До генеалогії кавказьких бранців
Р. Лейбов
Пропонована
замітка присвячена передісторії романтичних сюжетів. Як правило, сюжети
російських романтичних поем і спадок прози розглядаються в проекції на
західноєвропейські зразки. Така проекція може трактуватися як просте
наслідування або як «відштовхування» (так В. М. Жирмунський розглядає пушкінські
поеми як маніфестацію принципів композиції, протилежних байронівського),
проте сам напрямок дослідницького погляду вказує на певну
концепцію генезису російського романтичного наративу.
Між
тим, як нам видається, багато сюжети можуть бути розглянуті в проекції на
російську традицію XVIII століття, актуальність якої для літератури романтичного
періоду, на наш погляд, до цих пір недостатньо усвідомлена дослідниками.
Аналогічним
чином, російська «романтичний герой», безперечно, має бути свідомо не
тільки в контексті європейських паралелей, але і у співвідношенні з Катерининської
«Богатирями». Тут, звичайно, в першу чергу слід згадати
Ф.Толстого-«Американця». Ф.І. Толстой будує свою поведінку за канонами
біографії гвардійця XVIII століття (приправляючи його екзотичними історіями); ці
розповіді Толстого (принаймні для Вяземського) стають зразковим
описом поведінки та біографії романтичного людини.
Лермонтов,
називаючи свого героя «Григорієм Олександровичем», безсумнівно, має на увазі
алюзію на «героя» минулого століття - Потьомкіна. (Тут ми маємо справу з
антитезою, характерної для Лермонтовський міркувань про сучасність і
минулому.)
Звичайно,
ця особливість характерна не тільки для російського романтизму. Головний «герой
уяви »європейських романтиків - Наполеон - теж людина вісімнадцятого
сторіччя.
Нам
видається, що посилання на преромантіческіе коріння одного їх романтичних
сюжетів, якому присвячена ця замітка, допоможе у заповненні вказаної лакуни.
Мова
в нашій замітці піде не про сюжет однойменної поеми Пушкіна, радше - про його негативі.
При цьому ми спробуємо розглянути літературні тексти в проекціях на
внутрішньолітературної мовні жанри. Такий підхід досить сильно поширений, коли мова йде,
наприклад, про Достоєвського, і рідко застосовується по відношенню до літератури початку
XIX століття.
Складність,
з якою ми стикаємося при такому підході, полягає, звичайно, в
нефіксірованності усних жанрів. З відомими застереженнями тут може допомогти
використання епістолярієм і мемуарної літератури.
Для
початку процитуємо два уривки зі спогадів XIX століття, намічаються контури
цікавить нас сюжету.
1.
Граф
М. В. Толстой. Сховище моїй пам'яті. М., 1995. С. 46.
Аїша
- НАДЯ,
черкешенка,
миле дитя, занесене долею до Москви з Кавказу. При взяття одного аулу
колишній декабрист М.М. Наришкін врятував одну маленьку дівчинку, батьки якої
було вбито під час нападу; він надіслав її до сестри своєї, княгині Е.М. Голіциної,
була тоді головуючий московського Благодійного товариства 1837
року. Поміщена в школу, п'ятирічна Аїша була спочатку дика, як маленький
звірятко, не давалася нікому в руки, ховалася і кусалася. Втім, скоро при
турботи і ласках наглядачки вона принишкли, у кілька місяців вивчилася
розуміти по-російськи і охоче сиділа в класі при уроках Закону Божого. Особливо
подобалося їй згідне спів вихованкам молитов перед початком навчання, перед
обідом і після обіду. Не минуло року, як крихітка заговорила: «І я хочу Богу
молитися, люблю Христа і Богородицю, хочу до церкви ходити ».
Графиня
А.С. Паніна, що брала особливе участь в дівчинці, за листами брата свого,
В.С. Толстого, який служив тоді на Кавказі, зголосилася бути воспріемніцей і дати
Аіше своє ім'я при хрещенні. Але дівчинці не сподобалося ім'я Олександра, вона
твердила: «Не хочу бути Сашею, хочу бути Надею. Мене вночі кличуть: "Надя,
Надя, час тобі хреститися "». За бажанням дівчинки їй дали при хрещенні
вбрання їй ім'я.
