ЗМІСТ

1. КОРОТКА БІОГРАФІЯ
2. ДАТИ З ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ
3. ВІРШ «Про фонтанів"
4. Рільке І МУЗИКА ХХ СТОЛІТТЯ
5. Реквієму
  Райнер-Марія Рільке (1875.XII.4-1927.I.2) Коротка біографія Райнер Марія Рільке народився у Празі в німецькій родині. У 1886 - 1891 навчався в кадетському училище, але, будучи вразливим і чутливим юнаків, ухилився від військової служби, віддавши перевагу їй літературу та історію мистецтва. У 1897 познайомився з Лу Андреас-Саломе, познайомив його з Росією. "Русская душа" підкорила його на всю життям. У Росії він зустрічається зі Львом Толстим, Леонідом Пастернаком та багатьма іншими діячами культури. У 1900 оселився в колонії живописців Ворпсведе і одружився на Кларі Вестхоф, з якої, втім, скоро розлучився. Паула Модерзон-Беккер, якій належить наведений тут портрет поета, була подругою його дружини. На честь художниці був написаний один з геніальних реквіємів. У 1905 служив секретарем у великого скульптора Родена. Подорожував по Північній Африці, Єгипту, Іспанії. У 1911 - 1912 жив в замку Дуіно на Адріатиці, за іменем якого названо знамениті елегії. Під час Першої світової живе в Мюнхені. Короткий час перебував в австрійському таборі, але звільнений через поганий стан здоров'я. Після війни жив у Швейцарії. Помер наприкінці 1926 року від лейкемії.
2.ДАТИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ
1875 4 грудня в Празі в сім'ї чиновника залізно-дорожнього відомства Карла Вільгельма Йозефа Рільке народився Райнер Карл Вільгельм Йозеф Марія Рільке.
1886-1890 Перебування в нижчій реальній військовій школі (Санкт-Пельтен).
1890 вересень. Надходження до вищої реальну військову школу (Меріш-Вайскірхен).
1891 червень. Відрахування з військової школи за станом здоров'я. Вересень. Надходження в торгову академію в Лінці.
1892 травень. Догляд з торговельної академії і повернення до Праги.
1894 Вихід у світ перший віршованої збірки «Життя і пісні».
1896 Збірка віршів «Жертви ларам» і три випуски безкоштовного видання «Подорожник».
1897 Збірка віршів «Увінчаний снами».
1898 Збірка віршів «Святвечір». Збірка новел та етюдів «Вздовж по життю». Драма «Без цього».
1899 Збірка віршів «Мені на свято». «Дві празьких історії». 24 квітня - 18 червня. Перша поїздка до Росії.
1900 Збірка оповідань «Про Господа Бога і інше». 7 травня - 22 серпня. Друга поїздка в Росію.
1901 28 квітня. Одруження на Кларі Вестхоф.Осень. Робота над другою частиною «Часослова» ( «Книга про паломництво»).
1902 Перше видання збірки віршів «Книга образів».
1903 Монографії «Ворпсведе» і «Роден».
1905 Вихід у світ «Часослова» (у видавництві «Інзель»).
1906 «Пісня про любов і смерті корнета Крістофа Рільке». 14 березня. Смерть батька в Празі.
1907 «Нові поезії». До травня - Капрі. Зустріч з Максимом Горьким.
1908 «Нових віршів друга частина».
1909 «Реквієм». Завершення роботи над «Записками». Весь рік, лише з невеликими перервами, Рільке живе в Парижі.
1910 «Записки Мальті Лаурідса Брігге». Квітень. Перше перебування в замку Дуіно, на березі Адріатичного моря. Поїздка до Венеції. Спад творчої активності. Листопад-грудень. Подорож у Алжир і Туніс.
1912 Кілька місяців самотності в замку Дуіно. Створення циклу «Життя Марії» і перших двох поем з майбутнього циклу «Дуінскіе елегії».
1915 Рільке живе головним чином у Мюнхені, відвідує лекції Альфреда шулери. Наприкінці осені створює кілька чудових віршів, у тому числі Четверту Дуінскую елегію.
1916 січень-червень. Військова служба у Відні. У липні Рільке повертається до Мюнхена.
 1917-1918 Перебування в Мюнхені. Стан важкої моральної депресії.
1922 Лютий. Незвичайний творчий підйом: протягом трьох тижнів Рільке завершує «Дуінскіе елегії» і створює «Сонети до Орфея».
1923 «Дуінскіе елегії» та «Сонети до Орфея». Перші симптоми хвороби. В кінці року - курс лікування в клініці Валь-мон (на березі Женевського озера).
1924 4 квітня. Зустріч з Полем Валері. Робота над перекладами; багато віршів французькою та німецькою мовами. З листопада - клініка Валь-мон.
1925 січень-серпень. Перебування в Парижі. Переклади з Поля Валері. Наприкінці року хвороба починає посилюватися; знову клініка Валь-мон (до травня 1926 р.).
1926 «Vergers» ( «Фруктові сади») - збірка французьких віршів Рільке. Наприкінці листопада - загострення хвороби. 29 грудня. Смерть у клініці Валь-мон.
1927 2 січня. Похорони в Рароне (Швейцарія).

