Слов'янське православне відродження

Кириллин В. М.

Є всі підстави пов'язувати початок "московської епохи" давньоруської літератури з епохою Київської - часом першого пробудження російської літературної творчості не тільки як віхи безперервного і ідеолого-стилістично єдиного процесу, але і як явище ренесансного характеру щодо старої традиції. Це явище було зумовлено збільшеним культурним значенням Москви, живилося місцевими традиціями (Новгорода, Пскова, Твері, Смоленська, Рязані) і відображало формування російської нації в умовах зростання Московського держави.

Землі колишнього Київського держави до кінця XV ст. частково належать Золотій Орді, а частково - Литовського князівства. Так що в силу відсутності політичного єдності тут гальмується і розвиток літератури. Москва опиняється на перехрестя гео-політичних інтересів цих двох держав як оплот Православ'я і свободи російського народу. Це значення Москви особливо чітко визначається в контексті життя всього слов'янського світу. У 1385 р. утворився Польсько-Литовська спілка на чолі з великим князем Литовським і Польським королем Владиславом Ягайлом, політика якого була орієнтована на створення великої слов'янської імперії, що тягнеться від кордонів німецького світу на всі землі православного слов'янства - Slavia Orthodoxa - під омофором католицької Церкви. Разом з тим під тиском турків, з одного боку, і венеційсько-генуезької, а також південно-слов'янської експансії, з іншого боку, все більш і більш слабнет і применшується Візантійська імперія. Відродилися у кінці XII - початку XIII ст. на короткий термін Болгарське і Сербська православні царства до XV ст. знову втрачають свою незалежність і стають провінціями Оттоманської імперії. Незважаючи на те, що до кінця XIV ст. російські беруть перші відкриті військові перемоги над татарськими завойовниками (битва на р.. Воже у 1378 р. і Куликівська битва 1380 р.), вони все ще залишаються в залежності від Золотої Орди. Таким чином, православний світ в цілому під натиском ісламу і католицизму переживає кризу. Але саме в цих умовах культура Slavia Orthodoxa знаходить у собі сили для духовного піднесення, епіцентром якого поступово стає Північно-Східна і Північно-Західна Русь на чолі з Москвою. Це відродження виражається у творчій діяльності російських людей, внутрішньо зверненої до часу великих досягнень східного християнства, виражається в чернечому укладення, в храмоздательстве, іконопису, літературі. Російська культура харчується в цей час з різних джерел. Її витоки можна знайти і в що пішла Київської Русі, і в Болгарії Х ст., І у Візантії, і в православному слов'янство Литовсько-Польського князівства, і в державно-церковному відродженні слов'ян на Балканах.

З кінця XIV і аж до початку XVI ст. життя руських земель характеризується низкою великих рухів: боротьбою русичів з татарами, їх протистоянням Литві та католицизму, поширенням єретичних і реформаторських релігійних течій. У всіх цих рухах провідну і визначальну роль, безумовно, грала Москва. Разом з тим під натиском азіатських суперників слабнуть золотоординські хани, терпить повний провал східна політика Риму та Ягеллонів, втрачає церковний авторитет і потім зникає з лиця землі Візантія, спостерігається концентрація культурних сил у Москві та зростання церковно-державного авторитету Москви.

Саме ці рухи сприяли загальному відродженню духовної діяльності на Русі в формі православно-слов'янського патріотизму, який, перш за все, відбився на книжково-літературної діяльності російських грамотніков. Останні знову через південнослов'янське літературне посередництво звертаються до Кирило-Мефодіевсокой літературної традиції і до святоотецької спадщини. З цією зверненість прийнято пов'язувати так зване "друге південнослов'янське вплив". При це дуже важливо відзначити, що на відміну від "першого", яке було обмежено перенесенням слов'яно-балканської культури в Київську Русь, це "друга" вплив в результаті отримав загальне для культури Slavia Orthodoxa значення.

Таким чином, "другий південнослов'янське вплив" не слід кваліфікувати як простий перенесення болгаро-сербських літературних ідеалів і стилістичних прийомів в лабораторію російських письменників., Швидше за все, воно є загальне дозрівання церковнослов'янської літератури, яке здійснилося на Русі як рефлекс відродження, пережитого колись у лоні болгарської Церкви напередодні турецького завоювання. Важко сказати, якою мірою мало місце наслідування російських письменників болгарським ідеалам, а в який - навпаки. В кінці XIV -- на початку XV ст. книжники південнослов'янського походження застосовують свої теорії для трактування саме місцевих росіян тим, і разом з тим навряд чи можна стверджувати, що російські книжники, реалізуючи своє натхнення стосовно до росіян подій, були знайомі з південнослов `янськими теоріями. Якимось чином відбувалося взаємодія і злиття, що призвело до поширення на Русі порівняно нової літературної манери. При цьому найбільш яскравими представниками останньої є саме російські автори.

