Микола Семенович Лєсков (1831-1895): нарис життя і творчості

Ранчін А. м.

Роман "Накануне" і перші повісті

Микола Семенович Лєсков народився 4 лютого (старого стилю) 1831 р. у сільці Горохові Орловської губернії. Батько Лєскова, Семен Дмитрович, був засідателем Орловської кримінальної палати. За словами Лєскова, він відрізнявся релігійністю, "прекрасним розумом", чесністю і "твердістю переконань, через чого наживав собі дуже багато ворогів ". Син священика, Семен Дмитрович придбав дворянство завдяки своїй службі. Мати, Марія Петрівна (уроджена Алферьева) була потомственою дворянкою.

Дитинство Лєскова пройшло в Орлі і в батьківському маєтку Паніна Орловської губернії. Близьке знайомство з підданими селянами, спілкування з селянськими детьмі відкрили майбутньому письменнику своєрідність народного світосприйняття, настільки несхожого на цінності та ідеї освічених людей з вищих станів. Дитячі враження і розповіді бабусі, Олександри Василівни Колобова про Орлі та його жителів відбилися в багатьох творах Лєскова.

В 1847-1849 рр.. Лєсков служив в Орловській палаті кримінального суду. Наприкінці 1849 він переїхав до Києва, з 1849 по 1856 рр.. займав різні посади в Київській казенної палаті. У Києві він близько познайомився з вільнодумцем вченими -- професором державного права І.М. Вігури і статистиком Д.П. Журавським. Письменник пізніше дуже тепло згадував про твердим прихильником скасування кріпосного права, безкорисливе ідеаліста Журавський; з симпатією і любов'ю він зобразив Журавського в романі-хроніці "зубожілий рід" (1874). У цей час Лєсков уважно читав філософські твори, праці соціалістів А.І. Герцена і Р. Оуена.

Державна служба обтяжувала Лєскова. Він не відчував себе вільним, не бачив у власної діяльності реальної користі для суспільства. У 1857 р. він вступив до господарсько-комерційну компанію, яку очолював англієць Олександр Якович (Джемсовіч) Шкотт, чоловік Лесковская тітки. Як згадував сам Лєсков, комерційна служба "вимагала невпинних роз'їздів і іноді утримувала ... в найглухіших глушини ". Він" об'їздив Росію в найрізноманітніших напрямках ", зібрав" велика велика кількість вражень і запас побутових відомостей "(автобіографічна" Замітка про себе самому ", 1890).

З Червень 1860 Лєсков почав співпрацювати в петербурзьких газетах. Він публікував статті ліберальної спрямованості про зловживання та громадських вадах в сучасної Росії.

В 1861 Лєсков переїжджає до Петербурга. У 1862 р. він надрукував перші художні твори - оповідання "Згаслі справа" (пізніше перероблений і названий "Засуха"), "Розбійник" і "В тарантасі ". Розповіді Лєскова - своєрідні нариси з народного життя, змальовують подання і вчинки простих людей, які здаються дивними, протиприродне для цивілізованого, освіченого читача. Селяни переконані, що згубна посуха викликана похованням п'яниці паламаря; все спроби сільського священика спростувати це марновірне думку виявляються марними. Селяни викопали труп паламаря з могили, вирізали з тіла небіжчика шматок жиру і зробили з нього свічку. Відразу після цього пішов довгоочікуваний сильний дощ (оповідання "Згаслі справа"). Наляканий розповідями про розбійників мужик проїжджає через ліс і смертельно б'є що вийшов з-за дерев мандрівника, прийнявши його за грабіжника ( "Розбійник"). У перших оповіданнях письменника присутні риси, характерні і для більш пізніх творів. Історії, про яких розповідається, представлені як реально трапилися події; автор не дає прямих моральних оцінок персонажів, надаючи це право читачам.