Але
бідна Надя не винесла нашого суворого клімату - на початку весни вона захворіла
кашлем і кровохарканням, перевезена була в дитячу лікарню і там скоро померла
від сухот. Я кілька разів відвідував мою милу хрещеницю в лікарні; незадовго
до смерті вона розповідала мені, що чує уві сні прекрасний спів. «Співають краще
наших дівчаток, - додала вона, - а вони (невідомо хто) мені кажуть:
"Надя, Надя, пора тобі до нас" ».
2.
Спогади
Феодора Адольфовича Оома. 1826-1865. М., 1896. С. 22 - 23.
з волі ж Її Величності, віддана була моєю матінці на виховання чарівна 6-річна дівчинка, черкешенка, узята в
полон при штурмі Ахульго
1, княжна Сулей або
Маслімата Сурхай. Батько її був відчайдушний і сильний ворог Росії, мюридів в роді
Шаміля. Дочка була знайдена серед убитих і поранених під стінами фортеці, з
пробитим черепом і з раною на лобі. Привезена вона була за дорученням генерал-ад'ютанта
Граббе до Петербурга полковником Захаржевських прямо до моєї матусі, яка з
сердечною ніжністю взяла маленьку, дику дівчинку, цурався всіх, а в
особливості чоловіків, якого б віку вони не були. Пам'ятаю, що вона не тільки
тікала від мене, а й відверталася, побачивши мене. Повільно були успіхи у
прагненні усунути цю дикість, але через 2-3 роки, на хрещенні її в
православ'я, вона стала чарівне створіння. Закону Божого вчив її
протопресвітер Бажанов, всіма іншими предметами займалися мої сестри. При Св.
хрещенні вона була наречена Олександрою Павлівною, бо воспріємникі її були
Імператриця і генерал-ад'ютант Павло Христофорович Граббе. Обряд був здійснений в
церкви Зимового Палацу. Не можна було не дивуватися зміни, що відбулися в цьому
чарівному дитину. Молилась вона так, як рідко моляться діти її років, за
народженням належать до православної церкви. Так вона росла в нашій сім'ї до 13
років. Матушка, сестри мої, я і весь Інститут прив'язалися до неї. Імператриця
пестила її, як ніби вона належала до Царської сім'ї. Її часто брали під
палац, і чудово, що вона там вела себе так само вільно, як вдома,
аніскільки не соромлячись пишною обстановкою і суспільством Великих Князів і князю.
Дядько мій, Ф.П. Литке, що був у той час вихователем В.К. Костянтина
Миколайовича, конфіденційно передав матусі моєї, що серпень вихованець
його закохався в нашу милу Сашу, возмечтал з часом одружитися з нею і
зробитися можновладних князем на Кавказі. Звичайно, це була дитяча мрія;
але що вона займала Великого Князя, та й стала відомою у Царської сім'ї,
доводиться тим, що в присутності покійного цесаревича на Кавказі в 1863 році
Його Високість мені розповідав про це.
Але
на жаль! Бідна дівчинка на 14-му році раптово захворіла швидкоплинних сухот і,
проболев місяць, померла. Імператриця відвідувала її під час хвороби, сиділа у
її ліжка і гірко оплакувала його смерть. Для нас ця втрата була сімейним
горем.
В
обох процитованих текстах ми маємо справу з єдиною сюжетною схемою:
1.
Полону «дика» дівчинка-черкешенка;
2.
Хрещення полонянки (підкреслюється при цьому релігійне завзяття, цілком
з'ясовне неофітством);
3.
Смерть від сухот (цей мотив також правдоподібно мотивуємо з медичною
точки зору).
Мемуари
Толстого і Оома цілком достовірні, крім того, обидва мемуариста були самі
учасниками описуваних подій. Цілком імовірно, що подібні випадки
повторювалися - звичай привозити «полонених дітей» широко практикувався ще в XVIII
столітті (про це див далі). Для нас важливіше сама єдина сюжетна схема, що стоїть за
обома розповідями, незалежно від їх правдоподібності - обидва мемуариста знають, як
треба розповідати історії подібного роду.
