Князь Мишкін і Акакій Башмачкіна

(K образу переписувача)

Михайло Епштейн

В кожній національній літературі є персонажі, характерні не тільки для окремого автора чи епохи, але для літератури в цілому, - персонажі-симптоми, персонажі-тенденції. До них, безумовно, відносяться Акакій Башмачкіна у Гоголя і князь Мишкін у Достоєвського. У нашій свідомості, та й у реальному діапазоні типів російської літератури вони далекі, навіть діаметрально протилежні один одному, окреслюючи межі того, що можна назвати людською величчю і людської малістю.

Акакій Акакиевич - "маленька людина", мабуть, самий маленький у всій російській літературі, менше не вигадаєш. Поруч з ним навіть ті, кого зазвичай називають "маленькими", - і пушкінський Семен Вирін, який має дружину і дочка, і Макар Дєвушкіна Достоєвського, що полягав в листуванні з коханою Варенька, - люди більш великого розряду, які зуміли залучити чиєсь серце, вигородити себе частку життєвого простору, в якому і вони дещо значать. Акакій Акакиевич не означає нічого ні для кого - єдина "приємна подруга ", яка" погодилася з ним проходити разом життєву дорогу ... була не хто інша, як та ж шинель ...".

З іншого боку - князь Мишкін, чи не перші в ряду "позитивно прекрасних "героїв російської літератури. По висоті ідеалу, сумірного для Достоєвського з особою Христа ( "Князь Христос" - так названий Мишкін в чернетках роману), з ним не може дорівнювати жоден інший персонаж письменника, так само як мало хто з письменників може рівнятися з Достоєвським в пафосі спрямованості до ідеалу - абсолютного, недосяжного. З тією часткою умовності, на яку приречена будь-яка класифікація, можна було б всіх персонажів російської літератури помістити між Мишкіним і Башмачкіна як уособлених полюсами: духовної висоти - і приниження, внутрішньої свободи - І закріпачення.

Чим значніше місце персонажа в літературі, тим більшого значення набуває кожна деталь в образі цього персонажа. У Мишкіна і Башмачкіна, при всій їх несхожість і навіть протилежності, є одна спільна риса - пристрасть до переписування. В образі Акакія Акакійовича вона заявлена крупно, підпорядковуючи собі весь характер і відразу завладевая увагою читача. "Поза цим переписування, здавалося, для нього нічого не існувало "." Там, у цьому переписування, йому бачився якийсь свій різноманітний і приємний світ ". У образі Мишкіна ця риса, загублена у великій кількості психологічних, етичних, філософських характеристик, не так помітна, але вона, по суті, єдине, що пов'язує Мишкіна з реальним соціальним світом - занять, професій, способів добувати засоби до існування. Тільки-но приїхав до Петербурга і з'явившись до далекого родича генералу Єпанчин, Мишкін демонструє йому свій почерк як єдину надію на майбутнє матеріальне забезпечення.

"... Я думаю, що не маю ні талантів, ні особливих здібностей; навіть навпаки, тому що я хвора людина і правильно не вчився ... А почерк чудовий. Ось у це в мене, мабуть, і талант; в цьому я просто каліграф. Дайте мені, я вам зараз напишу що-небудь для проби, - з жаром сказав князь ".

Подібно Акакія Акакієвича, князь Мишкін не просто гарний, але пристрасний каліграф, для якого літери самі по собі - поза того змісту, який вони висловлюють, - є джерелом різних душевних рухів і сильних переживань. Згадаймо, що у Акакія Акакійовича деякі букви "були фаворити, до яких якщо він добирався, то був сам не свій: і кепкував, і підморгував, і допомагав губами, так що в особі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило перо eгo ". Точно так само -" з надзвичайним задоволенням і одушевленням "- каже князь про різні почерках, розчерком, карлючки, про шрифти англійських і французьких, майданному і писарською. Восторг і співпереживання виражається у нього не настільки фізіологічно, як у Акакій Акакійовича, - обличчям, губами, - але з не меншою емоційною силою. "Вони чудово підписувалися ... з яким іноді смаком, з яким старанням! .. Погляньте на ці круглі "д", "а". Я переклав французький характер в українські літери, що дуже важко, а вийшло вдало. Ось і ще прекрасний і оригінальний шрифт ... Чорно написано, але з чудовим смаком ... Дисципліна і в почерку вийшла, прелесть! .. Далі вже витонченість не може йти, тут все прелесть, бісер, перли ... Розчерк - це наіопаснейшая річ! .. Отакої шрифт ні з чим не порівняти, так навіть, що можна закохатися в нього ", -- безумовно щось проглядає від Акакія Акакійовича у цей момент в князі Мишкін. Потім він полюбить Настасію Пилипівну і Аглаї - складною, болісно роздвоєною, безвихідною любов'ю, але зараз він може закохатися тільки в букви, шрифт, подібно Акакія Акакієвича, який "служив з любов'ю" і "лягав спати, посміхаючись заздалегідь при думці про завтрашній день: що-то бог пошле переписувати завтра ".