3.Стіхотвореніе «Про фонтанів"
Auf einmal weiss ich viel von den Fontaenen,
den unbegreiflichen Baeumen aus Glas.
Ich koennte reden wie von eignen Traenen,
die ich, ergriffen von sehr grossen Traeumen,
einmal vergeudete und dann vergass.
Vergass ich denn ...

Так починається вірш Рільке "Про фонтанах".
Раптом я дізнаюся (розумію) багато про фонтанах,
незбагненних деревах зі скла.
Я міг би вести мову (про них) як про власних сльозах,
які я, охоплений найбільшими мріями,
одного разу розтратив і потім забув.
Але хіба я забув ...
Перше, що варто запитати у самого себе - коли це "один раз"? Судячи з того, що сказано про сльози - "розтратив" і "забув", мова йде безумовно про дитинство. У дитинстві ми плачем не економлячи, і забуваємо потім і про сльози і про причини, їх викликала. Стало бути, це дитячий досвід. Але чи тільки? Vergass ich denn ...,- вигукує автор далі, "забув я"? Це дитячий досвід, до якого повертається ліричний герой, мабуть, у більш зрілому віці. Дитячий досвід, заломлені спогадом, як склом. Неспроста у Рільке в другій ж рядку фонтани називаються деревами зі скла. Скло - як відомо вже будь-якій дитині, добре переломлює промені світла. Фонтан - це дерево, яке виросло з дитячих сліз, і воно зі скла, так само заломлюючої світ, як переломлює його дитячі сльози. Ось чому дерева зі скла названі незбагненними, "unbegreiflich". Фонтани нагадали про світ, переломленому крізь сльози дитини, і тому незбагненному. І тому, вони, належачи цьому дитячому світу, самі стають незбагненними.

Ніч скінчилася - настав ранок. Все гасне.