Досить
поширений сюжет, про який йде мова, входить в поле сюжету, який
можна позначити як «дочка/син Півдня вмирає на Півночі» (у свою чергу
що є варіантом універсального мотиву «смерть на чужині»); цей сюжет
буде потім канонізований романом зовсім не канонічним - «Княжна Джавахой»
Л. Чарської. (СР також хвилювали уяву Мандельштама історію італійської
примадонни Бозіо.) З віддаленим (і ускладненим радянською ідеологією) варіантом
цієї схеми (можливо, прямо висхідним до Чарської) ми зустрінемося в «Військової
таємницю »А.П. Гайдара (пор. також повість Л. Кассіля «Будьте готові, ваша
високість », елімінує трагічний фінал, але прояснюються
«Аристократичну» тему).
Мемуари,
оповідають про 1830-1840-х рр.., дозволяють виявити внутрішньолітературної побутування
особливого варіанту цього сюжету.
В
художній літературі ця сюжетна схема включається до общеромантіческій
сюжет «бранця/полонянки», де протистояння ісламу і християнства в загальному
необов'язково (і відповідно редукується другий елемент і послаблюється
перший - у результаті ми отримуємо мотив «смерть на чужині» з усіма його
можливими варіаціями аж до «батьківщина = чужина»); в цій замітці ми, однак,
будемо торкатися саме орієнтального варіанти сюжету. Останній пункт сюжетної
схеми тут також може трансформуватися в дусі романтичних стереотипів в
«Смерть від туги за батьківщиною» (сухоти чи інша хвороба будуть лише симптомами
душевної недуги).
Ср
очікування саме такої розв'язки в діалозі оповідача і Максима Максимович в
«Беле»: «- А що? - Запитав я у Максима Максимович, - чи справді він привчив
її до себе, або вона зачахла в неволі, з туги за батьківщиною? - Та що ви, чому ж
з туги за батьківщиною? З фортеці видно були ті ж гори, що з аулу, а цим
дикунам більше нічого не треба »(Лермонтов, 4, 299)
2.
Примітно, що хоча в наведеному фрагменті Лермонтов іронізує над
дуже звичною схемою, але в «Беле» ми знаходимо її сюжетне втілення - полонених
героїня «приручати» Печоріним (замість прийняття християнства тут виступає
любов Бели до Печоріна; СР, однак, вмовляння Печоріна:
«Повір
мені, Аллах для всіх племен один і той же, і якщо він мені дозволяє любити тебе,
чому ж заборонить тобі платити мені взаємністю? », 4, 300) - врешті-решт
героїня Лермонтова гине (хоча і не від сухот).
Однак
повернемося до мемуарних фрагментами, процитованим вище. Толстой педалює
другий сюжетний пункт (прийняття християнства), але і досить індиферентний
по відношенню до православ'я Оом не уникає його. Можна припустити, що ми
маємо справу з реалізацією деякої схеми, досить глибоко вкоріненою в
російській культурі.
3 Дійсно, ми знаходимо
прототип оповідань Оома і Толстого в тексті, висхідному до доромантіческой
епохи.
3.
А.Д.
Блудова. Спогади. М., 1888. С. 23-25.
В
Москві ж був дивний випадок, що розповідала мені (вже довго, довго
після) Марія Олексіївна Хомякова, мати поета, сама знала і осіб, і
пригода і абсолютно нездатна до брехні. Один з наших генералів,
повернувшись з походу на Турок, привіз з собою турецького дитини, імовірно
врятованого їм в якій-небудь звалищі, і подарував його своєму другу Дурново. Хлопчик
вийшов розумний, лагідний, доброзичливі. Дурний любов'ю, і став виховувати
як сина, але не хотів його охрестити, поки той сам не зрозумів би і не вивчив істин
християнської віри. Малий підростав, з любов'ю і жаром вчився, робив швидкі
успіхи і радував серце прийомного батька свого. Нарешті зле стало заговорювати
з ним про прийняття християнства, про святому хрещенні. Молода людина з жаром, навіть
із захопленням говорив про православну церкву, ходив з домашніми на церковні
служби, молився, здавалося, старанно, але все відкладав хрещення і говорив
Дурново: «Почекай, батюшка, скажу тобі, коли буде пора». Так минуло ще
кілька часу, і йому минуло вже 16 років, і в ньому помітили якусь зміну.
