До тлумачення роману М. Ю. Лермонтова "Герой нашого часу "

Печорин: герой чи антигерой часу?

Ранчін А. м.

Існують безперечні істини, аксіоми: "Волга впадає в Каспійське море", "ціле більше частини", "вода кипить при температурі 100 градусів за Цельсієм "... Істини такого роду є і в літературній науці і особливо в шкільному викладанні словесності; один з них - твердження, що центральний персонаж лермонтовського роману "Герой нашого часу" Григорій Олександрович Печорін - непересічна, неординарна натура, сильна особистість, характер страждає, глибоко розчарований життям. Як прийнято вважати, ця неординарність Печоріна підкреслена порівнянням з Грушницького - його зниженим, пародійним двійником. Цю думку про Печоріна сходить до статті В. Г. Бєлінського про романі Лермонтова. Висловлено воно було Бєлінським з різкою наполегливістю і тоном, що не допускає сумнівів.

Думка про Грушницького як "кривому дзеркалі" Печоріна настільки ж поширене, як і сходить до статті Бєлінського твердження про непересічність і глибині печорінского характеру. "Ця протилежність Печоріна і Грушницького, розкрита Лермонтовим з усією повнотою психологічної та історичної правди, доведена їм до такої узагальнюючої показово, що дає право в контрасті між Печоріним і Грушницького бачити протилежність особистості і личини, індивідуальності і наслідувальності, вільної думки і проходження трафаретам ", - писав, наприклад, С. Н. Дурилін у своїй книзі "" Герой нашого часу "М. Ю. Лермонтова" (М., 1940. С. 120, курсив автора).

Всі докази на користь цієї думки вже давно висловлені, і в переконливості їм важко відмовити. Грушницького демонструє свою зневагу до "чинів і званням ", але будучи проведений в офіцери, поспішає, надівши новий мундир, здатися в суспільстві. Про награність поведінки Грушницького говориться ще в перший печорінской щоденникової запису, що відкриває повість "Княжна Мері ".

Так свідчить про Грушницького головний герой. Але не менш красномовно про про це персонажі говорять його власні вчинки. І перш за все, звичайно, участь у підлої інтризі, згода запропонувати Печоріна на дуелі незаряджений пістолет -- власне, згода на цинічне вбивство суперника.

Отже, все ясно, все вирішено? Багато років здавалося так. Але десять років тому критик і літературознавець А. М. Марченко опублікувала статтю "Печорин: знайомий і незнайомий ", в якій сміливо відкинула досі незаперечні оцінки Печоріна і Грушницького. Стаття А.М. Марченко надрукована у збірнику "" століття не зітруть ...": Російські класики і їхні читачі ". М., 1989. С. 161-222; далі при цитуванні назва статті та збірки я не вказую, приводячи тільки сторінки цієї книги.

Печорин нічим не краще Грушницького, його розчарування награно, а глибина характеру ілюзорна, - стверджує А.М. Марченко. Її аргументи такі.

По-перше, це свідчення чорнового рукописного тексту роману. Тут Печорин названий "людиною натовпу"; в рукописі передмови до роману (опублікованим у другому окремому виданні 1841 р.) більш наполегливо, ніж у друкованому тексті підкреслювалося несхожість автора і центрального персонажа і іронічно згадувалося про якогось журналі, змішавши "ім'я автора з ім'ям героя його повісті ". А. М. Марченко вважає, що Лермонтов викреслив ці слова, тому що вони мітили не тільки в таких недоброзичливих критиків, як С.О. Бурячок, але і в захоплено прийняв роман Бєлінського.

По-друге, це нова інтерпретація ряду фрагментів остаточного, канонічного тексту "Героя нашого часу". Так, А. М. Марченко зауважує, що в описі зовнішності Печоріна, що належить оповідач (зазвичай іменується дослідниками "мандрівним офіцером") і міститься в повісті "Максим Максимович", підкреслені "сліпуче чисту білизну", відсутність "грає уяви" в очах і жіночна слабкість. Чисте білизна героя, на думку дослідниці, говорить про його франтівство, настільки чужому самому Лермонтова, який, за спогадами сучасників, одягався на Кавказі підкреслено недбало. Очі Печоріна свідчать, що йому чуже поетичне, творче начало, і в цьому відношенні він також протиставлений автора роману, - стверджує А.М. Марченко. Нарешті, жіночність Печоріна, - доводить автор статті, - вказує на розпещеність, зніженість, певну інфантильність "героя нашого часу ".

