Про сучасної японської літератури
Дмитро Коваленін, перекладач
В
останні 30 років у Росії не видавалися книги, які читають японці.
Останні
діяльні, сильні автори, яких ми знаємо - це люди, які писали в 60-х
70-х рр..: Місіма Ю., Акутагава Р., Кендзабуро О., Абе Кобо і власне на цьому
список, приблизно, кінчається. Нам було не до того, що сталося далі, як
завжди нам було знову не до Японії тому, що нам треба лагодити дах у будинку,
вибачте, сарай розвалився. Загалом, всі зайнялися оргпитаннями якимись, може
бути не з-за цього, багато причин, чому у нас до цих пір мало людей, які
займаються японською літературою, я підкреслюю, які займаються японської
літературою саме, не перекладачі, а саме ті, хто літературою займаються.
Чому в нас немає школи, ніколи не було, якщо ще з англійської мови, з
німецької, то з 70-х-80-х років існували ще якісь імена, які ми
читали, припустимо, Ковальова, принаймні на цьому рівні? Краща перекладна
література, якісь люди були, які цим займалися. З японської мови
переводили завжди дуже важко, як ви знаєте, і японська література завжди
була овіяна, перекладна я маю на увазі, російською мовою, ареалом чогось такого
тягучого, через що треба пробиратися. А ось у нас є Вася, він читає японську
літературу, він просунутий. Пам'ятаєте на нашу дитинству, був фільм «Канікули
...». І там був створений такий похмуро-містичний образ радянського японісти,
який, значить, сидить з ієрогліфами в дуже задумливою позі, навколо нього нецке
розставлені. І ось він щось там думає і ієрогліф малює нікому незрозумілий,
тому на нашому сайті, напевно, хтось заходив, обзивають цих людей «люди,
горді своєю причетністю до таємного ордену знавців ієрогліфів ». Тобто
японці - це щось таке марсіанське і той, хто вивчає це теж щось
марсіанське.
І
все це чому, тому що причина тільки одна: у нас не було школи нормального
перекладу на російську мову з японської мови. Тому що, головне, що я для себе
завжди ставив, завдяки моєму батькові, який у мене, до речі, викладач, він
мене завжди вчив одному, що ти повинен перекладати так, щоб вже на другий
сторінці читач забував про те, що це взагалі перекладна література. Тому
що коли це гарний російська мова - це все. От тоді ти і доніс те, що
хотіли сказати японці. Коли російська читає, і вже не думає, японець це пише,
або не японець, та він жив там, але він повинен говорити російською мовою. Я зараз
хочу, щоб ви потурбувалися про дуже цікавою проблемою, стурбовані на своїй
голові, переймалися на особистому рівні. Повернувшись з Японії в 2000 році, я
поїхав до Москви тому, що в мене вже якісь книговидавничі угоди туди
налаштувалися. І вийшло, що я потрапив у книжковий бум. У Москві зараз
золотий вік книговидавництва, видаються найцікавіші книги в самому
цікавому вигляді, перекладні, перекладачі з європейських мов, як прийнято
зараз говорити піднялися просто, тому що, нарешті, Радянський Союз зрозумів,
що ті 50 років після війни, коли було «цього не можна» «цей дисидент» «цього
видавати не можна тому, що він був гомосексуалістом », тобто за різними
радянським міркувань половина, якщо не більше, світової літератури у нас
просто була відібрана. У тому числі і японська, природно. І зараз заповнюється
ця ніша поступово, а от з Японією справа погано, я випустив переказ Муракамі в
88-му і, в принципі, мало що змінилося з тих пір, з японської мови перекладати
літературу народ не хоче. Частково тому що не знає, почасти тому що «а
чорт його знає, що там робиться ». Зараз, в останні роки, народ почав
активно їздити, у них є шанс стажування, в общем-то в будь-якому щодо
вузі, якщо він захоче, він може і в Токіо постажіроваться і, зокрема, на
Хоккаідо. У нас такого варіанту не було. Я пам'ятаю навіть десь на 3-му курсі у
нас люди влаштовувалися на судна натирач. Тиждень він драіт палубу, сюди їде,
потім назад тиждень драіт щоб тільки два дні побачити з борту «Японія ...