Гучна веселість вщухла в ньому, живі, безстрашно, світлі очі подернулісь
сумом; дзвінкий сміх замовк, і тиха усмішка здавалася якось передчасно на
квітучому дитячою обличчі. «Тепер, - сказав він одного разу, - я скоро попрошу
хрестити мене, батюшка, батько ти мені більш ніж рідний! Тепер скоро пора, але
перш є у мене прохання до тебе: не відмов. Накажи купити фарби, палітру,
кисті; дай мені замовити сходи, як скажу, нехай дозволь мені на це один місяць
не пускати нікого в мою кімнату, і сам не ходи ». Дурний вже давно звик не
відмовляти ні в чому свого прийомного сина; як хотів, так зробили вони. Молодий
Турок весь день сидів у своїй кімнаті, а як стемніє, прийде до Дурново,
як і раніше читає, займається, розмовляє, але про заняття у своїй кімнаті
ні півслова, тільки став він бліднути, і чорні очі горіли якимсь неземним
тихим вогнем, якимсь виразом блаженного спокою. Наприкінці місяця він
просив Дурново приготувати все до хрещення і повів його до своєї кімнати. Палітра,
фарби, пензлі лежали на вікні; сходи, що служила йому ніби помосту, була
відсунута від стіни, яка була завершена простирадлом; юнак зірвав простирадло, і
Дурний побачив великий, писаний на всю стіну, святий обрусі, підтриманий двома
ангелами, і на обрусі лик Спасителя нерукотворний, колосального розміру,
прекрасного листа. «Ось завдання, яке я повинен був виконати, батюшка;
тепер хочу хреститися в віру Христову; я спрагу з'єднатися з Ним ».
Зраділий, зворушений Дурний поспішав все приготувати, і його вихованець з
благоговійно радістю хрестився на інший день. Коли він причащався, все
присутні були вражені неземної краси, що нею, так би мовити,
перетворився неофіт. У тихій радості провів він весь цей день і безперестанку
дякував Дурново за всі його благодіяння і за найбільший з усіх - за пізнання
істини і прийняття християнства, за цей неописаних блаженство, кажучи, що він
більш ніж рідний батько для нього, що він не минущу дав на нього, а життя
вічне. Увечері юнак ніжно попрощався зі своїм названим батьком, обіймав,
дякував його знову, просив благословення; бачили, що довго молився він в
своїй кімнаті перед написаним Нерукотворного Спаса, потім тихо заснув - заснув
непробудним сном. Наступного ранку його знайшли мертвим у ліжку, з заплющеними
очима, з посмішкою на устах, з складеними на грудях руками. Хто заглядає в таємницю молодий
душі? Який неземний голос, їй одній виразний, сказав йому долю його і закликав
його в урочну годину до паки-буття купелі? Хто пояснить це нез'ясовне дію
благодаті, яка закликає до Отця Небесного невідомим, таємничим шляхом у глибині
серця своїх обранців? Дурний оплакував з батьківською любов'ю свого
приймака, хоча і докоряв себе за своє горе за такої святої блаженної кончину.
Кімната, де помер юнак, стала каплицею або молитовні, де щодня
молився Дурний. У 1812 році будинок згорів, але стіна з образом вціліла, тільки
зображення було дуже пошкоджено; його реставрували, і від оригіналу залишилися
тільки одне око і брову. Однак побожні люди продовжували приїжджати молитися
тут, а згодом в ньому була заснована богадільня на 40 престарілих вдів і
дівчат, і кімната молодого Турка освячена в прекрасну домову церкву, весь
день відкриту, куди з усіх кінців Москви приходять і донині служити молебні
перед образом, написаним на стіні. Что-то мирне, світле, чисте віє там на
вас, як світла і чиста була душа юнака, який освятив своїм зверненням і смертю
це місце. Богадільню звуть Бариковскою по імені засновника, а церква - Спаса
на Стоженке. Інше притулок для бідних виросло й дати притулок проти
богадільні - будинок піклування убогих в ім'я Христа Спасителя. Такий світлий слід
залишив по собі ця дитина, привезений з чужої невірної боку, ухвалений і
пріголубленний безмежно християнською любов'ю Росії. Воістину тут показав
Господь весь глибокий зміст Їм ніколи сказаних святих словес: «Аще хто візьме
отроче таке в ім'я Моє, приймає Мя; а пріемляй Мя, приймає пославшаго Мя
Батька ».
