"Слова" Серапіона Володимирського
Кириллин В. М.
В
історії Стародавньої Русі монголо-татарська навала 1237-1240 рр.. і наступне
за ним ярмо хоч і позначилися в цілому паралізуюче на світовідчутті російської
суспільства, сильно загальмувавши нормальний хід його розвитку, але разом з тим
пробудили самосвідомість окремих російських людей до осмислення всього, що сталося
і того, що їм ще треба було пережити. Перш за все, це стосувалося небагатьох
продовжували в той час, не дивлячись ні на що, нелегкий, але богоугодний праця
"списателя". І одним із найславетніших імен тієї епохи, пронесена для
нас крізь століття руськими книжниками, є ім'я Серапіона, єпископа
володимирського.
До
жаль, про це церковного діяча та чудовому майстра слова відомо
дуже мало. Літописи XV ст. зберегли лише два повідомлення про нього. Так, наприклад, в
"Московському літописному зводі" під 1274 говориться, що "того
ж літа Прийди ис Києва митрополит Кирил і приведе з собою архімандрита
печерьскаго Серапіона, і постави його єпископом Володимер, Суждалю і Новугороду
Нижньому ", а вже зі статті за 1275 випливає, що цього року він
"преставився ... покладений ж бисть в церкві Святої Богородиця під
Владимер ". Таким чином, до свого переїзду в Північно-східну Русь і
архіпастирського присвяти Серапіон духовно окормляє братію Києво-Печерського
монастиря - приблизно чверть століття, починаючи з 1249 р., на думку
дослідників. Але насельником цієї обителі, він, поза сумнівом, став набагато раніше.
Ймовірно, як новопосвячені володимирського єпископа Серапіон
брав участь в роботі знаменитого церковного Собору 1274 р., яка була
спрямована на подолання цілого ряду недоліків у церковному побуті і
позацерковних життя духовенства і мирян. Результати такої, як відомо, були
зафіксовані "Правилом Кирила, митрополита русского". Згідно
з цим документом, отці собору, піклуючись про моральний стан суспільства,
разом з тим констатували його небувало тяжке становище в умовах
залежність Золотій Орді. Нашестя монголо-татар вони оцінювали як покарання
Боже за гріховне життя всіх чад російської церкви, а у зв'язку з цим настійно
зверталися до духовенства з закликом не залишати свою паству без Учительного
піклування. Треба думати, єпископ Серапіон дуже серйозно сприйняв рішення
собору (можливо, як їх співавтор), бо його не всі мови, що приписуються йому
давньоруськими книжниками, просто з ними перегукуються по тексту. По крайней
мірі, в продовження свого недовгого архіпастирського служіння він виклав
народу не одне повчання, та й у роки свого монастирського буття, поза сумнівом,
знайшов великий досвід вчителювання.
Здається,
за своє життя Серапіон створив чимало літературних творів церковного
призначення. Не без причини же літописець відзначив його вченість: "бе же
навчати зело у божественному писанні ". Однак за зберігся корпусу
давньоруських книг відомо тільки п'ять його "Слов", або
"Повчань". Невеликий за обсягом, всі вони були досить значущі для
грамотніков Стародавньої Русі, бо останні нерідко переписували їх як твори,
складені нібито авторитетнішими візантійськими риторами класичного
періоду в історії церковного красномовства, тобто що жили ще в IV-V ст.
Чотири
повчання Серапіона, надписані його ім'ям, містяться в досить давньої
рукописи кінця XIV ст., а саме в збірці "Золота чепь".
Перша
мова - "Слово преподобнаго батька нашого Серапіона" (початок:
"Слишасте, братіє, самого Господа, що мовив в Євангелії: І в остання
літа буде ознаки на сонці, і для місяця, і в зірках, і труси з місцем, і гладі ...