Подібність довершує повним збігом однієї деталі: Акакій Акакиевич отримує за своє переписування "чотириста рублів на рік жалування, або біля того", а генерал Єпанчин, прийшовши в захват від каліграфії Мишкіна, обіцяє йому "тридцять п'ять рублів на місяць покласти, з першого кроку", тобто приблизно ті ж 400 рублів на рік. Здається, що Мишкін міг би стати товаришем по службі Башмачкіна, сидіти з ним в одній канцелярії, в рівній посади, за сусіднім столом, обговорювати в щирих розмовах улюблені літери ...

Вся ця характеристика Мишкіна як переписувача, дана в третьому розділі першої частини "Ідіота", не знаходить подальшого тематичного розвитку і губиться в свідомості читача. Більш того, вона до певної міри не в'яжеться з загальним поданням про Мишкін як про чистий осередді духу, особистості екзистенційно витонченої і чужою все, що якимось чином могло б бути пов'язане з канцелярською роботою, з писарські формалізмом. Як може поруч з Мишкіним, точніше, в ньому самому сидіти Акакій Акакиевич? Чи не руйнує чи це несподіване схожість цілісність Мишкинському образу - чи воно якимось чином входить в сам задум письменника, для якого "Шинель" Гоголя завжди залишалася певною точкою відліку в російській літературі (навіть якщо не приписувати Достоєвським спірного з атрибуції висловлювання: "Всі ми вийшли з гоголівської "Шинелі")?

Перш , зазначимо, що сам Достоєвський, будучи особистістю "Мишкинському" складу (письменник наділив героя і власної хворобою, і на власні прозріннями), виявляв крайній ретельність в письмовій роботі - той самоконтроль на рівні зовнішнього втілення, який немов би компенсував екстатично нестримні пориви його пафосу і фантазії. З усіх російських пісaтелей XIX століття він володіє, може, самим ясним, заокругленим, вивіреним почерком - букви нижутся як бісер. За свідченням А. Г. Достоєвського, "Федір Михайлович любив хороші письмові приладдя та завжди писав свої твори на щільному гарному папері з ледь помітними лінійками. Вимагав і від мене, щоб я переписувала їм продиктоване на щільному папері тільки певного формату. Перо любив гостре, тверде. Олівців майже не вживав "[1]. Можливо, ще в молодості, навчаючись креслярському справі у військово-інженерному училищі, Достоєвський придбав звичку і схильність до графічно суворої, професійно відповідальної передачі сенсу на папері. І взагалі не треба забувати, що письменник, принаймні до настання ери друкарських машинок, був одночасно і писарем, старанним переписувачем власних творів, і тому психологічний уживання в світ букв не було йому професійно чуже.

Але в даному випадку головне не суб'єктивні відчуття письменника, а об'єктивна значення самої професії переписувача, її культурна семантика, яка має глибокі історичне коріння і є в образах Башмачкіна і Мишкіна свої модернізовані відгалуження. У стародавні цивілізації Близького Сходу (Єгипет, Вавилон та ін.), Так само як в середньовічній Візантії і Західній Європі, діяльність писаря і переписувача була оточена шаною і благоговінням, оскільки вона запам'ятовував для вічності той зміст, який був цього гідний.