Печорин у повісті "Княжна Мері" згадує якусь "історію", через якої він був переведений на Кавказ. Звичайно стверджувалося, що Лермонтов мав на увазі причетність свого центрального персонажа до якихось подій, що мали політичний зміст (при цьому доля Печоріна вільно чи мимоволі уподібнювалась долі самого автора). Але А.М. Марченко нагадує, що в чернетці "Княжни Мері" ця історія була названа прямо -- "дуель" і що в остаточному тексті повісті приятель головного героя доктор Вернер, передаючи слова про нього княгині Ліговскій, називає темну "історію" печорінского минулого "пригодами". Впевненість матері Мері у швидкій зміні долі Печоріна на краще остаточно переконує А. М. Марченко в тому, що Лермонтов має на увазі деякий непорядних, аморальний вчинок персонажа: серйозні політичні "історії" уряд Миколи I так легко не прощало, нагадує дослідниця. Печорин ж незабаром залишає Кавказ і повертається до Росії, а через деякий час безперешкодно отримує дозвіл на подорож за кордон, в Персію.

А.М. Марченко пише про те, що Печорин явно програє в порівнянні і з прямодушним і добросердим Максимом Максимович і з уважним і допитливим мандрівником - оповідачем, наділеним літературним даром. Докладно автор статті розповідає про безцеремонне і жорстокому вторгнення Печоріна у долю нещасної Бели, про розігруванні їм "колоніального роману": "Як хижак, і до того ж підступний, веде він себе з Белою: розплачується за неї з Азаматом не власним, а чужим конем! "(с. 202). Сам же Лермонтов, хоча і брав участь у Кавказькій війні, ставився до горцям з повагою і симпатією. Нагадує дослідниця і про визнання героя, що він зазнав добре знайоме почуття - заздрість, спостерігаючи участь і увагу княжни Мері до Грушницького.

Особливе увагу А.М. Марченко приділяє тлумаченню свідоцтва, що і Печорин, і Грушницького служили на правому фланзі Кавказької армії, куди звичайно прагнули ловці звань і нагород. Справжні ж "трудівники війни" (а серед них і сам Лермонтов) знаходилися на лівому фланзі. Зближуючи, а не протиставляючи Печоріна і Грушницького, А. М. Марченко звертається до роману "Витівки на Кавказі", опублікованому в 1844 р. під псевдонімом "Е.Хамар-Дабанов" (ймовірний автор цього твору - кавказька знайома Лермонтова генеральша Є.П. Лачінова); цей роман містить явні переклички з "Героєм нашого часу". В "витівки на Кавказі "розповідається про пустуватою малому Ніколаш, портрет якого нагадує опис зовнішності Печоріна, а також повідомляється про ... подальшої долю Грушницького, який, виявляється, не був убитий: дуель з Печоріним була запобігли комендантом. Печорин, - говорить Грушницького з "витівок на Кавказі ", -" як герой нашого часу, повинен бути і брехун і хвалько, тому-то він і помістив у своїх записках двобій, якого не було "(цитується за статтею А. М. Марченко, с. 200).

Але як же бути з уїдливим характеристикою, яка дається Грушницького в "Княжні Мері"? Як бути з дійсно підлої інтригою Грушницького і драгунського капітана проти Печоріна? А. М. Марченко відзначає, що "Княжна Мері "- сама" літературна "повість в" Герої нашого часу ", її сюжет складається з набору традиційних мотивів і епізодів -- тут і підслуховування і підглядання за центральним персонажем, і адюльтер, і нічне побачення, і пов'язані шалі, за якими герой спускається з вікна, і кривава дуель (А. М. Марченко зіставляє "Княжну Мері" з "світської повістю", доречніше було б порівняти її перш за все з романом пригод). Чи не склав чи Печорин все це, - питає дослідниця, нагадуючи про свідоцтво оповідача-видавця, що тексти з "Журналу" Печоріна носять сліди літературної обробки і, може бути, готувалися для друку. Потім автор статті додає важливі міркування: "Звичайно, Грушницького смішний, а потім і мізерний, та драгунський капітан огидний у своєму зухвале плебейство. Але якось дуже вже огидний - карикатурно! І де гарантія, що й Максим Максимович виявився б схожим на цього вульгарного армійця, якби нам його представив інший офіцер - не той, що віз із собою записки про Грузію [тобто оповідач, якому належить обрамляє розповідь у повісті "Бела", повість "Максим Максимович" та передмову до "Журналу" Печоріна. - О.Р.], а той, що, беручи участь в трагічній для обох сторін війні і теж ведучи Журнал, заносить на його сторінка лише те, що стосується його власної персони "(с. 198-199).

