Про повісті Валентина Распутіна "Дочка Івана, мати Івана" і темі зла в сучасній літературі

Кокшенева К. А.

Проект лібералів за призначенням себе в консерватори провалився стрімко. Швидко зникла газета "Консерватор" тільки й запам'яталася, що скандалом - Її головний журналіст Дмитро Биков представив публіці страшнуватих "портрет" Тетяни Толстой. Цей скандал "серед своїх" був б зовсім не цікавий, якби не наполегливі набіги в консервативне простір як Толстой, так і Дм. Бикова. Перша побоюється "повзучого переродження світської держави в "православно-фундаменталістські"; а другий, умучівшій себе непомірною ношею "консерватизму", робить "сильні висновки" щодо "грунтової" літератури - його стаття "Снасільнічалі" нещодавно з'явилася в журналі "Вогник" (№ 44, 2003). Приводом Дм. Бикову "показати себе" стала нова повість В. Распутіна "Дочка Івана, мати Івана", вперше надрукована в іркутському журналі "Сибір" (№ 4, 2003), і незабаром опублікована в столичному "Нашому сучасника" (№ 11, 2003). Але був іще перед Бикова написав свою статтю Володимир Бондаренко в "Дні літератури", де він поспівчував "доленьку жіночої".

Ні нічого дивного в тому, що критики помітили перш за все "тему насильства "в распутінской повісті. У провінційному місті, в Сибіру, мати (героїня Тамара Іванівна) помстилася за згвалтовану азербайджанцем дочка - вона вбила його прямо в прокуратурі, не сподіваючись на справедливий суд і покарання гвалтівника. Распутін взяв документ життя, але за всі ці роки наша культура проробила щось таке з документом, що вихолостили його, зробила штампом, а саме життя зробила брендом. Письменник взяв "насильство і помста", і тим самим, як би ступив на територію масової культури, тому як масова культура вже давно приватизувала тему залізного, м'язистого напів-людини-месника. І ось вже Тамару Іванівну стверджують такою собі народної месниці-одинаком. І ось вже Бондаренко поставив Распутіна в потилицю "полум'яному Проханова і революційного Лімонову". Так, боротьба за вплив на масову культуру в патріотичній середовищі існує і для ряду письменників вона навіть і неминуча - Проханов і Лімонов саме в ній відвойовували собі місце. Але як же небезпечні ті механізми культури, ті механізми свідомості, які дозволяють не бачити різниці між названими письменниками!

Цей, настільки прямий і обпалюючий "контакт з реальністю", зачіпає критиків найбільше: когось коробить від настільки явною "публіцистичності" (яку завжди протиставляють в піку "художності", - мовляв, не можна вже так, прямо!); кого-то, як Бикова, "ковбасить" зовсім по інших причин - повість з національним акцентом допустима для нього тільки в строго встановлених ліберальних стандартах. От якби Свєтку згвалтував російська отморозок або людина "без національності" (як це було, наприклад, в оповіданні В. Астафьєва "Людочка"), то це зовсім інше справа - тут немає нічиєї національної "провини", а є "просто насильство ", до якого всі вже давно звикли як до загального фону життя.

Здається, Бондаренко занадто спішно читав повість, не помітивши в ній нічого іншого, окрім "морального висновку", що російська жінка сьогодні сильніше, сміливіше, ніж чоловік. Втім, на цьому сутнісному розриві російської жінки і російського чоловіки розтає і Биков. Я ж поки що тільки зазначу (а пізніше про це буду говорити), що повість Распутіна набагато більші і глибше того "факту насильства ", яка привела критиків до настільки кардинальним, але помилкових висновків. А бажаючих дізнатися про силу російського мужика, відправляю прямо до епічного розповіді Василя Івановича Бєлова "Час шостий". Думаю, що з його героєм - Павлом Роговим - навряд чи б захотів посперечатися про "долю Росії "пан Биков ...