"О, коли б записати слова мої! якщо б вони були написані в книзі різцем залізним з оловом, - на вічне час на камені були витесані! "[2] - так великий страдалец Йов оплакує не тільки хвороба своєї тлінній плоті, але й тлінність свого слова, достойного, на його думку, бути почутим Богом і людством. Професія писаря тому є центральною для культу і культури певних епох і народів, що через письмове слово вічне сходить і розкриває себе в часі (скрижаль, Священне писання як предмети культу), а тимчасове підносить себе і пріобращает до вічності (різноманітні тексти як твори культури). "Середні віки, - пише С. Аверинцев, - і справді були ... "чорнильними" століттями. Це часи "переписувачів" як зберігачів культури і "Писання" як орієнтир життя, це часи трепетного схиляння перед святинею пергаменту і букв "[3]. Видатні уми, найбільші церковні діячі - Сергій Радонезький, Фома Кемпійський и др. -- не соромилися взятися за працю переписування як "механічний", "бездушний", але знаходили в тому шлях смирення й благочестя [4].

Як механічний і тому зневажаються праця переписувача став сприйматися пізніше -- після винаходу друкарської машини. Виникла як би подвійна перестановка: друкарський верстат замінив переписувача, після чого переписувач став сприйматися як заміна друкарського верстата - причому заміна неповноцінна і придатна лише для текстів нижчої якості, таких, що позбавлені інтересу для вічності і людства і представляють лише місцевий і тимчасовий, вузьковідомчий інтерес. Спочатку були друковано відтворені книги релігійного, потім мистецького та наукового змісту, і професія переписувача, відтісняють на саму периферію культури, поступово звелася до дійсно "механічному" (тому що вже після машини, натомість її) відтворенню найбідніших, духовно худих словесних шарів - ділових документів, долею яких у кращому випадку, ставав архів, але аж ніяк не бібліотека.

Відповідно соціальна роль і престиж переписувача опускалися до того нижчого, жалчайшего, духовно поневоленого стану, в якому ми застаємо їх у Гоголя в образі Акакія Акакійовича. Але суть в тому, що таке соціальне низведення переписувача НЕ тільки не суперечило споконвічного моральному і, якщо завгодно, битійственному змістом цієї професії, але доводила його до логічного кінця. Адже переписувач -- це справді послушник переписувати текст для диктує голоси, тут лагідність утворює сам технічний фундамент професії, у якій шлях до майстерності наочно вимагає повного самозречення, смиренного проходження властивостями оригіналу.

Ось одне з середньовічних настанов переписувачів, що належить перу Алкуїна:

Нехай бережуть вони предерзко вносити додатки,

зухвалої недбалістю хай не Погрішить рука [5].

Акакій Акакиевич свято дотримується цей заповіт і органічно не може виправляти що-небудь в запропонованому тексті - коли йому одного разу, на знак заохочення (оригінальність -- привілей і заслуга лише у свідомості Нового часу), задали змінити де-не-де дієслова з першої особи в третьому, він "абсолютно спітнів, тер чоло і нарешті сказав: "Ні, краще дайте я перепишу що-небудь". Акакій Акакиевич - переписувач до мозку кісток, до глибинної основи характеру, і зігнута, потуплений поза, в якій перебуває переписувач, є всеосяжною формою eго перебування в житті. Причому якщо в середні віки така поза сприймається як освячена згори, то в Новий час вона асоціюється з неприродною приниження, втратою власної гідності. Виступаючи за випрямлення людини - в буквальному й переносному значенні слова, - Новий час знаходить у фігурі переписувача концентроване вираження тієї моральної і соціальної пониження, проти якої заявляє гуманістичний протест. Ось чому образ Акакія Акакійовича висувався в центр російської літератури, став осередком її критичних викривальних мотивів: адже це персонаж, повсякденне існування якого полягає в тому, щоб схиляти голову, не розгинати спини. Мотив придушення людської гідності знаходить тут найбільш чітке, зриме втілення.

Крім схиленою пози переписувача важливо, для з'ясування культурної семантики цієї професії, врахувати, над чим він схиляється, що викликає його ненаситний інтерес і всепоглинаючу любов, - феномен літери. Причому букви, взятої як річ, як якась матеріальне явище, оскільки саме до цієї її стороні має стосунок переписувач. Тим часом у власне матеріальному світі, в ієрархії речей буква могла б зайняти останнє місце - її плоть найменш субстанціальним, оскільки буква є знак, і навіть більш умовний, менш самодостатній у своїй фізичної даності, ніж більшість інших різновидів знаків (образотворчих, іконічним, фігуративні). Виходить, що переписувач має справу з матерією - але ніби в місці її прориву; з вещностью ураженій, приниженим, зведеною до мінімуму, через який міг би бути максимум сенсу. Полюбити букви, віддатися цілком їх досконалому креслення, отримати пристрасті серед них - чи не означає це полюбити "малих цих", то є послідувати тому заповітом низхідній, милосердної любові, який близький середньовічному світорозумінню дається? Полюбити не сенс, який може бути скільки завгодно важливий, великий, повчальний, але саме букву як найменшу, наіслабейшую з речей.