Звичайно, А. М. Марченко передбачає заперечення на свою адресу, але не виявляє особливого бажання захиститися контраргументами. За одним винятком: слідуючи аргументів, висловлених Б.Т. Удодова, вона доводить, що не тільки "Тамань" (як це прийнято вважати), але і "Фаталіст" створювалися як самостійні твори, і лише пізніше, включивши їх до складу "Героя нашого часу ", Лермонтов ототожнив їх центрального персонажа з Печоріним. Глибина і серйозність філософських питань, які задає сам собі Печорин в "Фаталісти", явно дисонують з створюваним А.М. Марченко чином Печоріна - світського хлюсти і жуїра.

Отже, спробуємо розібратися в міркуваннях дослідниці, розберемо можливі "за" і "проти".

Pro et contra: аналіз свідчень тексту

Свідоцтва чорнового тексту роману. Строго кажучи, текст чернетки важливий для дослідження творчої історії твори, але на ньому не може грунтуватися при тлумаченні остаточного, підсумкового тексту: адже задум автора часом радикально змінюється від чернетки до друкованої редакції. Можуть серйозно змінитися і характеристики персонажів. Але слова з чернетки повісті "Максим Максимович": "... в цьому відношенні Печорин належав до натовпу "- мають зовсім не той зміст, який в них вкладає А.М. Марченко: оповідач всього лише підкреслює, що він боровся з "природними схильностями", але не переміг їх і тому "він не став ні злодієм, ні святим".

Ілюмінація остаточного тексту. Почнемо з аналізу портрета. Педантичність Печоріна у відношенні одягу, деякий франтівство безсумнівні і безперечно зближують його з Грушницького. Але франтівство це - особливого роду. Грушницького спочатку розігрує роль людини, байдужого до чинів і звань, "драпіруясь" в товсту солдатську шинель. Але потім він, одержавши офіцерський чин, змінює драпіровку, рядясь в новенький мундир. У печорінской ж одязі виражені одночасно два протилежні прагнення. З одного боку, - любов до вишуканого одягу, франтівство ( "оксамитовий сертучек його, застебнутий тільки на два нижні гудзики, дозволяв розглядати сліпуче чиста білизна, викриває звички порядну людину "). З іншого ж боку, - зневага зовнішнім виглядом одягу, байдужість до неї ( "забруднені рукавички"). Одяг Печоріна, якщо завгодно, настільки ж "суперечлива", як і риси характеру, про які говорять обличчя, статура і манери персонажа. Але така деталь, як розстебнуті верхні гудзики "сертучка", особливо важлива. Печорин підкреслено демонструє чистоту і вишуканість власного білизни, а це означає, що малювання і позерство, які виявляються Грушницького, в какой-то мірою не чужі і йому.

Що ж до печорінской жіночною зніженості, то А.М. Марченко неначе забула очевидне: ця жіночність (приклади якої - маленька рука з худими, дуже тонкими пальцями, "нервово слабкість" тіла, "жіноча ніжність "шкіри) поєднується з фізичною силою:" ... стрункий, тонкий стан його і широкі плечі доводили міцну будову, здатне переносити всі труднощі кочового життя і зміни клімату, не переможене ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними ". Але і це свідчення фізичної сили Печоріна у свою чергу двозначно, внутрішньо суперечливим: вираз "стрункий, тонкий стан" традиційно в сучасній Лермонтова літературі застосовується в описах жіночого, а не чоловічої зовнішності. Та й чи так міцний і звичний до "змін клімату" і до "труднощів кочового життя" Печорин насправді? Адже йому незабаром судилося померти, "повертаючись з Персії"!

Очі Печоріна, дійсно, не відображають "грає уяви". Але говорить ця деталь про відсутність у нього самого дару уяви, художньої фантазії, як вважає А.М. Марченко? Епітет "грає" надає слово "грає уява" особливий сенс: це щось неглибоке, поверхневе. Справжній же творчий дар лермонтовського героєві, звичайно, властивий як ні, то він не зміг би настільки блискуче написати свій "Журнал". Перечитаємо опис печорінскіх очей: "Через полуопущенних вій вони сяяли якимось фосфоричним блиском, якщо можна так висловитися. То не було відображення спека душевного або грає уяви; його блиск, подібний блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний, погляд його нетривалий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання і міг би здаватися зухвалим, якщо б не був настільки байдуже спокійний ".

В творах Лермонтова сталь асоціюється із силою волі і разючою поетичним словом: ліричний герой уподібнюється булатному, залізного кинджалу (вірш "Кинджал"), йому "хочеться кинути" в очі "натовпі людський" "залізний вірш" (вірш "Як часто, строкатою юрбою оточений ..."), слово поета нині - це" клинок, / Покритий іржею зневаги "(вірш" Поет "). Відповідно, сталевий блиск очей Печоріна не тільки свідчить про силу волі і закам'янілістю, і про "охолодженні" душі Печоріна, але й зближує його з ліричним героєм Лермонтовської поезії.