Якщо літературна традиція східних слов'ян у XIV ст. видається майже перерваної, то на Балканах, завдяки впливу болгарської Церкви, ситуація виглядає зовсім інакше. Історичні завдання виявилися нібито розділеними між Руссю і Болгарією: із часу розквіту кирило-Мефодіївської школи і до початку другого тисячоліття слов'янський книжна мова розвивається в християнському державі; потім Болгарія перетворилася на провінцію Візантії, яка заважала слов'янського богослужіння і, відповідно, книжності, але місце Болгарії тут же перейшло до Києва, і в освітньої діяльності київських князів - аж до Володимира Мономаха - відродилися діяння болгарських царів-просвітителів Бориса і Симеона, однак на час ослаблення Київської Русі та її знищення монголо-татарським нашестям, Болгарія знову набула церковно-політичну незалежність і авторитет, і до середини XIV ст. це друге Болгарське царство, переживши коливання між Римом і Візантією, досягає своєї найвищої стабільності, а його столиця Тирново стає найбільшим культурним центром православного слов'янства на чолі з болгарським патріархом Євфимія (1375-1393).

Головне напрямок розвитку болгарської літератури XIV ст. характеризують як Предвозрожденіе, не тільки тотожне західноєвропейському Ренесансу, а й відрізняється від нього. Перш за все, болгарське Предвозрожденіе протікало не в світському, як у Західній Європі, а релігійному руслі і було орієнтоване на позбавлення церковно-релігійної ритуальності через її власну перебудову від рутини і схоластики. В основі цього напряму лежало вчення ісихастів.

Практика "Ісіхій" (тобто "мовчання", "безмовність") не була новою і перш за невідомою. Вона сходила до життя східних монахів-пустельників. Проте у Візантії XIV століття поняття про "Ісіхій" сповнилося новим змістом. Цьому, як відомо, у чому сприяли святі Григорій Синаїт та Григорій Палама (1296-1359). Прихильникам ісихазму протистояли варлааміти - послідовники більше раціоналістичного вчення, розробленого Варлаамом калабрійськими (1290-1348). Однак між двома навчаннями була важлива не стільки різниця, скільки гострота ідейного протистояння. Остання врешті-решт спричинило кілька церковних соборів у Константинополі (1341, 1347, 1351). У підсумку варлаамітство була зраджена анафемі, а вчення Григорія Палами зведено в релігійний догмат і сам він на дев'ятий рік після смерті був канонізований церквою (1368).

Варлаамітство за формою своєї виглядало більш світським, гуманістичним, наближеним до ренесансної проблеми людської особистості. Але по суті і варлаамітство, і паламітство були двома сторонами однієї медалі. Якщо варлааміти цінували Аристотеля і античну спадщину, то паламіти виступили прихильниками ідей неоплатонізму. І ті й інші благоговійно ставилися до грецької мови. Загальним об'єктом у них в остаточному підсумку була людська особистість, хоча до останньої вони рухалися з різних відправних точок.

В Болгарію ісихазм проник через Константинополь, Афон і ряд візантійських монастирів. Його розповсюджувачами в країні були пустинножітель Роміл Відінська, патріарх Феодосій Тирновськой і учень останнього Євтимій Тирновськой (близько 1330-1401 рр..). Своєрідний чином ісихазм поламав у болгарській літературі. Це вчення ставило за мету вдосконалення людської особистості, підняття морального і духовного життя на якісно новий щабель. Тиша служило ісихастів засобом досягнення концентрованого стану духу. Тільки в такому стані, згідно з їх вченням, можна було наблизитися до глибинного сенсу речей і явищ. Іншим принциповим положенням ісихастів була ідея про нествореним "Фаворського світла", побачене учнями Спасителя під час його Преображення на горі Фавор, згідно з якою при досягнення вищого ступеня духовної досконалості людина здатна побачити цей самий Фаворський світло, і його відблиски можуть упасти на нього.