Самозванці

Моторно лавіруючи на журналістському полі, Дм. Биков додумався до того, що "наскрізна тема згвалтування "" криваво-червоною ниткою проходить через грунтову літературу останнього десятиліття. Місто зіпсутий, кавказці снасільнічалі, погані хлопці до поганого довели ... Та як же це? Та що ж це ви, сердешних, весь час гвалтують? Чи ж ви красиві, розумні, в усіх відношеннях досконалі, щоб це з вами постійно відбувалося? Може не лише китайці та кавказці, а й ви самі себе трохи ... а? Був у мене суперечка з багатьма русофілами на цю тему, і завжди вони говорять про насильство. Але якщо вас все гвалтують - у діапазоні від Маркса до кавказців, може, ви як-небудь не так лежите? До того ж у кавказців, наскільки я знаю, рівно протилежну думку щодо того, хто кого гвалтує, і думка це підтверджується як хронікою кавказьких воєн, так і історією останніх московських погромів. То, може образ страждає згвалтованої кроткотерпіци страждає якоюсь ніби однобічністю ... ась? ". Залишимо без уваги всі ці" ась "і "трохи", як і нудний, бездарний іронічний тон пана Бикова. Цікаво інше - трохи вище у цій же статті, він зізнавався, що все життя читає Распутіна "з почуттям поваги і спорідненості". Але якщо мова зайшла про "грунті", тут же акуратний критик вважав за краще безпечну дистанцію від "них", росіян, які повинні засумніватися в своєму розумі, в своєї історії, у своєму становищі ( "не так лежимо"). Якраз задати питання: може, це ви так косоокості дивитеся? Може це вам "Русь не дає відповіді", оскільки вам нема чим ця відповідь чути і сприймати?

Нинішній ліберал типу Бикова і Толстой - істота досить просте: якщо російська письменник чи мислитель схильний, як раніше Чаадаєв, до самознищення своєї історії; якщо закликає "каятись у гріхах Росії" як модний Вл. Соловйов, то вони йому пробачать багато, аж до наклепу. Якщо російський письменник "не щадить людей з народу" (так читала критика "Сумний детектив "В. Астаф'єва), то виправдають і його" етичну грубість ", і" опис жахів і бід сучасного життя, що пригнічують читача і числом, і змістом ". В" концепті "" згвалтованої ким-то Росії "зацікавлені не ми, а ви, панове, оскільки для вас це тільки "концепт", що прийшов на зміну недавньої істериці про Росію -- "імперії зла" і "визначальну роль насильства" в російській історії. У ліберала завжди, як відомо, два вічних ворога: "дика російська дійсність "та" надмірний моралізм російської літератури ". Про ліберальної зацікавленості в постійному присутності ворогів говорить, перш за за все, не наша, а ваша література. Саме у вашій літературі всі пострадянські роки відчувалася насильством і чорної "ниткою" Вишивала зло.

"Остання чверть XX століття в російській літературі визначилася владою зла ", -- констатує його головний агент, Віктор Єрофєєв. Під "російської літературою "він розуміє твори Синявського, Астаф'єва, Мамлеева, Горенштейна, Довлатова, Вен. Єрофєєва, Валерія Попова, Саші Соколова, Євг. Харитонова, Лимонова, П'єцух, Толстой, Євг. Попова, Сорокіна, Прігова, Рубінштейна, Пелевіна, Яркевіча і себе самого. Ці письменники, як стверджується Єрофєєвим, і вписали в російську літературу "яскраву сторінку зла". Природно, доказом необхідності такого "подвигу" наших авторів, стала все та ж російська класика: "Основним пафосом її значної частини був порятунок людини і людства. Це непосильна задача, і російська література настільки блискуче не впоралася з нею, що забезпечила собі світову успіх ".

Призначити російській літературі ті завдання, якими вона і не думала, і не могла займатися ( "порятунок людини ...") можна тільки в тому випадку, якщо твоя власна мета істотно інша. І в Єрофєєва вона дійсно інша, оскільки "інша література" стала служити не людині, а злу. Єрофєєв відвертий і навіть нахабно-відвертий: ось вже де брудні "нутряне ісподи "демонструються з насолодою, якого ніколи не було ні в Распутіна, ні в інших російських письменників: "Краса змінюється виразними картинами неподобства. Розвивається естетика епатажу і шоку, посилюється інтерес до "брудного" слову, мату як детонатора тексту. Нова література коливається між "чорним" відчаєм і цілком цинічною байдужістю. У літературі, колись пахла польовими квітами і сіном, виникають нові запахи - це сморід. Все смердить: смерть, секс, старiсть, погана їжа, побут. Починається особливий драйв: швидко зростає кількість вбивств, згвалтувань, спокушання, абортів, тортур. Скасовується віра в розум, збільшується роль нещасних випадків, випадку взагалі ... На місце психологічної прози приходить психопатологічна ... ".