Зовнішність Печоріна свідчить про непересічність його натури. Але в той же час портрет Печоріна, що належить оповідач - видавцеві "Журналу", виявляє деяку схожість з описом зовнішності Грушницького, складеним самим Печоріним. Ось печорінскій портрет: "З першого погляду на його обличчя я б не дав йому більше двадцяти трьох років, хоча після я готовий був дати йому тридцять ". А ось печорінское враження від зовнішності Грушницького: "... Йому на вигляд можна дати двадцять п'ять, хоча йому навряд чи двадцять один рік ". Зовнішність обох персонажів оманлива; приховуючи їх вік, вона цим нагадує маску. Звичайно, це чисто поверхневе схожість, і воно ще нічого не говорить про справжню схожості двох персонажів, але додатково співвідносить їх.

Портрет Грушницького нагадує не тільки про Грушницького, а й самому Лермонтова. І оповідач, і потім княжна Мері говорять про важке погляді героя. Ось що пишуть про цю деталі В.А. Мануйлов і О.В. Міллер: "Автор надав своєму героєві свою власну межу. До нас дійшло багато спогадів про Лермонтова, в яких одноголосно наголошується, що погляд Лермонтова був вельми пронзітелен і важкий і звикнути до нього було нелегко "(М. Ю. Лермонтов. Герой нашого часу. Передмова В.А. Мануйлова. Коментарі В.А. Мануйлова і О.В. Міллер. СПб., 1996. С. 308). Отже, Лермонтов наполегливо вказує, що образ Печоріна -- не портрет автора, а при цьому наділяє героя особливістю своєї власної зовнішності. Цей випадок свідчить, що в романі є сусідами взаємовиключні, що суперечать один одному характеристики і що Лермонтов свідомо створював такі протиріччя.

Що стосується загадкової "історії", за яку Печорин був переведений на Кавказ, то Лермонтов, мабуть, навмисно допускає можливість двоякого тлумачення: можливо, це політична "історія", але настільки ж можливо, що це якийсь аморальний вчинок. Звичайно, Печорін - не Михайло Юрійович Лермонтов, і письменник у передмові до роману підкреслював неправомірність ототожнення героя й автора. Але все ж таки ... Обидва вони офіцери, не по своїй волі службовці на Кавказі, один - професійний літератор, другий, як повідомляє оповідач і видавець, здається, готував свій "Журнал" для друку. У світлі таких збігів історія Печоріна набуває політичного змісту. Княгиня Ліговська переконана, що обставини для Печоріна скоро зміниться на краще, і він, дійсно, досить швидко залишає Кавказьку армію. А. М. Марченко права: "неблагонадійний" че?? овек навряд чи міг розраховувати на таку зміну долі. Але і впевненість Ліговскій, і короткий термін печорінской кавказької служби мають, мабуть, інше значення в лермонтовського творі. Перш за все, автор підкреслював таким чином, що княгиня не має підстав відкинути Печоріна, якщо той попросить у неї руки дочки. Письменник також прагнув зобразити долю героя як непостійну, а його життя як мандри блукача: Печорин недовго прослужив на Кавказі, потім поїхав в центральну Росію, потім, років п'ять тому, вирушив до Персії, на зворотному шляху звідки помер.

Але все-таки і підозри, що Печорин переведений на Кавказ за "історію" аморальну, а не політичну, відкинути неможливо. А ось із затвердженням А. М. Марченко, що Печорин безнравствен, що він "гірше" Максима Максимович і оповідача ( "мандрівного офіцера"), а тому й зауряд, і неоригінальний, погодитися неможливо. Так, Григорій Олександрович Печорин егоїст до мозку кісток, так, він може бути і цинічним, і жорстоким. Але адже Лермонтов і не стверджує, що його герой - зразок чесноти. Сказано ж в передмові до роману: "Герой Нашого Часу - це портрет, складений з вад всього нашого покоління, у повному їх розвитку ". Втім, бачити в цих словах якась засудження героя автором було б необачно. Ця заява не позбавлена містифікуються сенсу: Байрон у передмові до поеми "Паломництво Чайльд-Гарольда" теж писав про те, що його герой безнравствен і порочний, а насправді Чайльд-Гарольд -- поетичний двійник самого автора. Відносини автора і персонажа в "Герої нашого часу "далеко не настільки прості, але і Лермонтов, і його читачі, виховані на творах англійського поета, не могли не зіставляти ці дві передмови.