японець побіг ...». І тоді найцікавіше, інтересу, чи що було більше, в
будь-якому разі, з чим ми маємо справу зараз. Зараз ми маємо справу з тим, що в
Москві взагалі дуже дивна ситуація відбувається. Журнал «Огонек», який
читає вся Росія, я купив просто почитати. Відкриваю, і думав в мене просто
їде дах, тому що якась Олена Ахрамова, таких в Москві хоч греблю гати, ні
мови японського не знає, нічого, на тиждень дівчинка випала в Токіо, для
чого, я не знаю. І ось вона описує враження. Справа в тому, що перебрехали все
географічні назви. Дуже дивна подача матеріалу, але найжахливіше,
зачитую: «Якщо придивитися уважно, легко можна простежити безрозмірне
Токіо, чітко окреслені райони і міцно закріплених за ними мешканців », або
допустимо таке «і будьте впевнені, дівчина буде нести на зігнутому згині ліктя».
Тобто, хлопці, ось так нам подають Японію в Москві. Я вже не кажу про
зміст матеріалу, вони з рідною мовою не вміють поводитися. Тобто, всієї
Росії Москва як би пояснює, що таке Японія. Це неподобство. Є
Владивосток, Сахалін є, але немає мосту, де люди, які бачать Японію перед
собою, перед своїм носом, пояснювали б всій Росії, що таке Японія. Це нам
треба робити - сахалінцам і владівостокцам, розумієте ... Тому, всі вимоги
зводяться до того, якщо ви мене зараз запитаєте, а як же на практичному рівні
це все зробити, якщо у вас є бажання, припустимо, зайнятися,
поекспериментувати з якимись текстами, будь-якими, сучасної літератури,
пишіть мені. З травня місяця, я буду в Токійському університеті перекладати чергову
річ Муракамі. У мене під руками будуть матеріали. Тобто, якщо є інтерес,
дійсно, пишіть мені, я вам буду підбирати ці зразки. Будь ласка, працюйте,
далі я вам навіть вже не потрібен. Ви можете просто спробувати, якщо у вас це
йде, якщо вам це подобається. Йосімото Банана ми зробили, правда запізно, адже
переклад з японської на російську, саме, дуже важливо, щоб був адекватний і по
мови та за стилем. Загалом, потрібно щоб перекладач хворів дійсно річчю. Що
у нас вийшло з Йосімото Банана, якщо ви відслідковували, не доходило ще?
Полгола тому вона у Москві вийшла, загалом, це яскравий приклад як загублена може
бути річ. Після Муракамі, коли вся Москва здригнулася, дійсно бум
почався, вони почали намагатися знайти ще якого-небудь автора японського, якого
можна точно також включити, щоб народ знову на вуха встав. Ось почали Йосімото
Банана перекладати. Йосімото Банана - це жінка, яка першу свою річ
написала в 32-33 року. Це сучасна токійська жінка великого мегаполісу з
своєї нервової організацією, зі свого інтерактивною, міжкультурної середовищем у
якій вона живе, вона все це мовою, схожим на макраме, дійсно дуже
тонко створює. І ось її переводить японісти-чоловік, який ніколи не був у
Японії, який сидів у Ленінградському університеті і був щасливий. Людина,
який ніколи не був у Японії, не знає японської мови, мало того він не
знає навіть сучасної російської мови, якою говорить 32-ох річна жінка
в цьому випадку. Тобто ось вони створили велику рекламу, два місяці всім
говорили все, зараз буде ще один ще японська авторка, чекайте, як
йдеться ... Народ подивився ... Не вийшло ... У всьому цьому хто винен?