Письменник близько знайомиться з літераторами революційно-демократичного спрямування А.І. Левітовим і В.А. Слєпцовим, відвідує організовану Слєпцовим Знам'янську комуну - будинок, у якому спільно жили кілька молодих інтелігентів, об'єднали своє майно і доходи. У 1862 р. Лєсков стає постійним співробітником ліберальної газети "Північна бджола". Лєсков-публіцист незмінно виступав прихильником демократичних перетворень, прихильником поступових, еволюційних змін. Він критикував революційні ідеї літераторів журналу "Современник" Н.Г. Чернишевського, Г.З. Елисеева; вважав шкідливими для суспільства антиурядові настрої радикально-демократичної інтелігенції. Лескову були чужі соціалістичні ідеї майнового рівності. Він з тривогою зазначав, що притаманне соціалістам прагнення до насильницьким змін соціального і політичного ладу Росії так само небезпечні, як і обмеження свободи урядом. Нетерпимість радикальних публіцистів до чужої думки, стверджував Лєсков на сторінках "Північної бджоли ", - свідчення їхньої деспотичність. 28 травня 1862 р. в Петербурзі сталася сильна пожежа; міська чутка звинувачувала в підпалах антиурядової налаштованих студентів. Були випадки нападу юрби на студентів, запідозрених в "поджігательстве". 30 травня Лєсков виступив у "Північній бджолу "з дописом, в якій зажадав від уряду відкрито підтвердити або спростувати ці чутки, небезпечні для студентів. Атмосфера в суспільстві була напружена, і демократична і ліберальна інтелігенція абсолютно перекручено сприйняла статтю як політичний донос, що містить твердження про причетність студентства до підпалів. На репутацію Лєскова лягло незмивне тавро політичного провокатора, що підтримує владу в боротьбі проти волелюбності і вільнодумства. Від автора замітки відвернулися знайомі, в суспільстві йому публічно виявляли презирство. Громадська реакція на статтю про петербурзьких пожежах була сприйнята Лєсковим вкрай гостро і болісно. У вересні 1862 р. письменник залишає Петербург і відправляється в Париж. Паризькі враження 1862-1863 рр.. він запам'ятав у нарисах "Російське суспільство в Парижі ", в яких були описані побут та настрої російських аристократів, їх слуг і емігрантів-соціалістів оселилися у французькій столиці.

Ще більш важкі наслідки для письменника викликала публікація в 1864 р. за псевдонімом "М. Стебницький" роману "Нікуди", в якому були зображені сучасні революціонери і нігілісти. Письменник протиставив чесних, але помиляються нігілістів огидним особистостям, які приховують за революційними фразами егоїстичні, корисливі інтереси. Романтичні, захоплені натури - соціаліст Володимир Райнер (уродженець Швейцарії, який не знає російського життя), яка залишила батьківський дім нігілістка Ліза Бахарєва - намальовані Лєсковим з безперечною симпатією. Властолюбні і аморальні ідеологи і "вожді" революційного руху і лідери нігілістичних гуртків - Арапов, Белоярцев, і Завулон, Красін - зображені з неприхованою відразою; в їх портретах і поведінці підкреслені патологічна кровожерливість, самозакоханість, боягузтво, невихованість. Основні персонажі Лесковская роману мали які легко впізнати прототипи, були портретами реальних знайомих письменника. Так, в образах Белоярцева і Завулонового відображені письменники радикально-демократичного спрямування В.А. Слєпцов і А.І. Левітів, під ім'ям балакучого й порожнього малого Пархоменко зображений учасник революційної організації "Земля і воля" А.І. Ничипоренко, який помер під слідством. Райнер наділений рисами революціонера Артура Бенні, уродженця Польщі. Виражає авторську точку зору прихильник поступових перетворень доктор Розанов нагадує самого Лєскова. В історії відносин Розанова з дружиною Ольгою Олександрівною відбилися обставини шлюбу та розриву Лєскова з дочкою київського комерсанта Ольгою Василівною Смирнової (автор "Нікуди" одружився з нею в 1853 р., через дев'ять років вони розлучилися).

Публікація роману викликала скандал в радикально-демократичних і ліберальних колах. Роман, в якому були в непривабливому світлі зображені які легко впізнати реальні революціонери та близькі до них літератори, суспільство сприйняло як політичний донос. По Пітеру ходили помилкові чутки, що написав "Нікуди", Лєсков виконав прямий замовлення поліцейського управління. Радикально-демократичні літературні критики Д.І. Писарєв і В.А. Зайцев прозоро натякали на це у своїх статтях. Перед Лєсковим закрилися сторінки більшості журналів. Звільнитися від цієї репутації письменник зміг тільки на схилі життя.

