"Бідні люди" Достоєвського: дебют письменника

Тарасов Ф. Б.

"Це була сама чудова хвилина у всього мого життя. Я в каторзі, згадуючи її, зміцнювався духом. Тепер ще згадую її кожен раз із захопленням. І ось, тридцять років по тому, я пригадав всю цю хвилину знову, недавно, і ніби знову її пережив ... "Так писав про себе Достоєвський в 1877 році, будучи вже зрілим майстром, який створив майже всі ті твори, які принесли йому згодом всесвітнє визнання. Він подумки повертався до урочистої миті, коли "сталося щось таке молоде, свіже, гарна, - з того, що залишається назавжди в серці брали участь "- коли захоплені відгуки перший читачів його перші твори - роману "Бідні люди", - тоді ще молодих літераторів Д. В. Григоровича та М. О. Некрасова і вже відомого критика В. Г. Бєлінського пробудили в ньому свідомість "перелому навіки" і початку чогось абсолютно нового. Це було народження письменника. Правда, до того часу вартий-ський мав за плечима не одну літературну "пробу". З самого дитинства весь сімейний уклад сформував у ньому нахили, що визначили його подальшу долю.

Майбутній письменник, так само як і його брати Михайло та Андрій, отримав прекрасну домашню виховання і освіту. У 1873 році Достоєвський згадував: "Я відбувався з родини російського і благочестивого. З тих пір, як себе пам'ятаю, я пам'ятаю любов до мене батьків. Ми в сімействі нашому знали Євангеліє мало не з першого дитинства. Мені було всього лише десять років, коли я вже знав майже всі головні епізоди російської історії з Карамзіна, якого вголос вечорами нам читав батько. Кожного разу відвідування Кремля і соборів московських було для мене чимось урочистим. У інших, може бути, не було такого роду спогадів, як у мене "(Достоєвський Ф. М. Полн. зібр. соч.: У 30 т. Л., 1972-1990. Т. 25. С. 28-31. Далі посилання на це видання наводяться в тексті із зазначенням у дужках номера тому і сторінки. (21; 134).

Благочестя сімейства Достоєвських поєднувалося з дивовижним багатством і різноманітністю літературних інтересів, у повноті сприйнятих дітьми від батьків. З десятирічного віку почалося пристрасне захоплення Достоєвського Шіллером. Пушкіна брати Михайло і Федір знали напам'ять. Коло їхнього домашнього читання включав Державіна, Жуковського, Карамзіна, Вальтера Скотта, романи Нарежного і Вельтмана, казки Луганського. Начитаність хлопчика Достоєвського величезна. У 1833 брати Достоєвські надійшли до пансіону француза Сушара, а через рік перейшли в привілейований пансіон Л. І. Чермака, де викладали найкращі професора Москви. За спогадами Д. Григоровича, всі випускники пансіону Чермака відрізнялися "чудовою літературною підготовкою та начитаністю ". (Григорович Д. В. Літературні спогади. М., 1961. С. 47).

В травні 1837 по дорозі з Москви до Петербурга, куди шістнадцятирічний Федір з братом Михайлом їхали за рішенням батька для вступу в Головне інженерне училище, одне з найкращих навчальних закладів Росії, обидва вони мріяли "тільки про поезію і поетів "." Брат писав вірші, кожен день вірші по три, і навіть дорогий, - розповідав Достоєвський у "Щоденнику письменника" за 1876, - а я безперервно в умі складав роман з венеціанської життя. Тоді, лише два місяці перед тим, помер Пушкін, і ми, дорогий, змовлялися з братом, приїхавши до Петербурга, відразу ж сходити на місце поєдинку і пробратися в колишню квартиру Пушкіна, щоб побачити ту кімнату, в якій він віддав духа "(22; 27-28).

Опинившись у військово-навчальному закладі, юнак Достоєвський як і раніше жив у світі літератури, поезії - під акомпанемент барабана і маршировкою, математики та таборових навчань. Гомер, Шекспір, Гофман, Гете, Шиллер, Корнель і Расін, Гюго і Бальзак - ці великі імена змінювали один одного в кипучої і захоплене юному уяві, намагається в туманному повітрі містичного романтизму намацати кордону християнського мистецтва. Достоєвський працював і над власними драматичними творами - "Марія Стюарт" і "Борис Годунов ", рукописи яких не збереглися. Крім того, відома назва ще однієї юнацької драми письменника - "Жид Янкель", також не збереглася.

