Розповідь А. П. Чехова «Іонич»

Олена Білих

коледж Далекосхідного державного університету

р. Владивосток

Аналіз епізоду «На кладовищі»: місце, роль, змістовні функції

Прийнято вважати, що чеховський оповідання «Іонич» - це розповідь про те, як герой, піддавшись впливу середовища, опошляти, втрачає свої хороші якості і стає обивателем. Класичне твір тому і є класичним, а класик - класиком, що вони ніколи не вкладаються в одного разу разів і, здавалося б, назавжди виведену формулу. М. Горький одним із першим відчув, що критик, який звертається до чеховським розповідей, не може йти старими шляхами переказу і "розбору" тексту: "Передавати зміст розповідей Чехова ще й тому не можна, що всі вони, як дорогі і тонкі мережива, вимагають обережного поводження з собою і не виносять дотику грубих рук, які можуть тільки зім'яти їх. . . "(1, 689)

Завдання, яке стоїть перед нами, - уважно (дуже уважно!) читаючи покрившись "Хрестоматійним глянцем" відомий чеховський розповідь, відповісти на запитання: а чи був чи був хлопчик? Чи були передумови перетворення "раннього" Старцева в Іонич? Що таке справжня і уявна інтелігентність? Яку роль у творі відіграє епізод невдалого побачення героя на кладовищі, у чому його емоційний пафос?

П. Вайль та О. Геніс небезпідставно вважають оповідання «Іонич» "мікророманом", тому що "Чехов зумів без втрат згустити грандіозний обсяг усього людського життя" (2, 178).

Виявивши хронотоп розповіді, тобто "взаємозв'язок часових і просторових відносин" (3, 234), або категорію "композиції і сюжету, в якій виражена нерозривний зв'язок часу і простору "(4, 8).

1. Дія відбувається в замкнутому художньому просторі звичайного провінційного міста, що втілює в собі всю "нудьгу і одноманітність життя" російської глибинки: "Коли в губернському місті С. приїжджі скаржилися на нудьгу і одноманітність життя. . . "(Тут і далі в цитатах з« Іонич »курсив мій. - Е. Б.). (Перша напрошується літературна асоціація - знамените початок поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі»: "У ворота готелю губернського міста NN. . . "). Цікаво, що місце, в яке головний герой, доктор Старцев, був призначений земським лікарем, мало цілком конкретну назву, звучала дещо незвично, - Дяліж.

2. Художній час в оповіданні. Взимку Дмитра Іонич "представили Івану Петровичу. . . послідувало запрошення ";" навесні, на свято - це було Вознесіння ", Старцев відправився в місто," пообідав, погуляв у саду, потім якось само собою прийшло йому на пам'ять запрошення Івана Петровича, і він вирішив сходити до Туркин, подивитися, що це за люди ". Після першого візиту "пройшло більше року ", і ось він знову в будинку Туркін. "Наближалася осінь, і в старому саду було тихо, сумно і на алеях лежали темні листя ". Саме під кінець літа Старцев приїхав на прохання занемогшей Віри Йосипівни, "і після цього став бувати у Туркин часто, дуже часто ". У такій "неузгодженості", контрастності життя вмираючої природи і зародилася любов героя уважний читач відчує початок кінця любовних відносин Дмитра Іонич і Котика. (Літературна асоціація: той же самий принцип образного, психологічного паралелізму, заснований на уподібненні внутрішнього стану людини життя природи, блискуче застосував у романі «Обломов» І. Гончаров, досліджуючи історію любові Іллі Обломова і Ольги Іллінської. )

Чехов скупо говорить про лікарській практиці Старцева, але вибрані з тексту короткі цитати красномовно свідчать про необоротні зміни, що сталися з молодим лікарем: ". . . в лікарні було дуже багато роботи, і він ніяк не міг вибрати вільного години. Минуло більше року у працях і самотність ";" У місті у Старцева була вже велика практика. Щоранку він негайно приймав хворих у себе в Дяліже, потім їхав до міських хворим ";" Було у нього ще одне розвага. . . вечорами виймати з кишень папірці, здобуті практикою "; "У нього в місті величезна практика, ніколи зітхнути. . . У нього багато клопоту, але все ж він не кидає земського місця, жадібність здолала (ми чуємо обурений, зневажливий голос оповідача, що виражає авторську позицію. -- Е. Б.), хочеться встигнути і тут і там. . . Беручи хворих, він звичайно сердиться, нетерпляче стукає палицею об підлогу і кричить своїм неприємним (знову яскрава оцінна деталь! - О. Б.) голосом:

-Будьте ласкаві відповідати тільки на запитання! Чи не розмовляти! "

Розповідь побудований за законами романного жанру. У ньому є і експозиція, і зав'язка, і кульмінація, і розвиток дії, і епілог. "Вражаюче, але в короткому «Іонич» знайшлося місце навіть для майже обов'язкової приналежності роману -- вставною новели "(2, 180).

Місце цієї новели - епізоду «На кладовищі» - між першим і другим цитатами опису служби Дмитра Старцева: "Минуло більше року" з тих пір, коли він вперше побував у Туркин, - і ось він уже спішно приймає хворих на "земському місці" і їде за "папірцями" до міста. Чому сталася така метаморфоза з доктором? Де початок падіння людського в людині? Врешті-решт, за який час відбулися настільки глибокі зміни?

Епізод має свій мікросюжет: мотивом до, здавалося б, нелогічно, абсурдного появи Дмитра Іонич Старцева на цвинтар є його раптово спалахнула пристрасть до Котику. Чому Старцев несподівано зважився на такий екстравагантний вчинок, піддався Мана? Російські класики не раз перевіряли своїх героїв на моральну спроможність, високу людяність. Згадаймо Онєгіна, Печоріна, Базарова. . . Всі вони пройшли перевірку любов'ю. Давно помічено, що у Чехова немає виняткових героїв, незвичайних, на межі життя і смерті обставин. Все тривіально, буденно, до відчаю звичайно. Горький писав з приводу оповідання «В яру»: "В оповіданнях Чехова немає нічого такого, чого не було б у дійсності. Страшна сила його таланту саме в тому, що він ніколи нічого не вигадує від себе, не зображує того, «чого немає на світі». . . Він ніколи не прикрашає людей. . . Чехов дуже багато написав маленьких комедій про людей, прогавили життя. . . "(1, 690). Дмитру Іонич Старцеву теж випало випробування коханням. І зовсім не випадково епізод не відбувся побачення з котиком є кульмінацією всього оповідання, найвищою точкою напруги, перевіркою героя, таким собі кордоном.

Згадаймо, як доктор потрапив на цвинтар. Котик після розмови з ним "раптом" встала з лави "під старим широким кленом "," потім ніяково сунула йому в руку записку і побігла в будинок і там знову сіла за рояль ". У записці Старцев прочитав: "Сьогодні, в одинадцятій годині вечора, будьте на кладовищі біля пам'ятника Деметті ". Першою його реакцією, коли він прийшов до тями, були думки про те, що "це зовсім не розумно "," для чого? "Аналізуючи цей епізод, простежимо, як змінюється звичайне, психологічний стан героя під час очікування Котика.

Старцев "входить в епізод "з надією. "У кожного свої дивацтва, - думав він. - Котик теж дивна і - хто знає? - Може, вона не жартує, прийде ". Далі йдуть слова оповідача: ". . . і він віддався цієї слабкою, порожній надії, і вона сп'янив його ". Якщо епітет слабка виражає тільки те, що виражає, то порожня - це вже авторське знання про те, що Котик не прийде, і - глибше - про порожні турботах по приводу духовного злету Дмитра Іонич. "Виходить з епізоду" герой, промовивши знамените: "Ох, не треба б повніти!"

