А. С. Пушкин в життя І. А. Гончарова

Мельник В. І.

В 1887 р., в 50-у річницю від дня фатальний загибелі А.С. Пушкіна, І.А. Гончаров писав великому князю Костянтину Костянтиновичу Романову: "Майже всі письменники нової школи, Лермонтов, Гоголь, Тургенєв, Майков, Фет, Полонський, між іншим, і всі ми, йшли і йдемо по прокладеному Пушкіним шляху, слідуємо за ним і не звертаємо в бік, бо це є єдиний торне, закінчений класичний шлях мистецтва і художньої творчості ".

Відомо, що Гончаров напам'ять знав практично всього Пушкіна, безперестанку цитуючи його у своїх листах, статтях, нарисах, романах. Це неодноразово відзначали сучасники письменника. Відомий юрист Анатолій Федорович Коні, давній знайомий романіста, писав, що Гончаров "обожнював Пушкіним і знав напам'ять не тільки безліч його віршів, але й видатні місця його прози ".

Автор "Обломова" безперестанку цитує свого літературного кумира. Так, наприклад, у листі від 29 червня 1857 до Ю.Д. Єфремової він вигукує: "А хотілося б сказати ще одне заповітне, останнє сказання ... ". У листі до графу П.А. Валуєву від 6 червня 1877 р. він пише: "Світло не карає помилок, але таємниці вимагає для них "- ось світська заповідь моралі, виражена Пушкіним ". Цікаво свідоцтво відомої російської актриси Марії Гаврилівни Савіної про пушкінському вечорі, який відбувся у Петербурзі в 1875 р.: "Під враженням поганого читання на Пушкінському вечорі він (І.А. Гончаров - В.М.) прочитав "Сцену біля Фонтану", Марину ... Все, що я знала напам'ять з віршів, я повинна була читати на його прохання ". З листа до В.П. Гаєвського від 19 листопада 1875 стає зрозуміло, що Гончаров разом з М.Г. Савіної повинен був брати участь у читаннях п'єси "Борис Годунов", можливо, в ролі Самозванця. Треба сказати, що читав Гончаров чудово.

Пушкін являв собою для Гончарова не тільки поетичний, але й особистісний, людський феномен. Природно, що Гончаров знав, як і багато його сучасники, не лише творчість, але і біографію Пушкіна, - причому досить докладно; в листі до В.П. Авенаріус, який видав у 1888 р. книгу "Юнацькі роки Пушкіна ", романіст зауважив:" ... Я все знаю, що написано в книзі, тому що вивчав Пушкіна і всі подробиці і дрібниці його життя ... "

Гончаров пояснює в листі до Великому Князю Костянтину Костянтиновичу Романову (К.Р.) від 27 червня 1887 р., навіщо необхідно таке уважне вивчення біографії: "Мене дуже радує, що Ви вивчили Пушкіна, не тільки з його особовий, а й з зворотньої сторони. Дізнавшись подробиці її приватного, інтимного життя, можна розгадувати ясніше мотиви його творів.

Я дуже радий, що принесена мною Вам книга про нього послужила Вам маленької доріжкою до цього капітального та плідного вивчення нашого вічного зразка і наставника в поезії ... "

З листи до К.Р. від січня 1884 ми дізнаємося про те, як уважно вдивлявся Гончаров у творчу лабораторію Пушкіна. Він навчав молодого поета: "І в Пушкіна "Бахчисарайський фонтан" і "Кавказький полонений" зовсім були не першими: їм повинні були передувати багато, багато дитячі кроки, які він, звичайно, кинув. Не можна ж відразу в перший раз сісти та написати "Руслана й Людмилу" або "Кавказького бранця". До цих перших творів вела, звичайно, довга підготовча дорога - з працею, розчаруваннями, муками подолання техніки і. т. д. ".

Для Гончарова немає більш високої похвали, ніж порівняння (хоча б і віддалене) з Пушкіним. Так, у листі до датському перекладачеві П.Б. Ганзену від 7 червня 1878 надзвичайно висока оцінка драм А.К. Толстого "Смерть Івана Грозного" і "Цар Федір Іоаннович" виражається в те, що ці драми можна, за думку письменника, поставити біля "Бориса Годунова" Пушкина.

