Пропозиція
випити
«Зимовий
вечір »Пушкіна
В'ячеслав
Кошелев
р. Великий
Новгород
Автографа цього хрестоматійного вірша не
збереглося, у прижиттєвих публікаціях дата відсутня. Але сам автор двічі
вказав на дату написання: у цензурної рукописи зроблена посліду олівцем
"1825", і та ж дата проставлена у списку віршів, призначених для
видання, складеному не пізніше вересня 1831 ( «Зимовий вечір 1825» 1).
Жодних згадок про це вірші в пушкінських листах не збереглося --
і немає ніяких підстав як-небудь уточнити або спростувати запропоновану
датування.
Вірш
«Зимовий вечір» видається цілком ясним і "шкільним" за змістом.
Кілька поколінь вчителів, вивчаючи його, малювали своїм
десяти-дванадцятирічним учням цілком "безпомилкову" картинку: зима, завірюха,
маленька садиба в Михайлівському, занесена снігом; засланий поет, який
змушений ділити своє усамітнення з єдиним близькою людиною - Аріной
Родіоновною, нянею; няня, як звичайно, пряде; поет просить заспівати йому російські
народні пісні, красу яких він зумів оцінити саме в Михайлівській посиланням.
. . Можна з великою точністю вказати, які саме пісні співає няня: «За морем
синичка непишна була. . . »І« По вулиці бруківкою. . . »2.
У шкільному
вивченні художніх текстів часто застосовується прийом "складання плану
твори ". Для цього текст поділяють на частини і кожну з частин
озаглавлює. Пам'ятається, в результаті такої розумової роботи у одного
хлопчика, схильного до математичного мислення, вийшов наступний план
вірша «Зимовий вечір», що складався з семи пунктів:
Опис бурі.
Опис
лачужкі.
Опис
бабусі.
Пропозиція
випити.
Пропозиція
заспівати.
Опис бурі.
Пропозиція
випити.
"План" виглядає
цілком анекдотичний, і здається, саме можливість появи подібних "планів"
викликає твердження деяких дослідників про "багатоваріантності" композиції
«Зимового вечора», про те, що тут Пушкін застосував "принцип множинного
(нефіксованого) композиційного членування "3. Адже як не крути,
наведений план абсолютно точно відповідає логіці вірші, якщо цей
текст сприймати як "простий" і абсолютно "не затемнений" ніякої
привхідним семантикою. Дійсно, після "опису" в ньому слідують два
спонукальних "пропозиції", з яких "пропозицію випити" виглядає
переважно, бо повторюється двічі, причому вдруге в самому ударному
місці поетичного висловлювання - в його фіналі.
Більш того:
сприйняття цього вірша як "простого" і прямо відображає життєві
реалії провокує низку показових біографічних "легенд" про Пушкіна,
постійно спростовуваних, але стійких. Тут і уявлення про "лачужке" під
солом'яному "покрівлею", в якій був змушений жити засланий поет (доводилось
навіть чути твердження, що Пушкін у Михайлівському особливо полюбив не родові
садибу, а "будиночок няні", де йому подобалося зимовими вечорами писати вірші). І
уявлення про "доброї нянюшке", яка, на думку А. П. Керн, була
єдиною жінкою, яку поет "істинно любив" 4, - в «Зимовому
вечорі »неодмінно бачать мало не" портретне "зображення Аріни Родіонівну;
в усякому разі, навіть не уявляють, щоб під "моєю бабусею" Пушкін міг
розуміти кого-то еще, і няня завжди постає з неминучими прядкою і
"Дзижчить" веретеном. І подання про неминучу "гуртку", і пов'язане з нею
"Гуляння". Воно виявилося підкріплено поетичним авторитетом Миколи Язикова,
який трохи пізніше у віршованому відгуку на смерть "світло Родіонівну" ( «Я
знайду той хрест смиренний. . . », 1830), здається, майже" фотографічно "описав
ті самі стійкі атрибути пушкінського буття у Михайлівському: "стару лачужку",
"Пропозиція заспівати", "пропозиція випити". . .
Он там - шпалерами худими
Де-не-де прикрита стіна,
Пол нечінений, два вікна
І двері скляна між ними;
Диван під чином в кутку
Так пара стільців, а стола прикрашений
Багатством вин і сільських брашен,
І ти, що прийшла до столу!
Ми бенкетували. Чи не дічілась
Ти нашої частки - і часом
До своєї весни переносилася
Розпалена мрією;
Любила слухати наші хори,
Живі звуки далеких країн,
Промов натиск та відсіч
І дзвін склянки про стакан!
