Переспів

Переспів - Комічний літературний жанр, у творах якого для сатиричного, рідше гумористичного опису явищ сучасної дійсності автори використовують різко невідповідні їм літературні форми, запозичені з широко відомих, класичних творів.

Жанр П. був вперше виділено та описано російськими філологами XX ст. Було відмічено, що серед численних творів, які традиційно відносяться до жанру пародії, значну частку складають ті, в яких при комічної імітації форми твору-джерела його ідейно-тематичні та стилістичні особливості, а також постать його автора осміянню (якого варто було б очікувати) не піддаються. Наприклад: "Дізнаються людей коронних/За кокарда і вусів,/Старих п'яниць забубенних -/За червоніючі носам,/А писак нізкопоклонних -/За журнальним похвал "(Б. Алмазов," З Анакреона "). Очевидно, що автор не мав на меті "знизити", висміяти однойменне пушкінське вірш, він здійснював сатиричний випад у бік негативних рис життя російського суспільства середини XIX ст.

З пушкінським поглядом на пародію як на "мистецтво підробляти під склад відомих письменників "(ст." Англія є батьківщина карикатури та пародії ") можна ідентифікувати не тільки погляди вітчизняних філологів XIX ст., а й консервативні уявлення про цей жанр, що зберігаються в сучасній закордонній науці. Ю. Тинянов був першим, хто, розглядаючи питання про межі жанру пародії, виступив проти "формальних аналогій" як принципу класифікації пародії та суміжних з нею явищ і запропонував розмежування їх за "Функціональною ознакою", за "спрямованості". Спрямованість сміху на джерело стилістичної імітації він позначив терміном "пародійність", а внутрішньолітературної спрямованість - терміном "пародічность", яка є "Застосування пародіческіх форм у непародійной функції" (ст. "Про пародії ").

Пародіческіе твори наука 1920-1930 рр.. іменувала "політичними пародіями", "Перифразами", "пародіческімі використанням", але пізніше в ній утвердився запропонований І. Ямпільський термін "П.".

Твори в жанрі П. відмінні від пародій не тільки тим, що не зачіпають сміхом імітіруемих зразки. Якщо пародист створює комічний художній образ чужого стилю, то автор П. "фотографує" чужий стиль, досягає комічного ефекту механічним приєднанням до власного словника "осколків" цитат з широко відомого тексту. Мета пародії - в гіперболізує "зниження" чорт оригіналу, мета П. - у підтвердженні "висоти" джерела, в опорі на цю "висоту".

Невипадково при створенні П. письменники звертаються до найбільш популярних, "хрестоматійним" творів: читачі пізнають кожне з них як еталон, а "полуцітати", алюзії звертають читачів до сенсу копируемого твори. Мимоволі співвідносячи відомі літературні образи з тими новими, що представлені в П., читач змушений судити про сатирично зображеної дійсності відповідно до законами того світу, який був створений, може бути, навіть вигаданий, автором класичного твору. Сучасність виявляється "зниженою" перед лицем минулого.

Остання зближує П. з травесті. Але травесті, на відміну від П., завжди "знижує" свій зразок; стилістична манера автора джерела в ній не "доповнюється" описує нові реалії лексикою, а в цілому підмінюється. Спрямованість комізму в травестії не має яскравого вирази: вона зачіпає сміхом як зображає сучасність, так і об'єкт імітації. П. співвідносимо і з бурлеском. У бурлеск пародіческі використовуються жанр чи стиль, які були або є широко поширеними, у той час як П. пародіческі відтворює форму конкретного літературного твору.

Історія жанру П. в російській літературі почалася в XVIII ст. з "Перекладення псалма Ломоносова "І. Хемніцера, в якому сатирик відтворив Ломоносовський "Пропозицій псалма 14" майже дослівно, змінивши лише окремі слова таким чином, щоб пафос відомого вірша обернувся сатирою на звичаї російського суспільства. На рубежі XVIII-XIX ст. користуються популярністю пародіческіе оди С. Марина, що є перелицювання од Ломоносова і Державіна; особливу популярність придбала розійшлися по Петербургу в списках "Пародія на оду 9-ту Ломоносова, обрану з Іова "(1801), сатирично що описує військові порядки за Павла I.

Ці пародіческіе твори, що демонструють новий спосіб перелицювання, стали зразками для авторів тих П. "залежного" типу, що з'явилися на початку XIX ст. У "Залежному" П. стіховая форма, як правило, не піддається зміні, вихідні граматико-синтаксичні зв'язки усередині кожного вірша зазвичай зберігаються, в кожному рядку нова лексика лише доповнює "неповні" цитати з чужого тексту, а тому й загальна сюжетна канва популярного джерела в цілому не деформується. Перевага нового над старим повністю здійснюється на рівні сенсу.

