Як я розумію основну ідею роману М. А. Булгакова «Майстер і Маргарита»

Свою головну книгу, що називалася спочатку "Чорний маг" або "Копито інженера", М. А. Булгаков задумав взимку 1929/30 року. Останні вставки в роман він диктував своїй дружині в лютому 1940 року, за три тижні до смерті. Він писав "Майстра і Маргариту "в цілому більше 10 років. Про роман М. А. Булгакова дослідниками різних країн написано дуже багато. Серед трактували книгу критиків є й такі, хто схильний прочитувати її як зашифрований політичний трактат: у фігурі Воланда намагалися вгадати Сталіна і навіть його почет розписували відповідно до конкретних політичних ролей. Важко уявити собі що-небудь більш плоске, одномірне, далеке від природи мистецтва, ніж таке трактування булгаковського роману.

Інші виясняють роману побачили в ньому апологію диявола, милування похмурою силою, якесь особливе, чи не хвороблива пристрасть автора до темних стихій буття. При цьому вони заздрили атеїзм автора, його нетвердий у догматах православ'я, що дозволила йому скласти сумнівне "Євангеліє від Воланда". Інші ж, цілком атеїстично налаштовані, навпаки, дорікали письменника в "Чорної романтики" поразки, капітуляції перед світом зла.

Справді, М. А. Булгаков називав себе "містичним письменником", але містика ця не гасили розум і не залякувати читача. Воланд і його свита здійснювали в романі образливі і часто мстиві чудеса, на зразок злих чарівників в добрій казці. Однією з головних мішеней Воланда стає самовдоволення розуму, особливо його ате-істічность, змітає зі шляху заодно з вірою в бога всю область загадкового і таємничого. З насолодою віддаючись вільної фантазії, розписуючи фокуси, жарти і перельоти Азазелло, Коров'єва і кота, милуючись похмурим могутністю Воланда, автор сміється над непохитною упевненістю, що всі форми життя можна полічиться і спланувати, а процвітання і щастя людей нічого не варто влаштувати - варто тільки захотіти. М. А. Булгаков сумнівається в можливості штурмом забезпечити рівномірний і односпрямований прогрес. Його містика оголює тріщину в раціоналізм. Він осміює самовдоволену хизування розуму, впевненого в тому, що, звільнившись від забобонів, можна створити точний креслення майбутнього, раціональне пристрій всіх людських відносин і гармонію в душі самої людини. Розсудливі літературні сановники кшталт Берліоза, давно розлучилися з вірою в. бога, не вірять навіть в те, що їм здатний перешкодити, поставити підніжку його величність Випадок. Нещасний Берліоз, точно знав, що буде робити ввечері на засіданні МАССОЛІТа, всього через кілька хвилин гине під колесами трамвая. Так і Понтій Пилат у "євангельських" розділах роману здається собі і людям людиною могутнім. Але проникливість Ієшуа вражає прокуратора НЕ менше, ніж співрозмовників Воланда дивні речі іноземця на лавці у Патріарших ставків. Самовдоволеність римського намісника, його земне право розпоряджатися життям і смертю інших людей вперше поставлено під сумнів. Пилат вирішує долю Ієшуа. Але по суті, Ієшуа - вільний, а він, Пилат, відтепер полонений, заручник власної совісті. І цей двохтисячорічний полон -- покарання тимчасового і уявному могутності.

Історія Ієшуа Га-Ноцрі лише в самому початковому варіанті роману мала одного оповідача-диявола. Заохочений недовірою співрозмовників на лавці, Воланд починає розповідь як очевидець того, що сталося дві тисячі років тому в Ершалаима. Кому, як не йому, знати все: це він незримо стояв за плечем Пилата, коли той вирішував долю Ієшуа. Але розповідь Воланда був продовжений вже як сновидіння Івана Бездомного на лікарняному ліжку. А далі естафета передається Маргариті, що читає по врятованим зошитами фрагменти роману Майстра про смерть Іуди і похованні. Три точки зору, а картина одна, хоч і відбита різними оповідачем, але саме від того тривимірна за обсягом. У цьому як би заставу незаперечною вірогідності того, що сталося.

