Боляче жити. Про прозу Олега Павлова

Кокшенева К. А.

Олегу Павлову - письменникові тридцятирічному - "не дісталося" великої долі. Ні прямо про себе заявляють жахів недавньої історії з її таборами, протистояннями, жахливими розкидані долями людей, ідейно і грубо переораних соціальним полем і одночасно - з грандіозним натхненням будівельників "нового життя". Його покоління кумиром виставило Віктора Пєлєвіна, з ненависним ставленням до поняття "реальність", з його пафосом, з радістю уловлені критикою, - "ототожнити себе з Порожнечею (порожнечею), зрозумій, що навколишній світ капостей, ілюзорний і не має до тебе ні найменшого стосунку, - і ти вільний ". Так чи критики прочитали Пєлєвіна або не так, важливо одне: погана сучасність породила людину, яка "справжнього злягання з життям віддає перевагу підміну". Мало того, і виправдання такої підміни, як правило, знаходять не тільки в дні нинішньої літератури, але і в літературі традиційної, класичної. Антіномічное мислення що пишуть історію нинішньої літератури, природно, поруч з "реальністю" виставляє народ і народність. І це дуже характерно. В кожну епоху, народність, за словами іншого критика, "мислиться цілком особливим чином ": якщо раніше народним вважали Чехова, якщо в радянську епоху була в ціні "народність генетична", то тепер по його ж твердженням "настав час народності уявної, але не підробленої, коли письменник тільки робить вигляд, що він з народу і для народу ". Письменник створює свій народ (або "народец"). Але такі письменники неодмінно створять і "власну живопис, і іноді науку, релігію, музику, самі стаючи цілим народом ". Йшлося про Л. Петрушевська, але, власне, спроба критика зробити "всеосяжний висновок" цілком виправдана, бо саме любителів створювати "свій народец" і навіть "свою релігію "сьогодні безліч. У це велике і часто порожня множина Олег Павлов не входить - просто не вміщується зі своїм письменницькою світом, у якому все серйозно, в якому є велика тема, в якому зовсім чітко присутнє трагедійна краса.

Якщо вже й шукати точне слово, порівнянне із творчістю письменника і його осяжний, то таким ключовим словом буде - Життя. Мабуть що і всякі визначення типу "новий реалізм", "об'єктивний реалізм", "жорстокий реалізм ", якими Павлова не раз нагороджували з різним ступенем "почесного" єхидства, - всі ці визначення швидше відображають потреби критиків, професія яких вимагає "розділяти письменників за групами". Сила тих, хто осуджує при цьому, як правило, полягає не в самодостатності, але в приналежності до групи та напрямку. Неймовірно короткий циркуль для вимірювання та оцінки прози Олега Павлова застосовували не раз - і виходило, що він "дуже серйозний" ( "СС" - додавав в екзальтації критик, Заграючи до "бессрашних" алюзій).

Лист прозаїка і справді (особливо сьогодні) здатне викликати як стилістичне неприйняття ( "занадто важкий склад", "дуже серйозний"), так і буквальне огиду до нібито суцільним "гидоти, потворності і мерзоти життя ", виключно" випинанням "яких Павлов тільки і займається. Однак саме його творчість підняло в нашій літературі "велику хвилю" - саме його творчість виявило всі страхи нашого культурного суспільства, що складається суцільно з естетичних і етичних законодавців. Страх перед здатністю російської людини і досі рятуватися російської літературою, рятуватися "беззаперечної ... покірністю батьківщині, державі ". Страх перед прямим зором на наше життя, в якій можна бачити "гидоти", а можна - лихо, нужду і біду, якими дійсно жив і живе реальний народ, а не письменницький народец. Саме бажання "все переплутати "(біду з збоченнями, справжнє страждання з фальшивим) видає з головою як професійних захисників реалізму, так і стійких прихильників естетики "нечистот життя". Страх перед трагічними і серйозними роздумами про життя і про смерть породив катастрофічне кількість ігрових творів, автори яких, захоплений сверблячкою думки, із задоволенням розмірковують при цьому про "нікчемність російської літератури", про її поразку, кінці. Я ж скажу інакше: якщо у нас є твори Олега Павлова, ми можемо ствердно говорити про невичерпність тієї сили, що живить і створює власне російську прозу.