Переклад. Чи не донесли. Але найжахливіше, що ця книга тепер офіційно видана,
народ офіційно знає, що таке Банана Йосімото, щось таке незрозуміле, але
вона там стоїть у них на полиці і все, вона більше не буде перевидаватися, тому
що є гроші, які за неї заплатили, вже поставили реєстраційний номер,
все в найближчі 20 років ніхто до неї не повернеться. Книга загублена. Ось приклад як
можна вбити гарну річ. Тому дуже важливо, щоб кожен обрав свого
автора, адже це вищий пілотаж насправді, для будь-якого перекладача. У будь-якому
рід діяльності, чим би ви не займалися, є так званий гамбурзький
рахунок, знаєте такий вислів? Це ще в царській Росії, в 19-му столітті, не тільки
в Росії, але і в Європі були борці, які добре влаштовувалися. Там сиділи
господарі, які гроші між собою ділили, і говорили: «Васю, ось ти сьогодні
переможеш, Джон завтра, але так, щоб грошей всім було порівну ». Тобто це було
шоу, і проходив відбір в місті Гамбург, всі циркові борці Європи збиралися,
щоб з'ясувати, хто ж насправді сильніше, тобто за гамбурзьким рахунком. У
кожній професії, в будь-якій, чим би ви не займалися, підете ви в кінець,
підете ви в будь-яку область діяльності, відточуючи свій почерк, тобі
хочеться, щоб це було краще за всіх. Це загальнолюдське, тому для будь-якого
людини, яка займається перекладами по рибі чи, по нафті, по лісу, по чому
завгодно, він знає, є хоча б один неперекладеним роман, мій коханий, який
може я ще не знайшов, але що я зроблю так, що народ дійсно отримає
великий кайф. Тільки я, більше ніхто, у мене вийшло так, і я вам бажаю це
обалденное почуття пережити. Шукайте автора, якщо вам це цікаво. Якщо
ви сюди прийшли, то ми будемо говорити про літературу, правильно? Далі я,
окремий раз подякую Курода-сан за просто чудовий прийом і зараз
буду перед ним вибачатися. Курода-сан, вибачте будь ласка, моя професія
трошки не дозволяє мені повністю виконати вашу вчорашню прохання. Тому
що вчора, вибачте, що я розсекречено наша розмова, це дуже цікава тема,
про яку можна поговорити, подумав я сьогодні вранці, замість того, щоб
замислюватися, як би виконати ваше прохання я вирішив, а давайте подискутуємо. У
Зрештою, нормальне спілкування - це нормальна дискусію. Не будемо зараз
ділити японці там, росіяни, дипломатичні там якісь ввічливості. Це
цікава тема насправді. А що вчора було: Курода-сан сказав:
«Муракамі-сан все-таки не зовсім японська література. Якщо можете, то зробіть,
будь ласка, такий акцент, що є японська література, а є Харукі
Муракамі. »І ось тут я замислився: чим же я займаюсь останні кілька років ...
Японцем за національністю, частину життя прожили в Європі, кілька років він
викладав у Прінгстноском Університеті в США, а потім все-одно повернувся в
Японію і всю дорогу писав по-японськи, думав по-японськи і писав для японської
аудиторії. І продають його в Японії мільйонними тиражами. Курода-сан, це
японський письменник? Люди, які старші 40-ка років в Японії відхрещуються від
нього, кажуть, що він «бата-кусай», знаєте такий вислів? Це означає
«Смердить маслом». Японія зараз їсть масло, але в традиційної японської їжі немає
масла, молочних продуктів, нічого схожого. Тому що до Мейдзі корів не було.
Отже, «бата: кусай» - вираз «смердять маслом», означає все не наше, все
прозахідний, чуже, чуже, яке прийшло із зовні. Що ж вийшло, от скільки
тут народу хто читав хоча б «Полювання на овець», підніміть руки. Трохи. Гаразд,
тоді зрушимо трошки по тексту. У місті Кобе, після війни в 50-ті роки зростав
хлопчик, у якого був тато викладач японської мови і літератури. І
хлопчик це дуже не любив японську літературу. А місто Кобе - це був один з
декількох портів, які відразу після війни були відкриті для контактів з
зарубіжжям, тобто основні вантажі, всі основні контакти з закордоном часто
йшли через Кобе, були також Осака і деякі інші порти. Ворота, як
кажуть, у закордонний світ для японців, а Японія, як ми уявляємо, тільки
в кінці 19 століття почала відкриватися для світу. Це закрита країна. Через це у
неї якісь свої мінуси виникли і через це дуже багато плюсів
найцікавіших.
