Версія для словесність і масова комунікація
Волков А. А.
Версія для словесність
Початок
друкарства зв'язується з ім'ям Іоганна Гуттенберга (народився між 1394-99
рр.. - 1468 р.), купця з міста Майнц, який в 1440 році винайшов набірну
форму і друкарський сплав і здійснив перший видання друкованих книг:
"Сівілліной книги" (1440), так званих 42-х рядкової Біблії
(1452-1455) і Майнцський Псалтиря (1457).
Винахід
друкарства означало виникнення нової інформаційної технології, яка
здійснила переворот у всій системі писемної культури. Друкарство зробило
можливим:
створення
великих книгосховищ, і отже, накопичення, концентрацію в
книгосховищах і предметну систематизацію знання;
стандартизацію
норм письмовій друкованої мови, яка призвела до формування національних
літературних мов;
розвиток
загального та вищої освіти як наслідок здешевлення та широкого тиражування
книг;
складання
літературного авторства, яке було пов'язане з авторською відповідальністю за
зміст тексту твору;
поділ
праці в галузі інтелектуальної діяльності, оскільки праця автора,
переписувача, книговидавця і продавців книжок склалися як особливі взаємопов'язані
форми професійної діяльності, і отже, подальшу
професіоналізацію та спеціалізацію розумової праці;
якісне
зміна книжкового та рукописного листа як наслідок створення на початку XVI
століття Альбрехтом Дюрером (1471-1528), Лукою Пачолі (1445-1509) і Клодом
Гарамоном (1499-1561) стандартного книжкового шрифту, заснованого на
математичному розрахунку пропорцій букв;
істотне
зміна всієї системи словесності, що призвело до виникнення трьох
основних пологів друкованої літератури: наукової, журнальної і художньої літератури.
Літературне
авторство, яке, зрозуміло, існувало і раніше, до появи
книгодрукування не могло скластися в особливий соціально-культурний інститут і
отримати юридичне оформлення.
В
умовах рукописної мови переписувач був більшою чи меншою мірою співавтором
тексту, який він відтворював: істотним уявлялося зміст
твори, а не особистість його творця. Тому середньовічний текст
розвивався в міру листування і в нього постійно вносилися зміни від
написаний окремих слів до заміни значних фрагментів змісту. Це
ставилося до будь-якого типу словесних творів, але особливо болісно
позначалося на текстах Святого Письма та богослужбових книг, викривлення в
яких, що вносяться не завжди грамотними, добре розуміє тексту, та й не
завжди сумлінними переписувачами, часто призводили до серйозних
релігійним конфліктам.
Це
стан речей починає змінюватися в західноєвропейських країнах з XII-XIII століть
у міру розвитку університетської освіти. Викладання університетських
курсів "по книгах", особливо курсів богословського та юридичного
утримання в умовах постійних богословських суперечок з частими організаційними
висновками у вигляді віддання до суду інквізиції, передбачало створення викладачами
текстів курсів - "сум" і "бревіаріев", що відбивали
зміст читань, а від студентів - точного відтворення творів, на
основі яких читалися університетські курси, тому що викривлення в текстах особливо
богословського змісту могло привести до дуже серйозних наслідків. Тому
до складу університетської корпорації в ряді університетських центрів Європи були
включені професійні переписувачі, які давали корпорації
відповідну присягу, а відтворення текстів контролювалося
університетської цензурою. Студентам для листування курсу надавався
вивірений екземпляр, тобто зразково переписаний текст, розділений на
зошити, і кожен студент переписував по кілька разів одну й ту ж зошит
так, щоб в цілому стала вона достатню кількість навчальних книг.
Цим автор курсу - доктор, тобто від богословської системи - був у
значною мірою захищений від випадкових або навмисних спотворень тексту і від
можливих звинувачень у єресі, що, однак, траплялося.
З
появою і поширенням книгодрукування авторська відповідальність ще
більше посилюється, хоча вона частково перерозподіляється між автором і
видавцем. Так поступово складається авторське право. Відповідальність за
зміст тексту виявляється різною в залежності від характеру змісту
твору: твір, в якому містяться конкретні дані, філософські
або наукові ідеї, богословські думки, призначені для обмеженого кола
фахівців, припускає іншу авторську відповідальність, ніж, наприклад,
пасквіль або памфлет, спрямовані проти конкретної особи чи релігійної
згромадження, як деякі твори Джонатана Свіфта, але зовсім інакше
слід поставитися до творів, які містять явний вимисел, хоча б і не
без натяків на певних людей або інститути, як, скажімо, твори Франсуа
Рабле. В результаті і складаються три типи авторства: наукове,
публіцистичне і художнє. причому кожен тип авторів потрапляє в
Бастилію або на вогнище за специфічні провини. Одна справа вельми
поблажливий церковний суд над Галілео Галілеєм, а інша справа - суд над
Джордано Бруно або полювання королівської поліції за анонімним автором "Листів до
провінціалу "- Блез Паскаль.
