Роль Євангелія в художній творчості Ф. М. Достоєвського

Тарасов Ф. Б.

В дослідницької літературі про Достоєвського останнього десятиліття зв'язок творів письменника з Євангелієм - одна з найпопулярніших тим, що цілком природно і закономірно з огляду на її величезну значущість для розуміння творчості Достоєвського. Одним з наслідків появи великої кількості самих найрізноманітніших робіт на цю тему стали множаться і все яскравіше проступають принципові, концептуальні суперечності між ними. Найбільш очевидне з них - між двома основними потоками досліджень: "констатує", тобто вказує "адреси" безпосередньо цитованих Достоєвським євангельських текстів і що описує їх переклички з його літературними сюжетами, і "дешифрувального", націленим на виявлення і "розшифровку" приховано, в "підтексті" присутніх євангельських образів і фрагментів. Якщо в першому випадку художній твір стає ілюстрацією, коментарем до Євангелія, то в другому - своєрідним "новим" Євангелієм, змодельовані літературними засобами. Крім того, "констатують" методом не пояснити дійсно існують у творах Достоєвського імпліцитних форм зв'язку з євангельським текстом, а з іншого боку, "дешифрування" не захищає, навіть навпаки, провокує свавілля у виявленні "зашифрованих" євангельських текстів, виявляючи їх там, де їх зовсім немає.

Подібні протиріччя, що породжують грунтовну плутанину, виникають через те, що питання про роль Євангелія у творчості Достоєвського розкривається у відриві від законів художнього світу письменника, від його художньої логіки, обумовленої його світосприйняттям. Тільки усвідомивши цю логіку, можна відповісти, як і для чого євангельський текст входить в твори Достоєвського.

Вісімнадцятирічним юнаків Достоєвський писав братові, що людина є таємниця, розгадування якої він хоче присвятити своє життя. Таємниця, тому що не обмежується "насущним сила-поточним "(Тут і далі цит. за: Достоєвський Ф. М. ПСС в 30-ти томах з указ. тому та стор: (23; 145), яке одне лише знайоме "реалізму", обмежуються кінчиком свого носа, і яким "соті частки реальних, дійсно що трапилися фактів не поясниш "(28, кн.2; 329). Їх пояснення відкривається "реалізму у вищому сенсі" (як Достоєвський називав свій творчий метод), спрямованого на зображення "глибин душі людської ", на те, щоб знайти" в людині людину "(27; 65). У цих глибинах, у цьому невидимому внутрішнім вже сімнадцятирічним юнаків майбутній письменник виявляв свідоцтва, що, як образно висловився тоді ще студент Інженерного училища, світ наш - чистилище духів небесних, отуманенних грішною думкою. У напівдитяче вислові чітко позначилося уявлення про земне людське існування як про перехідному стані і стягнення небесного Вітчизни. Саме в такому сенсі Достоєвський потім скаже, що "людина є ціле лише в майбутньому, а зовсім не вичерпується весь справжнім "(24; 247), а герой його останнього роману" Брати Карамазови ", старець Зосима, - що "багато чого на землі від нас приховане, але замість того дароване нам таємне потаємне відчуття живого зв'язку нашого зі світом іншим, з світом гірським і вищим, та й коріння наших думок і почуттів не тут, а в світах інших "(14; 200). Але одночасно молодим Достоєвським виражено і бачення "отуманенності грішною думкою", заволікаються дороги до "світів іншим "небесного Вітчизни, харчування" глибин душі людської "злом до такого ступеня, що, за словами апостола Павла, добро, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю.

Дія зла, що роз'їдає внутрішнього "людини в людині", виявлено Достоєвським настільки опукло і вражаюче, що письменника і до цього дня часто закидають "жорстокості таланту" і "патологічності" копання в "брудній білизні" людської душі. Подібні закиди видають тип свідомості, абсолютно не сприймає сформульований філософом Вл. Соловйовим в одній зі статей про Достоєвського висновок: "Поки темна основа нашої природи, зла у своєму виключному егоїзм і божевільна у своєму прагненні здійснити цей егоїзм, всі віднести до себе і все визначити собою, - Поки ця темна основа у нас в наявності - не звернена - і цей первородний гріх ламати не будуть, доти неможливо для нас ніяке справжнє діло і питання "що робити" не має розумного сенсу. Уявіть собі натовп людей сліпих, глухих, біснуватих, і раптом з цього натовпу лунає запитання: що робити? Єдиний розумний тут відповідь: шукайте зцілення; поки ви не будете вилікувані, для вас немає діла, а поки ви видаєте себе за здорових, для вас немає зцілення "( Соловьев Вл. Соч. в 2-х томах. М., 1988. Т.2. С.311).