Незважаючи на розкиданість, хаотичність літературних захоплень Достоєвського, поступово в них намічалася головна тема всього його майбутнього творчості: таємниця людини. Вже в 1838 році, в 17 років, Достоєвський писав братові про вражала його подвійності людської природи, ховала загадку зла і гріхопадіння: "Атмосфера душі людини складається з злиття неба і землі; яке ж протизаконне дитя чоловік; закон душевної природи людини порушений. Мені здається, що світ наш - чистилище духів небесних, отуманенних грішною думкою. Мені здається, світ прийняв негативне значення, і з високою витонченої духовності вийшла сатира ... "(28, кн. 1; 50). А через рік він говорив про своє покликання: "Людина є таємниця. Її треба розгадати, якщо будеш її розгадувати все життя, то не кажи, що втратив час. Я займаюся цією таємницею, бо хочу бути людиною "(28, кн. 1; 63).

В Наприкінці 1843 року, в різдвяні свята, Достоєвський переклав роман Бальзака "Євгенія Гранде", надрукований улітку 1844 року в журналі "Репертуар і Пантеон". Це була перша публікація Достоєвського. Він входив в літературу під прапором того, в кому бачив тоді завершення всього християнського мистецтва. Робота над перекладом допомогла йому стати на свій письменницький шлях.

В жовтні 1844 здійснилося те, про що "снилося і марилося" молодому Достоєвським: не прослужив навіть року за отриманою в інженерному училище спеціальності, він вийшов у відставку і перетворився з інженерного підпоручика в професійного літератора. А двома тижнями раніше він повідомляв братові: "У мене є надія. Я закінчую роман в обсязі" Eugenie Grandet ". Роман досить оригінальний ... "(28, кн. 1; 100). Йшлося про роман "Бідні люди". Безумовно, задум Достоєвського складався під враженням бальзаківського розповіді про нещасну дівчині. І все ж у першу чергу він знаменував собою закономірний етап внутрішнього розвитку письменника, обумовлений самою логікою цього розвитку. Вона розкрита Достоєвським в його полупубліцістіческіх, полуфельетонних "Петербурзьких сновидіннях в віршах і прозі ", написаних уже після каторги.

В "Петербурзьких сновидіннях у віршах і прозі" йдеться про якогось таємничому відчутті - бачення на Неві: "Був я тоді ще дуже молодий. Підійшовши до Неви, я зупинився на хвилину і кинув пронизливий погляд уздовж річки ... Ніч лягала над містом ... Ставав мороз до 20 градусів ... Мерзлий пар валив з втомлених коней, що тікають з людей. Стисле повітря тремтів від найменшого звуку, і немов велетні з усіх покрівель обох набережних підіймались і мчали вгору з холодного неба стовпи диму, сплітаючись і розплітаючи в дорозі, так що, здавалося, нові будівлі вставали над старими, нове місто складався повітрі ... Здавалося, нарешті, що весь цей світ, з усіма його мешканцями ... в сутінкового цей час схожий на фантастичну, чарівну мрію, на сон, який в свою чергу одразу зникне і іскурітся пором до темно-синього неба. Якась дивна думка раптом заворушилась в мені. Я здригнувся, і серце моє як би облилося в цю мить гарячим ключем крові, раптом скипіла від припливу могутнього, але досі незнайомого мені відчуття. Я ніби щось зрозумів у цю хвилину, до цих пір тільки ворушиться в мені, але ще не осмислено; як ніби прозрів у щось нове, абсолютно новий світ, мені незнайомий і відомий тільки з якихось темних чуток, з якихось таємничим знакам. Я вважаю, що саме в ці хвилини почалося моє існування ... "(19; 69).

прозріваючи в невидиму і незнану досі глибину людського буття, по-новому висвітлює його звичні щоденні прояви, і бажаючи художніми засобами зробити цю глибину відчутної, Достоєвський працював над "Бідними людьми "так, як, може, не працював ні з яким іншим своїм твором. Д. Григорович, що жив у той час з ним на одній квартирі, згадував, що Достоєвський "просиджував цілі дні і частину ночі за письмовим столом" і на питання, що він пише, відповідав "неохоче і лаконічно". (Григорович Д. В. Літературні спогади. М., 1961. С. 47). Мучений спрагою досконалості, письменник піддавав роман неодноразової переробці. "Скінчив я його зовсім, - повідомляв Достоєвський братові, - чи ще не в листопаді місяці, але в грудні надумав його весь переробити; переробив і переписав, але в лютому почав знову знову обчищають, обглажівать, вставляти і випускати. Близько половини березня я був готовий і задоволений "(28, кн. 1; 106). Однак незабаром знову пішли виправлення, і лише до травня 1845 робота над романом була завершена. 4 травня Достоєвський зізнавався в листі братові: "Цей мій роман, від якого я ніяк не можу відв'язатися, поставив мені такої роботи, що якби знав, то не починав би зовсім. Я хотів його ще раз переправляти, і, їй-Богу, на краще, і він мало не вдвічі виграв. Але вже тепер він скінчено, і ця переправка була остання. Я слово дал до нього не торкатися. Участь першого творів завжди така, їх переправляє до нескінченності "(28, кн. 1; 108).

Численні обробки та переробки свідчать про інтенсивний пошук Достоєвським способів вираження відбувалися в глибині його свідомості і породжує нове світовідчуття змін.