Це - друга і наче остання кінцівка. (Насправді, вірш можна почати читати з початку, бо 2 - число дзеркала - число нестійке.) Краплі світла, як краплі фонтану, або краплі зірок, крапельки голосів - маленькі огонечкі, крапельки наших же сліз падають вниз, але ми в перевернутому світі - падають вгору, на наші обличчя, тому що, може бути, як сказано у вірші, це ми нагорі. Так запросто верх і низ міняються місцями тільки в дитинстві, коли вони ще не навантажені додатковими смислами. Хто не відчував у дитинстві цього запаморочливого перекидання, той не зрозуміє вірші. Тут ще немає ніякої моралі, і тому в перекладі недоречний навіть якийсь натяк на оцінку. Наприклад, В небі, став зіркою, І ми летимо над чиєюсь головою. У тому-то й справа, що ні над чиєю головою ми не летимо. Що ніякої зіркою в небі ми не стаємо. Нема з чим порівняти велич, побачене в підйомі знайомого, багато разів баченого парку. Це велич - в прагненні до миру іншому, лише спотворене відображення якого можна побачити в час натхнення, крізь сльози. Ось що таке фонтан і повторює його руху верба, верба - це навіть не образ, а саме зриме подання навіть не світобудови, а одного з його законів, одного з його механізмів. Так допитливий дитина обов'язково розколупав рухому іграшку, а якщо він ще і чутливий, то неодмінно заплаче, не виявивши усередині розбитого дива нічого, крім пружин і залозок. (Надчутливістю як раз і відрізнялися поети німецького експресіонізму, під чию "диктовку" в 10-20-і роки писалися мало не всі вірші німецькою мовою, як згадує про це Готфрід Бенн. Рільке вже 1900-го пише вірш, передбачати заняття експресіоністів по "розламування іграшок".) Звідси, з споглядання механізму не витікає ніякого судження, крім одного: світи, а значить і люди, відділені один від одного немов кам'яними стінами, і можуть пізнати одне одного лише в сльозах, але ці ж сльози - причина заломлення світу, що спотворює його іноді безпорадно, невдало, із зміщенням сенсу, і тому все було б пройнятий відчуттям безвиході, якби не тяжкість падіння, в якому знову людина бачить воду, з чого, власне, починав споглядання, ті фонтани, про які тепер так багато знає автор-дитина, і зустрічаючи які автор-доросла людина згадує те незбагненне, що він, виявляється вже збагнув, у дитячих мріях. І знову забув. Вірш-то, виходить, трагічне.
4.РІЛЬКЕ І МУЗИКА ХХ СТОЛІТТЯ
"Das Jenseits (nicht kirchlich, eher geographisch) kennst Du besser als das Hieseits, Diesseits. Du kennst es topographisch, mit allen seinen Bergen und Inseln und Burgen. Eine Topographie der Seele - das bist Du. Und mit Deinem Buch (ach, es war ja nicht Buch, es wurde ein Buch!) von Armut, Pilgerschaft und Tod hast Du mehr fuer Gott gemacht als alle Philosophen und Prediger zusammen. " "Той світ (не церковно, швидше географічно) ти знаєш краще, ніж цей, ти знаєш його топографічно, з усіма горами, островами і замками. Топографія душі - ось, що ти таке. І твоєї книгою (ах, це була не книга, це стало книгою!) про бідність, прощі і смерті ти зробив для Бога більше, ніж усі філософи і проповідники разом ". Т ак писала Марина Цвєтаєва Райнеру Рільке 12 травня 1926. Тема Рільке і музика мені здається непосильною для простих смертних. Неможливо з вичерпною повнотою розповісти ні про перше, ні про другого. Проте ж: - Топографія душі, про яку говорить Марина Цвєтаєва, або, як ми сказали б сьогодні, краєвид духу, з чого він складається, що це таке? Музика - пейзаж духу. Рільке висловлює цю думку неодноразово. І, можливо, вперше вона звучить у "Часослова", перший зрілому творі Рільке, по-німецьки що називається Das Stunden-Buch. Нагадаю: Книга Часів, як говорили перші російські перводчікі Рільке на початку століття, складається з трьох книг. Друга - "Книга про паломництво", третє - "Про злиднях і смерті". Перша ж книга її "Про чернечого життя", або, як я перекладаю, "Про чернечому бутті" була написана відразу після подорожі