"). Цей текст зустрічається і в інших давньоруських рукописних
збірниках. Наприклад, у деяких списках "Ізмарагд" він переписаний з
іншою назвою і як псевдоепіграфіческое твір, - з іншого атрибуцією:
"Слово святого Іоанна Златоустаго про казнех Божих і про ратех". Друга
мова - "Повчання преподобного Серапіона" (початок: "Багато печаль
в серці своєму віжю вас ради, чада, понеже ніяк ж віжю ви пременішася від справ
неподібних ... "). Це повчання зустрічається, крім того, в популярних на
Русі гомілетіческіх збірниках, іменувалися "Златоуста". У
останніх воно завжди було приурочено до вівторка 1-го тижня посту, але має функцію
було іншим заголовком і атрибутувати іншого автора: "Повчання Івана
Златоустаго, та престани від гріх наших ". Третя мова -" Слово
святого преподобнаго Сирапіон "(початок:" Почюдім, братіє,
людинолюбство Бога нашого! Како ни приводить до себе? ... "). Дане
твір так само зустрічається в інших рукописах, і знову ж таки з іншим
назвою та атрибуцією: "Слово святого Єфрема про страти божих і про
ратех ". Четверта мова -" Повчання преподобнаго Серапіона "
(початок: "Мал час порадовахся про вас, чада, бачачи вашю любов і послух до
нашої худості ... "). Що ж до п'ятого мови, то вона відома поки що
за єдиним списком, який міститься в так званому "Паісіевском
збірнику "кінця XV ст.:" Слово блаженаго Серапіона маловір'я про "
(початок: "Горе многу імам в серці від вас, чада. Ніякої ж не пременіте
від злоби ...").
Дослідники
висловлювали різні думки щодо часу написання цих літературних
пам'ятників. Однак що містяться в них відгомін реальних історичних подій
(і, відповідно, хронологічні прикмети) дуже невиразні й загальні. Виразно
можна стверджувати лише, що всі мови з'явилися в результаті роздуми їх автора
щодо спіткала Руську землю біди і що звернені вони були не до вузького
колу слухачів (наприклад, до братії монастиря), а до самої широкої аудиторії,
до всіх чадам російської церкви. Відповідно, вони взаємозалежні тематично,
як окремі частини єдиного циклу, і, швидше за все, були вимовлені під час
недовгого архіерейства Серапіона, хоча не виключено, що в якихось варіантах
вони говорилося оратором і раніше.
В
науковій літературі зазвичай відзначають, що головною темою всіх зазначених творів є
тяжке становище Русі в умовах наступила залежності від Золотої Орди. Це
так і не так. Серапіон, дійсно, намагається зрозуміти сам і потім пояснити
людям сенс того, що сталося. Згідно концепції володимирського собору і так
званої "теорії страт Божих" проповідник надає виключно
релігійне значення навалі іновірних та інших лих, що відбулися на
Русі в його час: саме так карається невиконання Господніх заповідей,
міжусобна лайка, маловір'я. На переконання Серапіона, здолати русичам
спіткала їх біду та уникнути подібного нещастя в майбутнє можна лише через
преобореніе ними гріха в самих себе і в тому, як ними будуються
суспільно-побутові відносини. Ось що, на мій погляд, є головною темою
речей проповідника: про біди він говорить хоча і досить емоційно, але загально,
лише як про слідство кричущою аморальності в житті Русі і як про знаки ще
більш тяжкого покарання. Головною ж темою для нього є гнітюче духовне
стан народу. Про нього, перш за все, хвороб розум і скаржиться серце
Серапіона, його детально, виразно і з гірким почуттям він описує. За
суті, мови Серапіона суть викриття суспільних і приватних пороків,
інвектива на властиву чадам церкви Христової, у силу їх релігійної
черствість і скудоти, профанацію християнського віровчення і християнської етики.
Більше
тісному тематико-змістовної взаємозв'язком відрізняються перші три слова - як
емоційно зростаючі варіації виконання одних і тих же мотивів. При цьому
самим історично конкретним є першою "Слово". І ймовірно, його
що дійшов до нас текст є результат власної переробки ритором своєї
ранньої мови, сказаній колись під враженням тільки що, що сталося. У
цьому зверненні до пастви Серапіон говорить як священноначальнік і разом з тим
як одна з числа багатьох. Приводом для роздумів служить йому якийсь, ніби
реально що стався, природний катаклізм: "Нині ж землі трясенье своїм
очима відехом: земля, від початку міцно і неподвіжіма, велінням Божим нині
рухається, гріх нашими коливається, безаконья нашого носити не може ".