Уж гасить ніч свої світила,
Зорею червоніє небосхил;
Я пам'ятаю, щось там про сон
Давним-давно ти говорила.
Даремно! Взяв своє Токай,
Галасливе видаляючи гулянка.
Сідай-но, добра бабуся,
І з нами п'яниць давай!. . 5
Наведена
"Літературна" аналогія зовсім не одинична: як точно показав А. Ф. Белоусов в
кількох детальних аналізах цього вірша 6, буквально все
опорні образи цього ліричного оповідання мали стійку літературну
основу і часто використовувалися в текстах пушкінського часу. Він же звернув
увагу на вкрай цікаву літературну паралель до «Зимового вечора»,
інформацію, що з'явилася через рік після першої публікації вірша. А. Ф. Белоусов
лише попутно, в примітці, згадав про неї - тим часом, здається, цю паралель
варто розглянути докладніше.
* * *
Вперше «Зимовий
вечір »з'явився у складі альманаху А. А. Дельвіга« Північні квіти на 1830 »
(що вийшов в кінці 1829), поряд з іншими віршами та прозовими
уривками Пушкіна. Буквально через кілька місяців в журналі «Московський
телеграф »(де Н. А. Полевой на початку 1830 року створив особливий пародійний
розділ під назвою «Літературне дзеркало») була надрукована дивна пародія
на цей вірш, начебто безпосередньо проти Пушкіна не спрямована,
але названа так само: «Зимовий вечір» 7. Пародія побудована у формі
діалогу Поета і Дядьки (замінює "стареньку"); на початку її (монолог Поета)
відтворюється "пушкінська" ситуація: поет, нудьгуючий зимового вечора, просить
свого Дядьку розважити його співом народних пісень (теж легко "вгадуються"). Ну
а поруч з "пропозицією заспівати" коштує, як водиться, і "пропозиція випити":
вітру вирує по полях;
Годі, дядько мій, вставай-ка,
Нудно, брате, з тобою нам. . .
Де гудок, де балалайка?
Заспівай мені пісеньку лісів
Старих Муромський, дрімучих;
Заспівай, як в глиб річкових валів,
Розмахнувшись, з плечей могутніх
Кинув діву-красу
Отаман лихий, видалий.
А щоб стару мрію
Запіканка оживляла -
Давай сюди склянку:
Я наллю. - Ну! Бог з тобою!
Пий, сивий мій Оссіана,
І тряхні мені стариною!
"Опис бурі"
тут вмістилося в одному вірші. Легко прочитуються ті народні пісні, які
поет просить відтворити. Дядько "відтворює" їх; поет тут же переробляє
на "літературний" лад. Польовий представляв інтерес до народної творчості не
більш як модною забавою літературного "аристократа". Найближчим об'єктом його
насмішки був Антон Дельвіг, видавець «Північних квітів» і творець багатьох
"Російських пісень", чий збірка поезій, що вийшов в 1829 році, відчувався модною
літературної новинкою: на його появу той же «Московский телеграф» трохи
раніше відгукнувся їдкою рецензією Кс. Польового.
Включені в пародію
вірші Поета не мають прямої адресації до конкретних віршів Дельвіга: у
завдання пародиста, мабуть, входило представити якусь "модель" літературного
"Перекроювання" і "поліпшення" народних пісень, що проявилася в новій словесної
моді. На Дельвіга, проте, вказують прямі натяки на "Чухонцев" - у заголовку
пародіческой "пісні" ( «Російська пісня на чухонскій лад» - на противагу споконвічної
«Руської пісні без чухонскіх приправ») або в наступному пасажі міркувань
Поета:
Тепер чухонец красу
переказів російських розуміє,
Співає нам: по мосту, мосту -
І сарафан наш одягає.
І не личить ль таке вбрання,
Хто сам Чухно, а грек душею,
Хто з російською музою простою
Танцювати і співати вміє в лад?. .
Настільки
настирливе повторення "Чухонцев" ( "Чухно" з грецької "душею") в тексті пародії
здається не випадковим. Спочатку Дядько співає для Поета пісню «Ти РЯБИНУШКА, ти
кучерява. . . »- І Поет" перекроює "її (" вичищає ", за термінологією
пародиста) абсолютно по-дельвіговскі: вводить звичний силабо-тонічний
розмір (неримованим чотиристопний ямб), вилучає постійні фольклорні
епітети ( "вітри буйні", "серце Молодецьке" і тому подібне) і вводить формули
сентиментальної поетики типу: "жар любові дівочого", "в грудях вогонь, на серце
лід "," Пост, смутні мені білий світ "," до могили красної дівиці "і тому подібне.