Відповідаючи на випади радикально-демократичної та ліберальної преси на свою адресу (вони були викликані виходом у світ роману "Нікуди"), Лєсков протиставив щирих прихильників революційних ідей цинікам і лицеміри, які приховують під маскою революційності користолюбство і безпринципність. У новій редакції (1867) нарисів "Російське товариство в Парижі" Лєсков висловив думку про спорідненість войовничих консерваторів і безоглядних революціонерів: і ті й інші не відчувають глибинних основ російського життя, готові заради своїх ідей переступити через будь-які моральні норми. Лєсков іронічно відгукувався про демократичних літераторів (М. В. Успенського, А. І. Левітове, П. І. Якушкін), переконаних у своєму виключному праві на зображення народного життя. Письменник звинувачував їх у незнанні народного життя, в нерозумінні простої людини. Вони або ідеалізують простих людей, мужиків, або малюють їх побут одними чорними фарбами, - Зауважував автор нарисів. Не без гордості і пихи Лєсков протиставив цим літераторам себе, що знає народну душу і уклад: "Я сміливо, навіть, може бути, зухвало, думаю, що я знаю російської людини в саму його глибину, і не ставлю собі цього ні в яку заслугу. Я не вивчав народ з розмов з петербурзькими візниками, а я виріс в народі ... з казанка в руці, я спав з ним на росяній траві нічного, під теплим овечого кожуха ..., так мені непристойно ні піднімати народ на ходулі, ні класти його собі під ноги. Я з народом був свій чоловік, і у мене є в ньому багато кумів і приятелів ....  Я переніс багато докорів за нестачу якогось невідомого мені поваги до народу, іншими словами, за нездатність брехати про народ. Я байдужий до цих докорів, не тому, що з тих пір, як я пишу, мене тільки лають, і я звик знати, що ця лайка значить і скільки вона коштує, та щодо закидів у так званому нечесному з народом я равнодушествую не по звичкою равнодушествовать до гавкання, що лунають слідом за кожним моїм словом з всіх літературних нір і нетрів, ... а тому, що маю впевненість, що аніскільки не ображаю російського народу, не приховуючи його мерзоти і гидоти, від яких він не вільний, як і будь-який інший народ. Зводити його в перл створення нічого, та й не для чого ".

В цих рядках позначилося болісне переживання Лєсковим репутації, яку він придбав в колах демократичної та ліберальної інтелігенції: Протягом багатьох років Лєсков вважався офіціозним і безпринципним письменником, виконуючим доручення поліцейського управління. Відкидаючи закиди в ненависті до народу, Лєсков сформулював власне ставлення до народного характеру, моральності, способу життя. Складність, неоднозначність народної душі, поєднання в характері російської людини добра і зла, і праведності, і гріховності, незбагненність поведінки простої людини з точки зору розуму були основними темами творчості письменника протягом усього життя.

Пізніше, в 1870-1871 рр.. Лєсковим буде написаний і виданий ще один антінігілістіческій роман - "На ножах". Основна сюжетна лінія роману - убивство нігілістом Гордановим та його колишньою коханкою Глафіра Бодростіной чоловіка Глафіри Михайла Андрійовича Бодростіна, майном і грошима якого вони прагнуть заволодіти. Сюжет роману сповнений несподіваних поворотів, трагічних подій і таємниць: кінчає життя самогубством кинута Гордановим юна Лариса Вісленева, помилково впевнена, що вбивцею Бодростіна є не Горданов, але її брат Іосаф Вісленев; кинджал Горданова, якою було вбито Бодростін, знаходить глухоніма дівчинка Віра, Віра і дивакуватий, загадковий відставний артилерист Светозар Водопьянов наділені містичним, пророчим даром: вони заздалегідь передчувають вбивство Бодростіна.

Поняття "нігілізм" у романі "На ножах" отримує особливий сенс. Колишні революціонери в романі стають поліцейськими агентами і чиновниками, через гроші вони хитромудро обманюють один одного. Нігілізм - це крайній безпринципність, що стала життєвою філософією. Нігілізм в такому розумінні властивий не тільки Горданову і його знайомим на антиурядовим організаціям, а й багатьом сановникам, представникам влади, які переслідують тільки власні вузькокорисливе мети.

підступам нігіліста Горданова в романі Лєскова протистоять лише кілька благородних, душевно чистих людей - лицар чесноти, дворянин Подозеров, генеральша Сінтяніна, після смерті чоловіка що стає дружиною Подозерова, відставний майор Форов.

В 1865 Лєсков видав оповідання "Леді Макбет Мценського повіту", заснований на реальній історії, про яку Лєсков дізнався ще в дитинстві. Головна героїня повісті, купчиха Катерина Львівна Ізмайлова, пристрасно полюбила працівника Сергія. Боячись викриття і розлуки з коханим, вона вбиває з його допомогою свекра і чоловіка, а потім позбавляє життя малолітнього родича чоловіка, Федька Ляміна. Вбивство хлопчика Федька, який отримав основну частину статків Ізмайлових, Катерина здійснює ради Сергія, який прагнув стати єдиним спадкоємцем. Бездушність і сила волі, готовність заради своїх цілей переступити через всі моральні заборони поєднуються в характері Ізмайлової з шаленою пристрастю і самовідданої відданістю коханому. Нелюдяність Ізмайлової підкреслюється завдяки прийомам контрасту. Катерина Львівна, яка чекає дитину від Сергія, холоднокровно душить маленького Федька, здійснюючи вбивство напередодні великого християнського свята - Введення в храм Пресвятої Богородиці.