Можливо, тут мова йде про землетрус (якщо взагалі це не метафора),
яке згадується літописами у статті під 1230 В усякому разі, так
виходить за внутрішнім змістом логіки оратора, бо далі він трактує згадується
їм подію як містичне ознаку ще більш страшної біди: "Бог
нині землею трясе і коливає, - безаконья гріхи многія від землі отрясті хощет,
яко лествіе від дерева ". Що ж люди? - замислюється ритор. А люди явили
повна байдужість до цього передвістя. І ось, їх спіткали гірші потрясіння, --
навала чужинців: "Ми ж Єдинак НЕ покаяхомся, Донде же приде на
ни мову немилість. Попустівшу Богу і землю нашу пусту створшу, і гради наша
пленіша, і церкви святої разоріша, батька і брата нашу ізбіша, матері наші й
сестри в наругу биша ". Не виключено, що тут мається на увазі
нищівної нашестя Батия на Русь у 1237 р. Проте Серапіон пророкує ще
великі біди, якщо не дивлячись на це людьми не буде принесено покаяння і вони не
спонукати до морального виправлення: "Аще відступимо нечистими і
немилостиві судів, аще пременімся кріваго резоімьства (сріблолюбства) і всякого
крадених, татби, розбою, лихослів'я, лже, наклепів, клятви і наклеп, інших
справ сотоніних, - аще цих пременімся, добре веде (знаю): яко благая пріімут ни
не тільки в сій століття, в майбутній! "Але, констатувавши залежність умов
реальної дійсності від духовного стану людини і, очевидно,
сприймаючи життя земну лише як пріуготовленіе до життя по смерті, проповідник
все ж більше стурбований тим, що трапиться з опікуваних їм чадами не тут, на
землі, а там, перед обличчям Судді, коли вони повинні будуть дати остання відповідь.
Тому він наполягає на тому, що і позбавлення від тягаря земного буття і майбутнє
спасіння в прийдешньому столітті вони зможуть забезпечити собі лише через послух
заповідям Божим: "Аще бо поиде в волі Господні, всім розрадою потішить ни
Бог Небесний, акьі сини, помилує ни, печаль земну відбереться від нас, вихід Мир!
подасть нам на ону життя, иде же радості і веселощів бесконечнаго натішимось з
добре угожьшімі Бога ". Однак проповідника гнітить гірка печаль через
повної безрезультатності його навчальним зусиль: "Многа ж дієсловах, брати
і чада, але віжю: мало сприймають, пременяются покаранням (повчанням) нашим;
мнозі ж не слухають собі, акьі Безсмертний, дрімають. Боюся, щоб не збила про них
слово, сказане від Господа: "Аще не Бих глаголив їм, гріха не биша мали!
Нині ж ізвета (прощення) не імут (отримають) про грес своєму "(Ів. 15: 20)".
Завершує Серапіон свою промову нагадуванням, що його умовляння суть лише від Бога
передається дар і пастві слід не тільки прийняти його, а й досягти успіху в
своєму намаганні виправитися, щоб примножити цей талант і знайти все-таки
себе "у славі Отця свого з пресвятим Духом".
Друге
повчання також присвячено викриттю пастви за гріховність і спонуканню її до
моральним змін. "Багато печаль в серці своєму віжю вас ради,
чада, понеже ніяк ж віжю ви пременішася від справ неподібних. Чи не тако сумувати
мати, Бачачи чада своя боляща, яко же аз, грішний отець вашь, бачачи ви боляща
безаконнимі дели. Багаторазово дієсловах ви, хоча отставіті від вас злиі звичаї --
Ніяких же пременівшася віжю ви. Аще хто від вас разбоінік, розбою не відстане,
аще хто краде - татби не позбутися, аще хто ненависть на одного імати - ворогуючи
НЕ почіваеть, аще хто образить і в'схватаеть грабуючи - не насититися, аще хто
резоімець-рез емля не зламається! "Риторичні питання до пастви, до самого
собі поєднуються тут із закликами до тим, хто чує, з вигуками, що виражають
страх за майбутнє народу, з наріканнями щодо безуспішності власного
учительства: "Чого не пріведохом на ся? Какія кари від Бога не в'спріяхом?
