Микола Гоголь. Досвід духовної біографії

Воропаєв В. А.

Передмова

Гоголь - Один з найбільш аскетичних постатей нашої літератури, єдина, виняткова у своєму роді. Все його життя, подібно до життя ченця, була безперервним подвигом і сходженням до висот духу, але знали про цей бік його особистості тільки найближчі до нього духовні особи і деякі з друзів. У свідомості більшості сучасників Гоголь являв собою класичний тип письменника-сатирика, викривача вад, громадських і людських, блискучого гумориста. Гоголя в іншому його якості, як починав святоотецької традиції в російській літературі, як релігійного мислителя і публіциста і навіть автора молитов, його сучасники не впізнали. За винятком "Вибраних місць з листування з друзями ", виданих зі значними цензурними винятками і більшістю читачів невірно сприйнятих, духовна проза Гоголя за життя його залишалася неопублікованою. Наступні покоління вже змогли частково познайомитися з нею, і до початку ХХ століття щирий вигляд Гоголя був в якійсь мірі відновлений.

Однак виникла інша крайність: релігійно-містична критика на зламі століть (і більше всього відома книга Дмитра Мережковського "Гоголь. Творчість, життя і релігія ". СПб., 1909) - вибудовувала духовний шлях Гоголя за своєю міркою, зображуючи його чи не болючим фанатиком, таким собі містиком із середньовічним свідомістю, одиноким борцем з нечистою силою, а головне - повністю відірваним від Православної Церкви і навіть якимось чином протиставленим їй, від чого образ письменника поставав в абсолютно спотвореному вигляді.

В Надалі питаннями духовної біографії Гоголя займалося майже виключно Російське зарубіжжя, частково вирівняний ухили модерністського підходу, - ми маємо на увазі в першу чергу книги Костянтина Мочульський "Духовний шлях Гоголя "(Париж, 1934) і професора протопресвітера Василя Зіньківського "Н. В. Гоголь" (Париж, 1961). Однак багато тем, наприклад така засаднича, як Гоголь і чернецтво, в них практично не порушені. Це стосується не лише біографічних моментів, але і внутрішньої, ідейного життя письменника.

Довгі роки в силу відомих причин духовно-моральні твори Гоголя не тільки не вивчалися, але були як би вилучені з спадщини письменника. У Повний академічне зібрання творів Гоголя (1937 - 1952) не включені, наприклад, "Роздуми про Божественної Літургії", як не представляють "літературного інтересу". Багато десятиліть радянська школа літературознавства або зовсім залишала осторонь розвиток ідейних шукань Гоголя, або пояснювала їх занадто вузько. Останнім часом поступово долається традиційне протиставлення художніх творів Гоголя його пізнішій публіцистиці, що веде початок від В. Г. Бєлінського. І все ж не можна не визнати, що і сьогодні Гоголь не відкритий як мислитель, а його твори недостатньо вивчені в їх змістовній і світоглядному аспектах.

Нова епоха, що відкрила читачам твори Гоголя останнього періоду його життя, поставила перед дослідниками цілий ряд проблем як текстологічного, так і історико-літературного характеру. Багато десятиліть в архівах Києва, Москви та Санкт-Петербурга незатребуваними зберігалися рукописи Гоголя - зошити його виписок з творів святих отців і богослужбових книг. Ці матеріали (близько двадцяти друкованих аркушів) вперше були видані в девятітомном Зібрання творів Гоголя. Опубліковані тексти показують пізнього Гоголя в новому світлі і в той Водночас примушують переглянути багато традиційні уявлення про духовне образі письменника. Як не раз визнавався Гоголь, твори його самим безпосереднім чином пов'язані з його духовним утворенням.

Один з плідних шляхів осягнення особистості Гоголя - виявлення кола його знайомств. Тривалий час багато фактів біографії письменника залишалися в тіні, по різних причин дослідники не надавали їм належного значення. Перш за все це відноситься до осіб духовного звання, хто стикався з Гоголем в останній період його життя. Через сорок років після смерті Гоголя його біограф зазначав, що "ми ще не тільки більш ніж недостатньо знаємо його життя і майже ще не усвідомили його моральну особистість, але навіть характер його відносин до більш - менш близьким людям залишається мало відомим і майже зовсім не було до цих пір предметом уважного вивчення ".

Сьогодні ми, як і раніше, дуже мало знаємо про найближче оточення Гоголя, особливо в останнє десятиліття його життя. І в першу чергу це стосується таких людей, як граф Олександр Петрович Толстой і протоієрей Матвій Олександрович Костянтинівський. Майже всі писали про них у зв'язку з Гоголем (в тому числі і дореволюційними дослідниками) вимагає перегляду. Їхні стосунки з Гоголем хибно витлумачені частиною за браком відомостей, а частиною, може бути, і навмисно.