до Італії і, головне, до Росії, в 1899 році. Так що ми таким своєрідним способом відзначаємо столітній ювілей істинного, справжнього Рільке. Або, як сказав Роберт Музіль, великого ліричного поета, якого Німеччина мала з часів середньовіччя. Сто років тому була написана книга, поетика якої своєї ні з чим несоотносімой міццю наближає нас до 21 століття грунтовніше, ніж будь-який календар. Книга написана від імені уявного російського монаха. Правда, це, скоріше, не святий старець Соловецького або будь-якого іншого монастиря, а чернець-поет, поет-відлюдник. Тут одразу ж вспомнаются слова Готфріда Бенна про те, що поезія - воістину заняття для анахорета. Але повернемося до слів: Музика - пейзаж духу. Ось фрагмент із Першої Книги Часослова (пер. А. Прокоп), почасти ілюструє це положення: NO, життя моє - не цей час стрімких, де - бачиш Ти - скоріше до Тебе поспішаю. Я - дерево у пейзажі духу, тісно смикнув уста, я - голос безсловесний, тисячеуст я, і Тобою дихаю. Я - німота між двома тонами, вони так погано ладнають, між нами: неправильний т о н - і смертний с т о н колом. Але в темному інтервалі, часом - Дух говорить. І ось: горить псалом Життя моє - не прямовисна сходи, не небесна Лествиця, через яку я поспішаю до тебе, - каже поет. У застосуванні до музики ми б сказали, перефразовуючи слова: так це ясно, як проста гама, - Сальєрі-Пушкіна. Так от, не сходи, не проста гама, а дерево - у пейзажі духу. У темному інтервалі між двома тонами. Людина і в музичному відношенні - дерево. Адже воістину людина - прекрасний матеріал для музичного інструменту, і там же, в темному інтервалі - часом - каже Дух. Бог-Дух, хто ж ще. Яким чином це відбувається у Рільке? Як він досягає діяльної німоти? Готфрід Бенн в доповіді "Проблеми лірики", який він прочитав у 1954 році в Марбурзькому університеті, назвав Рільке "Поетом-Как" ( "Wie-Dichter"), маючи на увазі, що одному тільки Рільке не заважає, тільки його вірші не псує порівняння, іспользуюшая слово "як". Згадаймо, що говорить Готфрід Бенн. Він каже: я поставлю діагноз, я назву вам чотири симптому, за якими ви самі зможете визначити, чи відповідає вірш своєму часу. Так от, одним з чотирьох симптомів є порівняння, іспользуюшая слово "як". Таке порівняння, за Готфрід Бенну, "в поезії завжди диверсія прози, зняття мовного напруження, провал задуму, що займається перетворення". І тільки одному Рільке це не заважає. Розвиваючи думку Бенна, я б сказав, що в "Часослова" Райнер Марія Рільке - не стільки "Поет-Як", ( "Wie-Dichter") скільки "Поет-Ти" ( "Du-Dichter"). "Ти" тут - звернення до Бога, що ховається в твоєму "Я". "Ти" - це "Я" Іоанна в надрах Бога-Отця. Це немислиме "Ти", - як немислимий, за словами Цвєтаєвої, для любові Бог-Отець, можливо тільки в надщільним поетичному контексті спору немислимою (особистої, авторської, рільковой) релігії з релігій мислимій (конфесійної). Мислимій, можливою, і тому - відкидаємо ім. Нехай навіть перше, помиляючись, він більше пов'язує з православ'ям. Ні, звичайно, цей російський Бог - Рільке його вигадав. Але він не вигадав Бога. І сказав йому більше (зробив для нього більше, - говорить Цвєтаєва), ніж хто б то не було. Вслухатися в те, як устами поета-відлюдника Рільке звертається до Господа. Ти - Сокровенне. Ти - темне дно, Ти смиренне стін основу. Ти - темрява, я ріс в тебе століттями. Ти - тьма чудова. Ти - чудовий урок. Ти - співрозмовник, самотність друг. Ти-Вічний Страх. Ти - смуток, ні, кинь, ти Русь печей. Ти - Глибина. Ти - вітер, протяг (від діються в церкві поклонів). Ти - безоглядне Тут і Тепер. Ти - Суть Суті, Ти - випав з гнізда пташеня. Світло не від світла, тінь не від скіпки. Ти - благодать, і Ти - її закон, свята родина, Ти - ліс, де ми плутай, соні. Ти - пісня, мовчальників ми взагалі стогонові. Ти - мережа часів з уловом втікачів почуттів в кінці погоні. Але звучить також і Я Іоанна, Я відлюдника, Я сторожа, та я поета.

