Поетика роману А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

І. І. Мурзак, А. Л. Ястребов.

В двадцяті роки XIX століття у російської публіки великою популярністю користувалися романтичні романи Вальтера Скотта і його численних наслідувачів. Особливо любив його в Росії Байрон, чия піднесена розчарованість ефектно контрастувала з непорушно вітчизняної повсякденності. Романтичні твори приваблювали своєю незвичністю: титанічні характери героїв, пристрасні почуття, екзотичні картини природи хвилювали уяву. І здавалося, що на матеріалі російської буденності неможливо написати твір, здатне зацікавити читача.

Поява перших розділів «Євгенія Онєгіна» викликало широкий культурний резонанс. Захоплені рецензії чергувалися з їдкими сатиричними статтями, неоднозначність оцінок була викликана безпрецедентністю художнього досвіду, початого поетом. Незвична була вже сама форма твору. Роман в літературній «табелі про ранги »вважався твором низького жанру в порівнянні з поемою; він грунтувався на побутовому сюжеті, в числі його героїв, як правило, не було історичних постатей. Пушкін, усвідомлюючи складність творчої задачі, вирішується на об'єднання різних жанрових естетики, домагаючись створення оригінального художнього світу. Синтезуючи романну епічність з віршованим ритмом, автор досягає гармонійної цілісності; численні життєві колізії піддаються їм психологічного аналізу, а різноманітні проблеми вирішуються морально-етичними оцінками.

Пушкінський енциклопедизм не можна звести лише до панорамної широті зображення дійсності. Принципи художнього тіпізірованія, морально-філософського концептірованія відкрили можливість не тільки зафіксувати реалії побуту або громадської життя, а й розкрити генезис явищ, іронічно зв'язати їх з поняттями і категоріями, в комплексі відтворюють практичні та розумові контури національного світобудови.

Простір і час, соціальне та індивідуальна свідомість розкриваються художником в живих, незавершені фактах дійсності, освітлюваних ліричним, а часом іронічним поглядом. Пушкіну не властиво моралізаторство. Відтворення соціального життя вільне від дидактики; світські звичаї, театр, бали, мешканці садиб, деталі побуту - розповідний матеріал, що не претендує на поетичне узагальнення, - несподівано з'являється цікавої предметом дослідження. Система протиставлень (петербурзький світло - помісне дворянство; патріархальна Москва - російська денді; Онєгін, - назавжди; Тетяна -- Ольга і т. д.) впорядковує різноманіття життєвої дійсності, спочатку що заперечує будь-які спроби каталогізації. Повчальність як засіб виявлення та декларації авторської позиції неприємно масштабу пушкінського генія. Прихована і явна іронія проступає в описі поміщицького існування. Милування «Милою старовиною», селом, явівшей національному світу жіночий ідеал, невіддільне від насмішкуватих характеристик сусідів Ларіним. Світ повсякденних турбот розвивається картинами фантастичних мрій, вичитаних з книг, і чудами святочних ворожінь.

Масштабність і в той же час камерність сюжету, єдність епічних та ліричних характеристик дозволили автору дати самобутню інтерпретацію життя, його найбільш драматичних конфліктів, які максимально втілилися в образі Євгенія Онєгіна. Сучасна Пушкіну критика не раз задавалася питанням про літературні і соціальних коріння образу головного героя. Часто звучало ім'я байронівського Чайлд Гарольда, але не менш поширена була вказівка на вітчизняні витоки буттєво феномена.

байронізму Онєгіна, розчарування персонажа підтверджуються його літературними пристрастями, складом характеру, взлядамі: «Що ж він? Невже наслідування, незначний привид, иль ще москвич в Гарольдовом плащі ... »- міркує Тетяна про «героя свого роману». Детермінованість пушкінського персонажа історичної дійсністю відзначалася російськими мислителями. Герцен писав, що «в Пушкіна бачили продовжувача Байрона », але« до кінця свого життєвого шляху Пушкін і Байрон зовсім віддаляються один від одного », що виражається в специфіці створених ними характерів: «Онєгін - російська, він можливий лише в Росії: там він необхідний, і там його зустрічаєш на кожному кроці ... Образ Онєгіна настільки національний, що зустрічається у всіх романах і поемах, які отримують будь-яке визнання в Росії, і не тому, що хотіли копіювати його, а тому, що його постійно знаходиш біля себе або в собі самому ».