Новизна пропонованого нами підходу до біографії та творчості Гоголя полягає перш все в тому, що ми розглядаємо їх крізь призму релігійного світогляду письменника. Гоголь був православним християнином, і його православ'я було не номінальним, а дієвим, - без урахування цього ми мало що зрозуміємо в його життя і творчості. Геній Гоголя до цих пір залишається невідомим у бажаної повнота не тільки широкому читачеві, але й літературознавцям, які при нинішньому стані вітчизняної науки, очевидно, не завжди здатні осмислити долю письменника і його зрілу прозу. Справжнє дослідження - спроба намітити віхи духовної біографії Гоголя, особливо в його зв'язки з російським чернецтво.

Під захистом угодника Божого

19 березня 1809 в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії в родині поміщиків середнього достатку Василя Панасовича й Марії Іванівни Гоголь-Яновських народився син Микола. Три дні потому немовля було хрещений в місцевій Спасо-Преображенської церкви. Мати Гоголя, у якої двоє дітей перед тим померло, ледь з'явившись на світ, дала обітницю перед чудотворним образом святителя Миколая, званим Диканський, якщо буде у неї син, наректи його Миколою, і просила місцевого священика молитися до тих пір, поки його не сповістять про народження дитини і попросять відслужити подячний молебень. Іспрошенний молитвою, новонароджений Микола і був зустрінутий в цьому світі молитвою подяки Богові. За словами сестри письменника, Ольги Василівни Гоголь-головна, брат її любив згадувати, чому назвали його Миколою.

Серед предків Гоголя були люди духовного звання: прадід його по батьківській лінії був священиком, дід закінчив Київську духовну академію, а батько - Полтавську семінарію. Згодом Гоголь відвідував Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, де містилася семінарія.

Сімейні перекази визначили перші поняття і вірування Гоголя. Про історію свого заміжжя Марія Іванівна розповідала: "... видали мене чотирнадцяти років за мого доброго чоловіка, що живе в семи верстах від моїх батьків. Йому вказала мене Цариця Небесна, уві сні будучи йому. Він мене тоді побачив, що не має році, і дізнався, коли ненароком побачив мене в тому ж самому віці, і стежив за мною в усі віки мого дитинства ".

Марія Іванівна відрізнялася побожністю. Після смерті чоловіка навесні 1825 вона до кінця життя носила траур - "з самого грубого, вовняного вироби плаття "- як би за зразком чернечих власяницю, і за свідченням знали її людей була схожа на ігуменю монастиря. У сім'ї за традицією був благочестивий звичай відвідувати, по можливості пішки, святі місця в Охтирці, Будищах, Лубнах, Воронежі, Києві. Але частіше бували на прощу в Диканьці, віддалений від Василівки на тридцять верст.

Відлуння цієї любові до паломництва чути в ранній прозі Гоголя. Так, у нарисі передмови до повісті "Страшна помста" (1831) пасічник Рудий Панько каже: "Що ж, панове, коли ми поїдемо в Київ? грішний я, право, перед Богом: треба, давно б треба з'їздити поклонитися святим місцям. Коли-небудь вже на старість зовсім пора туди: ми з вами, Хома Григорович, зачинився в келію, і ви також, Тарас Іванович! Будемо молитися і ходити по святих печера ".

Восени 1844 року, перебуваючи за кордоном, Гоголь у листі до сестри Єлисаветі просить матінку, якщо трапиться їй бути в Диканьці, "привезти звідти образок Миколи Чудотворця, найменший, який би можна було носити на шиї у вигляді благословення ". А влітку 1845 року, в один з переломних моментів свого життя, Гоголь просить молитов матері про своє одужання. "Прошу вас також, - додає він, - відправити про мене молебень не тільки в нашій церкві, але навіть, якщо можна, і в Диканьці, у церкві Святого Миколая, якого ви завжди так благали про предстательством за мене ".

В Василівці була своя кам'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована в першій половині 1820-х років по обітниці, даному матір'ю Гоголя. У будинку довгий час знаходився великий, оббита залізом скриня, з пророблену в кришці отвором, через яке бабуся Тетяна Семенівна опускала гроші, призначені на пристрій храму. Пізніше Марія Іванівна згадувала: "В селі нашої не було церкви. Свекор наш хотів було купити стару і перевезти в Василівку, але незабаром після того заборонили будувати дерев'яні, і намір то набагато раніше мого заміжжя було залишено ".