"Портрет" їх літератури ( "інший") наскільки достовірний, настільки і цинічний. Але, як мовиться, справа не у факті, а в ставленні до нього. І ставлення це на рідкість стійко. Єрофєєв задовго до Бикова говорив все про те ж - "залученість письменників на зло має різні ступені. Є спроби його локалізувати, пояснити деградацію зовнішніми причинами, списати на більшовиків, євреїв. Як одного з вождів сільської прози, Астаф'єва душить злоба: він люто ненавидить міську культуру, "спокушання" Заходом, символом якого стають розпусні танці, зловісно описані в "Людочці" ". Словом, якщо деревенщік, почвеннік дає образ сільської матері "без співчуття" (як Астафьев) - то, будь ласка, чекайте підтримки, яка буде зростати пропорційно самознищення росіян. Але якщо, як в "Людочці" Астаф'єва і в новій повісті Распутіна, гвалтівник отримує помста (у Астаф'єва згвалтована героїня покінчила самогубством, а за неї помстився вітчим), то тут почуєте і про "сумнівної перемоги добра над злом" (Єрофєєв), і про те, що в Росії "чоловіка зовсім, мабуть, ні на що не придатні, і тому помста змушені здійснювати баби "(Биков), і про те, що "крізь оповідь проглядає зворушлива душа самого автора, але злобні ноти безсилля, що звучать у Астаф'єва, свідчать в цілому про ураженні моралістичні пропаганди "(Єрофєєв). Усяке дію (помста належить, зокрема) героя російської прози буде для них завжди "сумнівно", будь-яка моральна сила буде завжди "пропагандою моралі".

Але які ж письменники для них, тих, хто боїться моралі російської літератури, правильно кажуть про "грунті"? Яке письменницьке кредо їм ближче? Наприклад, Ф. Горенштейна, який, за словами В. Єрофєєва, "ледве справляється з бридливим почуттям життя ", розповідаючи про старій Авдотьюшке," де зменшено-ласкава форма імені не більше ніж сарказм, який не допускає жалю ", де" наскрізної для російської літератури тип маленького людину, яку потрібно захистити, перетворюється на корисливу і мерзенну стару, подібно до комахи плазують по життя в пошуках їжі "(про розповідь Горенштейна "З кошелочкой ").

Якщо б Распутін писав "з бридливим почуттям", якби замість сильною характером російської жінки Тамари Іванівни вивів психопатологічний тип, якщо б не любив своїх простих героїв (читай маленької людини), якби не розрізняв добра і зла, - то його не судили б, а вписали до лав "сучасних письменників ". Але Распутін написав свою повість з таким обережним дотиком до хворого в героях, з таким "нечутним перетіканням ... первинного ходу тепла і світла ", материнських почуттів, співчутливого споріднення "за краї" жанру, що утримує форми, що знову легко поновив на правах все те, з чим так, здавалося б, успішно боролися гидливий письменники останні п'ятнадцять років.

Люблять вони, люблять виявляти всілякі "сплави" і "синтези" в російською людину: наприклад, самооплевиванія і національної гордості, "юродства" і розбою, показуючи свою гарну виучку діалектиці у марксистів. "Як би не був нещасний, брудний і неблагообразен російська чоловік, - продовжує розглядати "квіти зла" В. Єрофєєв, - він переконаний, що в ньому є щось особливе, недосяжне для інших народів ". І знову так "невимушено" виходить з російської людини сплав "бруду і особливого"! "У російській душі є все", -- стверджує інший знавець російського національного характеру В. П'єцух в оповіданні "Центрально-Єрмолаївський війна" (під "війною" розуміється тривала ворожнеча між двома сусідніми селами). Співчуваючі П'єцух як "типу примирення письменника "(?!), критики так откомментіровалі це та інші його твори: "... Низовинної говорячи про Росію, про абсурдність російського життя і російської історії, П'єцух створює настільки універсальний контекст, що "російська національний абсурд "у його оповіданнях виглядає як загальна риса, буттєва і позачасова "(Н. Л. Лейдерман, М. Н. Липовецький)." Але якщо придивитися в "центрально-Єрмолаївський війну", протистояння двох сіл, - вторить їм Єрофєєв, - як в очі лізуть дурість, тортури, безглуздості, і фінал перетворюється на мимовільну пародію на щасливий кінець саме через свою чарівною казковості ".

Російська людина, за реєстром Єрофеєва та інших, має наступні характерні риси:

він страждає, але ці страждання його не підносять, а навпаки, знеособлюють, що призводить до стирання будь-якої різниці "між жертвами і катами"; Росія при цьому - не що інше, як "велика зона";

він, - Ця маленька людина - жалюгідний, бридкий та огидний;

як герой, він володіє "типово хуліганською ментальністю, дражливою уява, особливо в Росії ";

для нього запой - масштабне "національне рішення" проблеми "відмови від нав'язаних народу ідеологічних календарів ", як" тип наркотичного подорожі ", як" блага вість про несумісність совєтизму і російської душі ";

російська чоловік нещасний, брудний, дурний, безглуздий, абсурдний

сільські диваки стали диваками на букву "м"

російська характер відрізняє "неєвропейського, непослідовність, невизначеність поглядів і вчинків, пов'язаних з аксіологічного заплутаністю російської світу ";

російською "огидна сама ідея розвитку" (це вже Биков доповнює Єрофєєва);

російська народ - народ-перевертень, у Росії "юродство і ... нахабна сила так між собою пов'язані, що постійно відгукуються оборотнічеством, - тільки що перед тобою нив юродивий, ан глядь, у нього вже і ніж в рукаві ... "(знову Биков тицяє в Распутіна пальцем, що, мовляв, відповіді не даєте?! Не бачите! Не хочете приймати цю "свою особливість" і всі звалюєте на поганих осіб "не вашої національності "?!)