Чи не полонений чи бисть земля наша? Чи не взяти чи биша гради наші? Чи не незабаром чи
падоша Отці і брати наша трупи на землі? Чи не ведены чи биша дружини і чада наша
в полон? Чи не поневолення бихом оставшеі міськком сі роботою від чужинця? Се уже
до 40 років наближає ловлення і мука, і дане тяжькия на ни НЕ престанут, гладі,
морова живіт наших, і досхочу хліба свого із'есті не можемо, і в'здиханіе наше
і пе-Чаль сушать кости наша. Хто ж ни цього доведе? Наше безаконье і наші
грес, наше неслушанье, наше непокаянье. Молю ви, браття, кождо вас: внідіте в
помисли ваша, ви побачите Людського сердечнима очима справи ваша, - в'зненавідьте їх і відчинять
я, до покаяння прітецете. Гнів Божий зламається ... "І це цілком можливо. У
підтвердження своїх слів Серапіон згадує про пророка Йони, який, з волі
Божої, передрік мешканцям Содому і Гоморри загибель їхнього граду. І вони, я побоявся, негайно
ж "пременішася від гріх своїх, і кождо з дороги його злаго, і потребіша
безаконья своя покаянням, постом, молитвою і плачем ", і так знайшли
порятунок: Господь "милість до жебраків пусти". Серапіон знову і знову
закликає своїх співвітчизників до покаяння. І при цьому він нагадує про
особливої відповідальності грішників перед лицем суду Божого: "мнозі бо межи
вами Богу істіньно работають, але на цім світі так само зі грешьнік від Бога стратили
суть, та найсвітліших від Господа вінець сподобяться! Грешьніком ж болше мука,
яко праведниці стратили биша за їх безаконье ". Безсумнівно, таким прийомом
сильного психологічного впливу проповідник вказує на подвійну
відповідальність грішників: за власні провини і за невинні страждання
людей праведного життя.
Найбільш
яскравим емоційно і за силою переконаності представляється третя
"Слово" Серапіона. У ньому ритор з чудовою виразністю
розвиває тему довготерпіння Божого: "Почюдім, братіє, людинолюбство Бога
нашого! Како ни призводить до себе, кимі чи словес не покарані нас, кимі чи
заборону не заборонить нам? Ми ж ніяк ж до нього обратіхомся! Бачивши наша
безаконья умножівшася, побачивши ни заповіді його отверг'ша, багато чудо показав,
багато страху пущаше, багато раби своїми учаше! І нічім ж унше
показахомься! "І знову Серапіон описує нещастя, що спіткали росіян
людей з волі Господа: "Тоді наведе на ни мову немилість, мова лют,
мову, не щадяще краси Уни, немочі старець, младості детій. Двігнухом бо на ся
гнів Бога нашого ... Зруйновано божественьния церкви; опоганені биша позичай
священна, і чесні хрести, і святі книги; потоптана биша свята місця.
Святи-ки мечю під ядь биша; плоті преподобних мних птахам на харчі переможених
биша; кров і батько і брати нашея, аки вода многа, землю напій. Князів наших і
воєвод фортеця іщезе; хоробрих наша, страху напол'ньшеся, бежаша; множайша ж
брати й чада наша в полон ведення сталося. Граді мнозі спорожніли суть; села наша
лядіною поростоша; і велічство наше зміряв; краса наша погибе; багатство
наше онімів в користь бисть; труд наш поганий наследоваша; земля наша
іноплеменіком в надбання бисть; в наругу бихом живуть вскрай земля нашея;
в посмех бихом ворогом нашим, бо сведохом собе, акьі дощ з небеси, гнів
Господній ... ".
Після
проникливих цих рядків дуже дивно читати твердження одного з
сучасних дослідників (В. В. Мілько), що в текстах Серапіона немає
"співпереживання мучить від народу цих загарбників" і що в них
слід вбачати відсутність патріотизму і "апологетичні
ставлення "до загарбників! Цікава, до речі, і ієрархія
цінностей, яку демонструє тут проповідник. Спочатку він висловлює жаль про
знищення всього, що пов'язано з богослужінням, потім про церковному народі, потім
про князів і воїнство, нарешті, про матеріальні блага. Так що його ціннісні пріоритети
очевидні: спочатку сфера духовного життя, потім люди, то є всі чада Церкви
взагалі з їх приватними садибами, потім вже влада і лише в останню чергу
гроші. І, відповідно, більш за все при цьому Серапіон сумує за
моральної черствості народу (причому не знімаючи вини і з самого себе), бо,
незважаючи на явне покарання Боже, гріх тільки зростає в Руській землі:
"І нині беспрестані стратили есми, не обратіхомся до Господа, може покаяхомся
про безаконііх наших, не отступіхом злих звичай наших, не оцестіхомся калу
греховнаго! Забихом страти страшния всю землю нашу! Мале оставше, велице
діється! Тим же не престают зла мучаше ні! Завести оумножілася, злість преможе
ни, величання в'знесе розум наш, ненависть на одного вселися в серця наша,
неситовство маєтки поневолив ни: не дасть милувати ни, не дасть милувати сиріт, не
дасть знати человечьскаго естьства, - але, акьі звірина жадаю наситітіся плоть,
тако і ми жадана і не престани, аби всіх погубити, а гірці то маєток і
криваве до собе пограбіті. Звірина едше насишаются, ми ж наситітіся не можемо:
того добивше, іншого бажаємо! "Що ж може врятувати людей? - задається
питанням Серапіон. І відповідь його однозначна, - тільки виконання найголовнішою
заповіді Божої: "Пом'яніть чесно написано в божественних книг ... еже любити
один одного, еже милість любити до вся-кому людині, еже любити ближнього
свого аки і собі! Еже тіло чисто зблюсті, а не осквернили буде страва, аще чи
оскверніші, то очисти покаянням е! Еже НЕ високомисліті, ні вздаті зла противу
злу! Нічого ж тако ненавидить Господь Бог наш, бо злапамятіва людини! Како
речемь "Отче наш, прости нам гріхи наша", а самі не ставляюще? У ню ж
бо міру міряєте, відміряє ви ся ".