Будівництво храму йшло повільно, і в середині 1830-х років облаштування його ще не було завершено (з листа Гоголя до матері від 15 грудня 1834 виявляється, що він на її прохання зайнятий складанням "плану для іконостасу"). У цю церква Микола Васильович після повернення з Єрусалиму подарував ікону Святителя Миколая, вивезену їм з Італії. Біля церкви поховані батьки Гоголя та його близькі родичі. І сам він просив поховати себе на тому ж місці.

З чином Миколи Чудотворця, свого небесного покровителя, Гоголь не розлучався у своїх мандрах. Усюди на шляху йому зустрічалися ікони угодника Божого і залишали слід в його душі. Так, в 1846 році, напередодні Великого посту, він отримав від Надії Миколаївни Шереметєва, тітки поета Федора Тютчева, двосторонній дорожній Іверської образ Божої Матері з написаною на звороті іконою Святителя Миколая. Коли з Риму прийшло повідомлення про отримання, Надія Миколаївна відповідала Гоголю: "Нарешті після настільки довгих мандрівок благословення моє до вас досягло, та Великої угодник Миколай Чудотворець не залишить вас своїм предстательством у Престолу Божого ... ".

В останні роки життя Гоголя в його листуванні не раз виникає образ Святителя Миколая. Так, у зв'язку з майбутнім заміжжям сестри Єлисавети, він писав іншій своїй сестрі в Василівку навесні 1851: "У всьому Божа воля; нічого не відбувається без волі Божої. Так кажуть - одні тому, що в цьому переконані, інші тому, що чують, як то кажуть інші. Бачу і я в нинішньому подію Божу волю. Але всі, проте ж, не знаю, чи праві були ви разом з сестрою, залагодити цю справу в секреті, без попереднього наради з матір'ю або хоч навіть зі мною. Впевненість у розумі своїх вчинків шкодить нам багато навіть і в малих речах, а справа нинішнє дуже важливо ... "І далі Гоголь радить сестрам: "Ідіть пішки тепер же в Диканьку випросити, вимолити у Бога, щоб подружжя це було щасливо. Щоб на всю дорогу на устах ваших була одна молитва ... ".

Саму Єлисавету Гоголь наставляв так: "Молись Богу від усіх сил душі, скільки їх в тебе дістане. Крок твій страшний: він веде тебе або на щастя, або в прірву. Попереду все невідомо, відомо тільки те, що половина нещастя від нас самих. Молись, вирушив пішки до Миколи Чудотворцю, припади до стіп угодника, молі його про предстательством, сама голоси від усіх сил до Христа, Спасителю нашому, щоб подружжя це, задумом без наради з матір'ю, без думки про майбутнє і про всю важливість такого вчинку, було б щасливо ".

До кінця життя Гоголь твердо вірив у заступництво великого угодника Божого, Святителя Миколая, і, буваючи на батьківщині, завжди відвідував Диканьку, прославлену ним у "Вечори на хуторі біля Диканьки", і молився перед чудотворним чином у Свято-Микільської церкви. Про неї згадує і пасічник: "... чи знаєте ви дяка Диканьської церкви, і Хому Григоровича? Ех, голова! Що за історії вмів він відпускати! "Нагадаємо, що три повісті у книзі -" Вечір напередодні Івана Купала "," Пропала грамота "і" Зачароване місце "- розказані саме дяком Диканьської церкви Фомою Григоровичем.

Початок шляху

В сім'ї Гоголь отримав початки віри. У листі до матері від 2 жовтня 1833 з Петербурга, кажучи про виховання молодшої сестри Ольги, він зауважував: "вселив їй правила релігії. Це фундамент усього ". І далі Гоголь згадує один випадок, назавжди залишився в його пам'яті: "Я просив вас розповісти мені про Страшний суд, і ви мені, дитині, так гарно, так зрозуміло, так зворушливо розповіли про ті блага, які чекають людей за добродійне життя, і так разюче, так страшно описали вічні муки грішних, що це потрясло і розбудило в мені всю чутливість. Це заронили і зробило згодом до мені найвищі думки ".

При надходження до Ніжинської гімназії вищих наук у 1821 році дванадцятирічний Гоголь виявив хороші пізнання тільки за Законом Божу, по іншим же предметів виявився підготовленим слабо. Ніжин, як видно, багато в чому визначив характер духовної освіти Гоголя. Законоучитель гімназії протоієрей Павло Волинський, крім викладання катехизму і Священної історії з географією Святої Землі, читав у старших класах своєрідний курс морального богослов'я, знайомлячи вихованців з творами святих отців і вчителів Церкви - Василія Великого, Іоанна Златоуста, Ісаака Сіріна, Амвросія Медіоланського та інших. Історик Олексій Іванович Маркевич, який навчався в Ніжинській гімназії після Гоголя, стверджує: "Єдиний професор, що мав на нього сильний вплив, був богослов ... ".