Говорячи про своє перше знайомство з творчістю Пушкіна, Гончаров завжди вказував на той естетичний фон, який відтіняв значення цього знайомства. У листі до Л.А. Полонському від 20 травня 1880 романіст згадував: "... У справі поезії мені і моїм одноліткам, 15-16 - річним юнакам, доводилося харчуватися Державіним, Дмитрієвим, Озеровим, навіть Хераскова, якого в школі видавали теж за поета. І раптом Пушкін! Я дізнався його с "Онєгіна", який виходив тоді періодично, окремими главами. Боже мій! Яке світло, яка чарівна даль відкрилася раптом і які правди - і поезії, і взагалі життя, притому сучасної, - Хлинули з цього джерела, і з яким блиском, в яких звуках! Яка школа вишуканості, смаку, для вразливої натури! "

Сам Гончаров відносить знайомство з поезією Пушкіна до досить пізнього періоду - до 1827-1828 рр.. Можна думати, що Гончаров не звернув уваги на пушкінський збірник віршів, що вийшов в 1826 р., хоча в цей час він уже перебував у Москві і, крім того, - "читав все, що потрапляло під руку, і писав сам невпинно ". Гончаров прочитав відразу зрілого Пушкіна, минаючи його ранні досліди, розкидані в журналах, його лірику - і це, зрозуміло, теж наклало свій відбиток на перший захоплене сприйняття пушкінського творчості, різко протиставленого Гончаровим всьому допушкінскому в російській літературі.

Приблизно в цей же час Гончаров вперше особисто побачив Пушкіна. У 1880 р. під час прогулянки по Ризького узмор'я романіст розповів своєму близькому знайомому юристу А.Ф. Коні про цю зустріч: "Пушкіна я бачив вперше ... в Москві в церкви Нікітського монастиря. Я тільки що починав вчитуватися в нього і дивився на нього більше з цікавістю, ніж з іншим почуттям ".

В 1832 відбулася друга зустріч з Пушкіним, якого Гончаров тепер сприймав вже зовсім інакше. Він до цього часу значився вже студентом Московського університету за "словесного" факультету. Очевидно, Гончаров вже усвідомлював своє письменницьке покликання, тому що в шістнадцятому номері "Телескоп" за 1832 з'являється перший його твір: переклад 2-й і 3-й голів з п'ятої книги роману Е. Сю "Атар-Гюль". Починаючи з 1831 Гончаров слухає лекції таких професорів, як С.П. Шевирьов, Н.І. Надеждін, І.І. Давидов, М.Т. Каченовський. Цікаво, що їх лекції, як вносять щось нове в рутинні уявлення, - майбутній письменник поєднує в своїй свідомості з тим впливом, який чинила на все російське суспільство поезія Пушкіна: "Лекції ці були добре не роблять для слухачів за новини, сміливості ідей, мови - вони зближували науку і мистецтво з життям, поламали, рутину, прогнали схоластику і освіжили уми слухачів - внесли здоровий критичний погляд на літературу. Крім того, виробляли й інше моральне вплив, ставлячи ідеали добра, правди, краси, вдосконалення, прогресу і. т. д. Все це збігалося з виникає і в тодішній сучасній літературі життям, внесених, після застою, Пушкіним і його плеядою ... ". У своїх університетських спогадах Гончаров досить докладно оповідає про відвідини Пушкіним 27 Вересень 1832 лекцій Давидова з історії російської літератури: "Коли він увійшов з Уваровим, для мене точно сонце осяяло всю аудиторію: я в той час був в чаду чарівності від його поезії; я харчувався нею, як молоком матері; вірш його приводив мене в тремтіння захоплення. На мене, як доброчинний дощ, падали строфи його творів ( "Євгенія Онєгіна", "Полтави" та ін.) Його генію я і всі тогочасні юнаки, що захоплюються поезію, зобов'язані безпосереднім впливом на наше естетичне освіту. Перед тим одного разу я бачив його в церкви, у Служби Божої - і не спускав з нього очей. Риси його обличчя врізалися у мене в пам'яті. І раптом цей геній, ця слава і гордість Росії - переді мною в п'яти кроки! Я не вірив очам ".

Далі Гончаров описує суперечку, що виникла між Пушкіним і Каченовський: "... Пушкін палко відстоював достовірність давньоруського епосу (очевидно, мова йшла про "Слові о полку Ігоревім" - В.М.), а Каченовський втикали в нього свій нещадний аналітичний ніж "(VII, 208).

В Цього разу Гончаров уважно розглянув зовнішність свого кумира: "Краще за все, як на мене, нагадує його гравюра Уткіна з портрета Кіпренського. У всіх інших копіях у нього очі зроблені занадто відкритими, майже опуклими, ніс видатний - це невірно. У нього була невелика особа і прекрасна, пропорційна особі голова, з негустими, кучерявим волоссям "(VII, 208). Гончаров відзначає "задумливу глибину" і "шляхетність" в очах, "стриманість світського, виховано людини" (VII, 208).