Тому
що там дійсно зустрічаємося інколи з чимось таким японським, чисто
японським, якого немає взагалі більше ніде на Землі. Какой-то спосіб мислення,
якийсь хід думок такий цікавий, тому що вони дійсно жили
відокремлено. Дуже довго до 15-16 століття було просто не можна під страхом смерті
ступати на японську землю. І коли, власне, міжусобні війни проходили,
португальці привезли рушниці. З одного боку, на японську землю ступати не можна
під страхом смерті, а з іншого боку, так хочеться ... Ну і тому, був хитрий
такий японський хід зроблений, був зроблений насипний острів, не японський, на нього
місток було перекинуто і по цьому містку, коли причалювали корабель, японці туди
ходили, а ми сюди ніяк. І тому містку могли ходити представники тільки
3-х професій. Вгадайте яких. Торговці, військові, тобто представники влади, і
повії. І модель цього острова навіть є в музеї досі, по-моєму в
Нагасакі. Маленький такий музей, підтримується модель острови в музейному вигляді.
І з тих пір, власне, Японія почала відкриватися світу. Але так чи інакше це
символ того, що Японія завжди відособлено розвивалася, зі своїми тайфунами
сама боролася, зі своїми землетрусами свої способи придумувала, що робити.
І ось, повернемося до цього хлопчика, який, тим не менше, ріс у міжнародному
порту. На нього, так чи інакше, вивалюйте це іноземне, а тато
викладає в цей час японську мову і літературу. А він що робить: він скуповує
книги, які американці скидають за безцінь, почитали там два тижні, поки
їхали до Японії, і скидають незрозумілі книги на незрозумілим мовою торговцям за
три копійки і перепродують знову. Хлопчик все це скуповував. І японець з таким татом
починає з юнацтва начитується саме американської літератури, на захід, і
починає сперечатися з татом. Чому в них книжки цікавіше, ніж у нас, а у них
дійсно цікавіше кінці. Тому що традиційно японська література
дуже сильно побудована на принципі «сісесецу», тобто оповідь про себе,
що бачу, то співаю. Більшість пам'ятників класичної літератури, якщо ви вже
помітили, саме так і зроблені - це щоденник. Дуже сильний вплив на японців
надала, звичайно, російська література. У шкільних програмах японці
справді проходять Достоєвського, Толстого, Тургенєва та Чехова, дуже до цих
пір все це люблять, то є дуже сильно розвитку дістало все це. Але, так чи
інакше, традиційно японська література після війни вимагала, шукала. Ось те,
що намагався довести цей хлопчик своєму батькові. Загалом, вони сварилися-сварилися
до такого ступеня, що вони навіть на багато років перестали спілкуватися. Ось це мені
нагадало нашу суперечку з Курода-сан. Тобто, скільки людей, стільки й думок.
Десять чоловік - десять кольорів (дзюнін тоіро). Тому сперечатися - саме
цікаве. А якщо кожен сяде у свій кут і буде тільки сидіти зі своїм
думкою, то з цього цікавого нічого не вийде. Насправді, зараз з Пілевіним
така ситуація: якщо поговорити з яким-небудь сивіючого членом спілки письменників
Росії, то він скаже: «Пілевін? А до чого тут російська література? »Або припустимо,
я кілька років вибивав грант, щоб поїхати вивчати Муракамі там, в Японії.
Є такий Японський Фонд, який займається розповсюдженням японської культури
за кордоном, він мені каже: «Муракамі - це не японська література». А факти?
Мільйони японців розкуповують мільйонні тиражі людину, яка є
японцем. І все одно продовжують говорити, що це не японська література. Де
логіка? Наскільки це японська чи не японська, я сподіваюся, ви почитаєте самі,
але найголовніше - ви це можете це побачити на сайті, який я веду вже
кілька років. Я сподіваюся, це для вас пізнавальна історія. Коли я почав у
93-94 рр.. переводити це просто для себе, тому що знайшов «Полювання на овець»,
просто остовпів, тому що я від японців такого не очікував. Це дійсно
література світового рівня. І знаєте, в чому справа? Тут стоїть питання, а якщо
перевести, чи буде це комусь цікаво? Тобто, в будь-якій країні, Курода-сан,
це теж до нашого спору, на жаль, 90% хороших, якісних, шановних
усередині країни авторів, якщо перевести на будь-яку іноземну мову, це нікому не
буде цікаво. Тобто в якомусь сенсі переклад - це лакмусовий папірець
якості продукції. Для свого села ми гарну таємницю розповімо, а в сусідній
це вже не зрозуміють. Так ось, Муракамі зараз читають по всьому світу. Причому я вам
скажу, що в Росії вже зараз 5 людей у нашій команді переводять Муракамі.