Примітно, що, крім Гоголя, долі ще двох вихованців гімназії виявилися пов'язаними з Єрусалимом. Віктор Камінський, який закінчив курс через три роки після Гоголя, тричі здійснив паломництво до святих місць і помер в самому Єрусалимі, а Костянтин Базілі - російський генеральний консул в Сирії і Палестині -- супроводжував Гоголя в 1848 році в його подорожі до Святої Землі.

Ко часу перебування Гоголя в гімназії відносяться і його перші літературні спроби. Найбільш значний з них - поема "Ганц Кюхельгартен", надрукована окремим виданням у 1829 році під псевдонімом В. Алов. Після негативних відгуків у пресі Гоголь забрав всі екземпляри з книжкових крамниць і спалив.

Треба сказати, що шкільні товариші Гоголя були невисокої думки про його літературних здібностях, особливо в галузі прози. "У віршах вправляйся, - радили йому, - а прозою не пиши: надто вже нерозумно виходить у тебе. Белетрист з тебе не витанцюється, це зараз видно ". Та й сам Гоголь, здається, схилявся в той час більше до віршів, ніж до прози. "Перші мої досліди, - згадував він багато років по тому в "Авторської сповіді", - перші вправи в творах, до яких я отримав навик в останній час мого перебування в школі, були майже всі в ліричному і серйозному роді. Ні я сам, ні з товаришами мої, вправлятися також разом зі мною в творах, не думали, що мені доведеться бути письменником комічним та сатиричним ... "

Зате у театральних виставах Гоголю як акторові не було рівних. "Всі ми думали тоді, - згадував один з вихованців гімназії Тимофій Пащенко, - що Гоголь надійде на сцену, тому що у нього був величезний талант і всі дані для гри на сцені ... "Особливим успіхом Гоголь користувався в ролі пані Простакової з фонвізінського "Наталка Полтавка". Костянтин Базілі розповідав згодом: "Я бачив цю п'єсу в Москві і в Петербурзі, але зберіг завжди те переконання, що жодній актрисі не вдавалася роль Простакової так добре, як грав цю роль шістнадцятирічний тоді Гоголь ".

Ні літературні заняття, ні сценічні успіхи не остудили теплою віри Гоголя в Бога. Так, його шкільний приятель Василь Любич-Романович згадував, що в церкви він "молитви слухав з увагою, іноді навіть повторював їх співуче, як би служачи сам собі окрему Літургію ... ". Одного разу Гоголь, невдоволений співом, піднявся на клирос і став підспівувати хору, чітко вимовляючи слова молитов. А священик, почувши незнайомий голос, виглянув з вівтаря і, побачивши стороннього, наказав йому піти.

Милосердя, прищеплене Гоголю в сім'ї, було справді християнським і ВПОслідстві лише зміцнювалася в його душі. За розповідями ніжинських однокласників, Гоголь ще у шкільні роки не міг пройти повз жебрака, щоб не подати йому, і якщо нічого було дати, то завжди говорив: "Вибачте". Одного разу йому навіть сталося залишитися в боргу в однієї жебрачки. На її слова: "Подайте Христа ради" він відповів: "вважайте за мною". І наступного разу, коли та звернулася до нього з тим же проханням, він подав їй подвійно, додавши при цьому: "Тут і борг мій ".

Смерть батька, яка відбулася 31 березня 1825, стала одним з найсильніших потрясінь в житті юного Гоголя - йому щойно виповнилося шістнадцять років. Він пише матері з Ніжина лист, у якому гранична відчай ( "Хотів навіть зазіхнути на життя свою ") переходить у глибоку покірність волі Божої: "Я цей удар переніс з твердістю істинного християнина ... Благословляю тебе, священна віра! У тобі тільки я знаходжу джерело втіхи і вгамування своєї прикрості! "

З цих пір визначається одна з головних рис світогляду Гоголя: вже ніколи не залишає його думку про неминучість смерті. Значно пізніше, у листі до матері від січня 1847 року, він так пояснював їй і сестрам причини, що спонукали його надрукувати у "Вибраних місцях із листування з друзями" своє заповіт: "Більше того, що це було необхідно з пояснення самого появи такої книги, це потрібно для того, щоб нагадати багатьом про смерть, про якої рідко хто дбає з живуть ... Якщо б ви справді вона так, як випливає, були наставлені в християнстві, то ви б усі до єдиної знали, що пам'ять смертна - це перша річ, яку людина повинна постійно носити в думках своїх. У Священному Писанні сказано, що той, хто пам'ятає щохвилини кінець свій, ніколи не згрішить ".