Отже, повторимо: альфа і омега письменника - життя, живе життя.

Всяка зовнішня життя для нього цінна саме реальністю свого втілення. Але в цій зовнішнього життя вибираються як області найбільш плідні - області убогості і страждання, дратівливі чуттєвість любителів "екологічно чистої життя ", що віддають перевагу (знову-таки для здоров'я) естетичну глухоту і душевну німота. Взагалі, біль нині всіх дратує, і не тільки критиків. Здається, що в кінці ХХ століття, на початку третього тисячоліття встановлюється нова цивілізаційна норма знеболеному життя (тут тобі й знеболеному лікування зубів, і знеболеному пологи, і знеболеному смерть).

А героям Павлова, навпаки, боляче жити. Героям Павлова боляче думати. У його прозі "у людини нічого, крім життя, немає ..." І це написано зараз, на наприкінці XX століття, коли саме спрага володіння всім не розрізняє старого і юнака. Так і хочеться сказати: усім, крім життя. Письменник вловив вічну нашу правду про життя, її останню трагічну глибину - російське розуміння як малої ідеальності реальному житті, так і аскетичної неминучості реальної смерті. Капітан Хабаров в "казенне казці" служив добротно, сумлінно, да не нажив нічого, крім "поняття", що є у них в роті тільки "одне лихо на всіх". Тому й не випручується від своєї частки. Павловська велика "армійська тема" писалася зовсім не як соціальна (соціальні проблеми "розкладається армії", "дідівщини" і так далі були спритно описані журналістами та комсомольцями), не могла вона писатися і як героїчна. Вона в нього саме пасивні, про людину казенному. У нього "армійське простір" перш за все простір трагедійне, але тільки це і робить його значимим - з-ціннісних і з-вимірюваних з будь-якої іншої "великої життям". Життям народною. Не випадково прозаїк каже, що час повісті "безвісна", хоча легко вловити, що перед нами "розквіт" і вихід застійних років. Він пише про іншу життя, той, що "не перетікає по роках і роками не здригається. Час тут не приносить легких, швидких змін, а тому живуть зовсім без нього, розуміючи попросту, що всьому свій час. Що замішується, про те дізнаються через століття ". Відмовившись від будь-якого сучасного інтересу в" армійської темі ", Павлов написав, по суті, твір типове. У забутому Богом Карабас "будні дихали кислими щами і текли довго, прикро мені, напливу ніби з глибокої старовини "(чи не так можна сказати про тисячі російських провінційних місць?). І місце це, в якому зроду не було ні будинків, ні церков, ні установ виростає в символ нашого життя - вкрай мізерною і зовні обмеженої. Але не цієї чи суворої життям жили і живуть усі ті, у кого і заняття-то одвічні, повсякчасні: служити та працювати в поті чола свого, у кого пайка - казенна і казенна пенсія, коли залишається тільки один вибір, як у капітана Хабарова: "Повертати нікуди, треба терпіти".

Повість "Казенна казка" - це зовсім окремий світ, обділений світ, у який події, "перетворюють життя" не дохажівалі, а газети все доходили торішні. Тут і неважливо зовсім яка їхня "торішніх", - просто в просторі ротної життя на Карабас ніяка газетний злободенність та актуальність неможлива і не потрібна. Газети тут читають не для того, щоб новини та плітки дізнаватися, але щоб посумувати, "шкодуючи забути" про іншу, нетутешній життя. Ніби є десь вільна і ситна життя, ніби живуть десь геть усі гарні й здорові люди. Радісні ... Газети "вичавлювали з ротних сльозу". Газети знову піднімали з самого денця душі притихлу було тугу, як наприклад, у капітана Хабарова. Його велика, незнищенна туга - "щоб всім була від його життя користь ".