Стосовно до Достоєвського мова може йти не про патологічності, а зовсім навпаки, про повноти та адекватності, неусеченності бачення їм людської натури, в силу якого він був одним з найбільш різких і принципових критиків утопічного світосприйняття, яке породжує соціалістичні проекти і невиразні гуманістичні теорії. Мир "у злі лежить" набагато грунтовніше, ніж думають "лікаря соціалісти". Тому і сталося в цьому світі Подія, виражене трьома євангельськими словами і є точкою відліку в художньому просторі Достоєвського: "Слово плоть бисть" (Ін. 1, 14).

У Достоєвського є запис: "Христос весь увійшов у людство" (Невиданий Достоєвський. Записники і зошити 1860-1881гг.// Літ. спадщину. Т.83. М., 1971. С.174). Свідоцтво про безмірнім чудо втілення Бога, про присутність в людство "сяючою особистості Христа" навіть важливіше для письменника в Євангелії, ніж саме євангельське вчення, оскільки тільки реальне з'єднання Бога і людини, а не вчення саме по собі, дає можливість реального, а не утопічно-ілюзорного позбавлення від нескінченно множаться гріха і смерті (Достоєвський говорив про християнство як про доведення, що в людині може вміститися Бог). Як зазначає філософ Н.О. Лоський у своїй об'ємному дослідженні "Достоєвський і його християнське світорозуміння", "зло егоїстичного себелюбства так проникає всю природу занепалого людини, що для позбавлення від нього недостатньо мати перед собою приклад життя Ісуса Христа; потрібна ще така тісний зв'язок природи Христа і світу, щоб благодатна сила Христа поєднувалася з силою людини, вільно і любовно яка прагне добру, і спільно з ним здійснювала перетворення людини "(Лоський Н.О. Достоєвський і його християнське світорозуміння// Лоський Н.О. Бог і світове зло. М., 1994. С.97).

На Протягом усього життя Достоєвським супроводжувало особисте безпосереднє відчуття присутності Христа у земному людському існуванні, осмислюють і зводять це існування до його небесної цілі-підсумку. Дослідниками творчості Достоєвського часто згадуються слова з "Щоденника письменника "за 1873 рік, передають суперечки Достоєвського з Бєлінським, коли останній "кинувся звертати" його "у свою віру". "Мені навіть зворушливо дивитися на нього, - переповідає Достоєвський репліку про нього Бєлінського, - кожен Одного разу, коли я ось так поіяну Христа (що Його "вимоги" до людини "безглузді" і "жорстокі" -- Ф.Т.), у нього все обличчя змінюється, точно заплакати хоче ... "(21; 10 - 11). Цей епізод красномовно свідчить, що "пресвітлий лик Боголюдини "для Достоєвського - зовсім не риторична фігура, як свідчить і діалог з Достоєвським, переданий письменницею В.В. Тимофєєвої (О. Почінковской): "... Прагніть завжди до самого вищого ідеалу! Розпалюйте це прагнення в собі, як багаття! Щоб завжди палав душевний вогонь ... Ідея-то ваша яка?

-- Ідеал один ... для того, хто знає Євангеліє ...

-- Але як же ви розумієте Євангеліє? Адже його різному тлумачать. Як на вашу думку: в чому вся головна суть ?..

-- Здійснення вчення Христа на землі, у нашому житті, у нашого сумління ...

-- І тільки? - Тоном розчарування простягнув він. Мені самій здалося цього мало.

-- Ні, і ще ... Не все кінчається тут, на землі. Вся ця життя земне - тільки ступінь ... в інші існування ...