Нові формули організовують нове "романсное" зміст - по типу відомої
дельвіговской "російської пісні" «Соловей мой, соловей. . . »- І ціле ніби
призначений не стільки для власне "народного", скільки для "салонного"
співу. Проти такого сприйняття фольклору Н. Польовий активно протестував: трохи
пізніше, у статті про пісні і романсах А. Ф. Мерзлякова (1831), він виступив
проти звичаю "покращувати", "перекладати" народна творчість: "Не відчуваючи,
що в народних думах, в простоті, грубості вимислу і викладу полягають
краси незвичайні, нам хочуть гладити, лощіть, виправляти пісні народу і --
псують їх. Виходить якась суміш хизування з дикістю і простотою, якісь
театральні танці з па й антраша, селяни в маскараді. . . помилка страшна і
нестерпний! "Приклад цієї" помилки "Польовий бачить насамперед у впровадженні в
фольклорний текст чужих елементів: "« Пустеля »,« тиран », і ще« милий »,
«Вдаване плаканье», «клятва серця в сльозах» - це фонтенелевское,
мармонтелевское Ахан. . . "8
У аналізованої
нами пародії така ж оцінка прихована за "відступами" поета, за вказівкою на
необхідність "вичистити" народний текст. Проведеною з фольклорним текстом
"Операцією" поет дуже задоволений:
Як тут помітно натхнення!
Як поетичним вогнем
поможе рости песнопенье,
І - ми його не дізнаємося!. . 9
* * *
Слідом дається
інша "пара": «Стара російська пісня» і «Та ж пісня, тільки в душегрейке
новітнього зневіри ». Формула "душегрейка новітнього зневіри" знову-таки ніби
натякає на того ж Дельвіга: вона була застосована до Дельвігу у статті І. В.
Киреєвського «Огляд російської словесності за 1829», надрукованій у тільки
що вийшов з друку альманасі М. О. Максимовича «Денница на 1830».
Втім, цю
формулу сам І. Киреевский ніби витлумачував "розширено", відносячи її не
стільки власне до поезії Дельвіга, скільки до всієї російської поезії "новітньої
епохи ", основним" представником "якої є Пушкін. Киреевский пише про
сучасних "наслідування" античної та народної поезії і задає питання: ". . .
чому новітні завжди залишаються новітніми у всіх вдалих наслідування стародавнім "?
Відповідь на це питання (повністю процитований Пушкіним в рецензії на альманах
«Денница») виявляється досить затейлів: ". . . немає жодного істинно витонченого
перекладу стародавніх класиків, де б не лягли сліди такого стану душі,
якого не знали наші праотці по розуму. Почуття релігійне, яким ми зобов'язані
християнства; романічна любов - подарунок арабів і варварів; смуток - дитя Півночі
і залежності; всякого роду фанатизм - необхідний плід боротьби вікових
безлад Європи з поривами до поліпшення; нарешті, перевага в думках над
почуттями, і звідти прагнення до єдності і зосередження - ось нові струни,
які життя новітніх народів натягла на серце людини ".
Тому,
міркує критик, "ніжна" муза Дельвіга "не винесла б холоду похмурого
Півночі, якби поет не прикрив її нашою народною одежу; якби на її
класичні форми не накинув душегрейку новітнього зневіри - і не личить чи
гречанці наш північний наряд? "(Курсив наш. - В. К.) 10.
Справа, таким
чином, зовсім не в конкретному Дельвіг, а в типологічних особливостях
російської ( "північної") лірики новітньої ( "пушкінської") епохи. Ймовірно, саме
тому в період "Болдинская осені" 1830 Пушкін згадав про "вишуканому
виразі "Киреєвського і в« спростування на критики »зауважив:" Вираз,
звичайно, смішне. Чому не сказати було просто: У віршах Д
відгукується іноді смуток новітньої поезії? - Журналісти наші, про які р.
Киреевский відгукнувся досить неуважно, - зраділи, підхопили цю
душегрейку, розірвали на дрібні клаптики і ось уже рік, як ними хизуються,
намагаючись розсмішити свою публіку. Покладемо, все та ж жарт щоразу їм і
вдається, та яка їм від того прибуток?. . "(XI, 151).