"Казенна казка "- твір у творчості письменника центральне, що увібрало в себе все те, що пізніше - у "Степовий книзі", в "Соборний оповіданнях ", у" Справі Матюшина "- буде прописано в деталях. Немов у "Казці" тієї вся художня сила письменника явила себе в самому насиченому, теперішньому вигляді. Образ самого капітана Івана Яковича Хабарова, такий живий і теплий, безумовно, належить до образів класичним, тому як в його індивідуальності стільки спільного, що ми такими ось героями завжди і міряємо свою національну життя - як пушкінським комендантом фортеці Іваном Кузмич Мироновим, як толстовських Платоном Каратаєва, як солженіцинскім Іваном Денисовичем, беловскім Іваном Африканович, распутінской Марією. Яскравість їх натури найтоншим чином відбивається і в особливій їх "безликості", "загальності" - так у церкві миропомазання накладає особливу друк на всі без винятку особи. Так "солдатські риси робили його (капітана - К.К.) безликим, яке можна порівняти хіба що з мільйоном йому подібних служак. Однак цей мільйон утворював гущу народу, в якій зникає всякий окрема людина ". Хабаров від простих людей народився і "названий був як простіше", і замішані він в гущі народної "ніби грудкою ". Та й солдати (як, втім, і що охороняються ними зеки) були для капітана простими душами. І за це право говорити в своїй творчості про простих душах Олег Павлов повинен сьогодні боротися.

Всякий письменник, самовизначаються себе в літертуре, неодмінно співвідносить себе і з літературної (рідше з філософської, але частіше з релігійною) традицією. І це правда, що вигадати "свою релігію" і "свою науку" сьогодні зручніше і легше, ніж пристане до традиції власної культури, філософії, віри. Нинішній письменник, по суті, має явними ознаками сектантського свідомості - звідси навіть і "свій народец". Олег Павлов, навпаки, катастрофічно не вписується в ряди літературних сектактов - з їх задушливій свободою і смердючим народом. Він - письменник великого простору, великого народу, великої літературної традиції, усвідомленням себе всередині якої стала його стаття "Метафізика російської прози" з її центральною ідеєю, "що є в мистецтві справжній порядок ".

Дзвінки і екстравагантних висловлювань на адресу російської літератури за останні роки з'явилося чимало. І одна з них стійко-негативне, що в цілому можна сформулювати так: претензії російської літератури бути чимось більшим, ніж література, прагнення її займати провідне становище в житті остаточно впали, що не можна не оцінювати як явище позитивне. Тут вірно, мабуть, лише це - час так змінила свій вигляд, що саме істотні "позитивні принципи" російської літератури опинилися на узбіччі культури, тоді як центр зайняли письменники іншого складу, яким солодко себе відчувати кумирами. Як В. Пелевіну - кумиром молоді, як авторам книжкових серій - кумирами вулиці. Але все ж таки я схильна стверджувати, що й у нинішній літературі є "збережені початку", хай і видозмінені, але не спотворюють обличчя російської літератури. Сам "російський культурний тип" визначено Олегом Павловим досить ясно - як самобутній творчий світ, зв'язаний "воєдино історичним спорідненістю з російською вірою, культурою, нарешті, з життям ".