Розвиток
літератури в умовах книгодрукування досить швидко, вже протягом XVI-XVII
століть, створює особливі стилістичні якості художньої літератури,
наукової літератури та публіцистики, на основі яких і формуються найважливіші
особливості національних літературних мов: загальні орфоепічні,
орфографічні, граматичні, лексичні та стилістичні норми і приватні
норми так званих функціональних стилів - науково-технічного,
художнього, суспільно-публіцистичного, документально-ділового.
Наукова
література. Стиль наукової літератури як особливої сфери професійного
словесної творчості, що відображає розвиток наукового знання, починає
складатися в XV-XVII століттях.
Наукова література
Спочатку
наукова література в країнах Західної Європи створювалася на латинською мовою,
колишнім аж до XIX століття мовою міжнаціонального наукового спілкування і
освіти. Поступово латинська мова витісняється новими мовами. Стиль
наукової літератури склався в міжнаціональному науковому спілкуванні, тому прийоми
наукового викладу на нових мовах підводилися під стандарти латинської мови
науки. Пізніше наукова література з переходом на нові мови засвоїла
стилістичні принципи, що дозволяли ясно і однозначно розуміти і
відтворювати наукову інформацію на різних мовах.
В
XX столітті відбувається ще більша стандартизація наукової мови. Великі
держави стимулюють і фінансують фундаментальну і прикладну науку.
Науковий виклад в XX столітті підпадає під вплив ділової документальної мови в
наукових звітах, проекти, дисертаціях і т.д. - Творах, на підставі
яких здійснюється фінансування.
Разом
з тим, обсяг наукових публікацій дуже швидко зростає, наукові праці активно
перекладаються на різні мови. У зв'язку з цим в першій половині XX століття виникає
наукова інформатика - особлива область наукової діяльності, завдання якої
полягає в максимально стислому представленні нової наукової інформації.
Науково-інформаційна діяльність, в свою чергу, вплинула на стиль
наукового викладу, який прагне до того, щоб максимально полегшити
роботу науково-інформаційних органів і автоматизацію інформаційного пошуку.
Стиль
наукової літератури характеризується чином предмета. Образ предмета
являє собою сукупність стилістичних особливостей лексики,
синтаксису, композиційних прийомів побудови твори, які
характеризують ставлення авторів, включених у певну літературну
традицію, до картини дійсності, відображеної в їхніх творах.
В
основі стилю наукової літератури лежать уявлення про ясності, точності,
адекватності розуміння тексту і відтворюваності його змісту. До наукового
викладу ставляться такі загальні вимоги:
1.
Повинна бути визначена область наукового знання, до якої відноситься дана
науковий текст.
2.
Науковий текст має містити точні вказівки на попередні дослідження
з цього предмету (цитування).
В
науковий виклад обов'язково використання термінів і понять тієї області
наукового знання, до якої він відноситься.
В
науковому тексті обов'язково використання наукового апарату (математичного,
хімічного і т.д.) і правил побудови наукового тексту, прийнятих в даній
галузі знання.
Терміни
і поняття повинні вживатися в постійне значення в рамках наукового тексту.
Наукове
виклад не повинно виходити за межі наукових посилок даній області знання,
якщо це не обговорено спеціально.
Лексика
наукової літератури включає три класи слів або словосполучень:
загальнолітературні лексику, загальнонаукову лексику (слова та словосполучення,
вживані в науковій мові і що не мають спеціальних дефініцій в межах
даної науки, наприклад, система, явище, дослідження, об'єкт), терміни --
слова або словосполучення, що позначають поняття і предмети дослідження даної
науки і мають дефініції в науковому тексті або в спеціальних термінологічних
словниках.
Терміни,
у свою чергу, поділяються на номенклатурні, що позначають предмети
дослідження, наприклад, коні (equidae), кішка домашні (catus catus
domesticus), і понятійні, що позначають поняття, з якими оперує наукове
дослідження, наприклад, псевдоген, ферментна функція.
Термінологічні
дефініції будуються відповідно до принципів абстракції в даній науці, а вся
система термінів відображає картину наукового предмета і стан наукових знань.