Пушкін в даному
випадку трохи згустив фарби: вираз "душегрейка новітнього зневіри" в
цілях глузування використовувалося хіба що «Московським телеграфом» - у статті того
ж Кс. Польового «Погляд на два огляди російської словесності 1829 року. . . ».
Кс. Польовий, розмірковуючи про антологічних дослідах Дельвіга, іронічно зауважив,
що "душегрейка" може бути йому "так само в лице, як древньому Феокритов куций
фрак і російській іділлісту стародавній хітон "11. Найдивніше, що саме
однодумці Дельвіга "розширили" значення цього "вишуканого виразу",
екстраполювати його на всю "пушкінську школу" поезії: Н. М. Мов влітку 1830
року вирішив видавати свій альманах і, на знак солідарності з Киреевским, назвати
його «Душегрейкой» 12. Здається, саме такого "розширення"
невдалої метафори побоювався Пушкін, який згадав про "душегрейке" в «Спростування
на критики ».
Зауважимо,
однак, що в аналізованої нами пародії М. Польового «Зимовий вечір»
метафоричний сенс "душегрейкі" теж розуміється "розширено": вона
застосована не до наслідування грецької поезії, а до "новітніх" стилізація під
російський фольклор - і адресатом її виявляється, ймовірно, не Дельвіг. Ось пісня
"В душегрейке новітнього зневіри":
Замовчи, дика дуброва,
Дай мені подумати, поворожити!
зранку кара моя готова -
мечу булатному виблискувати
Над юної, буйною головою,
І - кати мої натовпом
Мене у плахи будуть чекати.
Сам грізний Іоанн постане
У натовпі опричних і стрільців
І фатальним мені за словом вдарить:
"Скажи мені, виродок рабів!
Відкрий мені сміливі заповіти;
віщав мені: хто твої клеврети,
Сини вбивства і пут? "
"Дізнайся, - скажу йому я сміливо, -
Ти чотирьох моїх друзів:
Я йшов на Видалити справа
Під дахом похмурих ночей,
Вони вели мене до розбою
І до млості з дівою-красотою,
Серед українських полів.
Булатні ніж служив мені вірно,
А кінь був третім іншому мені,
Коли, вільний, по безмірною
Блукав я Волзької стороні,
І були в мене лихі
літунів, стріли розжарені,
Друзі - і вдень, і при місяці! "
Відповіддю сміливим здивований,
Звиклий до шепоту рабів,
Цар спалахнув гнівом: "Раб мерзенний!
Дізнайся нагороду зухвалих слів:
Для голови - сокира готовий,
Для тіла - міцний стовп дубовий
Дарую тобі - замість пут "13.
Своє
"Перепеваніе" Поет ніяк не коментує, але читачам і без того мав
бути зрозумілий "адресат": нещодавно вийшла нова пушкінська поема - «Полтава».
Пародист, по суті, стисло переказує ту сцену з другої пісні «Полтави»,
у якій описується тортури Кочубея і його діалог з Орликом. На це співвідношення
вказує і згадка "українських полів" (специфічний "сигнал" для
читача), і відповідність сюжету (Орлик в пушкінській поемі, як і грізний цар
в пародіческой пісні, просить Кочубея розкрити якусь таємницю: той зухвало відповідає,
що в нього було "три скарбу": честь, дочка і "свята помста". V, 40-42), і відповідність
опорних образів у початковому описі: знаменитому пушкінського зачин "Тиха
українська ніч. . . "Відповідає" Замовчи, тиха дуброва. . . "; Похмурі
думки Кочубея відповідають бажанням пісенного розбійника "подумати, поворожити";
в обох текстах знаходимо поєднання "зранку кара. . . ", Вказівка на" катів ",
на "натовп", на "сокира готовий" і так далі. Нарешті, римований чотиристопний
ямб, розмір, не властивий народних пісень, орієнтував на пошуки
відповідностей в інших, не "пісенних" жанрах, породжених "душегрейкой новітнього
зневіри ".