Пантелеймон Куліш, перший біограф Гоголя, передає слова, сказані Олександрою Смирнової Сергію Тимофійовичу Аксакову: "У Гоголя було саме те прекрасно, що посеред суєт і неодмінної умови свого життя, тобто своєю художньою діяльності, він зберігав про смерть пам'ять щохвилинну. Часто він читав молитву Василя Великого: "Господи, дай ми сльози розчулення і пам'ять смертну ". Ці сльози розчулення текли з очей його під час урочистого останнього обряду миропомазання ".

Літературна слава

Після переїзду до Петербурга Гоголь поринає в літературне життя, переживає першу невдачі і успіхи. При постійній зовнішньої зайнятості, в ньому проглядає невдоволення суєтою, бажання інший, зібраної і тверезницької життя. У цьому сенсі дуже показові його роздуми в "Петербурзьких записках 1836": "Спокійний і грізний Великий піст. Здається, чути голос:" Стій, християнин; оглянись на життя свою ". На вулицях порожньо. карет немає. В особі перехожого видно роздум. Я люблю тебе, час думи і молитви! .. До чого так швидко летить нічим не замінні наш час? Хто його кличе до себе? Великий піст - Який спокійний, який відокремлений його уривок! "

Справжнім літературним дебютом Гоголя стали "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832), що принесли йому популярність. Схвально відгукнувся про них Пушкін. У листі до літератору Олександру Воєйкова від кінця серпня 1831 він передає епізод, розказаний йому самим Гоголем: "Мені казали, що коли видавець зайшов у друкарню, де друкувалися "Вечори", то складачі стали пирскати і фиркати, затуляючи рот рукою. Фактор пояснив їх веселість, зізнавшись йому, що складачі помирали від сміху, набираючи його книгу ".

Твір автора-сподобалось не тільки складачі, але і Государиня Імператриці. Усі свої книги, починаючи з "Вечорів на хуторі біля Диканьки ", Гоголь підносив членам царського дому і самому Імператору. Це було даниною від чистого серця російського підданого, переконаного монархіста, не змінив свого переконання до кінця життя.

В початку 1835 Гоголь видав збірник "Арабески", куди поряд з художніми творами увійшли наукові (історичного характеру) статті, і "Миргород" (у двох частинах), який з'явився продовженням "Вечорів ..." Бєлінський проголосив Гоголя головою російських поетів. Через рік на сцені був поставлений "Ревізор", який приніс його авторові славу драматичного письменника.

В п'єсі багато хто бачив карикатуру на російське чиновництво, а в драматурга -- бунтівника. За словами Сергія Тимофійовича Аксакова, були люди, які з цих пір зненавиділи Гоголя. Так, граф Федір Толстой (на прізвисько Американець) говорив у багатолюдних зборах, що Гоголь - "ворог Росії і що його слід в кайданах відправити в Сибір ".

Між часом достовірно відомо, що комедія була дозволена до постановки (а отже, і до друку) внаслідок Найвищого дозволу. "Якщо б не високе заступництво Государя, - писав Гоголь Михайлу Щепкіну у квітні 1836 року, - п'єса моя не була б ні за що на сцені, і вже знаходилися люди, порались про заборону її ". Імператор Микола Павлович не тільки сам був присутній на прем'єрі, але і наказав міністрам дивитися "Ревізора". Під час представлення він бив і багато сміявся, а виходячи з ложі, сказав: "Ну, п'єска! Всім дісталося, а мені - більш за всіх!"

Гоголь сподівався зустріти підтримку царя і не помилився. Невдовзі після постановки комедії він відповідав у "Театральному роз'їзді ..." своїм недоброзичливцям: "Великодушне уряд глибше вас прозріла високим розумом мета писав ".

В 1842 вийшов у світ перший том поеми "Мертві душі", задуманої як епос в трьох частинах, обіймає собою "всю Русь" і "всі людство в масі ". У тому ж році видано було і Зібрання творів Гоголя в чотирьох томах (єдине прижиттєве). Тут вперше надруковані нова розширена редакція "Тараса Бульби", а також "Шинель" -- остання з написаних Гоголем повістей. По суті, до тридцяти трьох років Гоголь створив і надрукував практично всі свої художні твори, - як письменник він сформувався майже відразу.