Єрофєєв, на відміну від Бикова, менш гнівається на "народ-перевертень" - він радіє, що "західний читач може зітхнути з полегшенням: він не живе в Росії, де так низько цінується людське життя і так багато дикості ". Ви можете легко собі уявити, що говорить про росіян та Росії цей передовик, виконали і перевиконали всі плани представництва від імені "російської" літератури за кордоном. І так завжди: зроблять свою вибірку якостей російської людини, додадуть їй "репрезентативне вид ", і з усім максимально-можливим лицемірством починають стогнати про низьку ціною життя в Росії і її дикості - ніби не самі нав'язують цю "ціну" і цей захід в літературі. А те, що саме самі зацікавлено "попрацювали" - про те волають всі їх тексти. Їх власні слова виступають самими головними свідками.

Самозванці в особі моторних і з огидою письменників будуть, очевидно, ще якийсь час маячить в літературі, то захоплюючись, як Толстая, "народним порно", то складаючи в стовпчики під виглядом віршів проблеми "запально порожнечі "і" фігур інтуїції ". Ні, ні до радянської літератури коштують вони перш за все в позиції ненависті. Радянська література вже історія. А саме до грунтової, давно, з XIX століття, кричачи про її "замшілість". Але крик цей такий сильний, нахабний і пристрасний, що здається дивним - хіба "замшілі" і "етнографічне" (читай мертве) може викликати таку опікову реакцію?

Чому ж їм так фізично погано від усієї цієї нашої "селюк"? Дамо в Востаннє слово В. Ерофееву: "Сенс нової російської літератури не в етнографічної достовірності і не в викритті країни, а у показі того, що під тонким культурним покривом людина стає некерованою твариною. Російський приклад просто деколи переконливіше інших ".

Ні, не про "некерованому тваринному", яке все ще чомусь називається людиною, написав Валентин Распутін.

Два Івана

В центрі його розповіді - життя звичайної російської родини, яких сотні тисяч. Але життя цю поперек переїхало горі. Про людське опорі горя і писав Распутін. Самим граничним, самим відчайдушним переживанням стало материнське, "дозволив" помста гвалтівнику. Тамара Іванівна дана письменником крупно, ніби в ній однієї відбилася вся сила і осмисленого, і інстинктивного материнства, що зберігає в сьогоднішній росіянці. І справа зовсім не в те, що російська родина розклалася настільки, що "баби мстяться". Письменник, що дала нашій літературі найглибшої сили жіночому?? типи, володіє (один з небагатьох) правильним поглядом на жінку. І суть цього погляду в тому, що жінка - це моральний адвокат життя. Даючи життя, воно завжди і буде захищати її як найвищий дар в своїх дітях. Вона передасть майбутнім поколінням ті думки, вкладе ті почуття, які визначать її моральне, світоглядне особа. Ніякі чоловічі ідеї без "приміщення" всередину людини (через виховання), не мали б реальної сили.