В вже цитованих "Петербурзьких сновидіннях у віршах і прозі" Достоєвський повідав, як "перш у юнацькій фантазії" він "любив уявляти себе іноді те Периклом, то Маріем, то християнином з часів Нерона, то лицарем на турнірі, то Едуардом Гляденінгом з роману "Монастир" Вальтер Скотта, та ін., Тощо ...": "Не було хвилин у моєму житті повніше, святішим і чистіше. Я до того замріявся, що прогледів всю мою молодість, і коли доля раптом штовхнула мене в чиновники, я ... я ... служив приблизно, але тільки що закінчу, бувало, службові годинник, біжу до себе і мрію, і упиваюся, і страждаю такими болями, які солодший всіх насолод у світі, і люблю, і люблю ... і до Швейцарії хочу бігти, і в Італію, і уявляю перед собою Єлизавету, Луїзу, Амалію. А справжню Амалію я теж прогледів; вона жила зі мною, під боком, тут же за ширмами ... "Але якщо в" Амальіни часи "він жив" ледь не півроку з чиновником, її нареченим, який мав шинель з коміром з кішки, яку можна було прийняти за куницю, і не хотів навіть і думати про цю куниці ", то" раптом, залишившись один ", він "про це задумався": "І став я розглядати і раптом побачив якісь дивні особи. Все це були дивні, дивні фігури, цілком прозові, зовсім не Дон Карлос і Пози, а цілком титулярні радники. Кто-то кривився переді мною, сховавшись за всю цю фантастичну натовп, і пересмикувало якісь нитки, пружинки, і лялечки ці рухалися, а він сміявся і все реготав! І замерещілась мені тоді інша історія, в якихось темних кутках, якесь титулярні серце, чесне і чисте, моральне та віддане начальству, а разом з ним якась дівчинка, ображена і сумна, і глибоко розірвала мені серце вся їхня історія ... "(19; 70-71).

мрійник-Достоєвським, романтично що спрямовувалися від дійсності до таємничо-фантастичного, відкрилася "фантастичність" самої дійсності, про яку він згодом скаже: "Ніколи нам не вичерпати всього явища, не добратися до кінця і початку його. Нам знайоме одне лише насущне сила-поточне, та й то по-наглядке, а кінці і початку - це все ще поки що для людства фантастичне "(23; 145), і в іншому місці:" ... те, що більшість називає майже фантастичним і винятковим, то для мене іноді становить саму суть дійсного ...". (Ф. М. Достоєвський про мистецтво. М., 1973. С. 47) У російській літературі з'явилася історія жалюгідного петербурзького чиновника Макара Дєвушкіна.

Розуміючи, наскільки його доля залежала від успіху роману, Достоєвський писав братові страшні слова: "Якщо моя справа не вдасться, я, можливо, повішуся" (28, кн.1; 108); "... я цілими ночами не сплю від болісних думок. Не пристрою роману, то, може, і в Неву. Що ж робити? Я вже думав про все. Я не переживу смерті моєї idee fixe "(28, кн.1; 110). З перших же кроків письменницький шлях Достоєвського був хрещеним, що ставили питання життя і смерті.

Через Д. В. Григоровича, незадовго до того що опублікував свій перший нарис "Петербурзькі катеринщики" в альманасі Н. А. Некрасова "Фізіологія Петербурга" (1844) - збірнику-маніфесті письменників "натуральної школи", рукопис "Бідних людей" була віддана Некрасову, що задумав новий альманах. Як згодом згадував Достоєвський, Григорович і Некрасов прочитали вголос, не відриваючись, весь роман, і в чотири години ночі прибігли до автора "у скоєному захваті, і обидва трохи самі не плачуть ". Некрасов зніс рукопис Бєлінському в той же день ..." Новий Гоголь з'явився! "- Закричав Некрасов, входячи до нього з" Бідними людьми ". -" У вас Гоголі-то як гриби ростуть ", - суворо зауважив йому Бєлінський, але рукопис взяв. Коли Некрасов знову зайшов до нього увечері, то Бєлінський зустрів його "просто в хвилюванні": "Наведіть, приведіть його скоріше! "(25; 30).

Ще до зустрічі з Достоєвським критик відгукнувся П. В. Анненкова про "Бідних людей ", що роман" відкриває такі таємниці життя і характерів на Русі, які до нього і не снилися нікому ... "(Анненков П. В. Літературні спогади. М., 1983. С. 272). Гарячі похвали Бєлінського автору "Бідних людей "вторять цього відкликання:" Ви до самої суті справи доторкнулися, саме головне разом вказали ... Вам правда відкрита і оголошена як художнику, дісталася як дар, цінуйте ж ваш дар і залишайтеся вірним і будете великим письменником ..."( 25; 30-31).