Експозицією епізоду є думки збентеженого Старцева. Його мовна характеристика дана у формі невласно-прямої мови. Створюється враження непомітного проникнення автора у думки Дмитра Іонич. Експозиція займає один абзац і дає багату поживу для міркування. Початок: "Було ясно: Котик дуріла". Перше безособове речення в складі складного, здається, не дає підстав Старцеву для непотрібних міркувань з приводу дурної затії Катерини Іванівни. Кінець абзацу такий: ". . . а о пів на одинадцяту раптом взяв і поїхав на кладовище ". Протівітельний союз а підкреслює імпульсивність рішення, частка і посилює це враження. Слово "раптом" - це слово "Достоєвський", а не Чеховський. Це герої Достоєвського "раптом", несподівано приймають рішення, часто суперечностей із самим собі. Ніщо, як бачимо, не віщувало такого вчинку доктора Старцева. (До речі, "раптом" з'явиться в оповіданні тільки чотири рази: вперше -- коли Котик "раптом стала і пішла до дому"; вдруге - у фіналі епізоду «На цвинтар »- саме ця деталь буде мати символічний зміст; третій" раптом " стане причиною пристрасного поцілунку в колясці, коли "коні круто повертали у ворота клубу, і коляска похилилася "; в останній раз це наріччя зустрінеться в тексті тоді, коли вже через чотири роки Старцеву, що сидить на лаві в саду з Катериною Іванівною, "раптом" стане "сумно і шкода минулого". )

Повернемося до думкам доктора перед його поїздкою на кладовищі. "Кому справді прийде серйозно на думку призначати побачення вночі, далеко за містом, на кладовищі, коли це легко можна влаштувати на вулиці, у міському саду? "Дмитро Іонич розуміє абсурдність пропозиції Котика. "І до лиця йому, земського лікаря, розумного, солідному людині, зітхати, отримувати записочки, тягатися по кладовищ, робити дурниці, над якими сміються тепер навіть гімназисти? До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? "У цьому уривку цікаві два моменти.

Вперше дається самооцінка Старцева. Яку б непряму характеристику ні давали герою інші персонажі, це буде його "заочне" визначення (термін М. Бахтіна). Як бачимо, у Дмитра Іонич досить висока самооцінка, яка мала підставу бути з самого початку розповіді. Згадаймо: "І доктору Старцеву. . . теж казали, що йому, як інтелігентній людині, необхідно познайомитися з Туркин ". Отже, сім'я Туркин вважається інтелігентною. Планка "інтелігентного людини ", безумовно, знижена. Широко відомі слова самого Чехова з його листа братові про вихованих людей - слід читати: інтелігентних. "Щоб виховатися і не стояти нижче рівня середовища, в яке потрапив, недостатньо прочитати тільки Піквіка і визубрити монолог з Фауста. Тут потрібні безперервний денний і нічний праця, вічне читання, штудіровка, воля. Тут дорога кожна година ". Ми побачимо в оповіданні "інтелігентну" сім'ю Туркин і будемо судити про рівень "Середовища", в яку потрапив Старцев, зі слів оповідача, тобто набагато раніше, ніж сам герой.

Отже, Старцев оцінює майбутнє "підприємство" з точки зору обивателя: ". . . тягатися по кладовищ. . . До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? " Хто з героїв російської літератури, що стоїть вище середовища, озирнувся на громадське думка? Пригадується Онєгін перед дуеллю з Ленським. ( "... Але шепіт, хохотня дурнів. . . "). Ситуації різні, але суть одна. Хоча ні, тут не все так однозначно. Подумки Онєгін все ж дає оціночну характеристику представникам "Громадської думки". Чеховський ж "герой" "не дотягує" до героя. Називаємо ми його так, виходячи з літературознавчого терміна. "Так думав Старцев, блукаючи в клубі біля столів, а о пів на одинадцяту. . . "Старцев - не Раскольников, який йде "не своїми ногами" вбивати стару лихварки, тому що рішення давним-давно прийнято. Старцеву дає шанс автор, дає шанс залишитися наодинці з самим собою, зі світом, "де немає життя", шанс зробити якісь важливі відкриття. Така експозиція епізоду.