Легше за все, звичайно ж, помітити в літературі сьогоднішньої саме викривлення, так як вони прокололи буквально все: мову і стиль, письменницьке свідомість і сенс творчості. Просто волає про себе колосальний розрив естетики (з нескінченною гонитвою за новизною стилю, де кожен оттеночек, кожен звивини і прийомчик роздивляється критиками в лупу) з дійсно реальним життям і реальною людиною замість вигадки "свого народом". А тим часом саме тип опису російською літературою російського життя і становив її особливість - ту особливість, яка створювала враження, що література і є саме російське життя, аж до крайнього, парадоксального підкреслення (наприклад В. В. Розановим) цього її якості: "" література ", яка була" смертю свого вітчизни ". Цього ні єдиного історику ніколи не могли уявити. Але тим часом зовсім реальна ця особливість, що "жодної поломки корабля" і "псування машини" не можна вказати без її "літературного джерела "". Тут, у цій крайності, кінцівки виводу, і є та правда про тип російської літератури, яку тільки й можна або прийняти, або категорично не приймати як це робив, зокрема, Абрам Терц у творі "Котячий будинок", для якого російська література є "випаровування шкідливих вигадок ":" А чим же ще накажете її вважати, всю цю російську літературу, з її навченими що робити і як жити не по брехні? ... Але якщо говорити серйозно, то головне в них - розгнузданої уяву. І в результаті Росія - уявна країна ... Яка ще країна так залежала від красного словесності? ... Нещасні по суті люди, що живуть ілюзіями. Варто про них подумати, так душа розривається від жалю, любові, презирства, страху і обурення. А країна, де так шанували і шанують письменників, розвалюється. Письменники привчили країну жити вигаданим життям, не рахуючись з реальністю ". Вся сила даного висловлювання-заперечення знову-таки тільки підтверджує реальна наявність в російській літературі деяких таких якостей, що дозволяють нам робити з літератури той самий попит, що і з життя. Ми і назвемо це якість: прагнення до справжності. Який автентичності? На це питання ми відповімо словами А. І. Солженіцина, в яких відбилася стійка догма російської літератури (її неспотвореного типу): це "вимога всієї правди". Павловские герої -- персони, абсолютно протилежні мешканцям Кошкіній будинку. "Страждання, - Говорить прозаїк, - якщо воно одне на всіх, загострює національну самосвідомість, підсилює в народі саме загальне, то є національні риси. Страдницький досвід - ось що фундаментірует і живить наші національні почуття. Ми відокремилися від світу, загородили від нього своїм страдницьким досвідом. Література ж ділить страждання зі своїм народом, наповнюється його рисами, як би запалені вони не були "(" Метафізика російської прози "). І взагалі тут перед нами стоїть прямо те питання, на який може бути тільки настільки ж певну відповідь: або "так", або "ні". Або ти приймаєш порядок, що склалася в українській традиції, або ні. Або ти цінуєш саморозгортання життя в російській літературі і здатний жити цим порядком, або ні. Нинішній же письменник іноземцем себе відчуває на власному "культурному полі" - він не хоче бути носієм традиційного культурної мови, але є всього лише користувачем, за своєю зрідка виникає малій потребі, що входять в "сайт" під назвою "Russian literatura", "Russian tradicion". Скажемо прямо: все це - зрада російської культури, і воно не може бути нічим іншим, крім як методичним рухом до смислової та етичної порожнечі. І в цьому сенсі пелевінскій герой Петро Порожнеча (роман "Чапаєв і пустота") - зразок з зразків для літературного користувача.

Сучасна література настільки легковажно-претензійна, настільки бездумно-копіювання, що перед письменником, що ставить завдання "занурення в глибину" літератури-життя, не може знову і знову не виникати ідеї народу-грунту. Однак, якщо для "деревенщіка" Валентина Распутіна вона більше природне дарування (від совісті і Бога), то віддалений від нього на три десятиліття городянин Олег Павлов повинен "ідею" цю свідомо відвойовувати, затверджувати і маніфестував. Йому вже потрібні великі вольові зусилля, сильна тяга для того, щоб "вжитися в себе і в своє" ( "Метафізика ..."). І це "посилена свідомість", прагнення, прорив до "первинного людині", що протистоять респектабельним личина сучасної літератури з її ідеями народу-міфу, "особистого народом ", просто не може не накласти відбитку. Відбитки трагедійності і навіть деякого надриву для зчеплення неминуче розійшовся: у постійному уникнення свого письменницького рефлексуючого "я" немов присутнє сором Павлова за те, що письменник все ж таки емансипуватися від народу, що історія народу пишеться від імені утвореного шару, якому, на жаль, не завжди принципово важливо ділити народ на класи, які рухають історію або зовсім усунути його з історії. Можливо, що саме це реальне письменницьке відчуття і стало одним з "підземних джерел", що і живлять його "спорідненість всього з усім ", і дають трагедійну силу його творами. Павлов вміє буквально змести все майстерно побудовані "естетичні конструкції", що свідчать про зламаним складності, шаленому красу, лжеумной інтелектуальності. Здається, він знає про одну тільки вірності - вірності духовному типу російської літератури-життя і готовий прийняти її ідеал і її норму. Але саме такий вибір і припускає конкретний шлях - шлях справжньої боротьби. Вже й не літературної, але духовної, де знову найпершим ознакою необхідності цієї боротьби виступить неприкритий страх опонентів, що російська література - це російське життя. Той духовної боротьби, що раз і назавжди вивела російську літературу за межі "простого читання" в область невидимої лайки, духовного дії і действованія, у якого завжди були, є і будуть супротивники, оппоненети, двійники.