Ми
домоглися того, що в Росії, дійсно, він став російським національним
письменником. Тому що ця людина закінчив один з найбільш якісних
гуманітарних вузів в Японії, він закінчив його з давньогрецької класичної
драмі, і потім написав ще дослідження не просто про американського кіно, а
зауважимо, «дороги в американському кіно». Той, хто займався американською
літературою, читав Селленджера, той чудово знає, що таке дорога. Це
саме кон?? ркультура проти цієї споживчої культури. Власне, Муракамі
в якомусь сенсі, контркультурщік. Я згоден буду з вами, якщо ви скажете,
що це не японська культура. У чому, власне, заковика, чому половина
Японії його не приймає, а половина читає, навпаки, на ура? Мушу зазначити,
що зараз дивно відбувається в якомусь сенсі дисбаланс. Дуже багато зусиль,
тому що росіяни з японцями перестали бути проклятими один для одного, стали
більше спілкуватися, у них стало більше спільних інтересів на особистому рівні, просто щоб
було цікаво. Не тому, що є акція прочитати лекцію десь, все
зберуться, половина засне там на лекції. Потрібно, щоб ця туга зелена,
обязаловка пішла, щоб залишилася просто багато цікавих речей, які можна
робити на особистому рівні. Зараз японці для цього незмірно більше зусиль
докладають на будь-якому особистісному рівні. Зараз дуже хороша команда у японців у
Токійському посольстві, відмінні люди сидять і в Хабаровську, і до Владивостока
зараз поїду. Справа за нами, як то кажуть. А у нас зараз сарай розвалився,
розумієте, зараз не до цього. Тому, я думаю, в найближчі роки все ви, так
як японський вивчаєте, будете так чи інакше навколо цього крутитися. Просто,
якщо ви згадайте хоча б мої слова, що зараз японці дають нам фору, вони
роблять набагато більше для того, щоб нам було легше просто сусідами і
жити легше. Ми запізнюється, мені це дуже прикро. Тим не менше, повертаюся до
темі, я назвав інтерв'ю, на яке мене послало і дало гроші на поїздку
японське консульство, це інтерв'ю висить на нашому сайті, «я не хочу нічого
належати ». Це самий головний камінь спотикання у нашій суперечці з Курода-сан
і з прихильниками та противниками творчості культу сучасних японських
письменників. Тому що, для того, щоб зрозуміти що відбувається в Японії сьогодні,
саме сьогодні необхідно обов'язково прочитати творчість Муракамі.
Можна
любити або не любити таку подачу літератури, це вже справа смаку, але для того,
щоб зрозуміти проблеми дуже сильно змінюється Японії сьогодні, на відміну від
вчора та позавчора, як вона змінюється, чому, і з чим нам справу мати вже років
через 2-3-5, треба прочитати. Повернемося до цієї постановки питання «я нічому не
хочу належати ». Курода-сан вчора сказав, що ми, японці, як раз хочемо
належати. З усією повагою до ваших років, Курода-сан, давайте подивимося на
20-25-літніх японців, які вже не хочуть, як їх тата, все життя класти на
фірму, з 7 ранку до 12 ночі не з'являтися додому, щоб їх не бачили
власні діти, і, щоб 25 років вперед працювати на фірму тільки тому, що
ти вже живеш в будинку, взятому в позику під гарантію власної фірми, якщо у тебе
начальник «дурень» ти йому навіть заперечити не можеш тому, що ти живеш в цьому
будинку і, як тільки ти посваритися зі своїм начальником, то тут же втратиш
всього. А якщо ти пішов з однієї фірми, то в інший тебе вже не приймуть, тому
що за тобою вже символ скандаліста. Тобто, це в якомусь сенсі рабство за
доброї волі. Цей план Маршала на Японію наділи американці після війни.