Сама Тамара Іванівна - сільського кореня: "все робила з заглубом, запасом "(куховарство розводила на дві сім'ї, капусти солила стільки, що самі не могли з'їсти), чоловіка вибирала не поспішаючи, і знайшла в своєму Анатолії відданість і згідне розуміння. Моду слідувала, давши їй "притертися в народі", тобто побачивши її практичність і користь. У місто з села втекла рано, а й тут не "сп'янити новизною", а "просувалася вперед неквапливими і виваженими кроками, вибудовуючи свою долю як фортеця, без єдиного серйозного удару, тільки далі і далі ". Працювала телеграфісткою, віддавши данину дитячим романтичним уявленням про цю професії (по кіно), але стало нудно, пішла водити вантажівки (де і знайшла собі чоловіка). Народивши дітей (дочка Свєтку і сина Івана) запросто змінила роботу (на дитячий сад), а виростивши дітей, пішла закрійниць на фабрику. Самая простацькі доля, саме нормальне розуміння свого жіночого призначення. Але ось ця нормальність і дратує: "чиста", - пише Биков, - "КамАЗ на ходу зупинить, дитячі попу втре ... ". Тим часом, ніякої особливої ангельської чистотою Распутін НЕ нагороджує своєї героїні, але тільки характером стійким та міцним. І ще інстинктивним жіночим чуттям, вкладеним у неї з дитинства. Героїня Распутіна, працюючи на КамАЗ, здобула зовсім інший "головний урок", ніж побачив московський журналіст - "було розуміння, що не можна тут, серед цього Ніжинського справи, затримуватись надовго, інакше й сама не помітиш як перетворишся в залізяку ". При її" впевненою і розгонистий " "ступи", при її "вагомий крок, чувствуемом землею", міцною фігурі, небагатослівний і простоті ставлення до життя, перед нами все ж саме "жіночна жінка" (П. Е. Астафьев). Природно, шанувальники нинішньої порнократіческой цивілізації, що допускають в неї тільки бізнес-леді та Міс-світу і дивляться на жінку як знаряддя насолоди, ніколи не будуть здатні побачити типовий російський ступінь жіночності саме в распутінской героїні. Вони швидше погодяться, що "типова" її дочка, Свєтка, за атестації Бикова "дівчинка слабка, дурна і некрасива. Ні до чого нездатна. І її, таку, тим сумніше. Вона потім і заміж вийшла (невдало), і народила, і мати з неї вийшла не дуже велика, тобто щодо нинішнього стану місцевих умов і душ у Распутіна ніяких ілюзій немає ". Тому й мстилася гвалтівнику Тамара Іванівна, що розуміла той злам у долі своєї дочки, від якого Светка, як "паросток, политий окропом", не зможе вирости на повну свою жіночу міру. Распутін говорить нам не про незначній "стані місцевих умов і душ ", а про трагедію таких напівдіти-полувзрослих, як Светка (до речі сказати, у Распутіна немає візьме її "негарно і дурості", і російському серцю її жаль зовсім не через "некрасиво" або "красивості"). З якою глибокою силою написана сцена побачення заарештованої матері і дочки, коли дочці було важливо знати одне й тільки одне - Від неї, спаплюжений і ображеної, ніколи не відвернеться материнське серце, ніколи не погребує матір своєї нещасної дочкою.

Распутін не назвав свою повість на ім'я головної героїні - "Тамара Іванівна", але сказав нам, що вона дочка Івана і мати Івана. Тут сенс будь-якої жіночої долі, обгородженій силою батька і захищеною силою сина - зв'язати в рід, розтягнутися душею від батька до чоловіка і сина ... Два Івана (дід і онук) - це ті міцні кордони жіночої долі Тамари Іванівни, що накреслив і сенс її життя. Від Івана-старшого до Івана-молодшому пролягла родова дорога цієї сім'ї: чотири з половиною роки тюремного ув'язнення, вірніше, виключення матері з життя родини, не стали для неї убивчо-гіркі, але, навпаки, змусили "заробити" вищі душевні сили. Правильність Івана-діда (добрий, лагідний, що володіє "непробивною безтурботністю", спритний у будь-якій справі - "умів і піч скласти і пісню затягти ") повернулася правильністю Івана-онука. Книжки і мрійливість повели з сільського будинку Тамару Іванівну, але вони ж повернули її сина в родову село. Хтось скаже, що Распутін (як раніше говорили про Астаф'єва) ненавидить місто і всі свої надії пов'язує з відродженням села: Астафьев описував "розпусні танці", у Распутіна (корекція часу) вже не просто про танці йде мова, а про притоні юних повій і наркоманів у клубі "Піонер". Іван-син стає свідком самочинної розправи над скінхедів "гніздом розпусти" (проте, його "душа не пустила" ні до тих, ні до інших). Але виростає з почуттям впертого небажання робити те, що роблять всі; вміє говорити "ні" там, де однолітки кажуть "так"; вдивлявся в те життя, що згубила його сестру, багато читає - здорово і свіжо дані письменником спостереження героя за російським словом, яке приведе його пізніше до справи (їде на батьківщину діда будувати православний храм) - це Іван, здається, більше інших героїв доріг письменникові. Герой доріг самозростання особистості в ньому. І гідність особи в героєві стверджує не конституція, не політики, не філософи і не розумні книги. Гідність її затвердив сам Господь, втілившись у конкретну особистість ...

Так, Валентин Распутін повернув свого героя в село. Чому? Та зовсім не тому, що "дивиться тільки тому". Просто він приєднав свій голос до тих російською класиків, для яких завжди бажаним був культурно-національний тип життя, а не економічно-соціальний. Не сьогодні, і навіть не в XX столітті почався цей процес, невблаганно пов'язаний з падінням, применшення самої особистості. Так що не треба волати, що "росіяни самі себе гвалтують тисячі років" -- як народ чутливий в суті своїй, вони більш "податливі" до "кепським часу", але й, одночасно, більше за інших і довше інших здатні зберігати свій головний скарб - душу. Найцінніше душа - навколо неї у нас все крутиться (і наші "мертві душі", і наші "живі трупи ", і наші" живі мощі "). Душа, дійсно, за все дорожче практично всім героям Распутіна (навіть подружці Дьоміна - "чадній бабі "Егорьевне). І це не казка про нас, не утопія" селюк ", але факт, але правда.

