Стилізація

Стилізація (франц. stilisation, англ. stylization - наслідування стилю) - 1) літературний стилістичний прийом навмисного імітації характерних особливостей чужої мовної манери для досягнення певної художньої мети; 2) родова спільність "Двупланових" (термін Ю. Н. Тинянова) художніх творів, у яких при повної самостійності і самоцінності "плану змісту" "план виразу" являє собою систему послідовних алюзій на стиль чужого тексту або групи текстів; 3) літературний жанр некоміческіх "двупланових" творів, у яких використовуються мовні прикмети, що характеризують мовну манеру цілого ряду стилістично однорідних творів (що відносяться до окремого жанру, до творчості одного автора або представників певного літературного течії, до певної історико-літературної епохи).

С. як прийом відтворює основні риси будь-якого літературного стилю або дозволяє письменникові з метою створення мовного портрета персонажа відобразити особливості мови, характерні для осіб певної соціальної групи або національності. Її суть - у копіюванні таких синтаксичних конструкцій, в запозичення таких граматичних форм і відборі таких лексичних елементів, які в межах взятого за зразок стилю виглядають його нейтральними елементами, але при відтворенні в новому тексті втрачають стилістичну нейтральність і виділяються на тлі прийме нового стилю (таким стилем є або індивідуальна мовленнєва манера стилізатора, або загальний стиль сучасної йому літератури).

С. може оформляти мова оповідача і мову персонажів. Послідовною стилізацією мови оповідача відрізняються твори у формі оповіді: "Дак вот їхав я ввечері на маленькому пароходішке. Річка спокойнехонька, воду пригладила, з небом в баньки іграти - хто кого перегляду. І я на них задивився. Їжу, дивлюсь, а сам апельсин чищу і роблю це мімодумно "(С. Г. Пісахов," Апельсин "). Сказ передбачає умовну ідентифікацію автора з "оповідачем" в цілях додання розповіді (навіть якщо його основою служить вимисел) "об'єктивності", "Реалістичності".

В епічних творах мова автора і його персонажів найчастіше стилістично диференційована, і цьому сприяє С. Так, наприклад, мовні манери Іполита Курагин і Платона Каратаєва, персонажів роману Л. М. Толстого "Війна і світ ", протиставлені як, відповідно, мова" книжкова ", невиправдано "Висока", "мертва" - і мова "розмовна", "низька", "жива". У більшості епічних творів XIX-XX ст. подібне протиставлення служить визначення соціального статусу і складанню психологічного портрета персонажів.

В творах, сюжети яких звернені в історичне минуле, С. часто забарвлює як мова авторську, так і мова персонажів ( "Пісня про купця Калашникова ... "М. Ю. Лермонтова," Петро Перший "О. М. Толстого). У подібних випадках стилістичні особливості тексту визначені його тематикою, і С., як в оповідях, створює видимість "правдоподібності".

Слід розрізняти два значення терміна "С." стосовно до теорії жанру - родове і видове. С. (в родовому значенні) є будь-яке "двуплановое" твір, але термін "С." (у видовому значенні) використовують і для позначення однієї з форм "Стилістичних жанрів" (термін В. І. Ярхо).

За стилістичної забарвленням жанри С. поділяються на комічні і некоміческіе (Ю. М. Тинянов: "С., комічно мотивована або підкреслена, стає пародією "). В "двуплановом" творі комічного характеру плани між собою контрастують (це найчастіше й створює комічний ефект, а в інших випадках підсилює його), вони максимально віддалені один від одного, а в "двуплановом" некоміческом - гармоніюють і тому майже збігаються.

Всередині кожної з двох груп жанрові форми поділяють за ознакою функцій використання чужого матеріалу, в залежності від того, чи стосується це використання тільки стилю імітується твору, або воно зачіпає його смислову сферу. Групу комічних С. складають пародії та різноманітні пародіческіе твору. Ті й інші припускають використання чужого стилю в комічних цілях, але тільки в пародіях висміює і територіальні претензії з боку ідейно-тематична сфера літературного джерела.