В спогадах "В університеті" Гончаров згадує "літературний антагонізм "між істориком Михайлом Трохимович Каченовський і Пушкіним, при цьому він особливо підкреслює, що цей антагонізм - "відомий". Це свідчить про те, що майбутній письменник, сидячи в університетській аудиторії і слухаючи таких вчених, як М.Т. Каченовський, М.М. Надеждін, бачив в останніх не тільки звичайних професорів, а й літераторів, які мали безпосереднє відношення до Пушкіну. Враховуючи, що Гончаров буквально обожнював автора "Євгенія Онєгіна ", можна здогадуватися про ступінь його інтересу до особистості і думкам Каченовський або Надєждіна.

Важко сказати, якою мірою був відомий "антагонізм" Пушкіна і Каченовський студенту Гончарову. Адже конфлікт почався ще у 1820-му році після опублікування у "Віснику Європи" Каченовський статті А.Г. Глаголєва про "Руслані і Людмилі". У статті поема Пушкіна уподібнювалась мужику "в сіряком, постолах", який увійшов в московське благородне збори.

В Надалі в "Віснику Європи" знаходили собі місце й інші неблагожелательние відгуків про Пушкіна. Пушкін присвятив Каченовський цілу низку епіграм: "Хавроніос! Лайливець закосніли ... "(1820), де Каченовський названий" нерозумним невігласом ", "Живий, живий курилка!" (1825), в якій Пушкін назвав свого опонента "сухим, нудним, грубим" і "заздрістю размученним", "Словесність російська хвора" (1825), "Мисливець до журнальної бійки "(1825)," Літературні вісті "," Журналі ображений жорстоко "(1825) та ін

Інтерес спогадів Гончарова полягає в тому, що супротивники, які вели давню, більш ніж десятирічну, літературну полеміку, вперше особисто зустрілися в студентському аудиторії Московського університету. Навряд чи це була не єдина їхня зустріч, на якій довелося бути присутнім Гончарову.

В 1834 письменник закінчує курс в Московському університеті і з кінця 1834 по Квітень 1835 служить секретарем у канцелярії губернатора в Симбірську.

Двадцятидворічний Гончаров прибув до Симбірська влітку 1834 р., тобто менш ніж через рік після перебування тут Пушкіна. Про поїздку Пушкіна в Оренбург для написання історії пугачовського бунту і про дні, проведені поетом у Симбірську Гончаров, безсумнівно, знав. Головним джерелом відомостей для нього мав бути симбірський губернатор Олександр Михайлович Загряжська, далекий родич Пушкіна. У його Симбірськом будинку Пушкін з'явився 9 вересня 1833 Поета вже чекало в будинку губернатора лист від дружини Наталії Миколаївни. Виконуючи прохання літератора Володимира Федоровича Одоєвського, Пушкін дізнався про успішному результаті справи вітчима Одоєвського П.Д. Сеченева. Саме Загряжська допомагав Пушкіну організувати його поїздку в село Язиково, вотчину поета Н.М. Язикова. Пушкін провів у будинку губернатора кілька днів. Загряжська подарував йому карту Катеринославської губернії 1821 р., на якій Пушкін написав: "Карта, що належала імператору Олександру Павловичу. Отримана в Симбірську від А.М. Загряжська 14 вересня 1833 ".

Можливо, що за обідами в будинку губернатора Пушкін говорив про мету своєї подорожі, про життєві справи. Адже між далекими родичами були приятельські відносини. Відомо, що вони підтримувалися і пізніше, коли Загряжська перебралися до Петербурга. Більш того, молодший брат Пушкіна Лев Сергійович одружився на дочці Загряжська.

В своїх спогадах "На батьківщині" Гончаров відзначає тягу Загряжська до розповідями про відомих людей: "Деякі з його оповідань так і просилися під перо. Якби я міг передбачити, що коли-небудь буду писати для друку, я вніс би деякі оповідання в пам'ятну книжечку ... Особливо цікаві в нього виходили характеристики деяких відомих, гучних особистостей, з якими він був в добрих відносинах особистих або службових ". Немає сумніву, що серед цих відомих, гучних особистостей Пушкін представляв для Гончарова найбільший інтерес, і він не міг не запитати губернатора про перебування поета в Симбірську.

В спогадах "На батьківщині" (1887) Гончаров часто цитує Пушкіна і, більше того, явно зображує Загряжська у світлі образу пушкінського Онєгіна: він наполегливо проводить через увесь нарис цю паралель, акцентуючи зовнішній "дендизм" Загряжська, його поверхневий блиск, його своєрідну талановитість і блиск натури - і в той же час внутрішню порожнечу, франтівство та ін Назва Онєгіна часто стоїть в спогадах поруч з ім'ям Загряжська. Це ще раз підтверджує, що розмови про Пушкіна у губернатора і його молодого начальника канцелярії, печені шанувальника Пушкіна, безсумнівно були.