Раннє творчість Гоголя, якщо поглянути на нього з духовної точки зору, відкривається з несподіваною для буденного сприйняття сторони: воно не просто збори веселих оповідань у народному дусі, а й велике релігійне повчання, в якому відбувається боротьба добра зі злом і добро незмінно перемагає, а грішники караються ( "Ніч перед Різдвом", "Сорочинський ярмарок "," Вій "). Ця ж боротьба - але вже в більш витонченої формі, іноді зі злом невидимим, - виявлена і в "петербурзьких повістях "; як пряма захист Православ'я постає вона в" Тарасі Бульбі ".

Самое відомий комедійний твір Гоголя - "Ревізор" - має глибокий морально-дидактичний сенс, роз'яснень автором у "розв'язки Ревізора "(1846):" ... страшний той ревізор, який чекає нас біля дверей труни ". Такий же глибокий підтекст має і головне творіння Гоголя - поема "Мертві душі". На зовнішньому рівні вона являє собою низку сатиричних та побутових характерів і ситуацій, тоді як в остаточному вигляді книга повинна була показати шлях до відродження душі занепалого людини. Духовний сенс задуму розкрито Гоголем в передсмертній запису: "Будьте не мертві, а живі душі. Немає іншої двері, крім зазначеної Ісусом Христом ... "

Якщо брати повчальні сторону ранньої творчості Гоголя, то в ньому є один характерна риса - намір вести людей до Бога шляхом виправлення їх недоліків і суспільні вади - тобто шляхом зовнішніх. Друга половина життя і творчості Гоголя ознаменована спрямованістю до викорінення недоліків у собі самому - і таким чином він йде до більш складного і високого, вступаючи на шлях богословськи виправданою аскетики. "Говорити і писати про вищих почуттях і рухи людини не можна з уяви, - стверджував Гоголь, - Необхідно взяти в собі самому хоча невелику дещицю цього, - словом, потрібно стати кращим ".

Влітку 1840 Гоголь за кордоном пережив рід хвороби, але швидше не тілесної, а душевної. Відчуваючи важкі напади "нервового розладу" і "хворобливої туги" і не сподіваючись на одужання, він навіть написав духовний заповіт. За словами Сергія Тимофійовича Аксакова, Гоголю були "бачення", про які він розповідав дбали про нього в ту пору докторові Миколі Боткіну (брату критика Василя Боткіна). Потім пішло "воскресіння", "чудесне зцілення", і Гоголь увірував, що життя його "потрібна і не буде марна". Йому відкрився новий шлях. "Звідси, - пише Аксаков, - починається постійне прагнення Гоголя до поліпшення в собі духовної людини і переважання релігійного напрямку, досяг згодом, на мою думку, такого високого настрою, який вже несумісно з тілесну оболонку людини ".

Про зміні в поглядах Гоголя говорить у своїх спогадах та Павло Васильович Анненков: "Велику помилку зробить той, хто змішаємо Гоголя останнього періоду для того, який починав тоді життя в Петербурзі, і надумає додавати до молодому Гоголю моральні риси, вироблені набагато пізніше, вже тоді, як відбувся важливий переворот у його існування ". Початок "останнього періоду" Гоголя Анненков відносить до того часу, коли вони разом жили в Римі: "Влітку 1841 року, коли я зустрів Гоголя, він стояв на рубежі нового напряму, належачи двох різних світів ".

Судження Анненкова про різкість здійснили "перевороту" навряд чи справедливо: в 1840-і роки духовна спрямованість Гоголя тільки позначилася ясніше і придбала конкретні життєві форми. Один з його друзів, Михайло Максимович, відомий вчений, що зустрівся з ним після трирічної перерви в Києві у серпні 1835 року, згадував, що Гоголь вже тоді вразив його своєю глибокою релігійної налаштованостю. "Не можна було не помітити зміни в його промовах і настрої духу, - розповідав він, маючи на увазі прогулянки Гоголя за старим Києву, - він кожного разу повертався несподівано поважним і навіть задумливим ... Я думаю, що саме того літа почався в ньому крутий поворот у думках - під враженням давньоруської святині Києва, який у малоросіян ХVII століття називався Руським Єрусалимом ".

Сам Гоголь завжди підкреслював цілісність і незмінність свого шляху і внутрішнього світу. В "Авторської сповіді" він писав, відповідаючи на закиди критиків, стверджували, що в "Вибраних місцях із листування з друзями" він зрадив своєму призначенню і вторгся в далекі йому межі: "Я не спокушали з свого шляху. Я йшов тією дорогою ... - І я прийшов до Того, Хто є джерело життя ". У статті" Кілька слів про біографію Гоголя "Сергій Тимофійович Аксаков авторитетно свідчить: "Та не подумають, що Гоголь мінявся у своїх переконаннях, навпаки, з юнацьких років він залишався ним вірний. Але Гоголь ішов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, суворіше; високе значення мети письменника ясніше і суд над самим собою суворіше ".