"Підгрунтям" для Олега Павлова, повторимо, стали благодатні області убогості і утруднення: "... і там, де б померли поодинці, скопом жили, укріплені тіснотою, яка не давала впасти навіть мертвого "." Казенна казка "-- життя Полка, "Степова книга" - життя солдатська, армійська лямка, Полк знову і степ. "Справа Матюшина" - теж ліпиться все навколо казенної вузький життя офіцерської сім'ї. "Мітіна каша" - убога "пансіону життя "душевно-хворих, куди випадку потрапляє нічий хлопчик." Кінець століття "- різдвяна ніч в приймальному відділенні пересічної лікарні (місці болю, страждання). Область страждання і злиднів - плідна, але не в письменницькому егоїстичному сенсі - як матеріал, але в самому прямому сенсі -- як приносить плоди для людини. Плоди гіркі, страшні (смертей, вбивств і самогубств у Павлова багато), але й типово російські плоди - немислимо пронизливого співчуття ( "Митина каша"), майже шаленому коханні ( "Степова книга "), практично марного, не зрозумілого здоровим глуздом вчинку, який однак дав усім надію. Просто надію, від чого і вижіваеют солдатики в немислимих умовах, і рятуються від жорстоких покарань за бунт (подвиг капітана Хабарова в "казенне казці ").

Під усіх творах Олега Павлова є щось, що робить його світ особливим і одночасно загальним. Це "щось" загубився, розлите скрізь: у важкому, надщільним "фізичному" світі його творів, у чорно-білій графіку, в одночасному існуванні простору степу (з її спекотним подихом) і тісноти людського світу. У це "щось" входить початковий трагізм - Пам'ять про смерть. І її теж треба сприймати як реальність павловськой прози, а не порожню гру антиноміями (життя - смерть, м'яке - жорстке, гірке - Солодке, просте - складне), чим хизується ліберальна література. Тим часом пам'ять про смерть (і сама смерть) в простому своєму єстві живе в прозі Павлова - В "Кінець століття", наприклад. "Вода тепер шумно била з душу, ванна обміліла, танув і білий, чистий стовп пари. Баба стояла з душем в руках, який тримала, ніби пожежний шланг, і гасила, де бачила, що залишилася, тліти бруд. Думаючи про того бруду, Антоніна раптом стихла і ослабла, побачивши з ніг до голови і всього цього людини. Це був молодий чоловік, трохи не хлопчик - але змучений, худий, як старий. Короста зробила його шкіру однієї темрявою, і тільки обличчя та руки були ріжучої білизни, краси. Він лежав у кориті брудною лікарняній ванни так глибоко і вбито, ніби висів, прибиті до неї цвяхами. Що баба силкувалася відмити як болото, але так і не відмила - свинцеві смуги, чорні плями - були рани. Але такий, поранений, і робився він раптом людиною, так що в Антоніни сщеміло несвого болем серце. Тиша в санобробки, нерухомо і тяжка, що приголомшила її, тепер пішла в сирої холодний покійний повітря, в підпідлогу, в стіни кахлю: людина цей не дихав і був, здавалося, давно вже мертвий. "