-- До світів іншим! - Захоплено сказав він, піднявши руку вгору до розчиненого навстіж вікна, у яке видно було тоді таке чудове, світле й прозоре червневе небо.

-- І яка це чудова, хоч і трагічна завдання - говорити це людям! - З жаром продовжував він, прикриваючи на хвилину очі рукою. - Дивна і трагічна, тому що мук тут дуже багато ... Багато мук, але зате - скільки величі! Ні з чим не порівнянного ... Тобто рішуче ні з чим! Ні з одним благополуччям в світі порівняти не можна !..".

Отже, вихідний принцип безпосереднього світосприйняття Достоєвського, що ліг в основу його художньої творчості, - розгортання земного людського існування перед обличчям "світів інших", причому не абстрактного, сліпого та німого "іншого виміру", а конкретно перед живим "пресвітлий ликом Боголюдини". (Саме цим живим почуттям, а не установкою представити Бога лише позитивно прекрасною особистістю, продиктований той, що склався у Достоєвського "символ віри", про який він повідав по вихід з каторги Н.Д. Фонвізіна, благословив його в свій час на хресний шлях каторжника Євангелієм, єдиною книгою, дозволеною в острозі: "Бог посилає мені інколи хвилини, в які я абсолютно спокійний, в ці хвилини я люблю і вважаю, що іншими любимо, і в такі-то хвилини я склав в собі символ віри, в якому все для мене ясно і свято. Цей символ дуже простий, ось він: вірити, що немає нічого прекраснішого, глибше, симпатичніше, розумніше, мужніше і досконаліше Христа, і не тільки немає, але з ревниво любов'ю кажу собі, що і не може бути. Мало того, якщо б хто мені довів, що Христос поза істини, і дійсно було б, що істина поза Христа, то мені краще хотілося б залишатися з Христом, ніж з істиною .").

Таке сприйняття світу як майбутнього перед Христом, або, інакше, що несе на собі відбиток Його присутності, звичайно, суттєво коригує формалізоване М.М. Бахтіним в його популярної нині монографії про проблеми поетики Достоєвського поняття "порогового", що при перекладі з фізичного простору в особистісне їм позначається терміном "поліфонія" -- множинності самостійних голосів, що взаємодіють один з одним у діалозі. За Бахтіну, "поріг" - межа світів "я" і "іншого", причому "інший" - неодмінно "чужий", потенційний або реальний суперник, ворог. Діалог, що відбувається на цьому кордоні і розкриває, як вважає Бахтін, "глибини душі людської", за суті зводиться у дослідника поетики Достоєвського до дурної нескінченності відстоювання за совою останнього слова перед лицем цієї другої-чужого-ворога (грубо кажучи, хто останній скаже "сам дурень ").

Ясно, що у Достоєвського - принципово інше світобачення, оскільки "інший" - це Бог, це Христос, і Він не може бути "чужим", тому що "весь увійшов у людство", тому що Він - у самої потаємної "глибині душі людської" (пор.: Царство Боже всередині вас "- Лк.17, 21). Для Нього немає нічого таємного, що не було б явним, Йому відомі і "кінці і початку" людського життя, відкривається не як дурна нескінченність бессвязних, нагромаджуються один на друга пригод ( "реплік" Бахтинский "діалогу"), а як єдиний зв'язний контекст, як висловлювання - відповідь на Слово, що "плоть бисть "і" в світі бисть ".

Те, що відбувається в людському житті і що зображує Достоєвський, - не пригода-випадок, а подія - у глибокому розумінні цього слова, з-буття, здійснення людського буття, вчинку, слова - у присутності Христового буття, прагнення до побаченого у Христі.