Музиці (Переклад Сергія Петрова)
Музика: дух статуй. А може бути:
тиша картин. Ти - мова, де кінчається
мова. Ти часу
схил на шляху, де серця гинуть.
Почуття - до кого ж? О! Ти мандрівка
почуттів, але куди? - В пейзаж ледь чутний.
Ти, музика, чужа. Ти - виріс
з нас серцевий простір. Те потаємне,
що, нас перевершивши, рветься назовні:
священним прощання,
в час, коли нас нутро обстает
даллю затверженной, виворотом
повітря:
чистою,
величезною
і вже нежитловий.
Таке священне прощання відбувається, коли ми чуємо музику в дорозі, в русі. А поет хоче, щоб ми завжди були в русі. "В час, коли нас нутро обстает// даллю затверженной" І тоді прості прикмети навколишнього нас місцевості, навіть не треба називати їх пейзажем, прості топографічні прикмети змінюються, стаючи виворотом повітря, втіленням душевної, внутрішнього світу, абсолютно перевертаючи поняття верхньої та нижньої частини, Дольне й того, що вгорі, земного і небесного.

5.РЕКВІЕМИ
І Реквієму Рільке. Про них хочеться сказати особливо. Ніхто інший з поетів ХХ століття, а може бути, і не тільки ХХ, не переживав так глибоко темне таке явище, як смерть. Разом з людиною на світ з'являється його Смерть. Вона помре разом з людиною, якщо його життя вичерпана, і призначення виконано. Вона, його власна смерть, настільки ж гідна пошани, як і життя.

Не чекати, що до світу відійдеш іншому,
а святість смерті заповідати століть,
і так служити живому й земного,
щоб не новиною бути її рук
(пер. А. Прокоп)

Але найчастіше до людини приходить не його смерть, а чужа, тоді й життя втрачено даремно.
Господь! Всім смерть свою предуготовь,
щоб у неї впадало єство,
щоб сенс у ній був, щоб в ній була любов.
(переклад В. Мікушевіча)

Звичайно ж, смерть - така тема, без якої не може обійтися мистецтво. Воно все - про життя і про смерть. Але - Наприклад: з давніх-давен існує такий літературний жанр, як епітафія. Або: Хто не пам'ятає "Дієслово часів, металу дзвін" Гаврила Романовича Державіна у віршах На смерть князя Мещерського?
Але є величезна, непрохідне відмінність між епітафією, або "віршами на смерть" і реквіємом. Епітафія виростає з напису на плиті. Вона повинна бути короткою і афористично. Це, по суті справи, сентенція, і слово. Тут немає і не може бути мовчання, німоти. Вона звучить. І вона звернена до того, що внизу, в землі, або до того, хто проходить повз. До перехожому. До людини. У реквіємі, формі, запозиченої з музики, звучання молитви (адже це молитва!) Підноситься вгору, в небеса. (Адже це, крім того, молитва, яку співають "!). У ньому, реквіємі, поміж слів, між багатьох і багатьох дивовижних слів (Wer spricht von Siegen? Berstehn ist alles. Не до перемог, вистояти б тільки, - в Реквіємі по графу Калькройту, - це мертвим про нас, живих, йдеться) є трасуючі безодні несказaнного. не така, бува музика ХХ, що закінчується, століття? Реквієм як форма виявився для Рільке сакральнимпростором зіткнення з музичними завданнями, художніми завданнями, свойственниі музиці. І насправді - у своїх вершинах музика та поезія, що минає століття прагнуть до одного і того ж, до несказaнному, до потаємного, бо занадто багато чого за останні 100 років видавалося за одкровення.