Почуте молодим письменником розбудило в ньому те дивне почуття, яке й запам'яталося йому як сама чудова хвилина всього життя: "Я вийшов від нього в захваті. Я зупинився на розі його будинку, дивився на небо, на світлий день, на що проходили людей і весь, всім єством своїм, відчував, що в житті моєї відбувся урочистий момент, перелом навіки, що почалося щось зовсім нове, але таке, чого я і не передбачав тоді навіть у найпалкіших мріях моїх. (А я був тоді страшний мрійник) ... Я пригадую ту хвилину в самій повної ясності. І ніколи потім я не міг забути її ... "(25; 31).

Такий тріумф дебютанта був непересічною подією в історії російської літератури. У листі до брата Достоєвський розповідав йому про свій успіх: "... ніколи, я думаю, слава моя не дійде до такої апогей, як тепер. Скрізь пошану неймовірне, цікавість щодо мене страшне "(28, кн.1; 115). Романом "Бідні люди" відкривався "Петербурзький збірник", другий альманах "натуральної школи", що вийшов в січні 1846 року. Він включав в себе твори М. Некрасова, І. С. Тургенєва, О. І. Герцена, В. А. Соллогуб, І. І. Панаєва, В. Г. Бєлінського та ін Збірник вийшов у період розквіту "натуральної школи", і письменницький шлях Достоєвського перетнувся з нею саме в цей кульмінаційний момент.

Однак "чудова хвилина" була коротка. Тріумф незабаром змінився цькуванням. І, врешті-решт, Бєлінський "нарік" в листі П. В. Анненкова: "Надулися ж ми, друже мій, з Достоєвським-генієм". (Бєлінський В. Г. Собр. соч.: В 9 т. М., 1976-1982. Т. 9. С. 713) Неминучість настільки кардинальної зміни крилася в принциповому відмінності установок Достоєвського і надихаючого Бєлінським літературного напряму, різниці, все більше виявляється і заглиблюємося з кожним новим твором Достоєвського.

Правда, про яку говорив Бєлінський прийшов до нього вперше автору "Бідних людей ", сприймалася групувалися навколо критика літераторами саме в дусі "натуральної школи" і "гоголівської традиції". Малося на увазі співчутливе зображення бідного чиновника, "маленького" людини, паріїв суспільства "на горищах і в підвалах", на тлі "фізіологічної" повсякденності столичного міста. Не випадково Бєлінський, рекомендуючи Анненкову роман "Бідні люди", виставляє як його головна перевага те, що це "перша спроба у нас соціального роману "(Анненков П. В. Літературні спогади. М., 1983. С. 272)

Пізніше А. И. Герцен, як би солідаризуючись з критиком, відніс "Бідних людей" до числа творів російської літератури 1840-х років, пройнятих "соціалістичними тенденціями і одушевленням" (Герцен А. И. Собр. соч.: В 30 т. М., 1956. Т. 7. С. 252), а Н. А. Добролюбов - до творів, написаним під впливом "кращих сторін Гоголя і найбільш життєвих ідей Бєлінського "(Добролюбов Н. А. Собр. Соч.: В 9 т. М.; Л., 1963. Т. 7. С. 242-255).

Риси "натуральної школи" і "гоголівського напряму", дійсно, очевидні в першому романі Достоєвського. Історія напівзлиденного петербурзького чиновника - типово гоголівський сюжет. Після "Шинелі", "Записок божевільного" і породженої ними цілої масової літератури розповідного і нарисовому характеру цю тему можна було навіть назвати побитою. Оздоблення основного сюжету поруч деталей, виконаних у дусі свого роду документальності, перегукується з традицією фізіологічного нарису. Перед зором читача розкривається життя столиці в її повсякденних, самих прозових подробицях. Образи головних героїв оточені цілою галереєю "двійників" (Горшков, батько і син Покровские, двоюрідна сестра Варенька та ін), взаємна спроецірованность яких відтіняє, робить більш масштабним опис їхніх доль. Різноманітність типів - від вуличного жебрака до "його превосходительства" - додає влучно схопленим деталей соціальне звучання. Саме на це (і тільки на це) вказав Достоєвським Бєлінський, коли вигукував: "Та ви розумієте ль самі-то ... що це ви таке написали! .. А ця що відірвалася гудзик, а ця хвилина цілування генеральській ручки, - та тут уже не жаль до цього нещасного, а жах, жах! У цій подяки його жах! Це трагедія! "(25; 30-31).

Однак від більшості критиків вислизнув зроблений автором "Бідних людей "" коперніковскій переворот ", здійснений зсередини цілком освоєної їм художньої школи. Достоєвський як би підриває її підвалини, одночасно закладаючи основи своєї власної системи. Залишені без уваги художньо-психологічні особливості "Бідних людей" були насправді зерном самобутності Достоєвського, які дали в його зрілому творчості грандіозні сходи.