Більше того, якщо для переписувача священних книг любов до букви випливала з любові до глузду, то для переписувача казенних паперів, який Акакій Акакиевич, любов до букві не підтримується нічим, ніяким величчю сенсу - вона прямо звернена до малому і жертвує йому всіма силами і майстерністю. Трагічна колізія між любов'ю до літер і нікчемою їх утримання не принизила, не образила любові, а, навпаки, надала їй лагідну і майже героїчну стійкість. Вони, ці переписувачі ери друкарських машин, вже більше не жерці, не священнослужителі, оточені шануванням, а нижчі чиновники, у яких дух послуху, хочеться сказати - послушнечества, не згас, але набув більш жалюгідний, зневажає і від того більш чистий, спочатку Автоматичне виведення вигляд. "Святиня букв" не падає, а навіть зростає в своєму зворушливому і кілька абсурдну (як сама віра) велич, якщо не вимагає ніякого змістовного, "логічного" пояснення і підтримки.

Таким чином, любов до переписування не тільки не чужа всьому душевним складом князя Мишкіна, але яскраво виявляє його чільну рису: лагідність, смиренність -- те, що ріднить його з Акакієм Ака-кійовичем і сходить, умовно кажучи, до архетипу писаря, глибоко вкорінена у світовій культурі. Слід, однак, помітити, що один і той же архетип, включаючи в художні системи Гоголя і Достоєвського, набуває сенсу аж ніяк не тотожний. Смирення Акакія Акакійовича прочитується швидше як плазування і обмеженість; смирення Мишкіна - як навченого і проникливість. Гоголь грає на алогізмі каліграфічних пристрастей Акакія Акакійовича, демонструючи як би вихолощений початкового сенсу; Достоєвський ж в образі Мишкіна відновлює цей сенс, виводить його на світ читацького сприйняття. Перший зразок талановитого почерку князя - виведена середньовічним російською шрифтом фраза: "Смиренний ігумен Пафнутій доклав руку", - слідом за ніж слід недвозначний коментар: "Вони чудово підписувалися, все ці наші старі ігумени і митрополити, і з яким іноді смаком, з яким старанням! "Хоча практичне застосування мистецтво князя може знайти лише в канцелярії, воно розкрито тут у своїх безпосередніх зв'язках із середньовічним світоглядом. В образі Акакія Акакійовича ці зв'язки відсічені (або, у всякому разі, не вимовиш), тоді як в образі Мишкіна -- відновлені, надаючи йому ту моральну силу і духовну вкоріненість, кoтopие як би зредуковані Гоголем в характері "абсурдного" писаря.

Але каліграфія у Мишкіна не тільки повертає свій колишній сенс, а й набуває новий, "психологічний", не було в стародавньої та середньовічної цивілізаціях і притаманний саме культурі Нового часу. Відтворення чужого почерку для князя - це спосіб проникнення в дух тієї людини, чиєю рукою 6ил написаний оригінал.

"... Подивіться, воно становить адже характер, і, право вся тут військово-писарська душа прогля?? Ула: розгулятися б і хотілося, і талант проситься, та комір військовий туго на гачок стягнуть, дисципліна і в почерку вийшла, чудо! "До такої характеристиці навряд чи був би здатний Акакій Акакиевич, для якого краса букв безумовною і самодостатня; Мишкіну ж дорога і значуща не стільки сама буква, скільки той, хто, виводячи її, вивів себе в ній. Не випадково, що в тій же самої розділі роману, відразу услід за своїми каліграфічними вправами, в кабінеті Єпанчина князь вперше знайомиться з фотографічною зображенням Настасії Пилипівни і дає глибоке тлумачення її характеру виходячи з її зовнішності. А в п'ятому розділі ця ж проникливість князя, здатність читати в особах, поширюється вже на все сімейство Єпанчина. Таким чином, "єдиний" талант Мишкіна, починаючи з технічного свого прояви в області каліграфії, поступово все глибше вторгається в саме істота подій, виявляє себе як зерно, з якого розростаються весь ідейний задум роману і концепція його головного героя.