У Гоголя поступово виробляються аскетичні устремління і все ясніше вимальовується християнський - чернечий - ідеал. Ще в квітні 1840 він писав Миколі Білозерському, чернігівському поміщика, з яким був знайомий з ніжинської епохи: "Я ж тепер більше годжуся для монастиря, ніж для життя світської ". А в лютому 1842 визнавався поетові Миколі Язикову: "Я відчуваю, що розірвалися останні узи, що зв'язували мене зі світлом. Мені потрібно усамітнення, рішуче усамітнення ... Я не народжений для хвилювань і відчуваю з кожним днем і часом, що немає вище спадку на світі, як звання ченця ".

Ці слова можуть служити відповіддю на питання, поставлене Гоголем три роки по тому в назві статті "Чий спадок в землі вище", що увійшла до книги "Вибрані місця з листування з друзями".

На дорогах Європи

В початку червня 1842 року, відразу після виходу з друку першого тому "Мертвих душ ", Гоголь їде за кордон - і там у його житті починає переважати аскетичне настрій. Григорій Павлович Галаган, багатий український поміщик, згодом засновник Колегії Павла Галагана - одного з найкращих навчальних закладів Південної Росії, що жив в ту пору в Римі, згадував: "Гоголь здався мені вже тоді дуже побожним. Один раз збиралися в російську церкву всі російські на всеношну. Я бачив, що і Гоголь увійшов, але потім втратив його з увазі і думав, що він пішов. Трохи раніше кінця служби я вийшов у передню, тому що в церкві було дуже душно, і там у напівтемряві зауважив Гоголя, що стоїть в кутку за стільцем на колінах і з поникнуть головою. При відомих молитвах він бив поклони ".

Гоголь приймається за систематичне читання книг духовного змісту, надаючи переважну увагу святоотецької літературі. Його листи першої половини 1840-х років наповнені проханнями про надсилання книг з богослов'я, історії Церкви, російською старовини. Друзі та знайомі шлють йому творення святих отців, видаються Московської Духовної академією, твори святителя Тихона Задонського, святителя Димитрія Ростовського, єпископа Харківського Інокентія (відомого проповідника і духовного письменника), номери журналу "Християнське Читання". Надіслані Миколою Язиковим "Добротолюбіє" (збори аскетичних писань церковнослов'янською мовою) стало для Гоголя однією з найбільш насущних книг. Не обходить він і західного богослов'я, читаючи, зокрема, Жака Боссюе і Хому Аквінського, а також традиційно приписувану Хомі Кемпійського книгу "Про наслідуванні Ісуса Христу ".

В "Авторської сповіді" Гоголь писав про цю епоху свого життя: "Я залишив на час усе сучасне, я звернув увагу на узнанье тих вічних законів, якими рухається людина і людство взагалі. Книги законодавців, душеведцев і спостерігачів за природою людини стали моїм читанням. Все, де тільки виражалося пізнання людей і душі людини, від сповіді світської людини до сповіді анахорета і пустельника, мене цікавило, і на цій дорозі, непомітно, майже сам не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що в Ньому ключ до душі людини ..."

Взимку 1843/44 року в Ніцці, живучи у своїх друзів Вієльгорський, Гоголь робить виписки в особливу зошит з творів святих отців і вчителів Церкви, користуючись в основному академічним журналом "Християнське Читання" за 1842. Цей рукопис дійшла до нас у двох копіях, що зберігаються нині в Національній науковій бібліотеці Академії наук України. Крім стародавніх батьків - Іоанна Златоуста, Василя Великого, Єфрема Сиріна, Григорія Нісського, Іоанна Дамаскіна, Кирила Олександрійського та інших - у цьому збірнику містяться також уривки з творів сучасних Гоголю духовних письменників: святителя Філарета, митрополита Московського і Коломенського, Задонського затворника Георгія, єпископа Костромського і Галицького Володимира (Алявдіна), єпископа Полтавського Гедеона (Вишневського), протоієрея Стефана Сабініна.

Такого ж роду, але меншого обсягу збірка власноручний і частково повторює перший зберігається в Російській державній бібліотеці в Москві. З виписками з нього Гоголь знайомив Олександру Йосипівну Смирнову, також яка жила в ту пору в Ніцці. "Після обіду, - згадує вона, - Микола Васильович витягав зошит і читав уривки з отців Церкви ". Гоголь намагався і своїх світських друзів привчити до непразна проводити час.