Зображений в повісті Гоголя "Шинель" Акакій Акакиевич Башмачкіна - бідний, забитий чиновник, все життя переписував папери, якого розпікає начальство, над яким знущаються товариші по службі, - у всіх цих рисах прямої "попередник" головного героя "Бідних людей", Макара Дєвушкіна. Навіть у їхніх долях є певна зіставлення: обидва ціною неймовірних поневірянь і крайньої самовідданості намагаються домогтися заповітної мети і, терплячи повний і безповоротний крах, впадають у відчай смертельне. Але якщо аскетизм Башмачкіна опошлили негідним об'єктом - річчю, то у героя Достоєвського він перетворюється на піднесену і зворушливу прихильність до Варенька Доброселовой, він оживає, олюднюється (сама прізвище Башмачкіна -- "речових", а Дєвушкіна - "людяна ").

Наслідком такого перетворення є кардинальна трансформація в архітектоніці образу "маленької" людини: німа, що мала місце у відносинах з річчю, змінюється самосозіданіем і переродженням у слові; переписувач стає письменником. Відповідаючи своїм критикам, що бачили в "Бідних людей" багатослівність, балакучість, що відбувалися нібито від недосвідченість автора, Достоєвський зазначав у листі братові від 1 лютого 1846: "Не розуміють, як можна писати таким стилем. У всьому вони звикли бачити пику автора; я ж моєї не показував. А їм і невдогад, що говорить Дєвушкіна, а не я, і що Дєвушкіна інакше й говорити не може "(28, кн. 1; 117-118). Достоєвський обрав для свого твору жанр епістолярного роману. Тим самим героям "Бідних людей", Макарові Дєвушкіна і Вареньку Доброселовой, надавалася - Через їх листування - свобода виявлення і гранично повного вираження їх внутрішнього світу. Іншими словами, предметом зображення у Достоєвського стає самосвідомість героїв, історія їхнього духовного життя.

Саме як особливе душевний стан аналізується в романі феномен бідності, що дав твором його назву. Фізичні страждання, що описуються Дєвушкіна, життя в чадно кухні, впроголодь, ходіння на службу в постарілих мундирі і дірявих чоботях - все це ніщо в порівнянні з тими душевними муками і терзаннями, плазування, беззахисністю, заляканістю, на які прирікає бідність, перетворюючи самого героя в "Ветошко". Макар Дєвушкіна визнається Варенька: "... знаєте, рідна моя, чаю не пити якось соромно; тут все народ достатній, так і соромно. Ради чужих і п'єш його, Варенька, про людське око, для тону ..."; "а головне, рідна моя, що я не для себе і тужу, не для себе та хворий, на мене все одно, хоча б і в тріскучий мороз без шинелі і без чобіт ходити, я перетерплю і всі винесу, мені нічого, людина-то я простий, маленький, - але що люди скажуть? Вороги-то мої, злі-то мови ці всі що заговорять, коли без шинелі підеш? Адже для людей і в шинелі ходиш, та й чоботи, мабуть, для них же носиш "(1, 17, 76). Для Макара Олексійовича, що їсть, п'є і одягається для "іншого" (а "інший" для нього - "чужий"), турбота про матеріальне благо стає турботою саме про душу.

Самое перший лист героя, пронизаний мотивами райського блаженства, вводить смисловий пласт першорядної значущості для всього твору: "Я навіть і помріяти сьогодні досить приємно, і всі про вас були мрії мої, Варенька. Порівняв я вас з пташкою небесної, на втіху людям і для прикраси природи створеної. Тут ж подумав я, Варенька, що і ми, люди, що живуть в турботі і хвилювань, повинні теж заздрити безтурботному і невинному щастя небесних птахів ... тобто я все такі порівняння віддалені робив. У мене там книжка є одна, Варенька, так в ній те ж саме, все таке ж дуже докладно описано "(1; 13-14). "Віддалені порівняння" Макара Дєвушкіна мають смислову опору, безумовно, у Нагірній проповіді Христа: "Тому то кажу вам: Не журіться для душі вашої, що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що одягнутися. Чи ж не більше їжі, а тіло - одягу? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, і Отець наш Небесний їх годує. Ви не набагато чи краще їх? "(Мт. 6, 25-26). Турбота Дєвушкіна про їжу, пиття і одязі як турбота про душу робить неможливим для нього виконання заповіді Нагірній проповіді. (Див. докладніше про це в кн.: Ветловская В. Е. Роман Ф. М. Достоєвського "Бідні люди". Л., 1988. С. 62-72, 91).