Зав'язка епізоду починається з керівником предметної деталі, що бере участь у розвитку сюжету: "У нього вже була пара коней і кучер Пантелеймон в оксамитової жилетці ". На початку розповіді Старцев, побувавши у Туркин, "вирушив пішки до себе в Дяліж". Зараз у нього є і пара коней, і кучер в оксамитової жилетці. Здавалося б, що в цьому поганого? В епілозі пересування Старцева описується так: "Коли він, пухкий, червоний, їде на трійці з бубонцями і Пантелеймон, теж пухкий і червоний, з м'ясистим потилицею, сидить на тих козлів, простягнувши вперед прямі, точно дерев'яні, руки, і кричить зустрічним: «Прррава тримай!», - то картина буває значна, і здається, що їде не людина, а поганський бог ". У цьому описі немає іронії, це сарказм, бічующій повне знищення людського в людині. "Дерев'яні руки" Пантелеймона як би знаходять своє продовження в деталі, характеризує Іонич: в руках у нього завжди палиця, якою він, приходячи до ще один будинок, "призначений до торгів", "тикає в усі двері", або, "беручи хворих "," нетерпляче стукає. . . об підлогу ". Дзеркальне відображення господаря в слузі ми зустрінемо в «Обломова» (Обломов - Захар), в «Батьків і дітей» (Павло Петрович -- Прокофьіч). Відображення в слуг манери поведінки, портретних характеристик господарів робить останніх більш уразливими, є своєрідною пародією на них, і таким чином автор досягає поставленої перед собою мети.

Але в епізоді не відбувся побачення Старцев ще не Іонич з епілогу. Герой "залишив коней на краю міста, в одному з провулків, а сам пішов на кладовище пішки ". "Що скажуть товариші, коли дізнаються?" Може бути, мається на увазі це побоювання? Швидше за все, так. Але все ж сенс цієї деталі не тільки в цьому. Відстань була НЕ близьким: "З півверсти він пройшов полем". Старцев ішов пішки в останній раз!

У половині одинадцяту він "раптом взяв і поїхав на кладовище", опівночі "в церкви стали бити годинник "; на наступний день він скаже Катерині Іванівні про те, що чекав на неї "Майже до двох годин"; оповідач відзначить, що герой "потім години півтори блукав, шукаючи провулок, де залишив своїх коней ". Отже, хронотоп епізоду: художній простір - цвинтар, не саме веселе місце на землі, на якому, власне, і залишився живий Дмитро Іонич; кордону художнього часу епізоду складають приблизно чотири години. Цілих чотири години "тягатися кладовищами "! Тільки чотири години, за які Старцев перетворився на Іонич. Бувають в житті години і навіть хвилини, коли людина залишається "голим", один на один з світобудовою; коли неймовірним чином сходяться дві космосу - макро-та мікро-. (Згадаймо князя Андрія, що лежить на полі Аустерліца, і високе небо, що відкрилося йому. ) Людина повинна гідно оцінити випала йому щасливу карту, повинен вийти з дотику з вічністю іншим, іншим, оновленим. Така хвилина настала в житті земського лікаря на околиці губернського міста С.

Чехов володів всіма прийомами художньої образотворчості, в тому числі й різними способами побудови описів. Епізод «На кладовищі» є блискучим прикладом принципу психологічного паралелізму. "Світив місяць. Було тихо, але тепло по-осінньому. У передмісті, близько боєнь, вили собаки ". Картина моторошнувата, а Старцев, як бачимо, не боязкого десятка. "Цвинтар позначалося вдалині темною смугою, як ліс або великий сад ".

Мотив саду -- важливий мотив і в оповіданні «Іонич», і "верховий образ усього чеховського творчості "(2, 187). Сад - це незмінна, вічна декорація, на тлі якої розвиваються і закінчуються відносини Старцева і Катерини Іванівни. У будинку Туркин "половина вікон виходила в старий тінистий сад"; "коли Віра Йосипівна закрила свій зошит "з романом про те," чого ніколи не буває в житті "," в міському саду по сусідству "хор піснярів під оркестр співав« Лучінушку »," і ця пісня передавала те, чого не було в романі і що буває в житті ". У Старцева і Котика "було улюблене місце в саду: лава під старим широким кленом". Це була пора палкої закоханості Дмитра Іонич. Через чотири роки вже "вона дивилася на нього і, мабуть, чекала, що він запропонує їй піти в сад, але він мовчав ". Тепер Котик говорить не "сухо", як колись, а схвильовано, "нервово": "Заради бога, ходімо в сад ". "Вони пішли в садок і сіли там на лавку під старим кленом. . . "Сад - не тільки безмовний свідок, а й учасник дії під назвою "життя". "Сад - це вихід із парадоксального світу в світ органічний, перехід зі стану тривожного очікування. . . у вічний спокій діяльність "(2, 187).