Романтизм опоетизував і частково виправдав порок. Для Печоріна - літературного спадкоємця романтичних персонажів небезпечна не порочність як така, а "дріб'язковість" у вадах. Але герой, який заявляє про своє демонізм, про "вампіричні" насолоді, випробовуваному при думці про страждання княжни Мері, - цей герой може примусити здригнутися, але навряд чи буде докором в пересічності, в вульгарності натури. "Я, як матрос, хто народився і виріс на палубі розбійницького брига, його душа зжився з бурями і битвами, і, викинутий на берег, він сумує і тужить "- у цих рядках, що завершують повість "Княжна Мері", важко угледіти свідчення обмеженості, неглубіни Печоріна. Довести ж, що ці та подібні слова лермонтовського персонажа - гра, малювання, практично неможливо. Втім, і повністю спростувати такі підозри теж не вдасться ...

Звичайно, Печорин позбавлений простоти і душевної незамутненим Максима Максимович. Але він не "гірше" цього персонажа, "природної людини", просто він інший. Що ж до оповідача, то його переваги перед Печоріним зовсім не очевидні. Так, він цікавий мандрівник, який цікавиться історією Кавказького краю; так, він літератор, нехай, йому симпатичний простодушний Максим Максимович. Але й Печорин, можливо, не зовсім байдужий до визначних пам'яток Кавказу, і він веде свій "Журнал" і думає про публікації деяких фрагментів; він холодний при зустрічі з Максимом Максимович -- але що поробиш, він не відчуває в бідному штабс-капітана свого друга. Але "Печорин і оповідач" - це окрема тема, і докладніше про неї буде сказано трохи пізніше.

Вибір Печоріним для служби правого флангу, де воювали "золота молодь" і шукачі пригод і нагород, звичайно, знаменний. Але одна ця деталь не у змозі переважити всіх аргументів "за" Печоріна. Крім того, Лермонтов не говорить прямо, що Печорин до відпустки у П'ятигорську був у справі саме на правому фланзі: це лише припущення, хоча і ймовірне. Приклад ж з романом "Витівки на Кавказі" нічого не вирішує. Він говорить лише про сприйнятті Печоріна автором цього роману, максимум - про те, що лермонтовського твір і образ Печоріна зокрема допускають таке трактування. Але не про те, що це трактування обов'язкова і що тільки вона істинна.

Найсуттєвіше, по-моєму, інша думка А. М. Марченко: про Грушницького ми знаємо тільки те, що пише Печорин. Іншими словами, ми знайомимося не з Грушницького, але з його образом, створеним свідком упередженим і недоброзичливість. При цьому Грушницького в тому вигляді, як він представлений в печорінском щоденнику, відрізняє явно, майже до шаржування театралізоване поведінка в дусі ультраромантіческіх героїв Марлинского; Печорин ж, навпаки, не раз "порушує" ці романтичні стереотипи (див. про це докладніше в статті В. Е. Вацуро "Лермонтов і Марлинский"// Творчість М.Ю. Лермонтова: 150 років від дня народження. 1814-1964. М., 1964. С. 356-357).

Печорин уїдливо говорить про Грушницького: "Його мета - стати героєм роману ". Але ж і Печорин виявляється" героєм роману ": по-перше, потрапляючи в ситуації, що нагадують трафаретні епізоди численних романів і повістей (не тільки в "Княжні Мері", а й у "Беле", і в "Тамані"), по-друге, стаючи центральним персонажем лермонтовського твори. Так, Лермонтов відзначає деякий формальне схожість Печоріна і Грушницького, яке, однак, не є безперечним свідченням схожості характерів.

Я не ризикнув би стверджувати, що вся історія, розказана в "Княжні Мері ", вигадана автором" Журналу ". По достатку трафаретних літературних мотивів "Бела", наприклад, не поступається "Княжні Мері ": тут і любов до російської черкешенку, і викрадення жінки, і помста горця. Однак історію Бели розповідає не Печорин, якого О. М. Марченко підозрює в "письменництві", а простодушний і зовсім не схильний до фантазування Максим Максимович.

Неможливо заперечувати здатність Грушницького не тільки до зла (тут він поступається головному герою), а й до скоєння підлого вчинку. Таких вчинків, як згоду на участь в дуелі, коли противнику подається незаряджений пістолет, за Печоріним не значиться. Так що хоча б в одному цьому він відрізняється від Грушницького на краще сторону.