Пушкінська
«Полтава», як відомо, удостоїлася досить суперечливих критичних відгуків:
Н. И. Надеждін, наприклад, звинуватив нову поему у відсутності народності і вказав,
що поет у ній "зарубав дерево не по собі" і «Полтава» означає "захід"
пушкінської слави 14. На тлі тодішньої критики відгук «Московського
телеграфу »(стаття Кс. Польового) виділявся не тільки співчутливим тоном, але й
затвердженийням, що «Полтава» - "рубіжне" пушкінське твір, провісник
чогось принципово нового в його творчості: "Краси її дуже нові для
російських читачів, ще не готових розуміти оні ". Разом з тим журнал відзначив,
що "величний тон епопеї" в поемі видно тільки в тих сценах, де поет
"Говорить від себе" - все ж таки епічні "діалоги" (на кшталт пародіруемого) поему
аж ніяк не прикрашають. . . 15
Саме ж
цікаве в тому, що "зразком" для наведеної вище пародійної пісні "в
душегрейке новітнього зневіри "явилась, на думку пародиста, народна пісня« Не
шуми, мати зелена дубровушка. . . »- Пісня, добре знайома нам по
творів Пушкіна, написаним на кілька років пізніше. Це та сама
"Меланхолійна стара пісня", яку співає "Караульщик" Стьопка в
«Дубровському», та сама "Бурлацька пісня", яку хором виконують пугачовці в
«Капітанської дочці».
Зміст цієї
пісні начебто мало підходить для включення її до складу пародії: в її основі --
по-селянськи поважний, навіть не без співчуття один одному розмова
розбійника з "государем-царем"; діалог, який, однак, не скасовує (і не
може, за народними поняттями, скасувати!) неминучого вироку - шибениці. У
«Дубровському» няня Єгорівна відразу ж обриває спів Степко - обриває саме
тому, що не хоче трагічним її змістом турбувати пана. У «Капітанської
дочці »хорове виконання цієї пісні знаходиться в центрі повісті та
супроводжується враженнями Гриньова: "Не можу розповісти, яку дію
справила на мене ця простонародна пісня про шибеницю, виспівували людьми,
приреченими шибениці. Їх грізні особи, стрункі голоси, сумне вираз,
яке надавали вони словами і без того виразним, - все жахає!
якимось піітіческім жахом ". Ю. П. Фесенко відзначив відповідність сюжету цієї
пісні - і сюжету самої пушкінської повісті, написаній як ніби "за мотивами"
пісні 16. Л. А. Степанов побачив у цій сцені і в зміст пісні
відгомони народної сміхової культури: "Поетичність її парадоксальна: похмурий
«Перевернутий» комізм не дає страшного, жахливого і потворного стати
безкомпромісним, трагічно приголомшливим навіть на межі життя і смерті. Пісня,
«Випевая» передчуття загибелі, залишає надію на «удачу Видалити», зміцнюючи
душі «мальовничої» іронією. Через цю трагічну іронію з елементом комічного
парадоксу її пафос сходить до піднесено-героїчному ліризму "17.
Присутність
пісні в складі пародії на Дельвіга і Пушкіна, що з'явилася в «Московському
телеграфі »1830года, змушує засумніватися в гіпотезі Ю. П. Фесенко про те, що
вперше "привернув увагу" Пушкіна до цієї пісні В. І. Даль у 1832 році. Дослідник
досить витончено намагається пов'язати Пушкіна інтерес до цієї пісні з рецензією
"Володимира Луганського" на збірку І. А. Рупіні, що з'явилася в березні 1833 року в
«Північної бджолі» (у збірнику Рупіні варіант цієї пісні був представлений у нотній
запису), припускає, що Пушкін міг чути від Даля з товаришами цю пісню "в
хоровому виконанні "(?), вказує на популярну книгу про Ванька Каїна, де була
поміщена ця ж пісня, і так далі. Навіщо все це, коли ця пісня трьома роками
раніше стала основою пародії на Пушкіна і, без сумніву, він прочитав її ще
навесні 1830? До того ж, як виявляється з чернеток «Капітанської дочки»,
Пушкін взяв цю пісню не з запису Рупіні або пізніх передруків, а
безпосередньо зі збірки М. Д. Чулкова «Нове і повне зібрання російських
пісень »у виданні Н. І. Новікова 1780 року.
З цієї точки
зору сюжет «Капітанської дочки», дійсно дуже яскраво нагадує мотиви
пісні «Не шуми, мати зелена дубровушка. . . », Виявився своєрідною відповіддю
Полевому: у "душегрейке новітнього зневіри" можуть бути і нетрадиційні
"Переспіви". . .
* * *
Повернімося,
однак, до «Зимового вечора». Та обставина, що пародія, в якій
відтворюється ситуація переспіву фольклорних текстів, отримала заголовок
вірші, що відтворює атмосферу поетичного сприйняття цих текстів,
здається не випадковим. Польовий не просто змоделював зовнішню ситуацію - він
відчув в самій відтвореної Пушкіним ситуації "слухання" народних пісень приховану
можливість їх трансформації - або, у всякому разі, їх інобуття.