Однак значення наукових термінів не залишаються незмінними, оскільки знання
розвивається, а наукові поняття в різних наукових школах тлумачаться
неоднаково.
Наукова
література Нового часу, на відміну від середньовічної науки, членується по
предметів знання. Науково-дослідницька методологія вимагає високої наукової
спеціалізації і професіоналізму, тому починаючи з XVII століття складаються
численні науки та наукові дисципліни, кожна з яких характеризується
своєю літературою і наявністю ряду наукових шкіл, в рамках яких від покоління до
поколінню вчених передаються прийоми і тематика науково-дослідної роботи і
світоглядні уявлення. У XIX столітті остаточно оформляється поділ
наукового знання на гуманітарну і природничо.
Узагальнюючи
дослідження в області стилю наукової літератури, академік Ю.В. Різдвяний
вказує, що образ предмета в науковому викладі визначається характером
наукового знання і постає у двох варіантах - гуманітарного та
природничо-наукового знання.
Гуманітарні
(громадські) науки: світ не однорідний; значима історико-громадська
локалізація фактів культури; аналіз на практиці не звернемо в синтез; факт
культури не відтворюємо, унікальний; енергетичні відносини об'єктів
дослідження не значимі; річ характеризується своєю суспільною значимістю.
Природничі
науки: світ однорідний; значима просторово-часова локалізація речей;
аналіз на практиці звернемо в синтез; факт природи в принципі не унікальний;
енергетичні відносини об'єктів значущі; річ характеризується своєю
фізичною суттю; культурно-соціальна значущість не істотна.
Художня література
В
Новий час, особливо з XVIII століття, у країнах Європи поряд з вищою
розвивається загальну освіту і створюється значний і дедалі більший шар
людей, професійна діяльність яких передбачає достатньо високий
рівень грамотності та відповідні культурні навики: чиновників,
офіцерства, поміщиків, учительства, дрібної та середньої буржуазії, пізніше
кваліфікованих фабричних робітників; крім того, поступово розвивається і
жіноча освіта, спочатку домашнє, а потім і шкільна.
В
умовах зростаючої секуляризації суспільства цей широке коло людей, що мають
загальні культурні уявлення і навички, але недостатньо підготовлених для
занять богослов'ям, наукою, філософією, правом та іншими видами слова,
відносяться до вищих сфер культури, все більше потребує якоїсь духовної
їжі, так як рутинний характер розумової діяльності не може задовольнити
їхні культурні запити. Художня література та обслуговує потреби в
розумової діяльності середньоосвіченого верств суспільства, заповнюючи собою цей
вакуум.
Дійсно,
сюжетик художньої літератури зазвичай обертається в колі тем класичної,
середньовічної і більше нової словесності, яка вивчається в школі, або навколо
побутових колізій (реалістичний напрямок стає переважаючим в
літературі в міру скорочення шкільних програм словесності). Нові, незвичайні
сюжети рідкісні в художній літературі: щоб бути читається, що літератор повинен
використовувати пізнавані і ціновані читачем теми. Але літератор представляє ці
сюжети у незвичайному вбранні місцевого колориту, або навпаки, близькою читачеві
побутової обстановки і під прийнятним для нього кутом зору. Так, Гете,
відтворює в "Фауста" загальновідому легенду, а Л.Н. Толстой в
"Анни Кареніної" - банальну побутову колізію у великосвітських
суспільстві.
Другий
особливістю художньої літератури є читацький інтерес до
літератору. Інтерес цей виникає тому, що новим в художньому
творі є не зміст, а стиль, словесний образ вираження, стиль
ж - "і є сама людина". Особливе ставлення літератора до читача
проявляється в категорії стилю художньої літератури - образі автора.
В
відміну від духовної поезії, художник Нового часу виконує естетичний і
ідейний замовлення читача і представляє у своїх творах не особисте ставлення
до предмета думки, але вигаданий образ (як і інші елементи образної системи
твори), висловлюючи його всією сукупністю готівкових художніх засобів:
"Між літературної особистістю автора і способом автора художнього
твори існують відносини, схожі з відносинами актора і ролі в п'єсі.
Це - "перевтілення" з приватного до загального, в "символ", з
багатозначного в індивідуальне, з одиничного особи в узагальнене ".