"Княжна Мері ", дійсно, нагадує світську повість, але схожість це виключно зовнішнє, покликаний звернути увагу на разючі невідповідності. Назва перегукується з заголовками світських повістей Володимира Одоєвського "Княжна Мімі" (1834) та "Княжна Зізі" (1837). В "Княжні Мімі "є й інтриги, і фатальна дуель. Але в повісті Володимира Одоєвського головні герої опиняються жертвами світської плітки, яка руйнує щастя закоханих і губить на поєдинку невинного. Печорин ж, хоч і говорить про своє презирство до п'ятигорського світла (до "водяного суспільству"), прийнятий і обертається в цьому суспільстві. Княгиня Ліговська готова дати згоду на шлюб дочки з Печоріним, Мері його по-справжньому любить. Проти героя затівають "змова" Грушницького і драгунський капітан, але він легко перемагає їх підступи. У підсумку, любовному і сімейному щастю Печоріна ніщо не перешкоджає; але таке щастя йому не потрібно. Зрештою, не Печоріна завдає зло світло, а він несе страждання і навіть смерть оточуючих - терзаючи княжну Мері (та й Віру), вбиваючи Грушницького ...

Таке розбіжність сюжету "Княжни Мері" і світських повістей може мати двоякий сенс. По-перше, на тлі світських повістей яскравіше, різкіше видно тіньові, темні сторони характеру героя і його несхожість на персонажів, які страждають на по волі жорстокого і заздрісного суспільства. По-друге, Лермонтов, ймовірно, прагнув показати самотність і трагедію розчарування Печоріна як внутрішнє стан персонажа, а аж ніяк не як наслідок чиїхось злих інтриг. Світське повість часто гостросюжетна. "Княжна Мері", незважаючи на всі сюжетні перипетії, - ні. Читач з передмови до "Журналу Печоріна" знає, що лермонтовського герою судилося прозаїчно-заурядно померти на зворотному шляху з Персії, і тому йому більш цікаві психологічні подробиці, ніж доля Печоріна: адже на дуелі з Грушницького він не загине.

Цілком можливо, що "Фаталіст" був написаний незалежно від задуму "Героя нашого часу" і спочатку не входив до складу роману. Але адже не випадково ж Лермонтов включив цю повість в його текст. Печорин "Княжна Мері" і Печорин "Фаталісти", на мій погляд, розрізняються не настільки сильно, як видається А.М. Марченко. Так, в "Княжні Мері" він без праці проводить час, закоханий у себе молоденьку дівчину і вбиваючи на дуелі колишнього приятеля, а в "Фаталісти" задає собі питання про існування долі і ризикує власним життям в надії знайти на це питання відповідь. Але в "Княжні Мері" у ніч напередодні смертельно небезпечної дуелі він розмірковує про інше, не менш серйозному філософському питанні -- про сенс власного існування.

Отже, наведені А. М. Марченко міркування не доводять пересічності Печоріна, його схожості з Грушницького, але, дійсно, породжують певні сумніви в справедливості традиційного думки про головному герої лермонтовського роману. При уважному читанні в творі виявляються ще деякі свідчення навмисної неоднозначності в авторській характеристиці Печоріна.

Ніким не зрозумілий Печорин, або "Чи не пародія чи он? "

Почнемо з прізвища героя. Ще Бєлінський звернув увагу на схожість прізвищ Печоріна і Онєгіна. Звичайно вибір прізвища Печоріна Лермонтовим тлумачиться так: "Печорин задуманий як пряме заперечення проти Онєгіна - як свого роду апологія або реабілітація "сучасної людини", який страждає не від душевної порожнечі, не від свого "характеру", а від неможливості знайти дійсно застосування своїм могутнім силам, своїм бурхливим пристрастям "(Б.М. Ейхенбаум. "Герой нашого часу"// Б.М. Ейхенбаум. Про прозу. Л., 1969. С. 269; дослідник розвиває думку Д.Д. Благого зі статті "Лермонтов і Пушкін", опублікованій у збірнику "Життя і творчість М.Ю. Лермонтова ", СБ 1, М., 1941). Але можливо й інше тлумачення: Лермонтова важливо вказати на навмисну суперечливість образу Онєгіна, успадковану Печоріним як літературним нащадком пушкінського героя. Ю.Н. Тинянов і Ю.М. Лотман в роботах про "Євгенії Онєгіні" показали цю суперечливість Онєгіна, наділеного Пушкіним взаємовиключними ознаками. Так, на початку першого розділу Онєгін - звичайний молодий дворянин, що належить до столичному світу; ближче до кінця глави це "озлоблений розум", з яким солідарний автор; в сьомому розділі Тетяна задає залишений без відповіді запитання: "Чи не пародія чи він?". Приклади можна продовжити. Отже, не вказує Чи Лермонтов, називаючи свого героя Печоріним, на можливість різних, навіть взаємовиключних тлумачень його образу?