По-перше,
пушкінське вірш, ще до появи його в третьому томі «Віршів. .
. », Будучи надруковано в« Північних кольорах », відразу ж стало піснею і потрапило в
пісенники: «Північний співак, або Збори новітніх відмінних романсів і пісень,
присвячених любителькам і аматорам співу »(М., 1830),« Евтерпа, або
Збори новітніх романсів, балад, пісень відомих і улюблених російських
поетів »(М., 1831),« Ладо, або Повне зібрання кращих романсів і пісень »(М.,
1832). У 1832 році М. Л. Яковлєв поклав вірш на музику - і з цієї
музикою воно набуло загальну популярність. . . Відповідно до класифікації І. М.
Розанова, що розділив пісні на вірші Пушкіна "на три категорії" (наслідування
"Російської усної ліриці", наслідування "пісень будь-якого іншого народу" і
"Вірші, писати не як пісні, але стали ними в побуті" 18),
«Зимовий вечір» слід віднести до третього "категорії". З одним суттєвим
уточненням: "поет-етнограф" в цій пісні теж присутня, бо, прижившись в
народному побуті, «Зимовий вечір» став ніби піснею про пісню.
За спостереженням
того ж І. Н. Розанова, "своєрідність Пушкіна в області пісенного фольклорного
творчості полягає головним чином у тому, що, у той час як інші поети
(у тому числі Дельвіг, Циганов) надихалися «протяжними», сумними піснями і
ігнорували танцювальної і веселі, Пушкін чинив якраз навпаки: жартівливий
стиль все більше його приваблює в ліричному фольклорі "19. Тому
в "етнографічних" переробках ( «Дівчата-красуні...», «Вийшла Дуня на
дорогу. . . »,« Дзвіночки дзвонять. . . »,« Сват Іван, як пити ми станемо. . .
»Та інші) Пушкін часто користується римою, тому в його обробках фольклору,
по суті, відсутні "сумний вої" і "серцева туга", а, навпаки, часті
"Примирливі" кінцівки. Дослідник бачив у цьому "більше оволодіння
фольклорним матеріалом і більше чуття у виборі співвідношень фольклорних та
книжкових прийомів, ніж, наприклад, у Кольцова, який більше, ніж Пушкін,
прагнув до книжності "20.
Це ж
тяжіння до веселого у російському фольклорі бачимо і в "пропозиції заспівати"
вірша «Зимовий вечір»: обидві пісні, що ліричний герой "замовляє"
бабусі, - зразки "здорового веселощів, життєрадісності та народного оптимізму"
(А. Ф. Белоусов) 21. Ті ж пункти наведеного вище "плану", які
передують цьому "пропозицією", теж ніби не несуть у собі нічого
особливо трагічного: непереборне відчуття туги, яке справедливо зауважують
в «Зимовому вечорі» 22, виникає з якихось більш глибоких
семантичних "пластів".
Вот "опис
бурі ". Пушкін підкреслює в ньому не тільки зорово відчутні деталі руху,
кружляння, мінливості: система вишуканих метафор, порівнянь, уособлень
відтворює якесь демонологічних істота, яка живе поперемінно то як звір,
то як дитя, то як подорожній запізнілий, то навіть як щось, чиє ім'я
невимовно, табуировано - дані лише обриси його діянь ( "по покрівлі
застарілої раптом соломою зашумить "). Це демонологічних істота - "Буря
Велика "- немає у фольклорних забобони, були присутні в якості
"Верховного" інфернального явища в "книжкової" демонології пушкінського часу 23.
В "описі
лачужкі "теж безглуздо шукати риси реального будівлі під застарілої
солом'яною стріхою: Це з того ж ряду, що "тихий будиночок", "хижа",
"Хатка", "курінь простий", "покрівля застаріла", "солома" і тому подібне,
проти одних в традиціях "легкої поезії" столичному шуму і неспокою.
"Опис
старенької "теж відправляє до цілком" книжкового "образу Парки, грецької богині
долі, зображується у вигляді старої, прядущей нитку людського життя - і
іноді обривається цю нитку. А. Ф. Белоусов припускає, що цей образ
"Спирається на міцний фундамент міфопоетичної архаїки" - на язичницький культ
Мокоші ( "Якщо пряхи дрімають, а веретено крутиться, то говорять, що за них пряла
Мокуша "):" Образ героїні вірша зберігає міфопоетичної асоціації
свого архетипу, завдяки яким «бабуся» може виявитися не тільки злим
духом Мокушей, а й «доброї подружкою», яку заклинають допомогти, від якої
потрібно, щоб вона «втішила» стривоженого і страждає героя "24.