Однак є загадка в те, що в "На батьківщині" немає і натяку на ці розмови. У чому ж справа? Відповідь може полягати, по-перше, в особистості Загряжська і, по-друге, у відомих принципах Гончарова, висловлених ним у статті "Порушення волі".

Особистість Загряжська, на думку краєзнавця П.Є. Бейсова, ідеалізували у спогадах Гончарова - проте навряд чи це на самому справі так. У нарисі "На батьківщині" дан високохудожній образ Симбірського губернатора, в якому химерно поєднуються найрізноманітніші риси характеру. Притому Гончарова цікавить Загряжська не стільки як губернатор і державний діяч, скільки як артистична, визначеного типу особистість.

В Зокрема, Гончаров підкреслює в Загряжським його пристрасть до художніх перебільшень в оповіданнях про зустрічі з відомими людьми: "У нього в натурі була артистична жилка і він, як художник, завжди ілюстрував портрети різних героїв, наприклад, видатних діячів у політиці, при дворі або героїв Вітчизняної, в якій, юнаків, вже брав участь, ходив брати Париж, або просто відомих в суспільстві людей. Але от лихо: ілюстрації ці - як осіб, так і подій - відрізнялися іноді такий віртуозністю, що й особи та події здавалися часом цілком вигаданими. Іноді я помічав, при повторенні деяких оповідань, зміни, вставки. Тому покладатися на фактичну вірність їх треба було з великими оглядкою. Він плів їх, як мереживо. Всі слухали його з насолодою, і я, крім того, і з недовірою. Я проникав в гру його уяви, чув, де він говорить правду, де прикрашає, і милувався НЕ змістом, а художньою формою його оповідань. Він, здається, це вгадував і сам гнався не стільки за тим, щоб поселити в слухачі довіру до автентичності події, а щоб зробити відомий ефект - і завжди робив ". Навряд чи на такого артистичного мемуариста міг покластися Гончаров, щоб дозволити собі відтворити оповідання Загряжська про його зустрічі з Пушкіним. Адже це ім'я було священне для Гончарова.

За приїзді в Петербург він ще раз зустрічає Пушкіна в книжковій крамниці А.Ф. Смірдіна. У 1880 р. він згадав про цю зустріч у пам'ятному розмові з А.Ф. Коні: "Через кілька років, живучи в Петербурзі, я зустрів його у Смірдіна, книгопродавцем. Він говорив з ним серйозно, не усміхаючись, з діловим виглядом. Особа його матове, звужене внизу, з русявим бакенами і рясними кучерями волосся врізалося в мою пам'ять і довело мені згодом, як вірно зобразив його Кіпренський на відомому портреті. Пушкін був у цей час для молоді все: всі його надії, таємні почуття, найчистіші спонукання, все гармонійні струни душі, вся поезія думок і відчуттів, - все зводилося до нього, все йшло від нього ".

Літературна життя Гончарова в університетські роки і в період служби в Департаменті зовнішньої торгівлі Міністерства фінансів була надзвичайно насиченою. Він "все вільний від служби час присвячував літературі ... багато перекладав з Шіллера, Гете (прозові твори) також з Вінкельмана, уривки деяких англійських романістів, а потім знищував "(VIII, 223). В цей же час він зближується з сімейством Майкова - що ще більш вводить Гончарова в курс літературних справ. За словами Гончарова, "дні Майкова кипіли життям, людьми, які приносили сюди невичерпні зміст зі сфери думки, науки, мистецтв. Молоді вчені, музиканти, живописці, багато літератори з кола 30-х - 40-х років - ... все, разом з господарями, складали якусь братерську сім'ю чи школу, де все вчилися одне в одного ". Тим не менше Пушкін все більше усвідомлюється як явище унікальне, як чітка "мера речей ". В автобіографії про це сказано так:" Швидше і глибше всіх поетів вражений і захоплений був Гончаров поезією Пушкіна в найсвіжішу та блискучу пору сили і розвитку великого поета і в поклонінні своем залишився вірний йому назавжди, незважаючи на пізніше тісне знайомство з корифеями французької, німецької та англійської літератур "(VIII, 222).