Деякі протиріччя дуже помітні. Фразеологія самого Печоріна малює його романтичним героєм. Приклади - той же порівняння себе з вампірами - персонажем ультраромантіческого твори Полідорі, в основі якого лежить усний розповідь Байрона; підкреслення власного демонізму, уподібнення Печоріним себе пірату, що чекає на безлюдному острові бажаного корабля; саркастичне ставлення до суспільства і сильне почуття переваги над ним. І багато, багато інше. А поруч ... Ось Печорин в повісті "Тамань". Його не тільки відкинула, а й ледь не втопила (сильного, міцного чоловіка!) дівчина. Він не вміє плавати! Адже завдяки Байрону, перепливає Геллеспонт, здатність бути хорошим плавцем зробилася майже правилом хорошого тону. Пушкінський Онєгін, наслідуючи англійському поетові, перепливав сільську річку; творець роману у віршах приписав Євгену власні вчинки: Пушкін перепливав річку, будучи в Михайлівській посиланням. Звичайно, невелика річка - це не протоку між Європою та Азією. Але все-таки ні Онєгін, ні автор "вільного роману" не боялися б потонути в морі недалеко від берега. Наскільки сильно програє Григорій Олександрович у порівнянні з коханим "Ундина" Янко, припливають до неї за неспокійному моря! У "Тамані" справжнім романтичним героєм представлений швидше саме цей "чесний контрабандист ", а не нудьгуючий офіцер, який мандрує" по казенної потреби ".

Печорин багато говорить про свою незалежність. І ось - його приймають за шпигуна! Чи є більше приниження для романтичного персонажа?!

Придивимося до тих думок, які викликають Печорин та обставини його життя у оповідача - "мандрівного офіцера". Прослухавши розповідь Максима Максимович про Печоріна і Беле і викладений штабс-капітаном монолог, в якому Печорин пояснює причини свого розчарування в житті, оповідач реагує так: "Я відповідав, що багато є людей, що говорять те ж саме; що є, ймовірно, і такі, які говорять правду; що, втім, розчарування, як всі моди, почавши з вищих верств суспільства, спустилися до нижчим, які його доношує, і що нині ті, які більше всіх у самому справі нудьгують, намагаються приховати це нещастя, як порок ".

Отже, оповідач відверто сумнівається в глибині і в серйозності печорінской нудьги. Іншими словами, він підозрює Печоріна у "грі в розчарування "- в тому, що сам" герой нашого часу " безапеляційно приписує Грушницького. Щоправда, далі, побачивши Печоріна і ознайомившись з його "Журналом", оповідач вже більше так не відзивається про нього. Проте ж, він ніде і не спростовує ці підозри. Але не виключено, що "мандрівний офіцер" не дуже доброзичливо налаштований по відношенню до Печоріна, оскільки відчуває в ньому в чомусь схожу натуру, так само, як і сам Печорин не може любити Грушницького, вбачаючи в ньому "пародію", "карикатуру" на себе. У такому випадку спокусник Бели може йому здаватися саме такої "пародією". Це лише один з можливих інтерпретацій відносини оповідача до головному героєві - Не безперечна, але цілком можлива.

Взагалі, "мандрівний офіцер" нагадує Печоріна не тільки настороженим ставленням до романтичного позерства. І не тільки тим, що виявляється на Кавказі не по своїй волі (про що говорить уявне звернення до заметілі: "ізгнанніца"). Двічі він виявляє цинічні ставлення до оточуючим, цілком у дусі Печоріна. У перший раз - з приводу історії Печоріна і Бели. У відповідь на слова Максима Максимович: "Так, вони були щасливі!" оповідач зауважує: "Як це нудно, - вигукнув я мимоволі. У самому справі, я очікував трагічної розв'язки, і раптом так несподівано обдурити мої надії! .. "пожвавлюється він, тільки коли чує про вбивство батька Бели. Історія чужих горя і смертей для нього не більш ніж предмет естетичного інтересу і цікавості, причому радують його саме нещастя ближніх. Таке відношення "мандрівного офіцера" до небезпеки ближніх не настільки вже далеко від печорінского "вампіризму".

За приводу смерті головного героя оповідач із завидною відвертістю заявляє: "Нещодавно я дізнався, що Печорин, повертаючись з Персії, помер. Ця звістка мене дуже порадувало: воно давало мені право друкувати ці записки ".

Не випадковий і ще одна риса, що зближує "мандрівного офіцера" з автором "Журналу". Грушницького зауважує про характеристику, яку дає Печорин зовнішності княжни Мері: "Ти говориш про гарненькою жінці, як про англінской коня ". оповідач в свою чергу, говорячи про світлі волоссі і чорних вусах і бровах Печоріна, додає: "ознака породи в людині, так, як чорна грива і чорний хвіст в білому коні ".