Тоді ж у Гоголя з'являється потреба глибше увійти в молитовний досвід Церкви. У листі до Сергія Тимофійовича Аксакова з Рима від 18 березня (н. ст.) 1843 року він просить надіслати йому "молитовник самий довгий, де б знаходилися майже всі молитви, писані отцями Церкви, пустельника і мучениками ". Результатом цієї духовної спраги з'явилася товстий зошит (близько ста аркушів) переписаних Гоголем із службових Міней церковних пісень і канонів (нині зберігається в рукописному відділі Пушкінського Будинку).

Ці виписки Гоголь робив не тільки для духовного самоосвіти, а й для передбачуваних письменницьких цілей. У статті "У чому ж нарешті істота російської поезії і в чому її особливість "він, зокрема, зауважував:" Ще таємниця для багатьох цей незвичайний ліризм - рожденье верховної тверезості розуму, - Який виходить від наших церковних пісень і канонів ... "

Таємниця цього ліризму була відкрита Гоголю і відома не з чуток, а з особистого досвіду. Як випливає зі змісту зошити, він уважно прочитав Мінеї за півроку - з вересня по лютий - і зробив витримки на кожен день.

Такий метод читання Гоголя - з виписками - можна назвати "келійні", - їм традиційно користувалися, наприклад, багато ченців. Його зміст - з'ясування складних, не піддаються точному розумінню з першого разу духовних питань. До того ж, переїжджаючи з місця на місце, Гоголь не міг возити з собою багато книг і мав при собі лише свою компактну похідну бібліотеку - рукописні збірники.

Як бачимо, Гоголь не обмежився виписками з святих отців, - працював і з богослужбовими текстами. Православне богослужіння містить в собі?? всі богослов'я. Гоголь, здається, відкрив це для себе раніше більшості, - таким чином він припадав духом до самого авторитетного джерела знання.

Збережені зошити свідчать про те, що Гоголю добре відома була християнська книжність. Судячи з усього, він шукав шляхів до того, щоб стати духовним письменником у власному розумінні цього слова. Духовна, церковна література по формі має ряд відмінностей від світської літератури, хоча між цими видами словесності є деякі загальні прийоми, в тому числі і художні. Але духовна творчість має строго певну мету, спрямовану до пояснення сенсу життя по християнським віровченням. Таку творчість грунтується на Святому Письмі і має певні ознаки. Письменник, який взявся вирішувати питання потаємної життя "внутрішньої людини", сам повинен бути православним християнином, він повинен мати благословення на свою працю від архієрея або священика. Він зобов'язаний також грунтовно знати попередню традицію церковної літератури, а вона корінням сягає у Святе Євангеліє - джерело духовного слова, різко відрізняється за своєю спрямованістю від основи, породила художню літературу в усьому розмаїтті її проявів. Нарешті, для церковного письменника необхідна жива віра в Промисел Божий, у те, що у Всесвіті все здійснюється по незбагненного задумом її Творця.

В своєму пізній творчості Гоголь наблизився саме до такого розуміння цілей літератури. У Ніцці він написав для своїх друзів два духовно-моральних твори, якими вони повинні були керуватися у повсякденному житті, -- "Правило житія у світі" та "Про тих душевних розташуваннях і недоліки наших, які виробляють в нас збентеження і заважають нам перебувати в спокійному стані ". Покинувши Ніццу в березні 1844 року, Гоголь нагадує графині Луїзі Карлівни Вієльгорський, звертаючись одночасно до всієї сім'ї: "Ви дали мені слово у будь-яку гірку і важку хвилину, помолившись всередині себе, сильно і щиро взятися за читання тих правил, які я вам залишив, уважно вникаючи в зміст будь-якого слова, тому що будь-яке слово багатозначно і багато чого не можна розуміти раптом. Чи ви виконали цю обіцянку? Не нехтуйте ніяк цими правилами, вони все минули з душевного досвіду, підтверджені святими прикладами, і тому прийміть їх як веління Самого Бога ".

Цю спробу духовного повчання можна уявити собі як підступ до "Вибрані місця з листування з друзями" - у цих "правила" містяться багато ідей майбутньої книги. Тут Гоголь відкрив новий для себе жанр, близький до традиції святоотецької літератури.

Суть творчого розвитку Гоголя полягає в тому, що від суто мистецьких творів, де літургійна, церковна тема була як би в підтексті, він переходить до неї безпосередньо в "Роздумах про Божественну Літургії ", творах, подібних" до Правила житія у світі " (власне духовна проза), і в публіцистиці "Вибраних місць з листування з друзями ". До нових жанрів пізнього творчості Гоголя