шукалося
"Втіха" шукається в "пропозиції випити". Ця пропозиція не схоже на
запрошення до "застілля", бо ускладнено двома семантичними сигналами: "вип'ємо
з горя: який же кружка? ". Обидва ці сигналу відправляють до знаменитого вірша
Г. Р. Державіна «Кружка» (1777), в якому "старовинне" звичку пиячити
протиставляється новітнім звеселянням; "велика сребряная гуртка" стає
символом минулого щастя:
Ти дочко великого ковша,
Яким предки наші пили;
Веселощі їх була душа,
У бенкетах вони щасливо жили.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бувало, люди похилого віку у вині
Своє всі топляться горі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бувало, довше тривав століття,
Коли дієт не спостерігали;
Був здоровий і щасливий чоловік,
Як тільки пили та гуляли
Давно гуляти і нам пора,
Здоровим бути
І пити:
Ура! ура! ура! 25
Предметом
оспівування в Державінська "кружком", як і в пушкінському «Зимовому вечорі»,
стає не процес застілля, "гулянки" (як, наприклад, в «вакхічне
пісні »), а саме сам" хміль "(" з грінками пивом Пенна гуртка "), тобто те
стан людини, в якому він відчуває себе "щасливим", "веселим",
"Здоровим", "відважним" - як в мінливому Державінська рефрені. Розділяє
трапезу "добра подружка" (пор. у Державіна: "І жінки з нами кулікают.."), та
ще співвідноситься з долею - це не той жаданий "друг", разом з яким
можна "запити" "довгу розлуку" (вірш «19 жовтня»); це
як би "другим я", майже злилося з героєм.
"Пропозиція
заспівати "в цьому контексті виявляється вкрай цікавим: герой просить" стареньку "
( "Замовляє" їй) заспівати ту пісню, з якою сам давним-давно знайомий. Це
дійсно старовинна пісня, з якою Пушкін міг познайомитися ще по
«Письмовник» Н. Курганова (1769). У сучасних фольклорних збірниках пісня
отримала заголовок «Одруження Снігірьов». Ось її початок:
За морем синичка непишна була,
Непишно жила, а пиво варівала,
Солод купила, хмелю в борг взяла;
Чорний дрізд пивоваром був.
Снігірюшка по сенічкам походжає,
У совушкі голівоньку погладжує:
"Дай нам, Боже, пиво зварити і вино викурити!" 26
Зміст
"Замовленої" пісні самим безпосереднім чином пов'язана з раніше висловлених
"Пропозицією випити". Інша пісня - «По вулиці бруківкою. . . »- Це, по
визначенням В. Я. Проппа, "голосова пісня про любов"; зміст її - бажання
дівчата йти на побачення з коханим хлопцем, незважаючи на домашні справи, які
її змушують робити; ця пісня могла вважатися також і хороводу, і танцювальної 27.
Вона визначає спрагу звичайного людського щастя в звичайному побутової
обстановці, без демонологічних "бур". . .
В
заключній строфі вірша поет повторює найістотніші мотиви,
заявлені раніше: "опис бурі" і "пропозиція випити". Два далекі один від
іншого "пункту плану" виявляються парадоксальним чином пов'язані між собою --
причому виражені вони тими ж словами, що в перший і передостанній строфах. Той
ж А. Ф. Белоусов звернув увагу на те, що у фіналі опинилися прямо
соположени два стійких книжково-літературних символу: Буря Велика і
поетична Кружка співвіднесені один з одним вже без будь-яких "посередників":
"Їх зіставлення в рамках однієї строфи відтворює життєрадісний і настільки
безтурботний на вигляд характер застільних пісень "- тобто пісень типу
приписуваного І. В. ПАУСІ наслідування «Гуадеамусу» ( «Для чого не веселитися..
. »),« Веселого години »Карамзіна і Батюшкова,« Други, час швидкоплинно. . . »
Дмитрієва, такого ж роду застільних і студентських пісень Вяземського, Дельвіга,
Язикова і так далі 28. Але такі соположеніе за принципом
протиставлення ( "гуртка" як захист від житейських "бур") - зовсім не
властиво фольклорній картині світу: в народній пісні за образом "гуртки"
виникає в кращому випадку поезія веселощів - і нічого більше.
Микола
Польовий, створюючи свою дивну, майже "безадресну" і серйозну пародію
«Зимовий вечір», відчув у пушкінському вірші саме цю фінальну
"Незаконність" пропозиції випити - і прямо вказав "для наслідування" інші,
серйозніші зразки російської пісенного фольклору.