Публіцистика
Стиль
публіцистики Нового часу складається в XVI-XVII століттях на основі цілого ряду
різнорідних жанрових форм, властивих античної, середньовічної та
Відродження писемності, серед яких слід назвати гуманістичний
лист і інвективу, богословську полеміку, викривальну проповідь і судову
захисну промову (plaidoirie), представляє адвокат у письмовій формі,
але також гуманістичні трактати наукового, філософського або морального
змісту на латині і на нових мовах, що призначалися широкій публіці.
Публіцистика розвивалася у формі окремих творів (памфлетів, листівок,
листів, друкованих збірок проповідей) і в журналістиці, тобто в періодичних
друкованих виданнях.
Публіцистичні
твори являють собою твори з найрізноманітніших питань,
адресовані широкій публіці, яка не має спеціальної підготовки, і основна
мета їх полягає у створенні та організації громадської думки. Першими
творами такого роду були твори Франческо Петрарки (1304-1374) --
основоположника європейського гуманізму: "Листи про справи повсякденних"
"Про відомих людей", "Про відокремленої життя",
"Старечі листа", інвективи проти лікарів, юристів, астрологів,
університетських вчених та інші. Жанри панегірика, інвективи, збірки
літературних листів, літературного діалогу, популярного або комічного трактату
широко використовуються гуманістами, і в XV-XVI виробляється стиль популярної
риторичної прози, майстрами якого були Еразм Роттердамський (1446-1536),
Мартін Лютер (1483-1546), Жан Кальвін (1509-1564), Анрі Етьєн (1531-1598), Блез
Паскаль (1623-1662), Джон Мільтон (1608-1674), Джон Беніан (1628-1688), єп. Жак
Боссюе (1627-1704), Жан Любрюйер (1645-1696), Даніель Дефо (1660-1731),
Джонатан Свіфт (1667-1745), Франсуа Марі Вольтер (1694-1778) та інші.
Газети
як інформаційні видання з'явилися у Венеції в XVI столітті разом з першим
інформаційним агентством і були рукописними, на початку XVII в Німеччині
появ?? яются друковані газети; з 1631 Теофраст Ренодо під заступництвом
кардинала Рішельє видає "Gasette de France" ( "Французьку
газету "); перший періодичний журнал з'явився в другій половині XVII
століття (1665) - це був "Journal des Scavants" ( "Журнал
учених "), який видавався в Парижі.
У
витоків наукової журналістки варто францисканський чернець Марен Мерсенн
(1588-1648), який з 1625 року збирав гурток паризьких учених і вів
постійне листування з науковцями різних країн. Так склався "незримий
колеж "європейських учених, повідомляє безпосередньо або через
посередництвом Мерсенна. Перші наукові журнали представляли собою періодично
видавалися зібрання листів на наукові теми, що містили повідомлення про отримані
наукові результати або наукову критику. Згодом з'являються більш -
менше періодичні альманахи, журнали загального змісту, а потім і
спеціалізовані тематичні журнали.
Починаючи
з XVIII століття, журналістика як особлива форма публіцистики набуває функції
(1) періодичного інформування про новини, (2) науковій, літературній і
політичної критики і (3) популяризації знання.
Масова комунікація
Сучасне
стан словесності пов'язане з появою на початку XX століття і подальшим
розвитком масової комунікації.
Масова
комунікація є періодичним комплексним (що включає різні
компоненти: радіо, кіно, телебачення, газету, рекламу) текстом (дискурсом),
призначення якого полягає в поширенні нової поточної суспільно
значимої інформації. Текст масової комунікації безперервно створюється і
розповсюджується за допомогою сучасних технічних засобів на необмежені
розосереджені аудиторії: "Тексти масової комунікації відрізняються від
інших видів текстів тим, що в них використовуються, систематизуються і
скорочуються, переробляються і особливим чином оформляються всі інші види
текстів, які вважаються "первинними. В результаті виникає новий вид
тексту зі своїми законами побудови та оформлення сенсу ".
Масова
комунікація поділяється на дві сфери - масову інформацію та інформатику.
Інформатіческіе тексти в цілому містять повну систематизацію фактів культури.
Інформаційний пошук та робота зі спеціальною інформацією знаходяться поза межами
риторики. Що ж до таких загальних інформаційних систем, як Інтернет, то
тексти їх вивчені в філології недостатньо. Масова інформація задовольняє
загальні інтереси, інформатика - індивідуальні. Це означає, що в масовій
інформації текст (випуск газети, добова програма телебачення) складається в
цілому вигляді відправником (редакцією) і постає як однаковий для всіх
одержувачів; в інформатиці пошук інформації з пропонованого відправником
складу повідомлень здійснюється одержувачем.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/