писальний пристрасть - точка дотику Мишкіна і Башмачкіна, від якої обидва герої рухаються в протилежні сторони. Башмачкіна зраджує своєму покликанню, своїм служіння, як тільки мінімальна матерія букв, якої він був відданий, замінюється щільною, фізично важкої і самодостатньою матерією - шинеллю, в яку герой хоче наділити себе, щоб, так би мовити, зміцнитися в субстанціальність світу. Занурений в думці про шинелі, "один раз, переписуючи папір, він мало навіть не зробив помилки, тому що майже вголос скрикнув: "ух!" і перехрестився ". Служба, точніше, служіння Акакія Акакійовича свято, тоді як мрія про шинелі, мало що втілилася і розтанула, немов би мана диявола, піддатливість якому губить героя. Зазначимо в зв'язку з цим на цікаву роботу молодого дослідника Є. Суркова, де обгрунтовується орієнтація Гоголя в повісті "Шинель" на жанр житія (у Зокрема, у зіставленні з "Житньому Феодосія Печерського") [6]. Житійної герой зневажає блага світу цього і вважає за краще бути одягнений у бідну, худу одяг. Така постарілих шинель Акакія Акакійовича, через якої "eгo якось особливо сильно стало пропікається в спину та плече". Зауважимо, що в настільки ж непридатному одязі з'являється на самому початку роману і князь Мишкін, який "повинен був винести на своїй іздрогшей спині всю солодкість сирої російської листопадової ночі, до якої, очевидно, був не приготовлений ". Худа одяг, поряд з завзяттям до переписування, доповнює житійної вигляд обох героїв. Справді, любов до букв як матерії найбільш примарною, ефемерної, природно поєднується із зневагою до матерії більше нагальною, тієї, в яку людина втілює свою плоть. Але цей житійної канон у образі Акакія Акакійовича порушується і перевертається - по-перше, тому, що він вважав за краще споглядання вічних літер (свого роду Платонових ідей) тлінність земної оболонки, мирського блага, яке в покарання і як би на підтвердження цієї тлінність було відібране у нього, по-друге, тому, що Акакій Акакиевич стає месником, у відповідь на кару долі приймає власні каральні заходи (у вигляді привиди), що вже наводить на думку про продаж душі дияволу. Пожвавлення мерця (про що вже йшлося) - досить традиційний в літературі мотив, який нерідко зустрічається в самого Гоголя, наприклад, в "Травневої ночі, або Утоплена", у "Вії", "Портреті" і, як правило, передбачає операцію з нечистою силою. "Обличчя чиновника було бліде, як сніг, і дивилося досконалим мерцем ", з рота його" війнуло страшно могилою ", привид погрожує пальцем і показує кулак - всі ці жахливі подробиці епілогу означають, що повість, розпочата в дусі житія (благочестиві мати і кума -- "жінка рідкісних чеснот", вибір ім'я з святцев, композиційна послідовність, характерна для творів цього жанру), поступово перевертається на свою протилежність, в антіжітіе, тема якого -- страшне моральне і містичне падіння. Герой, наділений рисами подвижника, але вимушений - відповідно до ницим характером середовища - застосовувати їх без сенсу і мети, перетворюється на месника і переслідувача, вже не приносить себе в жертву, але шукає її в інших. Не просто людське пригнічується і спотворюється в Акакій Акакійович, переходячи в нелюдське, але, відповідно до його задатками і можливостями, спотворюється святе, антитеза якого - сатанинське, що, в контрасті до прологу, виступає в епілозі.