Примітно та інше "віддалене" порівняння героя - хворобливого відчуття чужого погляду ( "що люди скажуть?", "для людей і в шинелі ходиш") з дівочим соромом: "... бідний-то людина і на світло-то Божий інакше дивиться, і на кожного перехожого косо дивиться, та навколо себе збентеженим очима поводить, та прислухається до кожного слова, - мовляв, не про нього чи там що кажуть ... Так, вже якщо ви мені вибачте, Варенька, грубе слово, то я вам скажу, що у бідну людину з цього приводу той же самий сором, як і у вас, приміром сказати, дівочий. Адже ви перед усіма - грубе слівце-то моє вибачте - викривати не станете, ось так точно і бідна людина ... "(1; 69). Сором як переважна властивість світовідчуття Дєвушкіна (в даному відношенні звучання прізвища героя вельми красномовно) проявляє посядуть його свідомість власної наготи (мається на увазі, природно, душевний стан), відкритої погляду іншого - чужого - ворога. Відчуття підкріплюється і його сприйняттям холодного, брудного, незатишного - "холодцем" петербурзького світу.

Витоки що переслідує героя Достоєвського стидності сходять до події біблійної історії, коли у перших людей після гріхопадіння "відкрилися очі" і вони побачили свою наготу. Як наслідок прагнення приховати її виникає одяг -- "ризи кажани". "Різи кажани" і є головна турбота, володіє душею Макара Дєвушкіна, яка забула райське блаженство, яким дихає його перший лист. На його думку, ця турбота властива людині взагалі, незалежно від його соціально-майнового статусу. "Всі ми виходимо ... трохи шевці ", - пише Макар Олексійович Варенька, узагальнюючи свій життєвий досвід. Звичайно, одяг означає тут не шинелі та чоботи як такі, а метафізичну "одяг" душі, "одягаються" душу подвиг життєвого діяння. "Тому то й зідхаємо, бажаючи зодягнутися в небесне наше житло; коли б тільки й одягнені ми не знайшлися нагі, - вказує апостол Павло на потребу душі в "одязі". - Бо ми, перебуваючи в цьому наметі, зідхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягтися, але одягтися, щоб смертне пожерлось життям. На це саме й створив нас Бог ... Бо мусимо всі ми з'явитися перед судовим престолом Христовим, щоб кожен прийняв згідно з тим, що він робив ... "(2 Кор. 5, 2-10) (Див аналіз цього смислового пласта роману в ст.: Бочаров С. Холод, сором і свобода. Історія літератури sub speice Священної історії// Питання літератури, 1995. Вип. V).

Мова йде про одне з найважливіших образів Євангелія, змістом якого пройнята вся хронологічна богослужбова і аскетична практика. У євангельській притчі, уподібнює Царство Небесне шлюбного бенкеті, цей образ постає як "шлюбна одяг". "... Цар, увійшовши подивитися сидів при столі, побачив там чоловіка, одягненого не в шлюбну одяг, і каже йому: Друже! Як ти прийшов сюди, не мавши одежі весільної? Той же мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: зв'язавши йому руки і ноги, та й киньте до зовнішньої темряви, там буде плач і скрегіт зубів, бо багато покликаних, а мало обраних "(Мф. 22, 2-14). Сенс, закладений в образі "шлюбної одягу", розкривається в апостольських словах: "всі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися" (Гал. 3, 27). "Я розп'ятий з Христом, - каже апостол Павло, - і вже не я живу, але живе в мені Христос "(Гал. 2, 19-20).

Герой "Бідних людей", відчуваючи в собі цю духовну потребу, намагається створити собі "ризи кажани", і перш за все він "одягається" в слово, "формуючи склад". Особливостi "складу" Макара Дєвушкіна виразно проступають з першого ж його листи. Розповідаючи про свою Варенька новій квартирі, він пише: "Я живу в кухні або набагато правильніше буде сказати ось як: тут біля кухні є одна кімната (а у нас, треба вам помітити, кухня чиста, світла, дуже хороша), невелика кімнатка, куточок такий скромний ... тобто, або ще краще сказати, кухня більша в три вікна, так у мене вздовж поперечної стіни перегородка, так що і виходить як би ще кімната, нумер понадштатною ... Ну, так ви і не думайте, матінко, щоб тут що-небудь таке інше і таємничий сенс який був, що от, мовляв, кухня! - Тобто я, мабуть, і в самій цій кімнаті за перегородкою живу, але це нічого, я себе від усіх осібно, помаленьку живу, втіхомолочку живу "(1; 14).

Назвавши прямо предмет опису, Дєвушкіна ніби злякався його відвертою непривабливості, відскочив і, ніби кружляючи навколо нього, повільно підступає знову, шукаючи для нього більш завуальоване словесну оболонку. Таким шляхом герой намагається прикрасити своє буття - перш за все, звісно, у очах іншого. Подібні спроби сполучені у Макара Олексійовича з наміром "пуститися у світ", що супроводжується "літературними захопленнями ". Ці інтереси виявляють всю важливість для Дєвушкіна життя в слові, коли Достоєвський змушує його по черзі прочитати "станційного доглядача "Пушкіна і" Шинель "Гоголя." Маленький " людей, таким чином, з героя знаменитих творів перетворюється на їх читача і суддю.