Епізод побудований і на уподібненні, і на контрастному зіставленні природи і людини. Старцев вступив в ірреальний "світ, не схожий ні на що інше, - світ, де так гарний і м'який місячне світло ". Всього на півтора сторінках Чеховим, що вважали стислість одним з основних принципів своєї поетики, поставлений своєрідний"Рекорд": шість (!) раз сказано про місяць і місячному світлі. Оповідна деталь - місяць -- царює на всьому художньому просторі кладовища-лісу, кладовища-саду. Статичний опис місячної ночі гальмує дію, перериває розвиток подій. Ми бачимо краєвид очима Старцева, пейзаж, в описі якого панують дві кольори: білий і чорний. Жовтий пісок алей ще більше підкреслює ллється світло. "Показалася огорожа з білого каменю, ворота. . . При місячному світлі на воротах можна було прочитати: «Наближається час в онь же. . . »(Згадується: залиш надію, всяк сюда входящий. - О. Б.) Старцев увійшов у хвіртку, і перше, що він побачив, - Це білі хрести та пам'ятники по обидва боки широкої алеї і чорні тіні від них і від тополь, і кругом далеко було видно біле і чорне, і сонні дерева схиляли свої гілки над білим. Здавалося, що тут було світліше, ніж у полі. . . "Кінець цього досить великого абзацу чудовий. Герой піддався на короткий час магії цвинтарної атмосфери, відчув урочистість моменту, перейнявся "настроєм" місця. Тричі повторене "ні" ( "де немає життя, немає і ні ") наполегливо наштовхує на думку про тлінність людського буття, про нікчемності суєти і налаштовує на високий лад; ". . . але в кожному темному тополі, в кожній могилі відчувається присутність таємниці, що обіцяє життя тиху, прекрасну, вічне ". Синтаксична тріада, що завершує фразу, побудована за принципом градації. Кожен наступний епітет підсилює враження від попереднього - до вічності, до нескінченності. Сад "змінюється, залишаючись незмінним. Підкоряючись циклічним законам природи, народжуючись і вмираючи, він перемагає смерть "(2, 187). Завершальна абзац фраза - це те останнє високе відчуття, яке пізнав в житті Старцев: "Від плит і зів'ялих квітів, разом з осіннім запахом листя, віє прощенням, сумом і спокоєм ". Ці слова наповнені символічним змістом. Могильні плити - підсумок, фінал людського життя, те, що не має продовження, то, що назавжди. Життя після смерті може бути тільки в пам'яті живих. Осінній запах листя, зів'ялі квіти говорять про близькість і неминучості смерті. Синтаксична тріада "прощення, сум, спокій" викликає літературну асоціацію: опис сільського кладовища, на якому похований Євген Базаров. "Як майже всі наші кладовища, воно являє вид сумний. . . " Багато поколінь критиків і читачів билися над словами автора, які завершують роман: "О, ні! Яке б пристрасне, грішне, бунтуюча серце ні сховалося в могилі, квіти, що ростуть на ній, спокійно дивляться на нас своїми невинними очима: не про один вічному спокої говорять нам вони, про те великому спокої «байдужою» природи; вони говорять також про вічне примирення і про життя нескінченною. . . "Прихована цитата з філософської лірики Пушкіна, глибока приязнь автора до свого героя, що звучить у фіналі «Батьків і дітей », змушують замислитися над питаннями буття.

Повернемося до Чеховському розповіді. "Кругом безмовність; в глибокому смиренні з неба дивилися зірки. . . "Старцев на цвинтарі" недоречно ", як і його кроки, які порушили тишу. До реальності героя повернув бій годинника, "і він уявив самого себе мертвим, зариті тут навіки ". Все живе, спрагнене любові, обурилося в ньому: ". . . йому здалося, що хтось дивиться на нього, і він на хвилину подумав, що це не спокій і не тиша, а глибока туга небуття, пригнічений відчай. . . " Старцев не піднімається вище самого себе, не робить відкриття. "Людина Чехова -- несвершівшійся людина "з" неслучівшейся життям "(2,180).