Можливо, саме під впливом поезії Пушкіна Гончаров починає вже після перекладів прози Е. Сю писати вірші. У рукописному альманасі Майкова "Пролісок" він поміщає вірша "Уривок з листа до одного", "Туга і радість "," Романс "," Втрачені спокій "у 1835-1836 рр.. Відомо, що частина цих віршів Гончаров процитував у своєму першому романі як вірші Олександра Адуева. Факт цей має пряме відношення до нашої темі, даючи ключ до пояснення своєрідності "пушкінських" настроїв Гончарова в середині 30-х років.

Справа в тому, що зазначені вірші Гончарова дуже типові для романтичної поезії 30-х рр.. Це романтичні вірші в повному розумінні слова, - і швидше можна говорити в даному випадку про вплив Володимира Григоровича Бенедиктова, ніж Пушкіна. З Бенедиктовим він познайомився у Майкова (хоча знайомство могло відбутися і на службі, бо Бенедиктом, як і Гончаров, служив у Міністерстві фінансів), і дуже високо цінував його поетичний дар. В "Замітках про особу Бєлінського" (1874) Гончаров не погоджується з зневажливим тоном в замітці критика про творчість Бенедиктова: "Кукольник і Бенедикт, обидва з великими талантами, з'явилися на свою біду останніми могікани старої "риторичної", як прозвав її Бєлінський, школи ... Знаючи особисто Бенедиктова, як розумного, симпатичного і чесного людини, я пробував сперечатися з Бєлінським, пояснював великою кількістю фантазії натяжки і перебільшення в багатьох віршах, - вказував, нарешті, на майстерність вірша і ін. "(VIII, 55). У статті" Вірші Володимира Бенедиктова "В. Г. Бєлінський писав:" У віршах р. Бенедиктова всі недоговорено, все неповно, поверхнево все ... У нього не можна відняти таланту стіхотворческого, але він не поет ". Бенедиктова Книга, видана в 1835 р., мала гучний успіх і через рік була перевидана другим виданням. Не один Гончаров захоплювався тоді його поезією, в той час і Тургенєв цілував ім'я Бенедиктова на обкладинці книги. "Серед сучасників, цінували поезію Бенедиктова, - літератори самої різної орієнтації: В.А. Жуковський, П.А. Вяземський, А.И. Тургенєв, П.А. Плетньов, С.П. Шевирьов, А.А. Краєвський, Ф.И. Тютчев, О.І. Сенковський, Н.А. Бестужев ... Явна вплив Бенедиктова позначилося в останніх збірниках А.А. Фета "Ліричний пантеон" і Н.А. Некрасова "Мрії і звуки "(обидва - 1840) ..."

Вірші Гончарова насичені романтичними штампами. Тут і "страдалец з похмурим чолом ", і" боязкі уста ", і" почуттів піднесених подружжя ", "смерті страшний слід" і. т. п. Самі по собі вони досить слабкі, носять явно наслідувальний характер, але в даному випадку важливий не рівень майстерності, а спрямованість гончарівський віршів. У чому ж справа? Як зміг Гончаров одночасно говорити про глибокий вплив Пушкіна на свій поетичний світ, - і писати настільки романтичні вірші?

На наш погляд, справа полягає у своєрідності трактування молодим автором поезії Пушкіна. У середині 30-х років Гончаров сам ще багато в чому романтик, і Пушкіна трактує саме з романтичної точки зору, шукаючи в нього родинне собі романтичний світогляд. Про це свідчить роман "Звичайна історія ", в якому Гончаров зображує по суті самого себе в 30-е роки. Олександр Адуев часто цитує Пушкіна, - і цитує як істинний романтик, в достатку вибираючи з пушкінської поезії романтичні рядки. Вислухавши поради дядька про життя, Олександр заперечує: "Це якась дерев'яна життя ... животіння, а не життя! животіти без натхнення, без сил, без життя, без любові ... "Романтичний культ почуття, серця (у протилежність "холодного розуму") змушує героя легко відшукувати в Пушкіна суголосні рядки: "О люди, люди! Рід, гідний сліз і сміху! "" Я пережив свої страждання, я розлюбив свої мрії ", "Хто жив і мислив, той не може в душі не зневажати людей ..." Олександр Адуев (Гончаров 30-х рр..) Вибирає з реалістичного цілого настрої, образи, мотиви (самотності, туги, презирства до натовпу), які можна трактувати як романтичні. Звідси зрозуміло, що для Гончарова в середині 30-х рр.. Пушкін важливий і цікавий перш за все в своєму романтичному вираженні. У Пушкіна Гончарова цікавить те, що передує появі М.Ю. Лермонтова. Дослідник О.А. Деміховський переконливо зіставили текст Лермонтовської "Сповіді" і Гончарівське вірш "Уривок з листа до одному "(1835), сказавши, що тут:" ... особливо відчувається вплив М.Ю. Лермонтова. Поетичний паралелізм стихійності бурі і душевних хвилювань навіяний "Сповідь" (1830) М.Ю. Лермонтова ". При цьому тільки варто згадати, що для Гончарова Лермонтов - це ніби продовження Пушкіна: "Навіть Лермонтов, фігура колосальна, весь, як старший син у батька, вилився в Пушкіна. Він ступав, так би мовити, в його сліди. Його "Пророк" і "Демон", поезія Кавказу і Сходу і його романи - все це розвиток тих образів поезії і ідеалів, які дав Пушкін "(VIII, с. 76-77). Сприйняття Пушкіна у романіста з часом змінювалося і збагачувалося. Хоча основа відносини була закладена саме в зазначений час - з кінця 20-х до середини 30-х років.