Таким чином, зовні мовчанням у ісихастів як би суперечило слову. Але це тільки здається протиріччя. Адже мовчання зовсім не виключало слово, а готував його. Слово ісихастів розумілося як "святая святих", вимовити його чи тим більше зафіксувати письмово слід було тільки після духовного очищення і отримання внутрішньої досконалості. Назвати річ словом для ісихастів означало надати їй сутність, відгадати яку не можна без осягнення "нематеріального" сенсу речового. Одне-єдине слово не в змозі передати всю глибину цього сенсу, але останній можливо відобразити словесним "покручені", синонімічними повторами однокорінних слів, грою різних словесних граней.

Ісихазм був ніби весь витканий з протиріч. Необхідність розкріпачення людського духу химерно поєднувалася в ньому з жорсткою регламентацією духовного життя. Мовчання, тиша настала несподівано сполучалося з "очищеним" словом, многоглаголаніем і "плетінням словес". Ідеал відлюдництва й відчуженості від земного життя вживався в ісихазм з підвищеної духовної та соціальною активністю.

З цими та іншими суперечливими сторонами болгарського ісихазму значною мірою було пов'язане виникнення так званої Тирновськой книжкової школи. Вона оформилася в останній чверті XIV століття і зуміла створити свої традиції, які не обірвалися і після османського завоювання країни.

Найбільш помітною фігурою в літературі епохи Другого Болгарського царства по праву вважається патріарх Євтимій Тирновськой, духовне становлення якого було пов'язано з низкою болгарських, візантійських і афонських монастирів. Користуючись підтримкою болгарського царя Івана Шишмана, він розпочав грандіозне "виправлення книг "у Болгарії. Як відомо, Болгарська церква повинна була в черговий раз обгрунтувати у своєму прагненні до незалежності від грецької Церкви право літургійного використання мови, не освяченого традицією. Адже у Візантії, як і давнину, побоювалися, що використання православної слов'янської Церквою Священних текстів на "варварському" мовою сприяє поширенню "помилок", тобто єресей (а єретичні руху, дійсно, завжди знаходили благодатний грунт серед балканських слов'ян). Звідси основним об'єктом реформи Євфимія стали, перш за все, літургійні тексти. Ревізію таких він здійснював з метою усунення двозначних значень тих чи інших фрагментів і заради створення твердої перешкоди для виникнення єресей. "Непохитна сила догми "повинна була досягатися за допомогою проникнення в суть кожного слова євангельських і святоотецьких текстів. І цю суть слід було чітко позначити лексично, орфографічно і синтаксично. Якщо слово мало кілька значень, то в кожному конкретному випадку його вживання слід було суворо визначити потрібну установку за допомогою особливого правопису. Для цього вводилися наголосу та знаки за зразком грецької абетки, встановлювалися непорушні правила використання носових голосних, "ера" і "еря", створювалася нова слов'янська богословська термінологія, яка часто являла собою безпосередні кальки з грецької мови.

Про критеріях Евфіміевской реформи не збереглося прямих відомостей, але загальні її підстави стають зрозумілими по працях Костянтина Костенечского, одного з самих значних представників "Тирновськой школи", створеним вже після падіння Другого Болгарського царства у Сербії за князя Стефана Лазарович. З них можна вивести, що Евфіміевская мовна реформа мала дві головні цілі: по-перше, створити єдині норми для виправлення книг, по-друге, надати церковнослов'янської мови як "Священному" чистоту, близьку до чистоти грецької. У своєму трактаті про орфографію, написаної для сербів, Костянтин Костенечскій виклав теорію генеалогічного розвитку Священних мов. По ній церковнослов'янська мова є породженням грецького і староєврейського, відповідно, "матері" і "батька". Однак малася на увазі, очевидно, не про фізичне генеалогія, а духовна, оскільки мова цінний поза матеріально відчутної структури, як пряме знаряддя Божественного Одкровення. У світлі ісіхастской доктрини мовне вираження - не тільки форма, але справжня духовна субстанція. Хто каже "Бог", той має справу не просто з символом Божества, але з самим Божеством. Таємниця слова ідентифікується з таємницею душі, і тому лист є діяльність духовна. Постачальники точність є релігійної істинністю, і стиль вербального вираження відповідає містичного дозріванню того, хто жадає "Ісіхій".