Відстоювати свій культурно-національного тип сучасний письменник (саме тому, що він письменник) зобов'язаний перш за все в слові. Скільки разів грунтову російську літературу звинувачували в "естетичної неповноцінності"! Нам абсолютно не потрібно виправдовуватися - потрібно просто взяти і порівняти. Порівняти, наприклад, "блискучого стиліста" Т. Товсту з її "вишуканою складністю "кращої пори (розповідями кінця 1980-х років) і народного письменника В. Г. Распутіна будь-якої його творчої пори. "Герой" оповідання "Петерс" - "... Холодний курячий юнак, не пізнав ні любові, ні волі, - ні зеленою мураві, ні веселого круглого очі подруги ". Йому, цьому" курячому юнакові ", Петерс" повинен був сам ножем та сокирою розпороті груди і вирвати вислизають буре серце, яскраво-червоні троянди легенів і блакитний дихальний стебло, щоб стерлася у віках пам'ять про те, хто народився і сподівався, ворушив молодими крилами і мріяв про зеленому королівському хвості, про перлове зерно, про розлив золотої зорі над прокидається світом ". Захоплює чи вас" підпорядкування страшного і незрозумілого естетичної домінанти "? чіпають чи" несподівані порівняння і метафори "? живить чи" круглий очей подруги "в як "фольклорної традиції"? Мабуть, можна і погодитися з критиками, що стверджують, що у письменниці домінує якийсь "культурний логос ". Тільки для нормального слуху цей" логос "видобувається якось вже занадто натужно, за допомогою "шантажу слова", нехай і розміщеного в "зону свідомості".

Не почути автентичності слова Распутіна, тобто що злилися в ньому етики та естетики, на мій погляд, може тільки дуже обділений або дуже Одурманений людина: "Але коли звучить в тебе російське слово, здалеку-далеко доносять спорідненість всіх, хто творив його і їм говорив; коли великим дорогоцінним засіків, ніколи не убували і не втрачає сита, міститься воно в тебе в необхідної повноті, всього-всього на світі знаючи справжню ціну; коли плаче воно, це слово, гіркими сльозами уводімих в полон і обв'язаних одній вірі многоверстовой колони молодих російських жінок; коли урочистій міддю гримить в дні перемог і стольних свят; коли безпомилково боїться, в які хвилини говорити пристрасно і в які ніжно, готуючи такі мови, краще яких ніде не знайти і, як наситити душу дитини добром і як втішити старість в втоми і смутку - коли є в тебе це всемогутній рідне слово поруч із серцем, душею, насититися родової кров'ю, - ось тоді помилитися не можна. Воно, це слово, сильніше гімну та прапора, клятви і обітниці; з найдавніших часів воно саме по собі непорушімая клятва і присяга. Є воно - і все інше є, а немає - і нічим буде закріпити найщиріші пориви ".

І якщо в першому випадку слово "хочеться з'їсти ..., бурчачи і поцмокуючи" (Акунін про Толстой); то в нашому випадку, у Распутіна, слово хочеться зберегти, милуватися його ніжною і полум'яної силою.

Кажуть, що в Вологодської області незабаром почнуть будувати "зразкову село". І це не жарт. Очевидно, стародавній Великий Устюг, що став комерційної "батьківщиною діда Мороза", поповниться ще одним туристичним місцем: зразково-показовою російської селом з гребенів і домотканного килимки, з рогульки та мереживом. Бути може і мужичка якого приодінуть, та на піч накопичити як живий експонат ... Чи варто сумніватися, що до культурно-національному типу така село буде мати тільки помилкове ставлення? Ні, не про "потьомкінського селі" наполегливо твердить нам Валентин Григорович Распутін.

Конфлікт з якою життям?

Письменникові давно вже нав'язують "конфлікт з дійсністю", вихваляють "чуття на ірраціональну, страшну, підгрунтових правду про Росію", підкреслюють майстерність "в зображенні страждання, в живописання людей, втратили себе "(Д. Биков). Нова повість Распутіна (як і вся творчість) не дає, на мій погляд, підстав для таких жахливих похвал.