Відтворення з енциклопедичної повнотою істоти проблем і характерів, актуальних для соціальної дійсності 20-х років XIX століття, досягається не тільки найдокладнішим зображенням життєвих колізій, схильностей, симпатій, моральних орієнтації, духовного світу сучасників, а й особливими естетичними засобами і композиційними рішеннями, до найбільш значимим з яких відносяться епіграфи. Цитати з знайомих читачеві і авторитетних художніх джерел відкривають для автора можливість створити багатоплановий образ, розрахований на органічне сприйняття контекстних значень, виконуючи роль попередніх роз'яснень, своєрідної експозиції пушкінського розповіді. Поет передоручає цитаті з прецедентного тексту роль комунікативного посередника, що розширює культурний простір інтерпретації «Євгенія Онєгіна».

Фрагмент вірші Вяземського «Перший сніг», обраний в якості ідейно-тематичного прологу першого розділу, орієнтований на створення непрямої характеристики героя і відноситься також і до узагальнюючої картині світогляду та настроїв, властивих «молодий гарячності": "І жити квапиться і відчувати поспішає ». Погоня героя за життям і швидкоплинність щирих почуттів алегорично вичитували з назви сумного роздуми Вяземського «Перший сніг» ( «Єдиний побіжний день, як сон оманливий, як привиди тінь, майнув, несеш ти обман нелюдський! ». Фінал поезії - «І почуття виснаживши, на серці самотньому нам залишає слід угаснувшей мрії ... »- співвідноситься з духовним станом Онєгіна, у якого «вже немає чарами».

В іронічною прелюдії другого розділу «Про rus! .. Про Русь! »Розробляються буколічні мотиви європейської культури в контексті вітчизняної патріархальної сюжетики. Співвіднесення класично зразкового Гораціевого з незмінним світом поміщицьких садиб вносить в тему розповіді про Ларіним відчуття вічного спокою і нерухомо, які контрастують з життєвою активністю персонажа, уподібнення в першу чолі «першого снігу», стрімко огортає землю і відходить о спогад.

Цитата з Мальфілатра «Вона була дівчина, вона була закохана» стає темою третього голови, що розкриває внутрішній світ Тетяни. Пушкін пропонує формулу емоційного стану героїні, яка визначить основу любовних перипетій подальшої літератури. Автор показує різні прояви душі Тетяни, досліджує обставини формування образу, що згодом став класичної моральною нормою культури, опозиційної надмірної пристрасті, душевної розбещеності і сну душі. Героїня Пушкіна відкриває галерею жіночих характерів російської літератури, що поєднують щирість почуттів з особливою чистотою помислів, ідеальні уявлення з прагненням втілити себе в реальному світі.

Четверта голова відкривається максимою Неккера «Моральність - в природі речей». Можливі різні інтерпретації цього відомого на початку XIX століття вислови. З одного боку, моральна сентенція є умовлянням рішучого вчинку Тетяни, проте слід враховувати й те, що героїня в сюжеті освідчення в коханні повторює малюнок поведінки, намічений романтичними творами. З іншого боку, етична рекомендація Неккера постає аксіомою відповідь Онєгіна, мало що нагадує Грандісона і Ловласа, але який є не менш оригінальний тип самовиявлення: він використовує сюжет побачення для повчання, настільки захоплюючись повчальною риторикою, що ймовірність здійснення любовних очікувань дівчата виключається. Символічність ситуації любовного пояснення полягає в тому, що народжується особлива процедура поведінки учасників фабули зустрічі, коли культурна компетентність читача виявляється зайвою та події перестають відповідати знайомому літературному ритуалу: чуттєвість, романтичні клятви, щасливі сльози, мовчазна згода, виражена очима, і т. д. свідомо відкидаються автором через претензійної сентиментальності і літературності конфлікту. Лекція на морально-етичні теми бачиться більш переконливою для людини, який має уявлення про основи «природи речей».