Що стосується Мишкіна, ті ж самі задатки "маленької людини": бідна одяг і любов до переписування - розвиваються у нього в протилежний бік - Найвищого одухотворення, зодягнена "в тканину" тих душ, які звідусіль липнуть до нього, знаходять у ньому посередника і святителя. Якщо вважати "Шинель" перевернутим житієм, то Достоєвський знову його перевертає, зводить до споконвічної природи, тільки збагаченої тим пафосом особистості, який властивий Нового часу і з'єднується у Достоєвського зі середньовічним каноном святості. "Ідіот" - це житіє XIX століття, показник можливості житія в тій вульгарною середовищі, де Гоголь демонструє його обессмисліваніе і руйнування. Починаючи з тієї точки "маленького людини ", опошлення страждальця і подвижника, де зупиняється Гоголь, Достоєвський рухається до висоти "позитивно прекрасного" героя. При це Башмачкіна постійно вгадується і просвічує в Мишкін - як неназвана передумова і крапка відліку.

Достоєвський все своє життя "хворів" Гоголем і до самих зрілих творів так і не зміг остаточно "вилікуватися" від нього. Співвідношення образів Мишкіна і Башмачкіна може бути прояснена зверненням до чудовій роботі Юрія Тинянова "Достоєвський і Гоголь (до теорії пародії)". Тинянов, як відомо, встановив, що Достоєвський, залежачи і прагнучи звільнитися від Гоголя, ставився до нього в дусі пародіческого виверти, переносив деякі його теми і образи в свої твори з протилежним знаком. При цьому як пародія "діалектична гра прийомом" зовсім не обов'язково виробляє комічний ефект - це лише один з її випадків. "Якщо пародією трагедії буде комедія, то пародією комедії може бути трагедія "[7].

Сам Тинянов докладно розвинув доказ лише однієї частини свого твердження, показавши, як піднесений, патетичний образ автора - самого Гоголя з "Вибраних місць" - знижується, навіть прямо окарікатурівается Достоєвським в Хомі Опискин з "Села Степанчикова". Але з тиняновской теорії випливає і зворотній можливість, закладена в поетиці Достоєвського: переведення "низького" гоголівського героя в піднесений регістр, з комічного - в трагічно-містеріальний. Це, мабуть, і сталося з Башмачкіна, який поруч послідовних трансформацій, які пронизують все творчість Достоєвського, був перетворений на свого містеріального двійника-антипода - князя Мишкіна.

Перша така трансформація - образ Макара Дєвушкіна з "Бідних людей", чудовий, зокрема, тим, що в ньому догану пряме відношення до гоголівському прототипу. Епізод читання "Шинелі" героєм "Бідних людей "добре відомий, нагадаємо лише головну претензію Дєвушкіна до образу Башмачкіна: мовляв, взятий занадто з боку, в побуті, в нужді, без проникнення в дух і позитивні цінності маленького життя, які для "бідної людини" на першому місці. "... Будь-яке стан визначено Всевишнім на людську долю ... Вважаю себе, власною свідомістю моїм, як має свої недоліки, але разом з тим і доброчесності ". Дєвушкіна незадоволений тим, що Гоголь дуже опустив свого героя, і хотів би, в відповідно до власного самосвідомістю, його підняти: автор зробив би по совісті, якщо б додав, що Башмачкіна "при всьому цьому ... був доброчесна, хороший громадянин ... нікому зла не бажав, вірив у Бога ...". Достоєвський, звичайно, трохи іронізує над тим, як його герой повчає - з традиційних моралізаторський позицій - великого письменника, але разом з тим і демонструє, ніж його "маленька людина" відрізняється від свого попередника: активним, пристрасним моральним самосвідомістю і самовизначенням, хоча і котра відбулась обмеженості інтелектуального кругозору [8].

Наступна трансформація цього характеру на шляху від Башмачкіна до Мишкіну - образ переписувача Васі Шумкова з повісті Достоєвського "Слабке серце" (1848). Зазначимо, до речі, типологічну подібність всіх цих прізвищ, що містять зменшувальні суфікс "к", - якщо в класицистичних творах прізвище "говорила" безпосередньо своїм лексичним значенням, то у Гоголя і Достоєвського набуває значення її морфологічна (а часто і фонетична) структура.

"К" - Знак применшення положення героїв у світі, що викликає до них поблажливе або зневажливе, а в чутливих серцях - жалісливі ставлення.

