«Справжню ніжність не сплутаєш ... »(любов у ліриці А. А. Ахматової)

Серед різних думок і суджень літературних критиків і просто любителів поетичного жанру побутує розхожий вислів "жіноча поезія". Подібний ярлик прагнуть повісити на всі без винятку твори представниць прекрасної, але слабкої статі. Чи справедливо проводити подібну "демаркаційну лінію" в літературі, розділяючи поезію за статевою ознакою? Безумовно, це витрати історичної спадщини, одвічного підпорядкування жінок чоловікам, постійної і послідовної домінанти чоловічого начала в усіх сферах людського буття. Однак існує й зворотний бік цієї просоченої духом часу медалі. Надто складно було жінці знайти всередині себе сили, щоб заявити про себе нарівні з чоловіком. Вкрай неприхильно було громадську думку до подібних вчинків. А. С. Пушкин в романі "Євгеній Онєгін" вивів на сцену сміливу героїню Тетяну, яка не побоялася перший освідчитися у своїх почуттях, ідучи наперекір усім усталеним традиціям і нормам моралі. Але це був літературний персонаж, вигаданий, ідеалізований образ. Анна Андріївна Ахматова знайшла в собі впевненість, щоб вже в двадцять два роки змусити літературну громадськість звернути на себе увагу. Так, це була жіноча поезія. Але вона була сильна і прекрасна. Це була поезія жіночого серця, вирвалася назовні вулканічною лавою пристрастей, переживань, мрій, обманів. Ахматова казала проникливо й голосно. Вона зверталася від імені кожної жінки, здатної любити і бажала бути коханою. Вона своїм героїчним прикладом навчила жінок говорити: Дзвеніла музика в саду Таким невимовним горем.

Риба і гостро пахли морем На блюді устриці в льоду.

Він мені сказав: "Я вірний друг!" І мого торкнувся сукні ...

Як не схожі на обійми дотику цих рук ...

Ахматова в своєї поезії представила широкому загалу читачів нескінченне різноманіття саме жіночих доль. Образи дружини та коханки, вдови та матері, сестри-музи і долі-розлучниці переплітаються в нескінченних оповідних мініатюрах великої поетеси. За висловом А. М. Коллонтай, Ахматова подарувала світові "цілу книгу жіночої душі ". Без сумніву, ніхто не знає про таємні переживання жінки краще її самої. І вже тим більше ніхто не зміг би передати це у віршованій формі краще і проникливіше, ніж це зробила Анна Ахматова.

Лірична героїня Ахматової спочатку юна, як і сама поетеса. Вона сповнена почуттів і бажань, вона відкрита світу і Йому, того єдиного, заради якого можна все втратити, не отримавши нічого натомість. Ахматова вражає в саме серце гострої стрілою своїй щирості. Її слова, звернені до збірному образу, ідеалу коханого, несуть в собі чарівну боязкість з відтінком романтичної наївності: Я з тобою не стану пити вино, Від того, що ти хлопчисько пустотливий.

Знаю я-у вас заведено З ким цілуватися під місяцем.

А у нас - тиша да гладь, Божья благодать.

А у нас -- світлих очей Ні наказом піднімати.

Однак юній, трепетною дівочої душі вже відомі і перші розчарування, страждання і любовні муки. Вона мудра не по роках; вона знає, яка ціна цього щастя і смиренно готується принести себе в жертву: Справжню ніжність не сплутаєш Ні з чим. І вона тиха.

Ти марно дбайливо кутати Мені плечі і груди в хутра І дарма слова покірні Кажеш про перше кохання.

Як я знаю ці наполегливі, неситі погляди твої! При цьому вибір на користь "великої земної любові" героїня лірики Ахматової робить свідомо і всупереч духовним моральним приписами. Немов підпасти під чари ангела-спокусника Азазеля, що навчив жінку користуватися її головною зброєю - красою, вона робить все, щоб підняти свою земну привабливість, звернути на себе Його увагу: Ти куриш чорну трубку, Так дивний димок над нею.

Я наділа вузьку спідницю, Щоб здаватися ще стрункої.

О, як серце моє тужить! Чи не смертного ль години чекаю? А та, що зараз танцює, Неодмінно буде в пеклі.

Ахматова в своєї любовної лірики штрихами змальовує і долю жінки-поета. Звичайно, тут вона виносить на читацький суд власний автопортрет. Одним з найбільш головних адресатів любовної лірики Ахматової був поет Микола Володимирович Недоброво, що писав їй: "З тобою в розлуці, від твоїх віршів я не можу душею відірватися ". Найсильніші і яскраві любовні переживання застигає Ахматову в Петербурзі-Петрограді-Ленінграді. Всі ці факти знаходять відображення у віршах: В Востаннє ми зустрілися тоді На набережній, де завжди зустрічалися.

Була в Неві висока вода, Інаводнен'я в місті боялися.

Він говорив про літо і про те, Що бути поетом жінці - безглуздість.

Як я запам'ятала високий царський будинок І Петропавловську фортецю ...

У міру дорослішання Ахматової нотки непробудної туги і печалі безкрайньої починають переважати в безупречнойгармоніі її віршів. Мотиви нерозділене кохання, жорстокої душевної черствості, передчуття розлуки - все це злилося воєдино з відчуттям що витає в повітрі творчої інтелігенції приреченості: Стільки прохань у коханої завжди! У разлюбленной прохань не буває ...

Як я рада, що нині вода Під безбарвним льодком завмирає ...

Але та надзвичайна сила любові, яка панувала в душі у Ахматової і яку поетеса проніс через все своє життя, не покидала ліричну героїню навіть у самі важкі хвилини її життя: Так дні йдуть, печалі множачи.

Як за тебе мені Господа молити? Ти вгадав: моя любов така, Що навіть ти її не міг убити.

У своєму більше пізній творчості Анна Ахматова приділяє більшу увагу цивільної, патріотичної лірики. Проте звернення до теми любові присутні все одно. Тепер любов не підпорядковує собі весь навколишній світ, не є центром Всесвіту, тим єдиним світилом у холодній космічній імлі. Тепер вона підпорядкована світу: всі події, що відбуваються навколо, вносять свій неповторний колорит і пікантний смак у піднесене почуття любові. Але від цього кохання в віршах Ахматової стає ще більш вишуканим і прекрасним.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.coolsoch.ru/