Здавалося
б, представлена Серапіон в перших трьох словах картина морального
стану російського суспільства, вельми неприваблива. Однак навряд чи її слід
вважати точним відбитком реальної дійсності. Звичайно ж, проповідник,
свідомо згущую фарби, перш за все, підкоряючись прагненню будь-що ні
стало психологічно впливати на душі людей, та так, щоб неодмінно
перетворюючого добитися результату. Але разом з тим він, поза сумнівом, слідував
давньої літературної традиції. Адже вказані їм суспільні вади завжди
були предметом викривань в учительниє творіннях отців церкви. Так що Серапіон
лише відтворював загальні для гомілетики місця та теми. Втім, життя
християнського суспільства, які оглядаються з точки зору благовістя Божого, крізь
призму Євангелія, повинна була здаватися суворим послідовникам Христа мало
змінюється по суті. Відповідно, викривальна тіпологічность проповідей
цілком відображала стійку тіпологічность здавна властивих природі
людини пороків. Так що в цьому відношенні Серапіон не сказав нічого нового.
Однак слід зазначити, що, викриваючи аморальність своїх співвітчизників
як найголовнішу причину що прийшло на Русь Божого покарання, він, перш за все,
виділяє гріхи соціального характеру: "резоімьство",
"крадених", "татбу", "розбій",
"наклепів", "клятви", "наклеп", "ненависть на
друг "," неситовство маєтку ". В цьому відношенні проповідник,
безсумнівно, виступав як істинний служитель церкви Христової і вже зовсім не як
людина зовсім позбавлена патріотичних почуттів, на чому наполягає згаданий
вище дослідник.
Четверте
і п'ятого повчання Серапіона загалом продовжують вже порушену їм тематику, а
саме роздуми про гріховність людей, про участь Бога в долях людства
за допомогою попередження і відплати заради його порятунку, про небажання духовного
стада виправлятися всупереч пастирським повчанням і закликів, про різні
лиха аж до знаходження цих країв як покарання Господньому.
Однак
в викривальному плані четверта і п'ята мови більш конкретні. У них проповідник
виступає, зокрема, проти забобонних забобонів і "поганьськая"
звичаїв, поширених у народному житті. Так, він викриває віру людей у
"чари" і разом з тим звичай випробовувати волхвів водою або
вогнем щоб позбавитися від різних негараздів, - посухи, псування врожаю, падежу
худоби, хвороб людей, які вони нібито викликали, або ж викопувати з могил
утоплеників і удавленніков, нібито також здатних насилати на землю негоду і
неврожай. Але на цей раз Серапіон, викриваючи подібні повір'я і звичаї, вдається
до їдкої іронії: "Від яких книг або від ких писань се слишасте, яко
волхвованіемь гладі бувають на землі і паки волхвованіемь жита умножаються? Те
Навіть оце вірите, то чого пожігаете я (волхвів)? Молитеся і читає я, дари і
принесете їм - ать строяться світ, дощ пущають, тепло приводять, землі плодити
Велю! "Проповідник нагадує, що саме Бог" будувати своє створіння,
яко же хощет ", і саме він насилає покарання людям за гріхи. Що ж
Щодо чаклунів, то їм дають силу над людьми і худобою біси, а останні, в
свою чергу, можуть впливати на людей тільки з попущенію Божу, і те
лише на тих, хто їх боїться.