У Васі чудовий почерк - "в усьому Петербурзі не знайдеш такого почерку ". Але тут істотна не сама по собі матерія букв, а ідеальне початок в людському серці, яке запалюється до того, що як би спалює цю матерію. У центральному епізоді повісті Вася Шумков, яка не встигає вчасно переписати папери своєму улюбленому начальнику і благодійнику, прискорює перо до такого ступеня, що починає писати по сухому, без чорнила. "Він все писав. Раптом Аркадій з жахом помітив, що Вася водить по папері сухим пером, перевертає зовсім білі сторінки і поспішає, поспішає наповнити папір, як ніби він робить відмінний і найуспішнішим чином справа! .. Нарешті я прискорив перо, - мовив він ... "Вже не просте послух написаному водить Васіної рукою, але послух покликом власного серця, який далеко випереджає повільний плин букв. Тут смирення як би подвоюється у своїх вимогах до себе - Не тільки приймає сущий світ, але забігає в неіснуючий світ, створений власною потребою жертви і самовіддачі. Ідеальність ця ще так незрілими і квапливо, що дає зрив в божевілля.

Вася Шумков в одному відношенні різко відрізняється від попередніх "маленьких людей "російської літератури: він молодий, у зв'язку з чим його" трохи " набуває принципово нового змісту, характеризуючи не стільки долю, скільки душу героя, схильного до самоумаленію. Вирін, Башмачкіна, Дєвушкіна - люди похилого віку і як би завершені: їх смирення виліплено долею, втеснівшей їх у певне соціальне становище. Рух від "маленької людини" до "позитивно прекрасного" і складається переважно в тому, що властивість, нав'язане долею, розкривається в глибині людського серця як добра воля і свідчення внутрішнього величі. Людина настільки більше себе, наскільки менше він себе ставить. "Трохи" при цьому усвідомлюється не як підсумок, приреченість і життєва невдача, а як початкова передумова всього душевного руху і, можливо, грядушего подвигу, як самовідданість, не що заперечує, а поглиблює самість. Зовнішнім проявом такої відкритості, моральної ініціативи по відношенню до долі стає молодість героя. У те, що "маленька людина" робиться молодим, - істотна зміна художньої диспозиції, намічена чином Васі Шумкова, який багато критики визнали "неприродним": відступивши вже від канонів натуральної школи, Достоєвський ще не виявив життєвої сили тих позитивних ідеалів, які цілком розчинилися в образах Мишкіна й Олексія Карамазова.

В відміну від інших маленьких людей, у Шумкова все в житті складається добре -- неймовірно, дуже добре. Насіння Виріна, Акакія Башмачкіна, Макара Дєвушкіна переслідувала злидні, насмішки окружаюшіх, невдоволення начальства, зрада коханих людей - на них сипалися удари долі, що складають основу сюжетних конфліктів. Навколо Васі Шумкова, навпаки, обстановка цілковитої ідилії: він всіма улюблений - наречена Лізою, іншому Аркадієм, начальником Юліаном Мастаковічем; йому розкрито всі серця, життя добра до нього і перевершує найсміливіші мрії. Єдине, що мучить Васю, - це неможливість відповісти на нескінченну любов, почуття власної негідно, яке і зводить його з розуму. "Моє серце так повно, так повно! Аркаша. Я не гідний цього щастя! .. За що мені, - говорив він голосом, повним заглушених ридань, - що я зробив таке, скажи мені! "" Я заливався слізьми, і моє серце тремтіло від того, від того ... Ну, тому, що ти так любив мене, а я нічим не міг полегшити свого серця, нічим тебе подякувати не міг ... "

Серце Акакія Акакійовича не витримало того распеканія, яке влаштувало йому "значна особа". Серце Васі Шумкова не витримало тієї подяки, яку він відчуває до іншого значного особі, його благодійнику. "... Вийде, як ніби я й справді невдячний, а це мене вбиває ". Це серце виявляється слабким не перед виверженням чужого гніву, а перед натиском власної любові. Ніхто не принижує гідності людини - він сам відчуває себе негідним, малим, нездатним виконати ті моральні вимоги, які пред'являє до себе. "... Вася відчуває себе винуватим сам перед собою ... пригнічений, приголомшений щастям і вважає себе його негідним ... "- так пояснює Аркадій причини божевілля свого друга. Вася - все ще "маленька людина", але вже в якомусь іншому сенсі, ніж Акакій Акакиевич: його дух ще не може вмістити того, що вже знає і зосереджує в собі його душа. Він малий вже не перед силою обставин, а перед обличчям вічності - нескінченної любові, що з'єднує людей. Ще один крок: зростання розуму до розмірів серця, духу до величі душі - і виникне "позитивно прекрасний" образ, в якому ідеальне не зречеться, не піде у себе, але охопить всю повноту життєвих відносин ... Та й Мишкін НЕ витримує до кінця свого вселюдського покликання, сходить з розуму, - і в цій малості всього людського перед обличчям вищі, надлюдські вимог -- новий і вже остаточний сенс тієї "малості", долю якої поділяють усі перераховані герої.