Тут сюжет (привезли бомжа в приймальне відділення лікарні) відразу відступає на другий план. Весь розповідь - це відвертий прояв справді людського і спотвореного в людині. Ця баба, тільки й знає роботу чорну, буде вражена красу людини (вже не бомжа), дізнається про "несвого болю". Ось саме це і є в людині даність. Здатність відчути не свій біль - це відбиток образу Божого в людині. І справжність один - в тому ж образі. І хоча у Павлова не йдеться про релігійність (що навіть можна вважати позитивним на тлі пишної "релігійності" сучасної літератури), в його героях немає рівності гріха й істини. (Між тим література тільки тим і цікава критикам, що в ній виявляється можливим розглядати поєднання низького, блудливого і високого). Його капітан Хабаров звертається до Бога з усією щирістю і простодушністю дитини: "... став на коліна посеред канцелярії. Покликав Його голосно. І не молився, не бив поклонів, чого зроду не вмів, а гордо, - як чесний служака на огляді, - доповів для початку про те, що у всій великій країні є лише гнила картопля. І попросив, помовчавши і перевівши подих: "Якщо ви насправді є, тоді допоможіть, якщо так можливо, зібрати моїй роті більше картоплі. Я за це в Вас вірити стану і відплачу життям, якщо буде потрібно ". Картоплі рота викопає багато, дуже багато. І життям своєї "відплатити" капітану випадок доведеться ...

Павлов розуміє, що світ спотворено, але він не бачить його тільки як світ спотворень і каліцтва, бо він приєднав свій голос до тих, хто російську життя розумів як "несення тягаря і тягот". А це і є та "метафізика російської прози ", та метафізика в розумінні людини, через яку ми і осягаємо суть трагічного. Трагічного як справжнього. Це наша особливість, наш спадок, наша доля, яка тим більш яскрава і самотня в світі комфортної літератури затишного "європейського дому" - культурного в тому числі. "Велике щастя для людини полягає в тому, що ніяке щастя на землі не можливо ", - писав про російську усвідомленні себе наш філософ В. І. несміливо. "У трагедії людського існування - справжнє щастя людини ... Трагедія як прорив з емпіричного і умовного до метафізичного і безумовному -- звільняє людину; в ній виявляється його духовна сила як така; тут він бореться за своє в собі і тим самим стверджує справжню зв'язок свого земного долі і свого того, що вгорі призначення "- це вже слова одного з найбільш чуйних і тонких сучасних філософів Н. П. Ільїна.

В світі, де ідеалом все наполегливіше оголошується красива, безпроблемне життя, для справжнього російського письменника все менше залишається місця. Він (і це дуже помітно по представницьким списками і номінаціях), все активніше витіснятиметься "вниз", в той низ, що в нас зберігає товща народна, донна життя. Охочих же свідомо відповість такого виклику, звичайно, буде небагато. І все ж в кожному поколінні знаходяться ті сильні письменницькі особистості, які не бояться цього витіснення. Саме через цих письменників народ-нація дає простір своїм силам, поглядам, розумінню життя. А в тому, що це розуміння російське (почвенніческое) можна легко переконатися, покинув межі Московської області. Чи не нами сказано, але сказано дивно вірно (і мабуть назавжди, поки є наш народ-нація), що "весь наш простий народ - такі (несвідомі -К.К.) слов'янофіли "(Н. Н. Страхов).

У Павлова є російське, дуже російське - це віра в життя. Це вміння визнати і зберегти в літературі те, що виходить за межі всякого логічного міркування і суто раціонального розуміння. Це вміння зберегти біль як властивість живих істот, "не дати забути" життя нинішню тих, хто і книг-то наших не читає, а якщо і читає, то тільки одну книгу "про правді "(як капітан Хабаров) - це вміння абсолютно цінне. Павловська проза - органічна, бо пронизана пасивні струмами життя. Павловська проза має безсумнівні якістю - якістю російської літератури, в якій письменник здатний "розтягнутися розумом і серцем на всю ширину земної життя ". Звідси і дух нашої літератури і головна умова її існування -- природне зростання, що виходить власне від життєвих сил, але не "розвитку", яка настільки яскраво-безплідно продемострували в останні роки. "Розвитку" під "щасливою зіркою" наслідувань, розрахунку, розваги, самовираження.