Природно, Японія тоді в руїнах лежала і вякать не було ні сил, ні
можливості. І ось 50 років Японія вичавлює соки з економіки. Два чи три
покоління людей за жменю рису готові були просто гробити своє життя, ні дітей
бачити, ні сімей, вмирати на робочих місцях. Для того, щоб побудувати гігантський
зліт, який ми спостерігали в 70-80-х роках, коли Японія всій екологією,
економікою просто вразила. Зараз вже не так, зараз в Японії дуже сильний
кризу, якої ще не бачив ніколи світ. Це криза дітей, дітей покоління
«Японського дива». Покоління «японського дива» - це покоління Курода-сан. Ви
зробили «японське диво» ось цими руками, завдяки тому, що все життя
належали японському уряду, працювали на нього. Покоління Курода-сан
звикло належати будь-чого, корпорації, об'єднання, і вже не мислить свою
життя без цього. Тому те, про що пише Харукі Муракамі, здається р-ну Курода
чужим, не властивим японському мислення, і тому не заслуговує особливого
уваги. Курода-сан характеризує людей свого покоління, як людей з «скам'янілим
мисленням », які звикли підкорятися корпоративного духу японського суспільства
і не хочуть нічого змінювати. Вони просто звикли належати будь-чого --
компанії, в якій працюють, об'єднання і т.д. і не знають, що будуть робити з
отриманою свободою, якщо, раптом, перестануть належати чого-небудь. Але діти,
найстрашніше, так жити не хочуть. По всьому світу так йде насправді. Зараз
настає ера індивідуальної праці. Що ми купуємо в магазині, коли гроші
з'являються? Будь що є для нашого персонального комп'ютера.
Моя
робота, її за мене ніхто не зробить. Тобто для того, щоб включити те, що я
роблю в цей світ, на будь-якому терені, мені потрібно своє місце, своє розуміння світу і
своє розуміння, навіщо я це роблю. На кожному персональному рівні. В Японії
20-25-літні люди штовхають свої вози якісь. Я працював в 90-х роках у
японській фірмі, в 2000 я звідти пішов. Весь час я відслідковував, яких нових людей
набирає середньостатистична японська фірма. І дуже цікаве за 10 років
відбулася зміна. Якщо на початку 90-х люди йшли туди з наміром все життя
покласти на цю фірму, то зараз половина людей, які надходять в японські
фірми, що служать там 2-3 роки, чого-небудь навчаються, і потім йдуть і роблять свою
фірму. Це, в принципі, світова тенденція. Плюс ще поява інтернету - це
взагалі окрема велика тема, що відбувається з людиною, коли він випадає в
віртуальний простір. Я половину своїх замовлень роблю як перекладач,
заробляю гроші і не зустрічаюся взагалі з людьми. У Японії це ще було легше
тому, що там банківська система так розвинена. Я живу на Хонсю, на Хоккаідо
меня кто-то что-то просить перекласти, я йому перекладаю, висилаю по і-мейлу, через
2 дні він надсилає мені гроші, я навіть не знаю це жінка або чоловік, я його
ніколи не бачив і не побачу. Він робить те, що мені треба, я щось, що йому. І все
до цього поступово просувається і найголовніша проблема, про яку пише
Муракамі - це як нам, я маю на увазі і російським і японцям, розібратися з дуже
сильним шоком, у якому людина виявилася як у Росії, так і в Японії, після
розвалу системи з великої літери. Тому що Росія і Японія в цьому плані дуже
схожі один на одного, близнюки-брати. 50 років після війни існував певний
ящик, про який писав, припустимо, Абе Кобо, в який людина був загнаний. Твої
рамки такі, ти можеш робити так, так робити добре, а так робити погано, тобі
все пояснять, не рассуждай, давай крути педалі. Зараз так працювати вже
неефективно. Економіка порахувала сама, що людина, яка не міркує,
багато не зробить, навпаки, зараз треба з шухляди його витягати. Сам вирішуй,
що добре, а що погано. Мені потрібен ти вже на такому рівні, на думаючого рівні.