Навіть і в Акакій Акакійович є висота призначення ... Навіть і в князя Мишкіна є неповнота сверeпeнія ... Цим позначені межі чeловеческого: один великий в малому, інший малий у великому. Людина не може опуститися нижче своєї величі і не може піднятися вище власної трохи.

Ця діалектична міра людського, мабуть, і визначає взаємозв'язок двох "пародій" (в тиняновском сенсі), якими Достоєвський відгукнувся на творчість Гоголя. Там, де Гоголь хоче піднятися вище людської заходи, виставляючи себе пророком і вчителем людства, - там цей патетичний "пережив" комічно обігрується і знижується Достоєвським в образі Фоми Опискин. Там, де Гоголь опускає одного зі своїх персонажів нижче людської заходи, виставляючи його життя безглуздим і непотрібним, - там Достоєвський відновлює цей "натуральний", на його думку, крен у підвищуються образах Дєвушкіна, Шумкова і, нарешті, Мишкіна. Достоєвський завжди обожнював "Шинеллю" і з незмінною антипатією відгукувався про "Вибраних місцях із листування з друзями" як про книгу, в якій автор "брехав і блазнювати" [9]. З тієї ж причини, з якої самий високий і позитивний образ зрілого гоголівського творчості - а це, безумовно, образ самого автора в обраній листуванні - гротескно вивертається через Опискин, з цієї ж самої причини незначною, страхітливий своїм злиденністю гоголівський персонаж обертається (в дусі тиняновского "пародійного виверти") трагічно піднесеної постаттю князя Мишкіна; обмежений і нікчемний чоловічок, нікому не потрібна жертва постає одним з тих "убогих духом", які і складають "сіль землі".

Можна припустити, що тут перед нами щось більше, ніж драма творчих взаємин двох письменників. Коли мова йде про таких письменників, як Достоєвський і Гоголь, про таких образах, як Башмачкіна і Мишкін, в поле зору мимоволі входить вся російська література, і відносно цих образів виявляється її серцевина, її зводить і переставляти всі краї, з'єднуються не соеденімое діалектика. Неначе не ціла література перед нами, а одне, багате задумом і переливами смислів твір! Навряд чи в будь-якій іншій літературі світу так коротка дистанція між її полюсами, між самим нікчемним і самим величним її героями, які представляють тут, по суті, варіацію одного типу. Тим приниженим з принижених і піднесеним з піднесених то найглибше спорідненість, яке і становить, може, чарівну красу і привабливу силу російської літератури, приховує в собі її загадку, яку нам ще не до кінця вдалося вирішити.

Список літератури

[1] Цит. по: Достоєвський Ф.М. Полн. зібр. соч. в 30-ти т., т. 9. Л., 1974, с. 430.

[2] Біблія. Книга Йова, XIX, 23 - 24.

[3] Аверинцев С. С. Поетика ранньовізантійської літератури. М., 1977, с. 208.

[4] Див там же, с. 205.

[5] "Пам'ятники середньовічної латинської літератури IV - IХ століть". М., 1970, с. 261.

[6] Сурков Е. А. Тип героя і жанрова своєрідність повісті М. В. Гоголя "Шинель" .- В кн.: Типологічний аналіз літературногo твори. Изд. Кемеровського державного університету, 1982.

[7] Тинянов Ю. Н. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1971, с. 226.

[8] Ця ж тенденція до підвищення, "романтизації" "маленького людини "простежується у інших письменників 40-х років - А. Майкова, Я. Буткова. Див змістовну статтю Ю. Манна "Шлях до відкриття характеру "в СБ:" Достоєвський - художник і мислитель "(М., 1972).

[9] Див: Достоєвський Ф. М. Полн. зібр. соч. в 30-ти т., т. 3, с. 503.