Доля Ізмайлової після арешту представлена як страшне відплата за вчинений злочин; героїня повісті втрачає найдорожче в житті - любов Сергія, який по дорозі на каторгу сходиться з іншого засудженої, Сонеткой. На переправі Ізмайлова скидає в річку Сонетку, топить її і тоне сама.

В заголовку повісті Лєсков уподібнює Катерину Ізмайлову леді Макбет, героїні трагедії У. Шекспіра "Макбет": леді Макбет спонукала чоловіка до скоєння віроломних вбивств. Але, на відміну від шекспірівської героїні, Катерина здійснює вбивства не з явної користі, не заради отримання влади, але бажаючи зберегти любов Сергія. Зовні Катерина Ізмайлова нагадує героїню драми А.Н. Островського "Гроза". Обидві жінки носять одне й те ж ім'я, обидві -- купчихи, обидві змінюють чоловікам з коханцями. Але Лєсков полемізує з зображенням жіночого народного характеру в драмі А.Н. Островського: Ізмайлова не відчуває сімейного гніту, не є жертвою в будинку чоловіка. Героїня повісті одночасно викликає і жах, і розуміння, і співчуття. Лєсков відмовляється від прямої моральної оцінки Катерини Ізмайлової.

Захоплюючий і трагічний сюжет, своєрідний, одночасно відштовхуючий, повний піднесеної сили і пристрасті характер головної героїні, Катерини Ізмайлової додали Лесковская твору особливу привабливість. У 1932 р. композитор Д.І. Шостакович створив на матеріалі Лесковская повісті оперу "Катерина Ізмайлова", польський режисер А. Вайда в 1961 р. зняв за мотивами цього твору фільм "Сибірська леді Макбет". У 1989 р. кінорежисером Романом Балаяном був створений фільм "Леді Макбет Мценського повіту ", в якому головні ролі виконували відомі актори Олександр Абдулов і Наталія Андрейченко. У 1994 режисер Валерій Тодоровський зняв фільм "Підмосковні вечори" (у головних ролях - Інгеборга Дапкунайте і Володимир Машков), в якому історія пристрасті Катерини Ізмайлової і досконалих нею злочинів була перенесена у наш час.

"соборці". Лєсков у 1870-і роки

Під другій половині 1860-початку 1870-х рр.. Лєсков працював над романом з життя духовенства провінційного міста Старгорода, деякими деталями нагадує Орел. Остаточний варіант, названий "соборці", був надрукований у 1872 р. "соборці" - твір незвичайне за жанром. Це роман-хроніка, в якому відсутня єдина сюжетна лінія. Основна частина текст "Соборян" - розповідь від імені автора про Старгородський події і про долі та смерті трьох героїв - протопопа Савелія Туберозова, священика Захарії Бенефактова і диякона Ахілл Десніцина - в 1860 - ті роки; в текст хроніки включений просторовий щоденник протопопа Савелія Туберозова, що розповідає про попереднійчих роки його життя, що розкриває внутрішній світ героя. (Протопоп - старший священик, священик вищого чину).

В центрі Лесковская хроніки - доля сміливого проповідника, ревнителя благочестя і патріота священика Савелія Туберозова. Життєвий кордон у долі Туберозова -- приїзд в Старгород пройдисвіта, колишнього нігіліста Термосесова, який звинувачує протопопа у проповіді антидержавних, небезпечних ідей. Незалежність Туберозова давно викликала незадоволення духовної та світської влади. Донос негідника Термосесова виявився дуже доречним для його недоброзичливців. Туберозову забороняють богослужіння і переводять в інше місто на нижчу церковну посаду. Для Туберозова настає новий час, сповнений страждань. Він усвідомлює свою слабкість перед лицем гонителів, але не визнає себе винним.

В "Соборці" сплетені воєдино трагічні, драматичні та комічні епізоди. Комічний і одночасно героїчний персонаж - диякон Ахілла Десніцин, що втілює риси російського національного характеру: богатирську завзятість, невгамовну пристрасть і простодушність. За своїм поведінки він більше схожий на відважного козака, ніж на чинного і смиренним диякона. Ахілла - щирий союзник Туберозова в протистоянні зла і неправди. Але він абсолютно позбавлений обачності, образливий і нестриманий. З-за вчинків Ахілл на частку протопопа випадають багато турботи й лиха.

Кумедно-карикатурні в "соборці" образи Старгородський нігілістів - вчителі Препотенского і дружини місцевого чиновника Дар'ї Бізюкіной.