Вірші Гончарова, поміщені в "Пролісок", кажуть про захоплення саме "романтичним" Пушкіним і романтичною поезією в цілому. Але вже повість "Відважна Болеста", також що побачила світ у "Пролісок" (1838), свідчить про величезну поетичної роботи, виконаної Гончаровим, про його прагнення піти від романтичних шаблонів. П. Миколаїв зауважив, що пушкінське вплив ми знаходимо "в романах Гончарова, може бути сильніше за все саме в "Безодня". Але в першу літературних дослідах навряд чи це виявляється ". Але насправді рання проза Гончарова виявляє виразні сліди пушкінського впливу. Не тільки пародіювання романтизму, але і простота розповіді, відрізняють гончарівський "лиху Болеста" і "Щасливу помилку" від романтичної прози 30-х рр.. (наприклад, М. Польового, Марлинского тощо), свідчить про серйозні уроках автора "Повістей Бєлкіна". Цілком можна погодитися з думкою Л.М. Лотман про те, що "в оповіданнях Гончарова "Відважна Болеста" і "Щаслива помилка" ... відчувається свідоме прагнення дотримуватися традицій прози Пушкіна. Чіткі характеристики героїв, тонка авторська іронія, точність і прозорість фрази ... в цих творах Гончарова можна відзначити вплив "Повістей Бєлкіна" Пушкіна ".

Пушкін вчить Гончарова йти від ложноромантіческой пихатості тону, сприймати життя в його простоті, звільненої від яких би то не було "захоплень", що призводять до складних крайнощів.

Автор "Бравий Болеста", втім, намацує свою манеру оповідання, яка буде згодом розвинена в романах.

Мова йде насамперед про способи психологічної змалювання характерів, а також про специфічному Гончарівському гуморі, забарвлює усю розповідь в неповторні тони. Гончаров із самого початку не претендував на створення лаконічною "пушкінської" прози. У кожної фрази він висловлювався як спостерігач звичаїв, іноді резонера і завжди -- як іронічно-проникливий чоловік.

Вплив Пушкіна-прозаїка не слід і перебільшувати. Бо не менш помітно в перший прозових дослідах Гончарова вплив Гоголя, хоча у згаданому листі до Л.А. Полонському від 20 травня 1880 р. він зауважував: "Лермонтов і Гоголь не були власне моїми вчителями ".

В "Щасливої помилку" можна побачити незаперечно гоголівські прийоми розповіді. Не випадково як епіграф до повісті наведено гоголівські слова: "Господи, Боже ти мій! і так багато всякої погані на світі, а ти ще жінок наплодив! ". Самий тон звернення до читачеві в "Щасливої помилку" часом (особливо на початку, де автор ще як би виходить на сцену і представляється) збивається на специфічний гоголівський сказ: "Одного разу взимку в сутінки ... Так! дозвольте насамперед запитати чи любите ви сутінки? "І незабаром потім:" О как я люблю сутінки, особливо коли переношуся думкою в минуле! Де ти, золотий час? вернешся чи ти це зробив? чи скоро? "це місце просто не може не нагадувати гоголівське: "Чи знаєте ви українську ніч?" і. т. д. Звернення до читачеві типу: "подивіться взимку в сутінки на вулицю", або: "тепер ввійдемо в будь-який будинок "та ін - теж відразу видають джерело запозичення. А початок повісті говорить про свідомо відтворюється Гончаровим асоціації з мотивами "Петербурзьких повістей" і гоголівської манерою оповідання: "Та й як не любити сутінки? Хто їх не любить? Хіба тільки заблукав подорожній з жахом зауважує наступ їх, і розважливий купець, невдало чи вдало торгував цілий день, з бурчанням замикає лаву, ще -- живописець, який не встиг передати полотну заповітну мрію, з досадою кидає кисть, та поет, мешканець горища, загрожує в сутінки прокляттям Апокаліпсису жидам, що не відпускає в борг свічок "і. т.д. Всі ці купці, крамарі, бідні поети, живописці та й самі сутінки, - все це ще поки "не Гончарівське". Все це в подальшому майже не потрапляє в його твори. Все це - сутінкового гоголівський Петербург. У повісті виразно чути гоголівські ліричні інтонації.