Місячне світло своєрідно вплинув на думці Старцева: він точно "підігрівав в ньому пристрасть", доктор "чекав пристрасно і малював в уяві поцілунки, обійми"; ". . . скільки тут, у цих могилах, зарито жінок і дівчат, які були красиві, чарівні, які любили, згорали ночами пристрастю, віддаючись ласці. Як по суті недобре жартує над людиною, мати-природа, як прикро усвідомлювати це! "Передаючи потік думок героя за допомогою невласно-прямої мови, Чехов доводить його до точки напруги, до кульмінації; ". . . йому хотілося кричати, що він хоче, що він чекає любові будь-що-будь; перед ним біліли вже не шматки мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які сором'язливо ховалися в тіні дерев, відчував тепло, і це ловлення ставало обтяжливим. . . "Найвище напруга "Духовного страждання" Старцева на кладовищі - це пристрасне ловлення, спрага кохання, любові тілесної, фізичної. . .

Режисер сцени «На кладовищі» - місячне світло - дає можливість свого героя стати учасником дії, побачити те, чого, "мабуть, більше вже ніколи не станеться бачити". І місяць готує розв'язку епізоду: "І точно опустилася завіса, луна пішла під хмари, і раптом все потемніло колом ". Жарт Котика привела Старцева на цвинтарі, де він пережив неповторні, найважливіші почуття і відчуття у своїй життя. І там же, на кладовищі, закінчилося формування Старцева як людину, як особистості. Він більш автору не цікавий. Про всі подальші дії героя сказано якось мимохідь: "Старцев ледь знайшов ворота, - вже було темно, як в осінню ніч, - потім години півтори блукав, шукаючи провулок, де залишив своїх коней.

-Я втомився, ледве тримаюся на ногах, - сказав він Пантелеймонові ".

Весь епізод -- романтична картина зі зниженим, опошлення фіналом: "І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав: «Ох, не треба б повніти!» "Це епізод не відбувся побачення героя з самим собою.

чи глибоко були почуття Старцева? І під час першого візиту до Туркин, і пізніше Котик "Захоплювала його своєю свіжістю, наївним виразом очей і щік". "Наївним виразом. . . щік "? Ми розуміємо, що ця деталь портретної характеристики Котика звучить іронічно, але іронія йде не від Старцева, через сприйняття якого дається вигляд дівчини. Це легка іронія автора. А герой закоханий, і вже тому заслуговує поблажливості. Він милується тим, "як сиділо на ній сукню, він бачив щось незвичайно миле, зворушливе своєю простотою та наївною грацією ". Мовленнєва характеристика Дмитра Іонич, його власне-пряма мова сильно скидається на мову героя-коханця у водевілі: "Заради бога, благаю вас, не мучте мене, ходімо в сад! ";" Я не бачив вас цілий тиждень. . . а якщо б ви знали, яке це страждання! ";" Я страшенно хочу, я прагну вашого голосу. Говорите ";" Побудьте зі мною хоч п'ять хвилин! Закликаю вас! "

Чи було їм цікаво разом? "Вона здавалася йому дуже розумною і розвиненою не по роках". Взагалі у Чехова в багатьох творах ключовими словами є такі, як "Здається", "здавалося" та інші. Вони можуть виконувати роль вставних конструкцій -- слів і пропозицій, а можуть входити, як в даному випадку, до складу присудка. "Здавалося розумною. . . "Багатозначна деталь, що характеризує і закоханого Старцева, і його кохану. І тим не менш "з нею він міг говорити про літературі, про мистецтво, про що завгодно, міг скаржитися на життя, на людей. . . "