Хроніка "Соборці" побудована на протиставленні старого, яскравого часу (породжує такі великі і сильні характер, як священик Савелій тубероза) подрібнювали людям нового покоління, позбавленим моральних принципів, байдужих до долі Росії. Кончина протопопа Савелія і незабаром за нею -- смерть диякона Ахілла і другий Старгородського священика Захарії Бенефактова відзначають символічний рубіж - вмирання старої Русі.

"соборці" принесли автору літературну славу і величезний успіх. За свідченням І.А. Гончарова, хронікою Лєскова "зачитувався весь" beau-monde "" Петербурга. Газета "Громадянин", яку редагував Ф.М. Достоєвський, віднесла "Соборян" до числа "капітальних творів" сучасної російської літератури, поставивши твір Лєскова в один ряд з "Війною і миром" Л.Н. Толстого і "бісами" Ф.М. Достоєвського. Анонімний рецензент з "Громадянина" зазначив у Туберозове "велику," непомірну "душевну силу, якою споконвіку століття велася і буде вестися наша історія ".

В 1872-1873 рр.. Лєсков працював над повістю "Зачарований мандрівник" (опублікована в 1873). "Зачарований мандрівник" - твір складною жанрової природи. У повісті використовуються мотиви житій святих (див.), народного епосу - билин, авантюрних романів. Герой повісті, Іван Северьянич Флягин, подібно кається і перетворення грішника, йде по світу від гріха до покаяння, спокути провини. Гріхи Флягин - безглузде "удальское" вбивство монашка і вбивство циганки Груші (Груша сама просила Флягин зіштовхнути її в воду, допомогти померти, але він вважає цей свій вчинок великим гріхом). Леськовський мандрівник, як і святий - герой житія, йде в монастир. Це рішення, на його думку, зумовлено долею, Богом. Повість зближують з житіями і пророчі сни й бачення, що відкривають героєві його прийдешнє (такі бачення часто зустрічаються в житіях). Але, на відміну від долі святого -- житійного персонажа, життя Івана Северьянича не завершена, і монастир - лише одна з "зупинок" у його нескінченному подорожі. Монастир - це останнє з описаних в повісті місць його існування, але, можливо, не останнє місце його життя.

Любов до коней, мистецтво об'їжджати їх ріднять Флягин з билинними богатирями. Флягин "поре", січе нагаями з "татарином" (Киргизія) Савакіреем; нагородою за перемогу в цьому змаганні є рідкісної краси та жвавості лоша. Це змагання нагадує билинний мотив поєдинку російського богатиря з воїном-бусурманина, степовиків.

Флягин - Мандрівник, у пошуках кращої долі мандрівний по світу, - схожий з героєм авантюрного роману і з персонажами казок. Персонаж Лесковская повісті багато разів змінює професію: служить помічником кучера, нянькою біля панського дитяти, об'їждчиком коней, солдатом, актором, чиновником у довідковому бюро, послушником у монастирі. Він кілька разів потрапляє у важкі або смертельно небезпечні ситуації: виявляється полоненим у "татар" (так сам герой називає киргизів); добровільно викликається виконати смертельно небезпечний наказ (канат протягнути через річку) в бою на Кавказькій війні. Але Флягин благополучно біжить з полону і уникає смерті, виявляється сильнішим ворожих йому обставин.

Характер Флягин багатогранний. Він відрізняється дитяча наївність, простодушність і почуття власної гідності, здатність тонко сприймати красу природи. Флягин властиві природна доброта і навіть готовність пожертвувати собою заради іншого: він іде в солдати, звільняючи від багаторічної важкої служби молодого селянського хлопця. Але ці якості уживаються в його душі з деякою черствістю, обмеженістю. Флягин засікає до смерті татарина на поєдинку і не може зрозуміти, чому розповідь про це змаганні жахає його слухачів. Він жорстоко розправляється з кішкою, який задушив його улюблених голубів. Нехрещених дітей, прижитися від дружин-татарок в полоні, він залишає без тіні сумніву. Властива Флягин й безглузда, безцільне жорстокість: у підлітковому віці він з пустощів на смерть засікає батогом сплячого ченця. Іван Северьянич втілює суперечливість російського народного характеру.

Флягин - Не тільки герой, але й основний оповідач в "Зачарована мандрівника "(лише на початку і в заключенітельной частини твору розповідь ведеться від імені іншого оповідача, що нагадує самого Лєскова). Така побудова повісті дозволило Лескову розкрити зсередини Флягин ставлення до життя, несхоже на світосприйняття освіченої людини. Змушуючи самого Флягин розповісти про свого життя, автор як би хоче приховати, що все описане в повісті - вигадка. Зустріч оповідача з Флягин представлена в повісті як реальна подія. "Документалізм", прагнення переконати читача в достовірності зображених подій взагалі характерні для Лєскова.