Втім, "Щаслива помилка" не менше "пушкінська", ніж "Відважна Болеста ". Тут навіть прямо згаданий" Євгеній Онєгін ", до якого відсилає автор (XXIII строфа I-го розділу).

Перші повісті Гончаров не згадує, вважаючи їх, очевидно, учнівськими уроками. І перш за все - у Пушкіна: "Лермонтов і Гоголь не були відповідно моїми вчителями: я вже сам визрівав тоді! Тільки коли Бєлінський регулював весь тодішній хаос смаків, естетичних та інших понять та інше; тоді і мій погляд на цих героїв пера став виразніше та суворіше. З'явилася свідома критика, а почуття до Пушкіна залишалося те саме ".

Отже, Лермонтов і Гоголь впливають на Гончарова тоді, коли він "вже визрівав ... ". Пушкін дав зразки літературної норми. Звідси і гостре сприйняття пушкінської загибелі: "Я пам'ятаю звістка про його смерть ... треба всім він панував. І в моїй скромній чиновницької кімнаті, на поличці, на першому місці стояли його твори, де все було вивчено, де будь-яка строчка була відчула, продумана ... І раптом прийшли і сказали, що він убитий, що його більше немає ... це було в департаменті. Я вийшов у коридор і гірко-гірко, не володіючи собою, відвернувшись до стінки і закриваючи обличчя руками, заплакав ... Тоска ножем різала серце, і сльози лилися в той час, коли все ще не хотілося вірити, що його вже немає, що Пушкіна немає! Я не міг зрозуміти, щоб той, перед ким я схиляв подумки коліна, лежав без дихання. І я плакав гірко й невтішно, як плачуть при одержанні звістки про смерть коханої жінки. Ні, це невірно - про смерть матері. Так! Матері ... "

Основа гончарівський романів - це розповідь людини про сумну закономірності його недосконалою життя. Це розповідь про поступову втрату кращих властивостей молодої душі - щирості, високих помислів, чесної і глибокої любові, дружнього, відкритого ставлення до людей ... В "Звичайної історії", "Обломова", "Безодня" Гончаров мріє про людський досконало і зображує панує в реальності дисгармонію.

В одному з листів до С.А. Нікітенко Гончаров роз'яснює свою потаємну думка: "Скажу Вам, нарешті, ось що, чого нікому не казав: з тієї самої хвилини, коли я почав писати для друку .., у мене був один артистичний ідеал: це - зображення чесною, доброю, симпатичною натури, надзвичайно ідеаліста, все життя бореться, шукає правди, що зустрічає брехня на кожному кроці, обманює і, нарешті, остаточно впадає в апатію і безсилля від свідомості слабкості свого і чужого, тобто взагалі людської натури " (VIII, 366). Тема втрати кращих молодих почуттів і прагнень, тема охолодження до життя, коли людина в результаті "розуму холодних спостережень і серця гірких замет "приходить до скепсису, апатії, - ця тема дуже широко і дуже повно представлена у світовій літературі, щоб пов'язувати розробку її у Гончарова тільки з Пушкіним, з його поезією. Але сам факт звернення до Пушкіна в плані цієї проблеми - навряд чи можна поставити під сумнів. Адже вже в "Звичайної історії" Гончаров безперестанку цитує Пушкіна, причому явно виділяється тема морально-душевного охолодження, розчарування. У Зокрема, Олександр Адуев звертається до пушкінським рядках: "Я пережив свої страждання, Я розлюбив свої мрії ... "Тема ця многообразно розвинена Пушкіним в ліриці першої половини 20-х років. Пушкін писав про це і в прозі: "В кращий час життя серце, ще не охолоджене досвідом, доступно для прекрасного. Воно легковажно і ніжно. Мало-помалу вічні протиріччя народжують в ньому сумніви, почуття [болісне, але] нетривалий. Воно зникає, знищивши назавжди найкращі надії і поетичні забобони душі "(XI, 30).

