарня, що належала тоді Оноре де Бальзака, віддрукувалаісторичну драму Меріме «Жакерія», присвячену бурхливим подіям далекого
16века.
Завершує перший період літературної діяльності Меріме його історичнийроман «Хроніка царювання Карла 4-ого» (1829)-своєрідний підсумок ідейнихі художніх шукань письменника в ці роки.
Проспер Меріме на початку свого творчого шляху, як уже зазначалося,примикав до романтичного руху. Вплив романтичної естетики довгопродовжувало позначатися в творах письменника: воно відчутно в усьому йоготворчому доробку. Але поступово літературна діяльність Мерімеприймала усе більш чітко виражений реалістичний характер. Наочневтілення цієї тенденції ми знаходимо в «Хроніка царювання Карла 4-ого»
Драма «Жакерія» і роман «Хроніка царювання Карла 4-ого» Меріме-яскравіприклади того живого інтересу до історичної проблематики, до вивчення іосмислення національного минулого, що охопив передову суспільну іхудожню думка Франції в двадцятих і початку тридцятих роківдев'ятнадцятого століття. Осмислюючи події далекого минулого, Меріме непідганяв їх під сучасність, а шукав у них ключ до закономірностейцікавила його епохи, а тим самим і до відкриття більш широкихісторичних узагальнень.
«Хроніка царювання Карла 4-ого" завершує перший етап літературноїдіяльності Меріме. Істотні зміни в житті і творчості письменникавикликає липнева революція.
В роки Реставрації Меріме захоплювався зображенням великих суспільнихкатаклізмів відтворенням широких соціальних полотен, розробкоюісторичних сюжетів, його увагу привертали великі, монументальніжанри.
Після творчо винятково плідного 1829 художнядіяльність Меріме розвивається надалі менш бурхливо. Він тепер нетак активно бере участь у повсякденному літературному житті, рідше публікуєсвої твори, подовгу їх виношуючи, копітко відбуваючись їх форму,домагаючись її граничної карбувати і простоти.
Новели Меріме пронизують кілька провідних тем. Вони містять у собі впершу чергу проникливе і різке викриття вдач пануючогосуспільства. Ці критичні тенденції, дуже різноманітні за своїми формами,чітко відносяться до 1829-1830 років і що увійшли згодом до збірки
«Мозаїка» (1833).
У цілому ряді своїх новел ( «етруська ваза», «Подвійна помилка», «Арсена
Гійо ») Меріме розкриває бездушність і черствість так званого« світу ».
Хибне і лицемірне світське суспільство, як показує Меріме, не терпитьяскравих індивідуальностей. Воно породжує в Людей, чутливих по натурі,особливу вразливість і хворобливу недовіру до оточуючих.
Через усе своє життя Меріме, раціоналіст і спадкоємець просвітницькихтрадицій, проніс вороже ставлення до церкви та релігії. Ці ідейнімотиви знайшли свае відображення і в новелах письменника, у тому числі в «душахчистилища »(1834).
Суттєву роль в новелах Меріме грає художнє втіленняписьменника його позитивного ідеалу. У цілому ряді ранніх новел (такі,наприклад, «Партія в Тріктрак», «етруська ваза") Меріме зв'язує пошукицього ідеалу з образами чесних, найбільш принципових і чистихпредставників пануючого суспільства. Поступово, однак, погляд Мерімевсе більш наполегливо звертається до людей, хто стояв за боковим вівтарем цьогосуспільства, до представників народного середовища. У їхній свідомості Меріме відкриваєті дорогі його серцю щиросердечні якості, які, на його думку вжевтрачені буржуазними колами: цілісність характеру і пристрасність натури,безкорисливість і внутрішня незалежність. Тема народу як зберігача життєвоїенергії, нації як носія високих етичних ідеалів відіграє значнуроль у творчості Меріме 30-40-х років.
Разом з тим Меріме був далекий від революційно-республіканського рухусвого часу, вороже відносився до боротьби робітничого класу. Хвилювалийого уяву романтику народного життя Меріме (цей «геній лихоліття»,згідно з крилатим висловом А.В. Луначарського) намагався шукати в країнах,ще не поглинутих буржуазною цивілізацією-на Корсиці ( «Маттеї Фальконе»,
«Коломба») і в Іспанії ( «Кармен»).
Визначне місце в літературній спадщині Меріме (1844год), твір уякому зливаються воєдино основні ідейні мотиви Меріме-новеліста:зображення відштовхуючого егоїзму, що ховається за лицемірною маскоюдобропорядних представників і представниць буржуазного суспільства.
Спочатку революційні події не викликали особливих побоювань у Меріме,однак поступово настрої письменника змінюються, стають все більштривожними: він передчуває неминучість подальшого загостреннясуспільних протиріч і боїться його, боїться, як би воно не сталофатальним для існуючого порядку.
Саме острах нових революційних виступів пролетаріату і спонукує
Меріме прийняти державний переворот Луї Бонапарта. Важкий ітривала криза переживав після 1848 року і Меріме-художник. Це неозначає, що творча діяльність Меріме в ці роки ослабла, сталаменш активною. Для того, щоб переконатися у хибності такогоприпущення, досить ознайомитися з різноманітним листуванням,яку він особливо інтенсивно вів у цей період. Він знайшов інші шляхивтілення своєї творчості-як історик, літературний критик, перекладач.
Меріме вивчив російську мову і став переводити Пушкіна, Гоголя, Лермонтова,
И.С Тургенєва. «Російська мова,-із замилуванням писав він у статті про Гоголя, --наскільки можу судити, найбагатший з усіх європейських мов; він якніби створений для вираження найтонших відтінків. При його незвичайноюстислості і разом з тим ясності, йому досить одного слова для з'єднаннябагатьох думок, які на інших мовах зажадали б цілої фрази »Мерімепереклав на французьку мову з Пушкіна: «Пікову даму», «Постріл» і прозоювірша: «Гусар», «Пророки», «Анчар», «Опричник»; з Гоголя вінпереклав «Ревізора» та уривки з «Мертвих душ». З Лермонтова «Мцирі»
(разом з И.С Тургенєвим), з И.С Тургенєва розповіді: «Привиди»,
«Петрушка», «Дивна історія» та ін
Меріме написав кілька статей про російську літературу (про Пушкіна, Гоголя,
Тургенєва).
Творчість Меріме було високо оцінене російськими письменниками. Його перекладали іпро нього писали: Пушкін, Жуковський, Гоголь, Григорович, Аполлон Григор'єв,
Гаршин, Тургенєв.

Чим далі йде в минуле 19 століття, ніж невблаганний перевіряє часйого художні цінності, тим очевидніше стає, що творчість
Меріме витримало цей строгий іспит, залишалося одним зчудових досягнень французького критичного реалізму.