В 1873 р., в один рік з повістю "Зачарований мандрівник", Лєсков публікує повість "Запечатаний ангел". У цій повісті була зображено життя артілі старообрядців-каменярів. (Старообрядники - послідовники релігійного руху, що відкидає церковні реформи, здійснені в середині XVII ст. патріархом Никоном; побут і традиції старообрядців залучали увага письменника ще в 1860-і рр.). У повісті незвичайно переосмислений мотив чуда, характерний для давньоруських сказань про ікони. Оповідач, старообрядец Марк, розповідає мандрівникам на заїзді про чудову подію. Старообрядники викрали незаконно відібрану у них чиновником і запечатану ( "відбиті") його печаткою ікону ангела. Вони створили її точну копію, але перед підміною з копії зникла нанесена на неї друк. Лєсков віртуозно грає на очікуваннях читачів. Зникнення друку з копії ікони отримує у фіналі повісті буденне, реальне пояснення: іконописець Севастян, що робив копію, не наважився нанести на ікону друк і замінив її листком паперу з малюнком печатки; листок відклеїться від іконній дошки. Справжнім же чудом виявляється возз'єднання старообрядців з православною церквою, що вчинилося після невдалої спроби повернути ікону. У повісті немає чудових явищ, але все події в житті старообрядницької артілі мають, в очах оповідача, таємниче значення: сам Бог і ікона ангела ведуть старообрядців до повернення в церква. Горе - втрата ікони стає необхідною ланкою в ланцюзі подій, приводять старообрядців до возз'єднання з панівною церквою.

Парадоксально в Лесковская повісті і відносини персонажів: чиновник - "свій", російська людина - вилучає у артілі ікону; допомогти в її повернення намагається "чужий", "іноверец" - інженер-англієць, симпатизує старообрядцям; щоб повернути незаконно відняту ікону, старообрядці змушені піти на злочин, на крадіжку.

Любов Лєскова до несподіваних сюжетних ходів, до парадоксів проявилася в 1870-1880-і рр.. в оповіданнях і повістях, побудованих за принципом анекдоту. Такий розповідь "Залізна воля" (1876) - трагікомічна історія німця Гуго Пектораліса, що мешкає в Росії. Комічно гіперболізованого риса німецького характеру - сила волі, непохитність, що переходить в упертість -- опиняються в Росії не достоїнствами, а недоліками: Пектораліса розоряє лукавий, непослідовний і шахрайський-простодушний чугуноплавільщік Василь Сафронич, що скористався впертістю німця. Пектораліс домігся від суду дозволу зберегти паркан, яким він обгородив подвір'я Василя Сафронича, позбавивши ворога виходу на вулицю. Але грошові виплати Василю Сафроничу за заподіяне незручність довели Пектораліса до злиднів. Пектораліс, як і погрожував, пережив Василя Сафронича, але помер, обжерлися млинцями на поминках по ньому (саме таку смерть побажав німцеві Василь Сафронич).

Протилежний результат цього ж конфлікту німецького і російського характерів намальований у оповіданні "коливанських чоловік" (1888): переконаний російська патріот-слов'янофіл морський офіцер Сіпачев потрапляє в повну владу дружини німкені і її рідні, а трьох дітей Сіпачева дружина за допомогою обману хрестить по лютеранським обряду.

Але несподівані, непередбачувані сюжетні повороти наділяються в оповіданнях Лєскова і трагічним змістом. Такою є історія кохання кріпаків графа Каменського -- перукаря Аркадія і актриси Любові Анісімовни (оповідання "Тупейний художник ", 1883). Жорстокий пан розлучає їх, віддавши Аркадія в солдати і збезчестив його кохану. Отлслужів в армії і одержавши офіцерський чин і дворянство, Аркадій приїжджає до Каменському, щоб одружитися з Любові Онисимівна. Граф прихильно приймає свого колишнього кріпака. Але щастя змінює героям оповідання: господар заїжджого двору, на якому зупинився Аркадій, спокусившись грошима постояльця, вбиває його. В іншому оповіданні Лєскова, "Людина на годиннику" (1887), парадоксальне розвиток подій вказує на абсурдність, протиприродність порядку речей, що існував в роки правління Миколи I. Рядовий Ізмайловського полку Постников рятує від смерті потопаючого, залишаючи свій пост біля царського палацу. Замість нагороди за порятунок людини Постніков, дивом ізбегшій найжорстокішого покарання шпіцрутенами, засуджується до двомстам ударів різками. Абсурдність ситуації посилюється завдяки впевненості Постникова в справедливості покарання і радості, що воно виявилося не самим жорстоким.