перевернемо три листа. "Але ось минуло чотири роки. В один тихе, тепле ранок в лікарню принесли листа. Віра Йосипівна. . . просила його неодмінно просимо до неї і полегшити її страждання. Внизу була приписка: «На прохання мами приєднуюся і я. К. »". Побачивши її, Старцев зазначив, що вона зовні змінилася, покращала, головне - "це вже була Катерина Іванівна, а не Котик. . . "Ситуація повторилася з точністю до навпаки. (Пригадується, за висловом Ю. Лотмана, "Формула російського роману" «Євгеній Онєгін». ) Але як знижена ситуація, як мізерний, а потім і страшний у фіналі герой Чехова! Якщо Котик стала Катериною Іванівною, то Дмитро Іонич - просто Іонич. Як він зараз сприймає її? "І тепер вона йому подобалася. . . але щось уже заважало йому відчувати, як раніше ". І далі оповідач тричі повторенням дієсловом з запереченням передає наростаюче роздратування Старцева: "Йому не подобалася її блідість. . . НЕ подобалося її сукню, крісло, в якому вона сиділа, не подобалося щось у минулому, коли він ледь не одружився з нею ". Мало того, коли він "згадав про свого кохання, про мрії і надії. . . йому стало незручно ". А от бажання поговорити з Катериною Іванівною все ж таки виникло. Але про що? ". . . Вже хотілося говорити, скаржитися на життя ".

Через чотири року, зустрівшись вже не з котиком, а з Катериною Іванівною, сидячи на коханій колись лаві в темному саду, "він згадав все, що було, всі найменші подробиці, як він блукав по кладовищу, як потім під ранок, втомлений, повертався до себе додому, і йому раптом стало сумно і шкода минулого. І в душі затеплилася вогник ".

Ми пам'ятаємо, що Котик призначила побачення "біля пам'ятника Деметті". Не випадково довідці про походження пам'ятника "у вигляді каплиці, з ангелом нагорі" та його опису оповідач відводить цілий абзац в епізоді побачення: ". . . колись у С. була проїздом італійська опера, одна з співачок померла, і її поховали і поставили цей пам'ятник. У місті вже ніхто не пам'ятав про неї, але лампадка над входом відображала місячне світло і, здавалося, горіла ". В душі Старцева через кілька років при згадці про ту ніч "зажевріла вогник". Як місяць, що пішла під хмари, погасила лампадку, так і вогник "в душі погасло", коли "Старцев згадав про папірці, що він вечорами виймав з кишень з таким задоволенням ". Ця предметна деталь - "папірці, здобуті практикою. . . від яких пахло духами, і оцтом, і ладаном, і ворвань ", - викликає в пам'яті й із пожадливістю любующегося в підвалах на своє золото Скупого лицаря з "маленької трагедії" А. Пушкіна, і незабутнього Чичикова, перебирає вміст скриньки з подвійним дном.

Зіставляючи поведінка, мова і думки Старцева до і після "вставною новели", ми бачимо, що саме на цих двох сторінках тексту показано найголовніше - те, що пояснює нам перетворення Дмитра Іонич в Іонич. (А саме це по-батькові, що стало прозивним, винесено Чеховим в назву розповіді. )

Особливо слід сказати про тему музики, яка грає в оповіданні досить значну роль: вперше почувши гру Котика на роялі, Старцев "малював собі, як з високої гори сиплеться каміння, сиплються і все сиплються, і йому хотілося, щоб вони скоріше перестали сипатися. . . Після зими, проведеної в Дяліже, серед хворих і мужиків, сидіти у вітальні. . . слухати ці галасливі, нудні, але все ж культурні звуки, - було так приємно, так ново. . . "Потім звучать привітання "здивованих" "такою музикою" гостей. І ось - знамените: "Чудово! - Сказав і Старцев ". Ми пам'ятаємо, це тільки перший розділ, це тільки експозиція і зав'язка. Духовний і фізичний вигляд Старцева ще ніяк не встиг змінитися. Найкоротша художня деталь - сочінітельний союз і -- змушує читача задуматися: чи набагато відрізняється "ранній" Дмитро Іонич від обивателя? Чи міг він із самого початку протистояти середовищі? Слабкий, слабкий духом російська інтелігент, що живе своєю працею і потягнувшись до ситості, комфорту, до м'яких, глибоким крісел, в яких "було спокійно", "приємно, зручно і в голову йшли всі такі гарні, покійні думки. . . ", Інтелігент, із задоволенням скаржиться (це слово, як ми бачимо, - одне з ключових в розповіді).