В поетичної структурі «Євгенія Онєгіна» сон Тетяни задає особливий метафоричний масштаб осмислення та оцінки внутрішнього світу героїні і самого розповіді. Автор розсовує простір розповіді до міфопоетичної алегорії. Цитування Жуковського на початку п'яте голови - «О, не знай сих страшних снів ти, моя Світлана! »- виразно розкриває асоціацію з творчістю попередника, готує драматичну фабулу. Поетична трактування «Чудного сну» - символічний краєвид, фольклорні емблеми, барочно-сентіменталістскіе алюзії - об'єднує приватне зі вселенським, чаєм гармонію з відчуттям життєвого хаосу. Драматична суть буття, представлена в метафорика віщого бачення, передує трагічну непорушність руйнації звичного для героїні світу. Епіграф-застереження, здійснюючи символічне іносказання, окреслює і межі багатого духовного змісту образу. У композиції роману, заснованої на прийомах контрасту і паралелізму і впорядкованої дзеркальними проекціями (лист Тетяни - лист Онєгіна; пояснення Тетяни - пояснення Онєгіна і т. д.), відсутня антіномічная пара сну героїні. «Сторож» Онєгін задано в площині реального соціального існування, його натура звільнена від асоціативно-поетичного контексту. І навпаки, природа душі Тетяни поширена на нескінченне різноманіття побутових реалій і міфологічних сфер буття.

Епіграф-епітафія, відкриває шосту розділ роману - «Там, де дні хмари, і короткі, народиться плем'я, якому помирати не боляче », - інтегрує пафос« На життя мадонни Лаури »Петрарки в сюжет романтика Володимира Ленського, чужого об'єктивної предметності дрібниць російського життя, що створив інший світ в душі, відмінність якого від навколишніх і готує трагедію персонажа. «Безболісність смерті »пропонується як ідея прийняття визначене, незалежно від того, коли воно здійсниться. Мотиви поезії Петрарки необхідні автору, щоб долучити персонаж до розробленої західною культурою філософської традиції стоїчного вмирання, переривають короткостроковість життєвої місії «співака кохання ».

Потрійний епіграф до сьомої чолі створює різноманітні за змістом та інтонації (панегіричні, іронічну, сатиричну) преамбули розповіді. Дмитрієв, Баратинський, Грибоєдов, об'єднані висловлюваннями про Москву, являють різноманітність спектру оцінок національного міфу. Поетичні характеристики стародавньої столиці знайдуть розвиток в сюжеті роману, намітять специфіку рішення конфліктів, визначать особливу нюансировка поведінки героїв. Двовірш з циклу «Віршів про розлучення» Байрона, обраний за епіграф восьмий глави, пронизане елегійні настроями, метафорично передають авторську печаль прощання з романом і героями, розставання Онєгіна з Тетяною.

Естетика епіграфів поряд з іншими художніми рішеннями Пушкіна формує дискусійно-діалогічний потенціал твору, офарблюючи прецедентні художні явища в особливі смислові інтонації, готуючи новий масштаб узагальнення класичних образів. Взаємопроникнення текстів, перетин подієвих епізодів і емоційних думок складають основу діалогічної динаміки культури, ту відповідність і пропорційність, яка врівноважує суперечливість суб'єктивних устремлінь письменників і поетів у пізнанні природи художньої істини.

Практикум

Функція епіграф у творах російської літератури XIX століття

Генеалогія:

а) античність, філософія, риторика, лірика;

б) мистецтво говорять предметів.

Епіграф в жанровій структурі творів «нового часу». Досліди, максими, характери -- витоки формування епіграф.

Епіграф як вираження політичних і естетичних поглядів письменників.

Історико-пізнавальна функція епіграф.

Функціональні аспекти епіграф. Проблема жанру:

а) афористичний вислів, що передують тексти романтиків, патетичні вірші Пушкіна;

б) прислів'я ( «Капітанська дочка» Пушкіна, «Ревізор» Гоголя, «Кому на Руси жить хорошо» Некрасова);

в) приватний лист ( «Євгеній Онєгін», «Пікова дама» Пушкіна),

г) біблійна ремінісценція ( «Мцирі» Лермонтова, «Анна Кареніна» Л. Толстого, «Біси» Достоєвського);

д) літературна ремінісценція ( «Євгеній Онєгін», «Повісті Бєлкіна» Пушкіна, «Біси», «Бідні люди» Достоєвського);

е) стилізація ( «Пікова дама», «Повісті Бєлкіна» Пушкіна, «Обрив» Гончарова);

ж) діалог ( «Пікова дама» Пушкіна, «Батьки і діти» Тургенєва, «Залізниця» Некрасова).

Епіграф в літературі епохи романтизму і реалізму. Тематика. Стилістична своєрідність.

Епіграф-парадокс. Традиції та новаторство.

Список літератури

Літературний енциклопедичний словник. - М., 1990

Домашнєв А. І. Інтерпретація художнього тексту. - М., 1989

Веселовський А. Н. Історична поетика. - М., 1993

Красухін Г. Г. У присутності Пушкіна. - М., 1993

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.gramota.ru