Всі ці схожі риси співвідносять Печоріна і оповідача, але зміст цієї співвіднесеності залишається неясним: двійники, духовні близнюки, оригінал і бліда копія? І хто саме "оригінал" і хто "копія"? Або холодний егоїст (Печорин) і доброзичливий і тонко відчуває людина (оповідач) - згадаємо, як тепло відгукується "мандрівний офіцер "про Максима Максимович, який Печоріна, здається, глибоко байдужий.

Печорин співвіднесений не тільки з Грушницького, з "мандрівним офіцером", але і з доктором Вернером, який повною мірою може бути названо двійником головного героя. Як "людина цивілізації", європеєць і російський офіцер, він протиставлений горцям Казбич і Азамату. Але в якийсь момент і йому надаються риси поведінки чеченців: переслідуючи Казбич, "заверещав не гірше за будь чеченця ". У свідомості Азамата і Казбич коня і жінка як би прирівняні: Азамат викрадає сестру для Печоріна в обмін на Казбічева коня Карагеза, Казбич, помсту за викрадення коня, вбиває Белу. Але й у відношенні Печоріна до коня і до жінці є щось спільне (про це йому і говорить з обуренням Грушницького). І в долю Печоріна коні і жінки нерозривно пов'язані. Адже це він сам укладає з Азаматом договір про викрадення Бели в обмін на Карагеза. А переслідуючи виїжджаючих Віру, він заганяє на смерть свого коня: втрата жінки відбувається разом з втратою скакуна.

Таким пробраза, образ Печоріна як би збирає, втягує в себе характеристики, ознаки, властиві іншим персонажам роману. Контрасти між Печоріним і іншими героями постійно і підкреслюються, і стираються, а сам "герой нашого часу "як би вислизає від певних, очевидних читацьких та авторських оцінок. Епізоди за участю Печоріна піддаються одночасно взаємовиключним виясняти. Історія відносин Печоріна і Бели свідчить, що герой дуже швидко розлюбив викрадену дівчину. Але ось вона була смертельно поранена, і Печорин "цілував її бліді губи", - не свідоцтво чи це таящейся в глибині його душі любові до Беле? Він холодно подає руку Максиму Максимович і позіхає при розмові з ним, - і ми, услід за оповідачем (в інших випадках, нагадаю, що виявляють цілком печорінское "бездушність"), готові з обуренням докоряти його в черствості. Але ж з дорогим йому доктором Вернером (який духовно автору "Журналу" незрівнянно ближче, ніж Максим Максимович) Печорин прощається ще куди як холодніше. А от з Грушницького вони обіймаються, хоча один одного і не люблять. Печорин звик приховувати свої щирі почуття, і його поведінка часом разюче суперечить почуттям.

Скачи за Вірою, Печорін відчуває, що "при можливості втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі, дорожче життя, честі, щастя! ". Що це - любов, що спалахнула, усвідомити себе в передчутті неминучої втрати єдино потрібної герою жінки? І невтолима спрага утримати цю жінку своєї влади? І що означають гіркі сльози Печоріна: він плаче через втрату Віри або тому, що гордині його нанесений важкий удар? Його сильні страждання свідчать про любов, але швидке заспокоєння - ні: "Втім, може бути, цьому причиною засмучені нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета і порожній шлунок.

Всі на краще! це нове страждання, говорячи військовим стилем, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати здорово, і потім, ймовірно, якщо б я не проїхався верхи і не був примушений на зворотному шляху пройти п'ятнадцять верст, то і цю ніч сон не заплющив б очей моїх ".

Але чи так швидко насправді прийшов у себе Печорин. Адже ці повні іронії слова можуть приховувати глибокий відчай.

Печорин неординарний і незауряден. Він не "другим Грушницького". Але поетика його образу така, що допускає різні і навіть взаємовиключні інтерпретації і дозволяє виявляти в ньому і романтичну таємницю і глибину, і іронію над романтичними штампами; дозволяє навіть деколи засумніватися в щирості, в ненаігранності його страждань. Таке "співіснування" протилежних тлумачень характерно для лермонтовського творчості в цілому. Зазвичай воно виражається в протилежному осмисленні одних і тих же антитез, контрастів. Так, для Лермонтова зазвичай протиставлення ліричного героя -- виключної особистості "натовпі", світла. Але ось у вірші "І нудно і сумно" ліричний герой говорить про "нікчемності" вже не чиїхось, а своїх власних почуттів, а в "Думі" Лермонтов жест