Інтерес Лєскова до незвичайних ситуацій проявився у зверненні до жанру святочного розповіді. Дія святочних оповідань або час, до якого приурочений розповідь оповідача, - святки. Святки, за народними повір'ями, - особливе, чудове час, коли добро торжествує над злом і сам Бог допомагає добрим людям. У святочних оповіданнях Лєсков малює несподіване переродження жорстокосердий грішника. Такий поміщик - герой оповідання "Звір" (1883); під впливом приклад доброти - любові мисливця Ферапонта до ведмедя Сганарелю - і проповіді священика він усвідомлює свою гріховність і стає праведником. Такі персонажі оповідання "Привид в Інженерному замку" (1882) - кадети, вихованці Інженерного училища, що влаштовують блюзнірські жарти над тілом померлого начальника генерала Ламновского; раптово з'являється вдова Ламновского (кадети спочатку приймають її за привид) лагідно зупиняє жартівника-кадета, даючи хлопчикам незабутній урок доброти і моральності.

Розповіді про праведників. "Лівша". Лєсков і Л. Н. Толстой

В Наприкінці 1870-1880-і рр.. Лєсков створив цілу галерею персонажів-праведників. Такий квартальний Рижов, хто відрікається хабарі та подарунки, що живе на одну злиденне платню, сміливо говорить правду в очі високому начальству (розповідь "Однодум", 1879). Інший праведник - орловськ міщанин, молочник Голован з оповідання "несмертельний Голован" (1880); в основі оповідання лежать історії, почуті в дитинстві Лєсковим від його бабусі. Голован -- рятівник, помічник і утішник стражденних. Він захистив оповідача в ранньому дитинстві, коли на нього напала що зірвалася з ланцюга собака. Голован доглядає за вмираючими під час страшної моровиці і гине на великому орловському пожежу, рятуючи майно та життя городян.

І Рижов, і Голован в зображенні Лєскова одночасно і втілюють найкращі риси російського народного характеру, і протиставлені навколишнім як натури виняткові. Не випадково, жителі Солігаліча вважають безкорисливого Рижова дурнем, а орловчане переконані, що Голован не боїться доглядати за хворими чумою, тому що знає чарівне засіб, що оберігає його від жахливої хвороби. Люди не вірять в праведність Голована, помилково підозрюючи його в гріхах.

Казкові мотиви, переплетіння комічного і трагічного, двоїста авторська оцінка персонажів - характерні риси творів Лєскова. Вони повною мірою властиві одному з найвідоміших творів письменника - сказу "Лівша" (1881, спочатку цей твір було опубліковано під назвою "Сказ про тульському косому лівша й про сталевий бліх"). У центрі оповідання - характерний для казки мотив змагання. Російські майстри на чолі з тульським зброярем лівшею без будь-яких складних інструментів підковують танцюючу сталеву блоху англійської роботи. Перемога російських майстрів над англійцями одночасно представлена і серйозно, і іронічно: присланий імператором Миколою I, Лівша викликає здивування тим, що зміг підкувати блоху. Але підкована лівшею і його товаришами блоха перестає танцювати. Лівша -- вправний майстровий, що втілює вражаючі таланти російського народу. Але одночасно Лівша - персонаж, позбавлений технічних знань, відомих будь-якому англійської майстру. Лівша відкидає вигідні пропозиції англійців і повертається до Росії. Але безкорисливість та непідкупність Лівші нерозривно пов'язані із забитими, з відчуттям власної меншовартості у порівнянні з російськими чиновниками і вельможами. Лівша звик до постійних погроз і бійки, якими загрожують йому можновладці на Батьківщині. Герой Лєскова поєднує в собі і гідності, і вади простого російської людини. Повернувшись на батьківщину, він хворіє і вмирає, нікому не потрібний, позбавлений будь-якої турботи.

Форма оповідання в Лівша, як і в багатьох інших творах Лєскова - сказ, то є оповідання, наслідує особливостей усного мовлення. Оповідач у "Лівша" як би мимоволі перекручує слова. Такі спотворені, помилково зрозумілі слова надають Лесковская сказу комічну забарвлення. Розмови наодинці в Лесковская сказу названі "міжусобними", двомісна карета іменується "двухсестной", курка з рисом перетворюється на "курку з риссю ", бюсти і люстри з'єднуються в одне слово" бюстри ", а знаменита антична статуя Аполлона Бельведерського перетворюється "Аболона полведерского ".