Щоб яскравіше уявити, як Достоєвський розрізняв подія і пригода, можна звернутися до двох його висловлювань. Одне з них - у листі А.Н. Майкова з Флоренції від 15/27 травня 1869р.: Мова йде про бажання відтворити всю російську історію, відзначаючи в ній ті точки, в яких вона як би зосереджувалася і виражалася відразу в усьому своєму цілому. Інше - в "Щоденнику письменника" за 1873 рік, у замітці "З приводу виставки": "... у нас саме відбувається змішання понять про дійсність. Історична дійсність, наприклад в мистецтві, звичайно не та, що поточна (жанр), - саме тим, що вона закінчена, а не поточна. Запитайте у кожного психолога, і він пояснить вам, що якщо уявляти що минув подію ... завершене, історичне ... то подія неодмінно трапиться в закінченому його вигляді, тобто з доданням всього подальшого його розвитку, ще й не того, що відбувалося в той саме історичний момент, в якому художник намагається уявити обличчя або подія. А тому сутність історичної події і не може бути представлена у художника точь-в-точь так, як воно, можливо, відбувалося насправді. Таким чином, художника обіймає як би забобонний страх того, що йому, можливо, мимоволі доведеться "ідеальнічать", що, за його поняттями, значить брехати. Щоб уникнути уявної помилки, він придумує ... змішати обидві дійсності - історичну і поточну; від цієї неприродної суміші відбувається брехня пущі всякої. На мою погляду, ця згубна помилка помічається в деяких картинах пана Ге. Зі своєї "Таємної вечері", наприклад ... він зробив досконалий жанр. Вдивіться уважніше: це звичайна сварка дуже звичайних людей. Ось сидить Христос, - але хіба це Христос? Це, можливо, і дуже добрий молодий людина, дуже засмучений сваркою з Іудою, який тут же стоїть і одягається, щоб йти доносити, але не той Христос, що Його ми знаємо. До Учителю кинулися Його друзі втішати Його, але питається: де ж і до чого тут пішли вісімнадцять століть християнства? Як можна, щоб з цієї звичайної сварки таких звичайних людей, як у пана Ге, що зібралися повечеряти, сталося щось настільки колосальний? "(Ф. М. Достоєвський. Собр. соч. в 15-ти томах. Т.12. СПб., 1994. С.91).

Подія - Це і є "щось колосальне", подія, взяте з його "кінцями і началами", колосальне тому, що є дія-відповідь з відношенню до Христа (можна згадати слова Христа: що зробив одному з малих цих, те Мені зробив), є дія в масштабах вічності. Тому й говорить один з героїв "Братів Карамазових", що "все за всіх винні ", що малий людський вчинок є серйозна, грандіозне подія у вимірі вічності. Достоєвський любив показувати це в снах героїв: будь то сон "смішного людини", в якому образа, нанесена маленької убогої дівчинці, перетворюється на світову катастрофу цілої планети, зіпсулися, і втратила свою райське життя; будь то "апокаліптичний" сон Раскольникова на каторзі, коли його "нове слово" стає війною всіх проти всіх, або, в ранньому творчість, кошмарний сон Голядкіна: герой бачить себе кинувся бігти без оглядки світ за очі, але з кожним кроком вискакувало наче з-під землі за таким же точно пану Голядкіну, і всі вони зараз пускалися бігти один за іншим і "довгою ланцюгом, як вервечка гусей, тяглися і шкутильгали за паном Голядкіним-старшим, так що не було куди втекти від зовсім подібних "(1; 184 - 187).

Отже, сенс присутності євангельського тексту в художніх творах Достоєвського, як тепер можна позначити, - в тому, що він робить "події", які трапляються з героями, "подіями", що відбуваються перед обличчям Христа, у присутності Христа, як відповідь Христу. Зрозуміло, що саме євангельський текст, який свідчить про земне перебування Бога в людському світі, може внести і вносить в сюжет творів Достоєвського якийсь метасюжет, новий вимір, що робить художнє простір, умовно кажучи, з плоского об'ємним, або, по-іншому, позначаючи своїм змістом буттєвий рівень тієї глибини, розміщуючи на яку свій сюжет, письменник і будує бачення у Христі, зображення реального перебування Христа в людському існуванні.

Та завдання, якому служить євангельський текст у Достоєвського, пояснює і те, як він служить, як ті чи інші євангельські сюжети та події взаємодіють з сюжетами художніх творів. Найважливіше тут - уникнути спокуси представити це взаємодія у вигляді втілення літературними засобами євангельської прототіпіческой ситуації. Саме на такий гачок попадається величезна кількість дослідників, які прямують по дорозі, уторованою поруч філософів Срібного століття (насамперед М. Бердяєвим) і потім М. Бахтіним, чия концепція поетики Достоєвського легко накладається на їх філософську схему.