Назва Пушкіна супроводжує Гончарова протягом всього його життя. Пушкін для нього - не тільки початок всіх початків, а й головний критерій. Про що б не зайшла мова, -- Гончаров схильний звертатися до авторитету Пушкіна. Тому майже в кожному Гончарівському творі, в кожній статті, листі можна зустріти ім'я його улюбленого письменника. Без перебільшення можна сказати, що автор "Євгенія Онєгіна "був для нього всім, і що без Пушкіна ми не мали б Гончарова. Всі згадки великого поета носять у Гончарова не просто захоплений характер, - вони значні у своїй змістовності і навіть особливого роду категоричності, як, наприклад, в "Незвичайні історії", де романіст писав: "Я давно перестав читати російські романи і повісті: вивчивши напам'ять Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, звичайно, я не міг задовольнятися цілком навіть Тургенєвим, Достоєвським, потім Писемським ... ".

В статті "Краще пізно, ніж ніколи" Гончаров зробив важливе визнання: "... Від Пушкіна і Гоголя в російській літературі тепер ще поки нікуди не втечеш. Школа Пушкіна-гоголівська триває досі, і всі ми, белетристи, тільки розробляємо заповіданий ними матеріал. Навіть Лермонтов, фігура колосальна, весь, як старший син у батька, вилився в Пушкіна. Він ступав, так би мовити, в його сліди ... Пушкін - батько, родоначальник російської мистецтва, як Ломоносов - батько науки в Росії. У Пушкіна криються все насіння і зачатки, з яких розвинулись потім всі роди і види мистецтва у всіх наших художників ... Пушкін, кажу, був наш учитель - і я виховав, так би мовити, його поезію. Гоголь на мене вплинув набагато пізніше і менше; я вже писав сам, коли Гоголь ще не закінчив свого терену. Сам Гоголь об'єктивністю своїх образів, звичайно, зобов'язаний Пушкіну ж ... "(VIII, 111-112).

Про унікальному вплив Пушкіна від "Обломова" говорив багато разів. В одній з автобіографій він так визначає цей вплив: "Швидше і глибше всіх поетів вражений і захоплений був Гончаров поезією Пушкіна ... і ... залишився вірний йому назавжди, незважаючи на пізніше тісна знайомство з корифеями французької, німецької та англійської літератур "(VII, 218).

Пушкін був радником Гончарова не тільки в питаннях літературної майстерності. Винятковий привід для звернення до життя і особистості Пушкіна знаходить Гончаров при написанні статті про порушення авторської волі. У статті "Порушення волі "Гончаров повстає проти звичаю безцеремонного вторгнення в особисте життя письменника після його смерті шляхом видання його листів. Автор статті, як стає відомо з невиданої листування з А.Ф. Коні, навіть радиться з відомими російськими юристами про правову сторону справи. І як приклад -- Пушкін. Він приходить до висновку, що І.С. Тургенєв, що видав листи Пушкіна до дружині, здійснив нетактовність,, розголосивши рядки, які були написані поетом лише одному адресату: "Що, якщо б він міг передбачити, що ніжні, іноді ревниві виливу його серця будуть винесені на світло, перенесені з секретного листа на книжковий прилавок і стануть предметом цікавості всіх і кожного? (VIII, 169). У той же час, якщо ... він не висловив своєї волі, то, здається, є засіб, без насильства останньої, задовольнити шанувальників таланту і придбати внесок у літературу з крупинок, що падають від багатої трапези такого таланту, як Пушкін. Це - друкувати не все часто-густо, цілком, а із суворим, сумлінним вибором того, що є цінним, вагомо, що має загальний інтерес, значення, як думка, як авторитетний погляд письменника на ті чи інші питання науки, мистецтва, суспільного життя і.т.д., словом, що гідно доповнює його твори "(VIII, 170).

Не менш цікава посилання на Пушкіна міститься і в міркуваннях про Гончарова дитячій літературі. У листі до В.Н. і Є.П. Майкова від 9 серпня (1860) він зауважує: "... А наші: Пушкін, Лермонтов, Гоголь - чи писали для дітей? немає, не чути. Словом, це - якщо не неможливо, То дуже важко, і я вважаю, що писати для дітей власне не можна, а можна поміщати в дитячий журнал що-небудь вже готове, що написано і лежить у портфелі, подорож, розповідь, історія - все, що годиться і для дорослих і що не має в собі нічого, що б тільки могло зашкодити дитячому розуму і уяви "(VIII, 302). Романіст виходить з того, що "для дітей література вже готова і ... її треба вибирати з дорослої літератури "(там же). Цікаво, що Гончаров, судячи з наведеними словами про Пушкіна, не вважав пушкінські казки творами, написаними спеціально для дітей.

До сивого волосся зберіг Гончаров незмінну любов до Пушкіна - поету і людині. Одного разу він сказав: "Я ... жаркий і незмінний шанувальник Олександра Сергійовича. Він з дитинства був моїм ідолом, і лише він один "(VIII, 263).

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/