Епіграф до "Бідним людям", узятий з оповідання В. Ф. Одоєвського "Живий мрець ", містить лукаво-іронічне нарікання на" казкарів ", які своїми писаннями "усі таємниці в землі виривають". Дєвушкіна виявляє цю "таємницю" і в "Станційному доглядачеві ", і в" Шинелі ". Але якщо перший твір викликає в ньому захоплене розчулення, то друга - ожорсточує, обурює і підштовхує до "бунту" і "дебошу". "У життя мою не траплялося мені читати таких славних книжок, - пише герой з приводу пушкінської повісті. - Читаєш, - ніби сам написав, наче це, приблизно кажучи, моє власне серце, яке воно вже там не є, взяв його, людям вивернув виворотом, та й описав все докладно - ось як! .. Ні, це натурально! .. Це живе "(1; 59). Гоголівську ж" книжку "він називає "зловмисної", скаржачись на образив його "пасквіль" саме за те, що в його "будку" "пробралися" і "поспішили": "Ховаєшся іноді, ховаєшся, ховається в тому, чому не взяв, боїшся ніс часом показати - куди би там не було, тому що пересуди тремтиш, тому що з усього, що тільки є на світі, з усього тобі пасквіль спрацюють, і ось уже вся цивільна і сімейне життя твоя по літературі ходить, все надруковано, прочитано осміяний, пересужено! Та тут і на вулицю не можна здатися буде, адже тут це все так доведено, що нашого брата по одній ході впізнаєш тепер "(1; 64). Дєвушкіна, переходячи з пушкінського світу в гоголівський, відчув себе, мов той Адам і Єви, що скуштували заборонений плід, "що ховається і ховаються" (Бочаров С. Г. Холод, сором і свобода (Історія літератури sub speice Священної історії)// Питання літератури, 1995. Вип. V. С. 141).

Ображений герой виносить вирок "зловмисної книжці": "... це просто неправдободобно, тому що й статися не може, щоб був такий чиновник. Так адже після такого треба скаржитися, Варенька, формально скаржитися "(1; 65). У пушкінському світі нагота серця, "вивернутого споді", не Соромно, але, навпаки, викликає розчулення, оскільки вкрита мілующім співчуттям, що створює враження, "немов сам написав". У гоголівської "Шинелі" - холодно-холодцем погляд "чужого", підглядай погляд - і в цьому неправда (пізніше Достоєвський скаже: "В одному тільки реалізм немає правди ", маючи на увазі" фотографічний " реалізм - 24; 248).

Майстерно створивши у своєму творі взаємну спроецірованность трьох "споріднених" сюжетів, Достоєвський розсунув рамки гоголівської теми про бідного чиновника, з'єднавши її з темою "батьківського піклування". Причому остання вбудована їм у той самий смисловий ряд, в якому розгортався мотив "життя в слові" Макара Дєвушкіна.

Подібно того, як герой "станційного доглядача", гаряче любить свою дочку, намагається врятувати її від викрав її спокусника, герой "Бідних людей ", пристрасно прив'язаний до сирітці Варенька, всілякими "благодіяннями" прагне відгородити її від ображають - офіцера, поміщика Бикова, Ганни Федорівни. Причому роману Достоєвського передалася і зорієнтованості пушкінської фабули на євангельську притчу про блудного сина (Лк. 15, 11-32). У свідомості Дєвушкіна враження від прочитаного їм "Станційного доглядача" зливається з реакцією на намір Варенька йти до "чужих людей" (тобто "на країну далеку"): "... Справа-то воно загальне, матінко, і над вами і з мене може статися ... ось воно що, матінко, а ви ще тут від нас відходити хочете, але ж гріх, Варенька, може застигнути мене. І себе і мене згубити можете, рідна моя " (1; 59).

"Благодіяння", якими Дєвушкіна обсипає Вареньку (від "Фунтика цукерок" і "бальзамінчіка" до театру), пояснюються внутрішньої установкою, проявляється в його словах: "... я займаю у вас місце батька рідного" (1; 19). Ці слова відкривають приховані мотиви його вчинків під взаєминах з "родичкою"-сирітка, нерозривно пов'язаних з "літературними" і "світськими" прагненнями героя, з "чаєм" і "чобітьми" "для людей". Вже в першому своєму романі Достоєвський намітив глибоко розроблену ним у пізній творчості ситуацію людини, яка хоче стати в очах іншого на місце Бога. (Див. про цьому: Ветловская В. Е. Роман Ф. М. Достоєвського "Бідні люди". Л., 1988. С. 154). Приховування від болісно відчувається чужого погляду власної "наготи" стає передумовою засвоєння собі Дєвушкіна по відношенню до Варенька "батьківських" функцій, а через них - і "божому". (Та ж підгрунтя видно в поведінці Дєвушкіна з Горшковим.)