В прозі Олега Павлова якраз немає ніякого "розвитку": ні яке розуміється в вузько-естетичному сенсі (розвиток характеру, розвиток тенденції, ідеї), ні в зазначеному вище як рух невідомо куди, але до неодмінної "новому". Якщо щось і міняється в світі його героїв, то швидше - це злам, різкий поворот долі, зрив, обрив, тобто те, що завжди раптово і трагічно. Трагічна нерухомість світу (будь то армійське життя, солдатська, казенна) дуже точно передається прозаїком через нескінченність і Безначальний, через перебільшено почуття, що так було "давно", так і "зараз", так і "буде" І немає тут засудження - тільки терпіння, тільки покірність. А якщо бунт, ремствування, то це завжди за межею, за "краєм" - як виплеск, як крик, як різкий відмова від усього й одразу, саме від усього (останні оповідання "Степовий книги"). Ніхто у Павлова не "латає дірки", не "зшиває" роз'їжджаються тканини. Ніхто не буде чисте перемішувати з нечистотою, щоб прикрасити та забілити, так і не домігшись цієї білизни. І всі ці бунти до кінця - теж складова трагедійна частина нашого життя. Але тільки володіє метафізичним духом народ здатний до цієї граничності, до трагедійності. Тут "доля великого народу, а не "малого" (в духовному сенсі), доля народу-нації "(Н. П. Ільїн). Однак сьогодні все частіше здається, що російська література прийшла до свого отому він спочатку у будь-що вірив, потім переконувався і починав преодолевать.Он зрозумів, що "спочатку треба зробити здоровою і радісною життя всіх людей ", а тому йому змінювати життя було зручніше де завгодно, хоча б і в загубленої в пустелі роті. З його пропаганди замполіта швидко вийшло "задушевное спілкування", в ньому стали треба так, що ніхто і обійтися без нього не міг у будь-якому своєму малому справі (хоч живіт лікувати, хоч портрет писати). І капітан Хабаров зрозумів в ньому те вічне, що до замполітству ніяк не приклеюються: "Величко чесно намагається заради людей і не біда, якщо мало його старання принесли користі ". Це вміння героя" захворіти всією душею ", коли іншому холодно і голодно жити, в" казенне казці "Олега Павлова накочує теплою хвилею. Майже карбовано виявляється сенс: що живуть в злиднях, що звикли до лиху люди наші все ж не можуть "просто виживати ", якщо" сенсу нема ", якщо" досягати більше нічого ". Тут прозаїк Олег Павлов приєднується до принципової "завданню" російської літератури: людина повинна знати про сенс свого життя, він "повинен запитувати про себе самого".

В розрізненні героєм свого життя і свого "я" письменник і бачить головну драму людського самосвідомості. "Обміркувати себе" - це центральна завдання Олега Павлова, поставлене частіше питанням (ще не відповіддю) для його героїв. Тоді як сам письменник точно знає, що "правда запалювати світло в людині, в його бутті, яке робиться тому осмисленим ... Рано чи пізно, але вимога правди перетворюється на таку саму творчу потребу пізнання, осягнення вже чогось більшого - Істини "(" Метафізика "). Як на мене погляд, прозаїк назвав одну з найістотніших проблем нинішнього російського письменника - його зневагу осмисленням (провину Бездумність і межеумья), його буквальне Молодецьке "презирство до розуму", що нині однаково спотворює сенс письменницького служіння і саме по собі шкідливо - будь то легковажність або зловмисність. Я не кажу про тих, хто вважає, що "тема "осібність" Росії "," особливого шляху ", "державности" повинна сприйматися як однозначно "непристойна" (А. Агеєв). Я не кажу про тих, кого дратує "стихія профетізма" (Е. Шкловський), але надихає новий профетізм, що розуміється як "поворот ... до нового історизму і до нового художнього персоналізм "(І. Роднянська). Це солодке слово" нове "як синонім вільного мистецтва знову і знову підноситься як єдиний ключ, залежність від ступеня новизни якого "неминуче" веде письменника до можливості спритно відімкнути вхід хоч в літературу, хоч в душу людини.

"Презирство до розуму ", до усвідомлення та інтелектуальному напруги в середовищі патріотичних письменників, на жаль, досить часто підтверджує тезу, що "гриміти і палати легше, ніж думати ": кому не набили оскому вульгарні штампи типу "можливості історичної прози оповідної далеко не вичерпані", "співчутливе ставлення до людини, повага його як творіння Бога, можливо, і є головною відмінною рисою нинішнього письменника-реаліста від його художнього опонента, який розглядає люде