"Втрачене себе "Свєтка і чоловік героїні Анатолій (зовсім не слабкий, а тільки підтверджує ту аксіому, що психічно жінка здатна винести багато тяжкості легше, ніж чоловік) мають вагомі підстави для переживання трагічності свого положення. Анатолію, стиснутому горем більше за інших, віддав письменник роздуми про "спотвореної дійсності "," загратоване життя ":" Завжди здавалося само собою зрозумілим, закладеним в основу людського життя, що світ влаштований рівноважної, і скільки в ньому страждання, стільки й розради. Скільки білого дня, стільки й чорної ночі. Вся життєва дорога вистилається подоланням одного і розумінням іншого. Одні плачуть важкими, що хлинули з питаннях надр, сльозами, інші забудькуватих і щасливо сміються, Випліскуючись райдужними хвилями на недалекий берег ... Поволі, нечутним перетіканням, перемістилися горизонти сходу та заходу сонця, і все, що підкорялося первинного ходу тепла і світла, незграбно і розгублено обернулися протилежною стороною. Став помічати Анатолій, що, якщо й сміються навколо, то натужно або грубо, без трелей сріблястого чуттєвого виплеску, який колись і в сторонніх людей умів заразливо зачепити потаємні дзвоників, а вже якщо страждають, то бездонно і гірко. Особи, смутні, скорботні або вже нахабні, до всього готові, але ті і інші як дві сторони однієї спотвореної дійсності ". Але погляд, здатний бачити зовнішні "викривлення" і "внутрішню слиз" вже тільки тим, що усвідомлює їх і бачить, стверджує інші сторони дійсності. Юний Іван знає про можливість і в хижий час бути "не дробом "людини, а" самостійною одиницею "; слово рідне, "давно стукати в стінки" душі виштовхнуло його в більш вірний -- духовний світ, де і "корениться міцність російської людини". Старий Іван теж знає про життя набагато більше, ніж пропонують бачити шанувальники "російської боягузтва". Він знає, що "природу (тобто породу - К.К.) не сховаєш, вона себе обов'язково покаже ":" Ми, росіяни, великий нахабства не витримуємо. Маленькій, гонору всякого, цього і в нас самих у достатку, а велику, яка більше самої людини, чи то боїмося, чи то соромимося ... ". Втім, "боїмося" до пори до часу - потім і відповідаємо, як сам Іван -- зухвалому переселенці, як дочка його - "навмисне безсоромністю та гидоти "кавказця.

Небезпека повного розбіжності з дійсністю (професійного вічного оппозіціонерства по відношенню до неї) давно осмислена російськими письменниками. Ви хочете прийняти у Распутіна "страждання", але прийняти це страждання без "всякої моралістічності "російської літератури, тобто прийняти страждання без моральної навантаження? Не вийде.

Распутін не приймає нахабства неорганічних, чужих форм і смислів, які особливо нав'язливі і агресивні в епохи неспокійні: "І ці перегони на чужому були тепер у всьому, - каже письменник, - на ганчірках і шкірі, на чайники і сковорідках, на насінні моркви та картоплі, в навчанні дітей і перенавчанні професорів, у пристрої любовних утіх і публічних потіхи, в кишенькових приладах і літакових двигунах, у вуличній рекламі і державних речах ". І, напевно, питати з героїв Распутіна за це примусове втягування в чуже, можна тільки тоді, якщо встати на поїдену думка про "ліні російської людини ". Невже проста людина Распутіна не зміг би сам робити "чайники і сковорідки", якщо б не відібрали у нього саму можливість працювати з корисною метою?

Распутін не любить той "дійсності", яка ні в чому не вкорінена, але весь час підроблюється під чиєсь злісне або неграмотне "я хочу". Нинішнє "хочу" не спирається, по суті, ні на реальність, ні на ідеал. "Хочу ліберальну імперію"! І реальність залишає цього хотельщіка за порогом Держдуми. "Хочу нову Росію" або "хочу російську дівчину "- все це у своєму похоті звучить, по суті, однаково. І процес цей свідчить про те, як знецінилися завдання нашої життя. Замість "буття, що визначає свідомості", виникло свідомість, не яка бажає знати про буття. І процес цей ( "я хочу") не має ніяких меж. Не має до тих пір, поки помста матері не стане актом встановлення кордонів для "хочу". Але тут вже починаються інші "пісні", які заводять всі ті плакальники, які не бажають, щоб проблема була провини винесена за межі російського народного світу. Тут починають "синтезувати" "юродство і нахабну силу Русі" і наполегливо вдовбувати, що не хтось винен, а сама "... юродива Росія тисячі років гвалтує сама себе ... "...

Не про "вини Росії" коштує долдоніть, а про те, що в самому житті накопичилося досить багато зла і гидоти, поміщених усередину людину. Вже майже фантомом, нежиттю виглядає старий (я забула його ім'я і подумала, що імені він не гідний), який здавав свою кімнату для розпусних справ (там і була згвалтована Светка).