Але людина не знає, що робити зі свободою. Не випадково, до речі, один із самих
великих трагедій в Японії останніх років - це, саме трагедія не природних
катаклізмів, а трагедія соціальна, як газова атака в метро. Про яку,
до речі, Муракамі дуже цікаво написав. Він написав єдину
документальну книгу, яка називається «Андеграунд», вона складається з 2-х
томів. 1-ий том - це інтерв'ю, яке він узяв у жертв, які вижили після
цієї атаки. А друга те, він домігся, щоб його пустили до в'язниці, де сиділи
укладені «аумсінріке» - кати, і взяв інтерв'ю з катами. Про що він з ними
говорив? Він не говорив з ними власне про атаку, про отруєння, про це
жах, який трапився. Він з ними говорив про, здавалося б, дивні речі: про
дитинство, про перше кохання, про те, як вони ходили до школи. І потім вийшло два
книжки, які якщо накласти один на одного, то у читача виникає дуже
дивне запитання: «а чому?». Адже у них все однакове, в дитинстві-то
однакові, нормальні люди були. Чому так сталося, що одні стали
жертвами, а інші катами? А Муракамі на це дає таку відповідь: «Тому що
одним вчасно розповіли гарну історію, а іншим вчасно не розповіли
ніякої історії, і потім прийшов Насахара, розповів погану історію, але сильно --
вийшли кати. Тому тут дуже сильне значення слова, яке несе
маса і це дуже хороший приклад того, що словом можна вбити. Дійсно,
словом можна вбити. Наприклад: кожен з вас може зупинити мене на будь-якому місці
моєї розповіді, якщо він вважає, що так не буває. Дівчина і хлопець люблять один
одного, але, на жаль, він до неї охолов, або інша з'явилася, вона це
відчуває, але він їй не говорить. І ось він повинен на зразок виїхати на тиждень, він
знає, що більше не повернеться до неї, і вона знає, просто відчуває. І вони про
це не говорять ні слова, а вона ходить заведена. Він їде, каже, що повернеться,
цілує, а вона відчуває, що це поцілунок Іуди і не знає вже, куди пар
випустити і говорить: «якщо ти не повернешся, то з тобою станеться щось дуже
погане ». Наша психологія влаштована так, що останнє слово застряє в голові
найсильніше. Він сідає в автомобіль і мчиться по вечірній дорозі мокрою від
дощу, запізнюється. Він хороший водій, от якщо б це не крутилося в голові,
у нього руки тремтять, і тут вантажівку з цементом, і він не ухилився. Все. Словом
можна вбити. Інша справа, що вона цього на увазі не мала. Тому це дуже все
серйозно.
Я
зараз перекладаю роман «Кінець світу», це дуже складний роман, дуже японська,
дуже дзенських в хорошому сенсі слова. Там розбирається дуже стародавній ієрогліф,
який використовувався як поняття, як термін мало не споконвіку японської
цивілізації, особливо в танка, хайку і т.д., це слово «кокоро», яке в побуті
перекладається «серце» або «душа». Але не все так просто. Тому, що «кокоро»
є у будь-якої речі, абсолютно, у склянки, у кафедри. Це те, що найточніше можна
перевести словом сутність. Японці багато можуть міркувати, що ж таке «кокоро»
японця, як ми про серце російської людини. Це слово походить від виразу,
звуконаслідування, званого аноматопоетікой - «корокоро кавари», це мені
пояснив один древній старий, зараз мало хто з японців пам'ятає, звідки це,
«Кокоро» знають усі. Корокоро - крутиться кубарем, кавари-змінюватися, виходить
змінюватися, весь час крутити. Це близько до нашого висловом «як флюгер на
вітрі », ось що становить душу людства, розумієте? Втім, про те, що
включає в себе поняття «кокоро», що воно означає для японця, ви зможете
докладно дізнатися з готується до видання перекладу чергового роману Харукі
Муракамі «Кінець світу». У цьому романі спеціально не даний переклад слова «кокоро» для
того, щоб читач самостійно прийшов до розуміння його суті.
В
укладанні лекції, хочу закликати до співробітництва всіх бажаючих спробувати
себе на ниві перекладу творів сучасних японських авторів. Такі люди
зараз дуже затребувані і я зі своїми колегами займаюся пошуком талановитих
перекладачів з японської на літературну російську мову. Тих, кого зацікавила
дана тема, прошу скинути мені і-мейл, і ми спробуємо з вами попрацювати.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.sakhalin.ru.emb-japan.go.jp/