Реформа Євфимія володіла рядом достоїнств. Серед них у першу чергу можна згадати прагнення до створення уніфікованої норми літературно-книжної мови, виникнення численних перекладацьких і кнігопісних центрів, посилення уваги до каліграфії і мистецтва художнього оформлення книги. Але поряд з ними вона мала і негативні сторони. По суті справи, "виправлення" було своєрідним поверненням до "класичного" правопису часів Кирила і Мефодія. Мова літературних перекладів мучив безліччю буквалізмом, запозичених з грецької. Нові перекладні тексти були важкими для розуміння, бо в результаті реформи збільшилася дистанція між літературно-книжковим і живою розмовною мовою. Посилилася і церковна цензура: робота скрипторій контролювалася "оком недреманним" патріарха, і в цей період в Болгарії майже не переводяться пам'ятки світської, нецерковних літератури.

Напрямок, в якому Євтимій і його сподвижники вели виправлення літургійних текстів і встановлювали нові мовні норми, було консервативним. Місцевий церковнослов'янська мову, у тому числі і в письмовій практиці, відбивав у XIV ст. еволюцію, яка передувала нової фази розвитку, яка визначається сучасною наукою як "среднеболгарская". Тирновськой реформатори засудили цю тенденцію і спробували відновити споконвічно давньослов'янське структуру. Оскільки, на їхню переконання, мова не міг бути плодом імпровізації (і особливо не міг ним бути церковнослов'янська через сакральної його функції), остільки граматичні та орфографічні норми повинні забезпечувати найбільшу відповідність Божественної формі, в яку Провидіння спочатку надала слова Євангелія, переведені першими слов'янськими апостолами.

Крім безпосередньо релігійних цілей Тирновськой мовний консерватизм сприяв подальшому збереженню життєвості церковнослов'янської мови у всім ареалі Slavia Orthodoxa. Коли Тирново підкорився Оттоманської імперії, ті ж "антідіалектние" критерії змогли перекочувати до Сербії і кілька пізніше на Русь. Однак оновлення слов'янської церковної літератури в кінці XIV -- на початку XV ст. отримало значний імпульс не стільки навіть у відношенні граматичної, синтаксичної та орфографічної точності, скільки в плані стилістики. Крім редагування літургійних текстів, Євтимій Тирновськой і його послідовники розвивали агіографічні і панегіричні жанри літературної творчості. Розповідаючи про життя святого, чи вихваляючи якусь видатну особистість, письменники болгарської школи створили зразки надзвичайно вишуканого стилю, прагне виділити всі відтінки, музикальність, алюзії, що криються в словах і словосполученнях. Все це породилонову (хоча й живиться більш древнім візантійським історичним досвідом) літературну техніку, згодом названу стилем "плетіння словес".

При здійсненні реформи відбулося органічне засвоєння деяких тенденцій попередньої літературної епохи. Від XIII ст. письменники Тирновськой книжкової школи запозичили такі риси, як патріотизм і особлива увага до історизму. У той же самий час у болгарське літературний розвиток ними було привнесено багато нового. Ця новизна не полягала в одному тільки стилі "плетіння словес ", свого роду" метафрастіке "- тобто наборі літературних прийомів, розроблених візантійським ритором Симеоном Метафраста. Вживання цього стилю була не самоціллю, а сприяло проникненню у світ "внутрішнього" людини. Звідси, крім прагнення до словесної орнаментальності, в цьому стилі має місце тенденція до підвищеної схвильованості й емоційності. І остання полягає не просто в наявності риторичних питань, вигуків авторських або неприхованого письменницького подиву. Вона виражається також в загострене інтерес до живої природи. Важливою рисою стилю Тирновськой книжкової школи був і автобіографізмі. Емансипація людської особистості поступово руйнувала типове для Середньовіччя правило авторської анонімності. А книжники починають позначати свої імена при створенні власних творів і робити себе їх активними персонажами. Тому стиль Тирновськой книжкової школи не зводився до лінгвопоетіческому явищу "плетіння словес "- це особливий" експресивно-емоційний "стиль, втілив у собі ряд нових віянь епохи.

Цей стиль як мистецтво слова, покликане одухотворяє мова, був надзвичайно швидко сприйнятий російськими письменниками і вже в кінці XIV - початку XV ст. досяг на Русі свого найвищого досконалості. Один з перших носіїв так званого "друга південнослов'янського впливу" - болгарин Кипріан (помер у 1406 р.) - знайшов притулок на Русі.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/