В окремому виданні "Лівші" 1882 Лєсков вказав, що його твір засноване на легенді тульських зброярів про змагання тульських майстрів з англійцями. Літературні критики повірили цього повідомлення автора. Але на самому справі Лєсков вигадав сюжет своєї легенди.

Радикально-демократична критика побачила у творі Лєскова оспівування старих порядків, оцінила "Лівша" як вірнопідданське твір, що прославляє кріпосницькі порядки і затверджує перевагу росіян над Європою. Навпаки, консервативні журналісти зрозуміли "Лівша" як викриття покірливого підпорядкування простої людини "всіляким тягот і насильствам ". Лесков відповів критикам в замітці" Про російську шульзі "(1882):" Я ніяк не можу погодитися, щоб у такій фабулі (сюжеті, історії. - Ред.) була яка-небудь лестощі народу або бажання принизити російських людей в особі "лівші".

Під всякому разі я не мав такого наміру ".

Літературні критики, які писали про творчість Лєскова, незмінно - і часто недоброзичливо -- відзначали незвичайний мову, химерну словесну гру автора. "Г Лєсков є ... одним з самих чудернацьких представників нашої сучасної літератури. Жодної сторінки не обійдеться у нього без яких-небудь еківоків, іносказань, вигаданих або бозна-звідки викопаних слова та всякого роду кунстштюков ", - так відгукнувся про Лєскова А.М. Скабичевський, Відомий в 1880-і - 1890-і рр.. літературний критик демократичного спрямування (кунстштюк, або кунштюки - витівка, метка штука, фокус). Трохи інакше про це сказав письменник межі XIX-XX ст. А.В. Амфітеатров: "Звичайно, Лєсков був стиліст природний. Вже в перших своїх творах він виявляє рідкісні запаси словесного багатства. Але поневіряння по Росії, близьке знайомство з місцевими говірками, вивчення російської старовини, старообрядництва, споконвічних російських промислів і т.д. багато додали, з часом, в ці запаси. Лесков взяв в надра своєї мови всі, що збереглося в народі від його стародавнього мови, знайдені залишки випрасував талановитої критикою і пустив у справу з величезним успіхом. Особливим багатством мови відрізняються ... "Запечатаний ангел" і "Зачарований мандрівник". Але почуття міри, взагалі мало властиве таланту Лєскова, змінювало йому і в цьому випадку. Іноді велика кількість підслуханої, записаного, а часом і вигаданого, новоствореного словесного матеріалу служило Лескову не на користь, а на шкоду, тягнучи його талант на слизький шлях зовнішніх комічних ефектів, смішних слів і оборотів мови ". У "прагненні до яскравого, опуклому, химерного, різкого - іноді до надмірності "Лєскова звинувачував також його молодший сучасник літературний критик М.О. Меньшиков. Про мову письменника Меньшиков відгукнувся так: "Неправильна, строката, антикварні (рідкісна, наслідує старовинним мови. - Ред.) манера робить книги Лєскова музеєм всіляких говорив, і ви чуєте в них мова сільських попів, чиновників, начотчиків, мова богослужбовий, казковий, літописний, тяжебний (мова судового діловодства. - Ред.), салонний, тут зустрічаються всі стихії, всі елементи океану російської мови. Мова цей, поки до нього не звикнеш, здається штучним і строкатим ... Стиль його неправильний, але багатий і навіть страждає вадами багатства: пересиченість і тим, що називається embarras de richesse (переважна достаток. - франц.-Ред.). У ньому немає суворої простоти стилю Лєрмонтова та Пушкіна, у яких мова наша прийняв істинно класичні, вічні форми, в ньому немає витонченої і витонченої простоти Гончарівського і тургеневского листа (тобто стилю, складу. - Ред.), немає задушевної життєвої простоти мови Толстого, - мова Лєскова рідко простий; в більшості випадків він складний, але в своєму роді гарний і пишен ".

Сам письменник так сказав про мову власних творів (ці слова Лєскова записав його знайомий А. И. нащадки): "Постановка голосу у письменника полягає в умінні оволодіти голосом і мовою свого героя ... . У себе я намагався розвинути це вміння і досяг, здається, того, що мої священики говорять по-духовному, нігілісти - по-нігілістично, чоловіки - по-мужицьки, вискочки з них і скоморохи з викрутасами і т.д. Від себе самого я говорю мовою старовинних казок і церковно-народним в чисто літературної мови. Мене зараз тому і дізнаєшся в кожній статті, хоча б я і не підписувався під нею. Це мене радує. Кажуть, що мене читати весело. Це тому, що всі ми: і мої герої і сам я, маємо свій власний голос. Він поставлений