Таким
чином, і від влади бісів, і від влади чарівників людей захищає тільки тверда
віра в Бога. У зв'язку з цим і задля зміцнення віри Серапіон знову закликає
паству до відмови від злих справ. Чудово, що для напоумлення своїх чад
проповідник знову-таки застосовує сильні прийоми. У четвертому слові він,
визнаючи свої немочі, прямо прагне викликати співчуття у своїх чад по
відношенню до себе, прагне звернути їх на співучасників свого служіння:
"Віжю ви бо великою любов'ю поточна до церкви і стояща з говеньемь; тим
ж, аще би ми потужно коегождо вас наполніті серце і утробу розуму божественаго!
Але не утружюся наказа ви і настави-додаючи, навчаючи. Образа бо ми немала належить,
аще ви тако житті не отримаєте і Божого світла не побачите, не може бо пастух'
потішать, бачачи овці від вовка расхищені, то како аз втішити, аще кому вас
удееть злий волк' дьявол'? "А в п'ятій слові, щоб все ж таки напоумити свою
паству, Серапіон приводить в приклад битующій серед язичників (але ж саме язичницькі
забобони він тільки що викривав!) природний моральний принцип
самозбереження, яким вони керуються у своєму суспільстві: "Поганий бо,
закону Божого не ведуча, не вбивають єдиновірних своїх, ні ограбляють, ні Обадія,
ні поклеплют, ні вкрадуть, не запряться чужого; всяк' поганий брата свого не
продасть, але, кого в них спіткає біда, то іскупять його і на промислі дадуть
йому; а знайдена в торгу проявляють, а ми творимо поверни, в ім'я Боже хрещення
есми і, заповіді його слишаще, завжди неправди есми виконання і заздрості,
неміло-сердитий; брати свою ограбляем', убіваем', в погань продаем'; Обадія,
заздрістю, аще би потужно, Снел один одного ... ".
Зауважу
до речі, що навряд чи правильно даний пасаж інтерпретувати в
промонголотатарском сенсі, як це робить вищезгаданий критик Серапіона, і,
відповідно, вбачати в ньому "звеличення ворогів та загарбників
рідної землі ". По-перше, ні з чого абсолютно не випливає, що терміном
"погані" у цьому пасажі позначені саме монголи. По-друге, треба
все-таки враховувати викривальний контекст четвертого і п'ятого слів щодо
язичницьких звичаїв випробовувати чаклунів водою або вогнем. Про подібні традиціях
серед монголів або підпорядкованих їм татар нічого не відомо. По-третє, у
Володимиро-Суздальської Русі часу єпископа Серапіона було ще досить
балто-фіно-угорських племен, не освічених християнством, та й у слов'янських
поселеннях, оскільки християнізація східних слов'ян у цілому не була
насильницькою, залишалося ще чимало язичників. І саме в цьому середовищі побутували
вказані звичаї. Отже, уявлення про святителя Серапіон як про
апологети "ворога лютого і Немилостивого" - це, якщо не випадкове
недомисел, то очевидна тенденційна натяжка!
Отже,
все "Слова" складені за правилами дидактичного красномовства, то
є є навчальним проповідями. Відповідно, вони невеликі за обсягом,
НЕ вигадливі стилістично і доступні змістовно. З усього видно, що їх автор
апелюючи до розумів людей, закликаючи їх задуматися, впливав, перш за все, на
їхні почуття. Для цього йому потрібні були яскраві образи і сильні вирази,
сповідальна щирість звернення до слухачів, напружена емоційність і
експресивність, прямо скандують ритмічність інтонації, але разом з тим
змістовна ясність та переконливість, а не вишукані та витончені
побудови богословської думки. Тим не менше, всі мови проповідника містять
біблійний контекст. Так чи інакше, але ритор обов'язково вдавався до допомоги
Священного Писання, повірять показовими біблійними прикладами або ж
цитатами хід власного роздуми. Однак на відміну від гомілетіческого
мистецтва своїх великих попередників, зокрема митрополита Іларіона та
Кирила Туровського, Серапіон як оратор і художник слова був куди більш
стриманий, конкретний і, відповідно, доступний повсякденної свідомості пастви.
Особистісний початок, простота і дидактичність його проповідей, а також їх
формальні особливості куди більше зближують його з іншим проповідником київського
періоду, з Феодосієм Печерським, який у своїх проповідях теж вирішував
конкретні життєві питання, не вдаючись до богословських і естетичним
вишукувань.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/