В повісті Распутіна, незважаючи на гіркі картини (ринок з чужими товарами як центр світобудови, відчайдушно-розтлінні молодіжні тусовки, спостереження за міською життям Івана-сина) немає огиди до дійсності. Хіба що зазнає огиду здатний, як Распутін, написати такий "гімн землі-породіллі і людському копіткій і невтомній посібника їй у виношуванні плодів ", "пісню величі і чистоті людських рук і душ"?! Як його героїня, як його Івани, він і сам не підпустив до себе на небезпечно-близьку відстань тотальне заперечення всякої цінності дійсного життя: Івана "душа не пустила ", прийняти силу, бритоголових, письменнику душа не дозволила бачити всюди і суцільно отруйні квіти зла (російські і не російські). Здорова душа пред'являє себе світові не в "голому", а в "одягненому" і причепурене вигляді. Одягненим в моральність. А значить - в обмеження та в утиску, засоромляться та чуйності. Моральність для російської людини має свою власну задачу і виправдання. Моральність не зобов'язана служити ні Бикову, ні Ерофееву, ні експерту, ні політологу. Вона сама в собі містить ідеальне ядро. "Огида до життя "вигідно тим, хто гарячить наша уява картинками багатства і розкоші, котеджами і красою Анталії - картинами розкішної і ситого життя, в якою "людина є те, що їсть". Ви хочете чогось "більш конструктивного ", ніж" юродство "? Хочете нашого захоплення західним?? дорогами, американськими хмарочосами, рішенням духовних проблем у "сімейного психолога"? Ви хочете запропонувати нам "ліберальну імперію "з її жирним нафтовим патріотизмом, щоб ми не витрачали своїх сил настільки "некоструктівно", цінуючи життя як дар і моральність як метафізичне "вікно" в людині?!

Але все це "конструктивне порятунок" обіцяє нам тільки смерть - смерть гідності життя. Герої распутінской повісті все ще не втратили його, все ще здатні цінувати те життя, яка є у них в наявності. На їхніх очах зруйнувалося держава, померли багато законів, пішли уряду, на їхніх очах дійшли до абсурду багато, що здавалися суттєвими ідеї, але вони живуть. Чому ж і чим живе сім'я Тамари Іванівни? А тим і тому, що кожного з них не залишив ідеальний "внутрішній людина ".

Валентин Распутін має тієї класичної письменницької інтуїцію, що давно відкрита російською літературою і філософією і названа вченням про "внутрішньому людину "(краще за всіх про це написав Н. П. Ільїн, але говорили всі грунтові письменники і консервативні мислителі XIX століття). Але сьогодні, як і сто років тому, цієї "вищої оригінальністю" - проникненням у "вічний початок душі людської" (М. Страхов) - мають дуже деякі письменники. Тим часом, чуття на внутрішнє життя, "гостре почуття живого життя "у російському письменника нас ніби й не дивує, а кому-то здається і "застарілим". Я вважаю, що "не дивує" тільки тому, що нам воно до сих пір те саме; воно - знайоме якість нашого народу.

Светкини доля тому й зламалася, що ідеальний чоловік у неї був розтоптаний. Між тим, саме жінка "зберігає його інтереси, підтримує його сили", а не ті, хто нескінченно змінює курс держави і курс реформ. Чи не третій автомобільне кільце, не розкішні будівлі банків та податкових інспекцій, не мобільний зв'язок і нові конституції роблять потрібними завдання жінки зі зміцнення життя "внутрішньої людини". Чи не олігархи і не держава, а дружини підтримували в чоловіків силу працювати на шахтах і заводах, не отримуючи при цьому зарплату місяцями і роками. Саме дружини утримували в них віру в сенс їх праці (що робить російський мужик без діла - всім добре відомо). Саме така жіночна жінка як героїня Распутіна нагадувала нам всі ці роки хаосу про бідах і обов'язки перед "внутрішньою людиною", заліплена, як рекламна тумба, спокусливими проектами з перебудови життя (Распутін цей процес відбив ще досить стримано, втім, померла перед телевізором мати Анатолія - мабуть, самий страшний "штрих" до портрета часу). Жінка завжди була і залишається прихильницею повної людини: "В колонії, вдивляючись в обличчя своїх подруг по нещастю, Тамара Іванівна намагалася зрозуміти, чи є відмінність між ними і тими, хто на волі, а якщо є, в ніж вони? Їх не могло не бути, цих відмінностей: одні в усьому обмежені, інші під всім вільні; самі собі не належать зовсім, в інших весь світ під ногами; одні деформованими шкребками продираються крізь кожен день, як через нескінченні глухі