Безглуздо
задавати питання, про яку саме російсько-турецькій війні йдеться. У будь-якому разі
перед нами міське переказ «часів Очаківському і підкорення Криму», історія,
висхідна до Катерининському часу.
За
порівнянні з більш пізніми розповідями про «полонених дівчаток» тут найбільш
сильно як раз представлений друге, «християнський» елемент сюжету, якому
підпорядковано все оповідання. «Дикість» бранців не педалюється, навпаки,
підкреслюється чудове входження дитини в християнську середу. Одночасно з
цим і причина смерті - не сухоти; по суті справи, перед нами оповідання про
праведної кончину, побудована майже по житійного канону (ми має намір залишаємо
осторонь питання про проекціях цієї історії на літературні джерела більше
раннього часу, хоча такі проекції представляються очевидними).
Оповідання,
переданий Блудова, - не «петербурзький», а «московський», він зі?? ласуется НЕ
стільки зі складною потьомкінського ідеологемою підкорення Півдня, описаної А.Л. Зоріна
4, скільки з більш традиційними уявленнями,
акцентує не екзотичність, а протиставлення православ'я ісламу.
Розповідь Блудова (відзначимо його стилістичного виділення в мемуарах,
орієнтованість на мову лірики Жуковського - можливо, невипадково, якщо
враховувати актуальність для біографії сина полонений туркені цього сюжету)
передують міркування про «східному» характер Москви, які варто
процитувати.
«
звичай привозити з собою, після походів, врятованого від загибелі турчонка або
взятих у полон туркень і дарувати їх своїм родичам на виховання або в
прислугу заніс багато домішки південній крові між нами, і на користь нам, а не в
збиток, судячи з Жуковському, Аксаковим, Айвазовському, які по жіночій лінії
турецького походження, і по Пушкіну, який, як відомо, був по матері
нащадок Негра.
коли мені стали читати "Абідоського наречену" і
"Бахчисарайський фонтан", я відчувала себе вдома між цими особами,
та їх середовище здавалася мені набагато ближче і споріднені, ніж діючі особи
англійського high-life в "Almack's" і "Pellham" ».
(Там
ж. С. 22-23)
Остання
зауваження підводить нас до заявленої на початку замітки темі. Веселовський,
розглядаючи питання про міжкультурних контактах, як відомо, виходив з ідеї
«Зустрічного течії» - запозичення має займати готове місце у вже
існуючій структурі національної культури, найчастіше вступаючи в
інтерференцію з традиційними для запозичують культури типами текстів. Можна
припустити, що винятковий успіх сюжету бранця/полонянки в російській
романтичній поемі і прозі обумовлений саме підготовленістю грунту.
Московська середу початку XIX століття була підготовлена до сприйняття сюжетів
байронівського поем: мало того - вона сама могла бути живильним грунтом для
паралельного виникнення подібних сюжетів.
Ю.М.
Лотман любив підкреслювати зв'язок байронівського романтизму з XVIII століттям - в
першу чергу, з ідеями Руссо (опозиція «природи» і «культури», тема «дикуна»
та ін.). У випадку з російськими наслідувачами і послідовниками Байрона цей
аспект звичайно не розглядається або описується як проекції російських текстів
на західноєвропейські (в першу чергу - руссоістскіе) претекстом. Тема
«Лермонтов і російська XVIII століття», наприклад, перебуває у знаменну
запустінні; між тим, думається, варто змістити акценти - для Лермонтова (як і
для переважної більшості його сучасників, в першу чергу - москвичів)
виключно актуальний саме внутрішньолітературної XVIII століття, пов'язаний зі світом
сімейних і міських переказів (СР незакінчений роман «Вадим», сюжет якого,
в значній мірі, сходить до усних спогадів про пугачовщину).