І через рік закоханий Старцев слухає "довгі, томливі екзерсиси на роялі". Після пропозиції, яка, нарешті, зробив Дмитро Іонич Катерині Іванівні, вона несподівано відкидає його: ". . . ви знаєте, найбільше в житті я люблю мистецтво, я шалено люблю, обожнюю музику, їй я присвятила все своє життя. . . " Мова героїні звучить пихато, як і мова самого Старцева в момент визнання. Здається, що вони обидва грають у якомусь спектаклі і ставляться до своєї гри серйозно. І все ж саме юна Котик вперше говорить, хоча звучить це і наївно, про нестерпною вульгарності життя: ". . . а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала цю порожню (знову цей епітет! - О. Б.), даремну життя, яка стала для мене нестерпна. Стати дружиною - о ні, вибачте! Людина повинна прагнути до вищої, блискучої мети. . . "З вуст Старцева ми не почуємо подібних слів. (Незадоволеність існуванням, мрія про іншу, осмисленого, творчого життя є лейтмотивом усього пізнього творчості Чехова, особливо його п'єс. ) Ми знаємо, чим закінчилися пошуки "слави, успіхів, свободи "героїнею. І через чотири роки "Катерина Іванівна грала на роялі шумно і довго, і, коли скінчила, її довго дякували і захоплювалися нею ". Щира нещирість, "ритуальність" захоплення одних і тих самих гостей, вульгарність обстановки та духовне убозтво "найосвіченішою і талановитої" сім'ї призводять Старцева до думки про бездарності Туркін. У формі короткого внутрішнього монологу Старцева ми чуємо нещадний голос автора: "бездарний. . . не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє сховати цього ". Після гучної гри Котика Старцев подумав: "А добре, що я на ній не одружився ". Останнім акордом звучать слова про те, "що якщо найталановитіші люди в усьому місті так бездарні, то який же має бути місто ". Пізніше, але ні-чо-го не міняє по суті прозріння. "Музична" тема завершується в епілозі: "І коли, трапляється, по сусідству за яким-небудь столом заходить мова про Туркин, то він запитує:

-Це ви про яких Туркин? Про тих, що донька грає на фортепьянах? "

Виразна деталь-дія: фінал відкритий, не завершений. Дієслова вжиті у формі цього часу: "коли. . . заходить мова. . . він запитує ", передбачає нескінченну повторюваність. Пошлая середу, вульгарний герой.

Герої Чехова "Незмінно - і неминуче - не доростають до самих себе. . . Це не просто «Маленькі люди», що хлинули в російську словесність задовго до Чехова. Макар Дєвушкіна роздирає шекспірівськими пристрастями, Акакій Башмачкіна підносить шинель до космічного символу. У лікаря Старцева немає ні пристрастей, ні символів, оскільки він не впізнав їх у собі. Інерція його життя не знає суперечностей і протидій, тому що вона природна і вкорінена в глибинному самонеосознаніі. За порівнянні зі Старцевим Обломов - титан волі, і нікому не спало б на думку назвати його Іллічем, як того - Іонич "(2, 180). "По суті кожен його персонаж У ньому, як у ядерному заряді, сконденсувати абсурд повсякденного існування "(там же, 182). Так аналіз маленького епізоду не відбувся побачення доктора Старцева висвітлив проблематику, художнє своєрідність не тільки розповіді А. П. Чехова, але й основні теми його творчості, зв'язав воєдино героїв і літературні ситуації російської класики.

Список літератури

1. Хрестоматія по літературній критиці для школярів та абітурієнтів/Складання, коментарі Л. А. Суга. М.: Рипол-Класик, 2000.

2. ВайльП. , Геніс. Рідна мова. Уроки красного письменства. М.: Независимая газета, 1991.

3. Бахтін М. Питання літератури й естетики. М., 1975.

4. ГрігорайІ. В., ПанченкоТ. Ф., ЛелаусВ. В. Вчення про художньому творі. Изд-во Далекосхідного університету, 2000.