Один з яскравих парадоксів роману полягає в тому, що, добряче нашкодив у Москві, зграя Воланда в той же час повертала до життя порядність, чесність і жорстоко карала зло і неправду, служачи, як не дивно, утвердженню тисячолітніх моральних заповідей. І якщо його свита постає в личині дрібних бісів, небайдужих до підпалів, руйнування і пакостнічеству, то сам мессир незмінно зберігає певну величавість. Він спостерігає булгаківську Москву як дослідник, який ставить науковий досвід, ніби він і справді посланий у відрядження від небесної канцелярії. А повноваження його великі: він має привілей укарання діяння, що ніяк не з руки вищому споглядальному добра. До послугах такого Воланда легше вдатися і зневірений Маргариті. "Звичайно, коли люди зовсім пограбовані, як ми з тобою, - ділиться вона з Майстром, -- вони шукають порятунку у потойбічної сили ". Булгаковська ситуація в дзеркально перевернутому вигляді варіює історію Фауста. Фауст продав душу дияволу ради пристрасті до пізнання і зрадив любов Маргарити. У романі Маргарита готова на угоду з Воландом і стає відьмою заради любові і вірності Майстра.

Думка про перетворенні, перевтіленні завжди хвилювала Булгакова. На нижчому щаблі -- це перетворення зовнішнє. Але здатність до зміни вигляду на іншому етапі задуму переростає в ідею внутрішнього перетворення. У романі свій шлях душевного оновлення проходить Іван Бездомний і в результаті заодно з минулої біографією втрачає своє штучне і тимчасове ім'я. Тільки нещодавно в суперечці з сумнівним іноземцем Бездомний, друга Берліозу, висміював можливість існування Христа, і ось уже він, у безплідної гонитві за воландовской зграєю, виявляється на березі Москви-ріки і як би робить хрещення в її купелі. З паперової іконкою, прибив на грудях, і в нижній білизні є він в ресторан МАССОЛІТа, зображений подобою вавілонського вертепу - з буйством плоті, грою марнославства і лютим веселощами. У новій зовнішності Іван виглядає божевільним, але в Насправді це шлях до одужання, тому що, тільки потрапивши в клініку Стравінського, герой розуміє, що писати погані антирелігійні агітки - гріх перед істиною і поезії. Втративши розум, Іван як би знаходить його, прозрівши духовно. Один з проявів душевного одужання - відмова від претензії на усезнання і всепоніма-ние. У епілогу роману Іван Миколайович понирі виникає перед нами у вигляді скромного вченого, ніби за одне з прізвищем змінилося і всі його духовна істота.

Перевтілення відзначить і постать Майстра, і Маргарити. У М. А. Булгакова вона вже зовсім явно схильна до перевтілення, міграції душі. Є в ній відблиск Маргарити Наваррської - Московської прапрапраправнучкой королеви Марго називає її Коров'єв. Але ж Маргариті судилося ще обернутися відьмою і, зробивши свій небезпечний і мстивий політ над Арбатом, опинитися на балу в сатани.

привертав до собі загадка слів, що визначили посмертну долю Майстра: "Він не заслужив світла, він заслужив спокій ". Учитель Левія Матвія не хоче взяти Майстра "до себе, у світ ", і це місце роману не дарма стало місцем спотикання для критики, тому що, мабуть, саме в ньому укладено власне авторське ставлення до віри і до ідеї безсмертя.

Вибираючи для Майстри його посмертну долю, М. А. Булгаков тим самим вибирав собі долю. Про безсмертя, як про довговічною збереження душі у творенні мистецтва, як про перенесення себе у чиюсь душу з можливістю стати її часткою, роздумував М. А. Булгаков, пишучи свою головну книгу. Його хвилювала і доля спадкоємства ідей відданим Левіем Матвієм або прозрілим Іваном Бездомним. Науковий співробітник інституту історії та філософії Іван Миколайович понирі як учень, на жаль, не більше дарів, чому не розлучаються з козячим пергаментом Левій Матвій. Але тепер він повний питань до себе і світу, готовий дивуватися і дізнаватися. "Ви про нього ... продовження напишіть ", - каже, прощаючись з Іваном, Майстер. Не треба чекати від нього духовного подвигу, продовження великого творіння. Він зберігає добре розсудливість - і тільки. І лише одне бачення, відвідувати його в повний місяць, турбує його часом: страта на Лисій горі та безнадійні вмовляння Пилата, щоб Ієшуа підтвердив, що страти не було ...

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.coolsoch.ru/