Поза сумнівом,
новий час вносить у спосіб розповідання зворушливі історій про новонавернених
корективи (як ми це бачили у Оома і Толстого), але канва, на якій ці
історії розповідаються, відчувається і тут. Як романтичний варіант сюжету
з'явиться потім основою для «Княжни Джавахі», так доромантіческій «алфавіт»
лягає в основу не тільки нехитрих оповідань про нещасних дівчаток,
але, ризикнемо припустити, та деяких літературних текстів, наполегливо
висувають на перший план вероісповедальний момент. (СР, наприклад, з
байронівського «гяуром», де перволічное оповідання вільно переміщається від
правовірного мусульманина до ченця-францисканці, і вся ця конфесійна
строкатість служить всього лише акомпанементом до місцевого колориту.) У зв'язку з цим
звертають на себе увагу дві поеми - пушкінський «Тазіт» і Лермонтовський
«Мцирі».
В
перший поемі тема бранця не представлена (герой, скоріше, «вигнанець»,
наскільки можна зрозуміти по написаної частини і планам поеми). Однак
типологічну спорідненість цих двох текстів вельми показово. Пушкін
реанімує тему неофіта-мусульманина. Перед нами «молодий турок» з розповіді
Блудова, який повернувся в країну батьків і вимушений приховувати від батька свої
релігійні переконання. При цьому іслам у Пушкіна в «Тазіте» - не
біблеізірованний іслам «Наслідування Корану», це - контамінація архаїчних
уявлень про магометани як про «дикуни» і реальних фактів етнографії горян
5.
«Тазіт»
писався в 1829-1830 роках і був посмертно опубліковано в VII томі «Современника»
на 1837 під випадковим заголовком «галубом», тобто був відомий Лермонтова в
1839 році, коли пишеться «Мцирі». (Явна свідоцтво - паралелізм віршів
Пушкіна: «Ти в горло сталь йому встромив/І тричі тихо повернув» і Лермонтова:
«Але в горло я встиг встромити/І там два рази повернути/Моє зброю ...». Те, від
чого відмовляється християнин Тазіт, здійснює Мцирі - правда, мова йде не про
кровне ворога, а про Барсі
6.) «Тазіта» з
Лермонтовський «утікачів» (1837-1838?) зіставляли ще Н. Лернер і Б.В. Томашевський.
Лермонтов
нічого не знав про начерках планів «Тазіта», в яких фігурує «Черкес християнин»,
але і написана частина поеми досить красномовно підказує саме цей
шлях розвитку сюжету. «Мцирі» в характерному для Лермонтова ключі інвертує
його - в цій поемі з'єднуються мотиви «полоненого дитини» (СР процитовані
вище мемуари та лермонтовського «Одного разу російський генерал/З гір до Тифлісу
проїжджав;/Дитину полоненого він віз ...»), (анти) християнська тема і мотив ранньої
смерті героя. Цей знайомий нам комплекс мотивів переосмислюється в рамках
сюжету «в'язня» і ускладнюється сюжетом «втікача» (з незаперечними проекціями на
літературні джерела, перш за все - на байронівського «гяура»).
При
це якщо у Пушкіна мусульманським «закону гір» протистоїть цивілізуючий
вплив християнства, то Лермонтов в «Мцирі» (на відміну від «Утікача») відмовляється
від яких би то не було щеплень «ісламського колориту» - культура батьківщини Мцирі
патріархальна, але конфесійно ніяк не визначена ( «І згадав я наш мирний
будинок/І перед вечірнім вогнищем/Розповіді довгі про те,/Як жили люди колишніх
днів,/Коли був світ ще пишною ») - це дозволяє переосмислити історію
«Зверненого невірного» в рамках руссоістской за походженням парадигми. Можна
припустити, що Лермонтов свідомо будує свою поему як антитезу
пушкінської і, можливо, як антитезу тієї широкої внутрішньолітературної традиції, з
якої він міг бути знайомий з дитинства і яка представлена, зокрема, в
трьох мемуарних фрагментах, процитованих на початку нашої поради.