І несподівано
"Спровокував" пушкінську подальшу еволюцію.
Список
літератури
1 Рукою
Пушкіна. М.-Л. , 1935. С. 260.
2Соймонов А. Д. А. С. Пушкін// Русская
література та фольклор (перша половина XIX ст.). Л., 1976. С. 174.
3Чумаков Ю. Н. «Зимовий вечір» А. С. Пушкіна
//Чумаков Ю. Віршована поетика Пушкіна. СПб. , 1999. С. 326-332.
4Керн А. П. Спогади. Щоденники. Письма.
М., 1989. С. 95, 285.
5Язиков Н. М. Полн. зібр. стіхотв. М.-Л. ,
1934. С. 356-357.
6Белоусов А. Ф. Художній сенс
вірші О. С. Пушкіна «Зимовий вечір»// Викладання літературного читання
в естонській школі. Таллінн, 1981. С. 6-27; Белоусов А. Ф. Стихотворение А. С.
Пушкіна «Зимовий вечір»// Російська класична література: Аналіз
художнього тексту. Таллінн, 1988. С. 14-34; Белоусов А. Ф. Повертаючись до
«Зимового вечора»: міфологічний аспект вірші// ПОЛYТРОПОN: До 70-річчя
Володимира Миколайовича Топорова. М., 1998. С. 579-582.
7Московскій телеграф. 1830. Ч. XXXII. № 8,
квітень. С. 136-142; Русская віршована пародія (XVIII - початок ХХ ст.). Л.,
1960. С. 333-337.
8Московскій телеграф. 1831. Ч. XXXVII. № 3.
С. 379-386.
9Русская віршована пародія. . . С. 336.
10Кіреевскій І. В. Повна. зібр. соч. М.,
1911. Т. 2. С. 30-31.
11Московскій телеграф. 1830. Ч. XXXI. № 2. С.
221; ПолевойН. , Полевой Кс. Літературна критика. Л., 1990. С. 410.
12Матеріали для біографії І. В. Киреєвського
//Полн. зібр. соч. І. В. Киреєвського. М., 1861. Т. 1. С. 66.
13Русская віршована пародія. . . С. 337.
14Вестнік Європи. 1829. № 9. С. 30, 41.
15Московскій телеграф. 1829. Ч. XXVII. № 10.
С. 234-236; Польовий М., Польовий Кс. Літературна критика. С. 379.
16Фесенко Ю. П. Дві замітки про О. С. Пушкіна
і В. І. Да-ле// Временник Пушкінської комісії. Вип. 25. СПб. , 1993. С.
158-161.
17Степанов Л. А. «Відмінна риса в наших
вдачі. . . »: До поетиці комічного в« Капітанської дочці »//Болдинская
читання. Горький, 1986. С. 120-121.
18Розанов И. Н. Пісні Пушкіна// Пісні
російських поетів (XVIII - перша половина XIX століття)/Ред. , Ст. і кому. И. Н.
Розанова. Л., 1936. С. 273.
19Там ж. С. 275.
20Там ж. С. 274.
21Белоусов А. Ф. Вірш Пушкіна
«Зимовий вечір». С. 24.
22см. , Напр. : Томашевський Б. Пушкін. Кн. 2.
М.-Л. , 1961. С. 96.
23В романі А. Ф. Вельтмана «Серце і Думка»
(М., 1838) «Буря Велика» виступає "царственим" демонологічний персонажем,
веліли Бабою-Ягою, відьмою, Кощієм і т. п.
24Белоусов А. Ф. Повертаючись до «Зимового
вечора ». . . С. 581.
25Державін Г. Р. Анакреонтіческіе пісні. М.,
1987. С. 73-74.
26КургановН. Российская універсальна
граматика, або Загальне пісмословіе. СПб. , 1769. Прісовокупленіе V: Збір
різних стіходейств. Світські пісні, або Справа від неробства. С. 305; Русская
балада/Ред. В. І. Чернишова. Л., 1936. С. 328-329.
27Русскіе народні пісні, зібрані і
видані для співу і фортепіано Данилом Кашин. М., 1834. Кн. 3. С. 27;
Народні ліричні пісні/Вступ. ст. , Підго. текста и примеч. В. Я. Проппа.
Л., 1961. С. 128-129.
28Белоусов А. Ф. Вірш О. С. Пушкіна
«Зимовий вечір». С. 27-28.