Групу "Двупланових" творів некоміческого типу так само складають два жанру: С. (у вузькому сенсі) і варіація (термін пародиста Н. Ломана). У варіації, як і в пародії, автор, який використовує чужий матеріал, навмисно апелює до змістом, до ідейно-тематичної сфері джерела (приклад - "Безумство" Ф. І. Тютчева, які варіюють сенс пушкінського "Пророка"). Автор варіації або розширює зміст власного твори алюзіями, що змушують читача додати сенс нового тексту до сенсу тексту-джерела, як би "Уточнює" думки письменника-попередниці, або прагне до навмисному смисловому протиставлення свого твору чужого, що надасть можливість по-новому трактувати відому тему, висловити інший погляд на попередником поставлену проблему. У зразках жанру С., як і пародіческіх творах, цього не відбувається.

Нарешті, жанрові групи комічних і некоміческіх С. ділять на жанрові форми, керуючись фактами наявності або відсутності у що відноситься до будь-якої з цих груп твори єдиного і конкретного літературного джерела. І пародія, і варіація завжди співвідносяться з окремим джерелом. А пародіческіе і непародіческіе С. можуть співвідноситися як з одним, так і з кількома творами.

Групу пародіческіх С. складають два жанру - переспів і бурлеск. У переспіві використовується форма якого-небудь одного відомого твору, що зближує переспів з пародією і варіацією. Бурлескно є твір, в якому його пописувач з тією ж метою створення комічного ефекту звернувся до визнаних високими окремому жанру або такого стилю, використання якого виходить за рамки одного твору (тобто кожна використана стильова прикмета має ставлення до творчості окремого автора у цілому або до творів кількох авторів).

Разом з варіаціями, переосмисляющімі зміст імітіруемих текстів, групу некоміческіх С. складають "наслідування" і зразки С. як відокремленого жанру. "Наслідування" є ті твори, в яких свідоме застосування стилю окремого літературного джерела не мотивоване спеціальними художніми завданнями. До числа С. (у вузькому сенсі) відносяться твори, творці яких імітують стиль, що виходить за рамки окремого твори (індивідуальний авторський стиль в цілому, стиль літературної школи або художньої епохи, нарешті, стиль всіх зразків єдиної жанрової форми).

Якщо С. під жанр і великий літературний стиль (бурлеск є їх комічної різновидом) не тільки самостійні і повноправним, а ще часто і високохудожні, то "наслідування", як правило, є негативним прикладом застосування алюзій. Проте звернення до "наслідування" характеризує початковий етап формування індивідуальних манер цілого ряду письменників, чиї імена увійшли в історію літератури. Так, на стиль багатьох віршів Н. А. Некрасова вплинула стилістика окремих творів О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, В. Г. Бенедиктова. Отже, "наслідування" свідчить лише про "учнівському" характер творчості письменника на певному етапі.

Навпаки, до жанру С. звертаються, як правило, художньо зрілі письменники, виробили власну мовну манеру (такі випадки звернення ранніх європейських романтиків до фольклорних жанровим формам Середніх століть). Прикмети чужого стилю в сукупності не підміняють індивідуальну мовну манеру використав їх автора, а доповнюють її. Іноді алюзії на чуже слово використовуються лише в як прикраса, у такому випадку відзначають "орнаментальну" функцію С. як жанру (наприклад, у малих епічних формах у А. М. Ремізова і Є. І. Замятіна).

Список літератури

Алпатов А.В. Стилізація мови.// Русская речь, 1970, № 4

Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. М., 1963

Троїцький В.Ю. Стилізація.// Слово і образ. М., 1964

Тинянов Ю.Н. Достоєвський і Гоголь. До теорії пародії.// Тинянов Ю.М. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1977

Bereza A. Problemy teorii stylizacji w satyrze. Wroclaw, 1966

Browel R.A. Mirror on mirror. Translation, imitation, parody. Cambridge (Mass.), 1974

Wilpert G. von. Sachworterbuch der Literatur. Stuttgart, 1989