Якщо йти цим шляхом, то неминуче приходиш до висновку, що євангельський текст - лише архетипічна модель, сценарій, за яким грається героями сюжет твору. Здес?? не може бути мови про зображення реального присутності Христа в людському існуванні, Христос - лише один з прототипів, поведінковий приклад. Більше того, маючи на думці Бахтинский ідею карнавалу і веселої відносності, цілком можна завести мову про профанує просторі творів Достоєвського, що й відбувається. Наприклад, воскресіння головного героя "Злочини і покарання" Раскольникова ледь намічено і аж ніяк не настільки очевидно, як воскресіння Лазаря четверодневного. Князь Мишкін в романі "Ідіот" зовсім не споруджує до нового життя "блудницю" Настасію Пилипівну, яка сама опиняється "Нека Магдалиною". Або, скажімо, генерал Пралінскій в повісті "Поганий анекдот" не примножує радість на весільному бенкеті свого бідного підлеглого Пселдонімова, як Христос у Кані Галілейській, а навпаки, змушує Пселдонімова, образно кажучи, випити чашу "жовчі і оцта". А в "Братах Карамазових", останньому романі Достоєвського, "блудні сини", брати Карамазови, повертаються до батька, який не тільки не прощає їх, а й сам виявляється "блудним" чистіше їх.

Однак така логіка неминуче заводить у глухий кут, оскільки виходить, що в одному творі один і той же герой втілює одночасно різних учасників єдиної євангельської протосітуаціі, часто розлучених в цій ситуації по протилежних полюсів. У тому ж "Злочині і карі" образ воскресіння Раскольникова дійсно пов'язаний з євангельським оповіданням про воскресіння Лазаря Христом, який читає Раскольнікову Соня. Сама ж Соня при читанні в думках порівнює його з юдеями, які були присутні при здійсненні нечуваного дива воскресіння вже смердить Лазаря й увірували в Христа. А наприкінці роману, коли Соня видали супроводжує Раскольникова, що відправився в свій хресний шлях - добровільно зізнатися в скоєний ним злочин і понести відповідне покарання, головний герой явно зіставляється з Христом, за яким на Його хресний шлях видали слідували дружини-мироносиці. Тобто виходить, що герой роману втілює відразу всі три принципово розрізняються типу, що становлять євангельську протосітуацію воскресіння Лазаря: і самого Лазаря, і які сумнівалися іудеїв, і, не багато не мало, навіть Христа.

Подібні тупики закономірні, оскільки Достоєвський не грає в нове втілення Христа або в нове художньо-літературне Євангеліє, а свідчить про реальний предстояння людського життя перед Христом, про реальний, хоча часом і не відчуває присутність Христа в ній. Вказівка ж на цю реальність можливо не в множенні портретних, сюжетних чи інших детальних подібностей, практично завжди суто зовнішніх і, як можна було переконатися, іноді суперечать один одному, а в тому, що взаємодія героїв твору у своєму розвитку формує глибинний сенс, словесно виражений у тому чи іншому євангельського тексту, фрагменті, на який це розвивається взаємодія і "наводить" читацьке свідомість. Такий принцип можна в певному відношенні порівняти зі знаменитою картиною А. Іванова "Явлення Христа народу": внутрішнє рух, що проходить по натовпу, даної крупно на передньому плані, направляє до тому що розташований у глибині, на другому плані, центру, де здалеку видніється фігура що наближається Христа. Або, кажучи словами митрополита Антонія (Храповицького), "... Цей хрест розсудливого розбійника, або, навпаки, розбійника-звинувачувачі, - ось що описував Достоєвський, а читач уже сам виводить звідси, якщо не бажає противитися розуму і совісті, що між двома різними хрестами неодмінно повинен бути третім, на який один розбійник надію і рятується, а інший вивергає хули і гине ... "(Антоній (Храповицький), митрополит. Пастирське вивчення людей і життя по творах Ф.М. Достоєвського //Ф.М. Достоєвський і Православ'я. М., 1997. С.74 - 75 .).

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/