Від "облагодіяний" Варенька потрібно залишити "примха" і своїм послухом "ощасливити старого". Героїня як би соізволяет цієї внутрішньої установці "благодійника": "Я вмію оцінити в моєму серці все, що ви для мене зробили, захистивши мене від злих людей, від їх гоніння і ненависть "(1; 21). Вона" покриває "його крайню потребу в об'єкті "благодіяння", що виявляються з усією гостротою в момент розлуки, коли Дєвушкіна доводиться вигадувати наївні і безпорадні приводи, щоб утримати її. Взагалі всі "благодіяння" Дєвушкіна здійснюються за рахунок взятого вперед платні, збільшення боргів, т. тобто того самого "промативанія", про який йдеться в євангельської притчі. Парадоксальним чином герой, бажаючи утвердитися в "батьківських" функціях, виявляється на місці блудного сина. Навіть розголошення таємниці його листування з Варенька несе в собі відгомін євангельського "живучи марнотратно "(позначений вже у" Бідних людях "мотив любові старого до молодої дівчини стійкий протягом всієї творчості Достоєвського аж до останнього його роману).

"Благодіяння" Дєвушкіна закінчуються "бунтом" і "дебошем". Він - перший "бунтівник" Достоєвського; його глухе і перелякане вільнодумство (чому така несправедливість: одні - багаті і щасливі, інші - бідні і нещасні) буде згодом голосно підхоплено Раськольниковим та Іваном Карамазовим. Після "бешкет" вже Варенька посилає Макарові Олексійовичу "полтіннічек". Героїня добровільно несе на собі "тягар" свого "благодійника" (пор. у апостола Павла: "Носіть тягарі один одного, і в такий спосібму виконаєте закона Христового "- Гал. 6, 2). Тиха лагідність у поєднанні з внутрішньою силою та рішучістю - неодмінні риси її портрета, властиві цілому ряду жіночих образів Достоєвського. Особливо докладно вони розкриваються в "Маленькому героя" в описі зовнішності m-me M *: "Біля неї всякому ставало якось краще, якось вільніше, як-то тепліше ... Є жінки, які точно сестри милосердя в життя. Перед ними можна нічого не приховувати, принаймні нічого, що є хворого і ураженого в душі. Хто страждає, той сміливо і з надією йди до них і не бійся бути їм в тягар, потім що мало з нас знає, наскільки може бути нескінченно терплячою любові, співчуття і всепрощення в іншому жіночому серд-це. Цілі скарби симпатії, розради, надії зберігаються в цих чистих серцях, так часто теж вражений, тому що серце, яке любить багато, багато сумує ... Їх же не злякає ні глибина рани, ні гній її, ні сморід її: хто до них підходить, той вже їх гідний, і хай вони, втім, як ніби й народяться на подвиг ... "(2; 273).

наділяючи подібні жіночі образи такого роду властивостями, Достоєвський зближує їх з євангельської грішницею, звеличений Христом над фарисеєм за те, що вона "полюбила" (Лк. 7, 36-48). Одночасно ці "сестри милосердя "стають" дружинами-мироносицями "у своєму мужню служінні "мрійникам" і "заволокою". Дане поєднання формує типологічні риси, які можна назвати "магдалініческімі". Їх палітра в послекаторжних творах письменника надзвичайно різноманітна. (Марія Магдалина разом з іншими стояла біля Хреста при хресні страждання Христа, була присутня при Його поховання і була першою, кому явився Христос по Своєму воскресінні.)

Герой, виразно відчуваючи крах своїх спроб до уявному преображення, усвідомлює перетин з життям "ображеної і сумною" героїні як доленосний рубіж. "Я знаю, що я вам, голубе ви мій, зобов'язаний! -- визнається Макар Дєвушкіна Варенька. - Дізнавшись вас, я став, по-перше, і самого себе краще знати і вас став любити, а до вас, ангельчік мій, я був самотній і як наче спав, а не жив на світі. Вони, лиходії-то мої, казали, що навіть і фігура моя непристойна. І гребували мною, ну, і я став гребувати собою, казали, що я тупий, я й справді думав, що я тупий, а як ви мені з'явилися, то ви все моє життя висвітлили темну. Так що і серце і душа моя освітилися, і я знайшов душевний спокій і дізнався, що і я не гірше за інших, що тільки так, не блещу нічим, лиску немає, тону немає, але все-таки я людина, що серцем і думками я людина "(1; 82).

Світло, просвіщає внутрішню темряву, про який говорить Дєвушкіна, - світ справжнього перетворення, переродження "Ветошко" в людину. Проганяючи колишній, уявний світ помилкового діяння ( "блиск", "лоск"), він проникає в саму глибину ( "серце і думки"), і його дія - прокидаються, оживляє, посувають до любові. П'янкому "марнування" неправедно отриманого "спадку" протиставлено трезвящее повернення героєві самого себе, що вінчають зустріччю з "його превосходительство", воскресив своїм вчинком його дух ("... вони мій д