Висловлені
міркування про актуальність культури XVIII століття для романтичної епохи повинні
бути доповнені більш приватними міркуваннями, що стосуються саме 1830-х років,
коли культурний міф, розглянутий нами, актуалізується. Ця актуалізація,
звичайно, пов'язана з початком в 1829 році Кавказької війни, але були й інші
причини, з яких XVIII століття опинився в цей час злободенних. Нагадаємо, що
в 30-і роки Лермонтов і Пушкін звертаються до роману з історії пугачовщини,
Пушкін, крім того, працює над Історією Петра - охоплюючи, таким чином, всі
сторіччя. Ср панораму європейського XVIII століття в посланні «До вельможі» і
російської - в «Table-talk».
Аналогії
між сучасністю і подіями XVIII століття були задані офіційної
миколаївської ідеологією; Микола при цьому «викреслював» Єкатерининське час,
нав'язуючи аналогію з Петром, тим показовіша увагу до епохи «великий дружини»,
яке виявляють самі різні автори в різних жанрах (СР роботу Вяземського
над біографією Фонвізіна). Культурний цикл, заданий імпульсом
антинаполеонівська воєн, завершився в грудні 1825 року, пошуки національної ідентичності,
що призвели до оформлення слов'янофільства і западничества, неминуче повинні були
звертати до епохи активного сприйняття російською культурою європейської
(французької перш за все). Що складається нове розуміння історії також
змушувало звернутися до історії «батьків» і «дідів». А ця історія була в
значною мірою історією усній і домашньою.
Примітки
1. «Ахульго, руїни замку, Терської обл., В Аварії.
У 1839 р. руїни служили притулком Шамілю і були взяті штурмом ген. Граббе ».
(П. Семенов. Географічно-статистичний словник Російської імперії. Т. 1.
СПб., 1863. С. 168.) Штурм Ахульго - один з переломних моментів кавказької
кампанії 1830-40-х рр..
2. Тут і далі Лермонтов цитується по «малому академічному»
зібрання творів в 4-х томах (М.-Л., 1959). У ролі «Півночі» в Беле виступає
російська фортеця на Кавказі. Максим Максимович, як показує його зауваження про
моді нудьгувати, не в курсі новітніх літературних віянь, тому він так
здивовано реагує на репліку вихованого на романтичній літературі
оповідача.
3. Сказане, зрозуміло, стосується не тільки російської традиції. Як
відомо, «імперське» - в широкому сенсі - свідомість схильна оперувати
метафорою «дикуни = тварини». Показово, що та ж сюжетна схема експлуатується
при описі тварин, що вмирають у неволі, Ср порівняння Бели з сірчаної у
Лермонтова. У зв'язку з цим СР сюжет оповідань про любов до мавпі - у
Толстого-«Американця» в усних оповіданнях і у Погорельського (в ослабленому
варіанті - з «материнською любов'ю» мавпи) в «Випадок в диліжансі».
4. Див: А. Зорін. Крим в історії російської самосвідомості// Нове
литературное обозрение. № 31 (3/1998). С. 123-143. Російсько-турецькі війни
мислилися в рамках «грецького проекту» не просто як територіальні завоювання
і не тільки як свого роду «хрестовий похід» щодо звільнення від Царгорода
невірних, але і як набуття Росією свого «півдня», своєї античності і тим самим
- Статусу культурної столиці Європи.
При
це в описаному дослідником «кримському дискурсі» постійно підкреслюється
багатонаціональність новопридбаних земель.
5. Відзначимо цю принципову подвійність російської культури по
відношенню до кавказьких горців, яка дійшла до наших днів і пов'язану як з
російськими внутрікультурнимі механізмами, так і з реальної етнічної, культурної
та релігійної багатоскладний кавказького культурного ареалу (при цьому в
масовій свідомості росіян ця реальна складність до недавнього часу часто
ігнорувалася або пом'якшувало - ср кліше «особи кавказької національності»).
6. Ця явна проекція віршів з «Мцирі» на пушкінську поему
відзначена у статті: Ю.М. Лотман. Витоки «толстовського напрямку» у російській
літературі 1830-х років// Вчений. зап. Тарт. гос. ун-та. 1962. Вип. 119. С. 3-77.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.ruthenia.ru