В 1850-1860 рр.. російська література переживає захоплення жанром П. К "залежному" П. звертаються не тільки зірки сатиричної журнальної поезії (Д. Мінаєв, В. Курочкін, П. Вейнберг, В. Буренин, Б. Алмазов); пародіческіе вірші складають М. Некрасов, І. Тургенєв, М.Салтиков-Щедрін, Л. Толстой.

До цього часу П. "залежний", тобто що має тісний зв'язок зі своїм джерелом, вже сприймався як застигла форма, і тому відчувалася необхідність розвитку жанру.

Шляхи еволюції П. лежали в бік суміжних форм пародійної літератури. У середині XIX в. з'являються три нові різновиди П. Першу слід було б назвати "Пародіческой пародією", так як її зразки поєднували функції двох жанрів (так, в романі-фейлетоні Д. Мінаєва "Війна і мир" на рівні сюжету пародіюється роман Л. Толстого, а на рівні стіховой форми пародіческі використовується лермонтовського "Бородино").

Друга різновид - нечисленні П. "із залученням", які зміщалися в сторону бурлеску: при наслідуванні одного джерела в них у вигляді окремих ремінісценцій притягувався тематично або стилістично однорідний матеріал з іншого джерела ( "Наш Демон" Н. Добролюбова поєднує в собі пушкінські вірші "Демон" та "Ангел", "Прохання" Д. Мінаєва контамінірует "Молитву" і "Хмари" Лермонтова). У XX ст. ця форма перетворилася на П. "змішаний", в якому одно представлені кілька джерел і сенс якого "складається" з їх смислів (А. Еременко, "Нічна прогулянка": "Он уже ледь чутно сказав комісар: /" Ми ще подивимось, хто швидше помре ... "- контамінація віршів" Ні, не сховатися мені від великої мури ... "О. Мандельштама та" Комуністи, вперед! "А. Межірова).

В ті ж роки виникла і в XX ст. найбільш часто використовувалася третьою жанрова форма - П. "вільний", кожен зразок якого може співвідноситися не з цілим текстом джерела, а з його частиною, зрівнюючи з нею смисловим обсягом і таким чином представляючи весь смисловий обсяг чужого тексту. Для "вільного" П. - у це його близькість стилізації - характерно запозичення сюжетного мотиву або смислового елемента, виражених в окремому рядку оригіналу, і подальше тиражування, обігравання їх в рамках цілого тексту. Так, В. Маяковський у вірші "Хто він?" тиражує початковий вірш із "Лісового царя" Гете в пер. В. Жуковського: "Хто мчить,/хто скаче,/такий молодий/Хто мчить/без розбору/крізь сльота і бруд/Хто мчить,/хто скаче/баченням крилатим/Хто мчить,/і їде,/і жене,/і скаче ... "До теперішнього часу "вільний" П. розвинувся настільки, що сучасному авторові досить мінімального насичення власного тексту прикметами чужого стилю для відтворення в читацькому свідомості контрастного образу відомого твору.

П. - Жанр переважно віршований, але існують і його прозові зразки. Наприклад, у Росії 1920-х рр.. автори політичних фейлетонів активно експлуатували сюжетну канву оповідань А. Чехова, а також комедій і повістей Н. Гоголя.

Безумовно, пародіческіе твори можна зустріти не тільки в історії російської літератури. У європейських літературах ефект пародіческого використання часто виникав у тих випадках, коли письменники, орієнтуючись на чуже пісенне творчість, складали твори "на мотив", прикладом чого може служити "Кантата" Р. Бернса "Голь повія", в якій минулого кожного з персонажів має форму тексту будь-якої популярної пісні. Західні представники комічної поезії переспівували хрестоматійні твори кращих національних поетів. Так, у Німеччині XIX-XX ст. пародіческому багаторазового використання піддавалися вірша Й. В. Гете "Ти знаєш край ...", "Нічна пісня мандрівника" та ін

В XX ст. пародіческое використання як стилістичний прийом поширилася не тільки в літературі, а й в інших видах мистецтва - в живопису та музиці.

Список літератури

Арго А.М. Політична пародія. М., 1925

Брадіса Л.В. Сатиричний переспів у творчості поетів "Іскри"// Вчені записки Калінінського ДПІ, 1963, т.36

Новиков В.І. Шляхи та роздоріжжя переспіву// Новіков В.І. Книга про пародії. М., 1989

Семенов В.Б. Переспів як літературний жанр// Філологічні науки, 1995, № 3

Тинянов Ю.Н. Про пародії// Тинянов Ю.М. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1977

Евентов І.С. Сатиричні переспіви// Питання літератури, 1976, № 4.