Паліндром

Досвід Миколи Ладигіна

Анастасія Клімкова

Всі ми, читаючи в дитинстві казку про Буратіно, звертали увагу на дивну фразу, продиктовану Мальвіною своєму недбайливому до учня: "А роза упала на лапу Азора". Вона однаково читається як зліва направо, так і навпаки - справа наліво. Це надає їй дивовижну таємничість, змушуючи думати, що в ній приховано щось набагато складніше й важливіше, ніж просто слова. Звичайно, це далеко не перша поява оборотних фраз.

Вперше вони відзначені в епоху античності в Древній Греції і отримали назву "Паліндром", що означає "біжить назад". У російському фольклорі також існувало чимало крилатих виразів, які однаково читалися і в одну, і в інший бік. Яскравим прикладом народного Паліндроми є оригінальна фраза "На в лоб, дурень! ", яка, очевидно, покликана образно свідчити про те, що скоєне зло неминуче повертається назад до людини, її сотворив.

Однак якщо Паліндром з Азаров знають дуже багато, то таке явище, як вірш-Паліндром, відомо лише вузькому колу фахівців і любителів. У цього напрямку, складного і загадкового, є свої видатні майстри, і найславетніших серед них - Микола Іванович Ладигін (1903-1975). Його перу належать вірші та поеми, написані оборотної рядком; крім того, він захоплено займався живописом, придумував цікаві історії для дітей, був віртуозним шахістом.

Микола Іванович Ладигін народився в місті Рославлі Смоленської губернії. Закінчив тут гімназію, потім вступив до Петроградське художнє училище; однак через несхвального відносини батька до його вибору незабаром повернувся в Рославль. Згодом Ладигін змінив чимало професій, поки не закінчив курси техніка-дослідник залізниць. Він багато подорожував, але в 1932 році йому довелося кинути роботу після аварії, в якій він отримав важку травму. З цього часу Микола Іванович майже повністю присвятив себе творчості - живопису та поезії. Крім того, він вів шаховий гурток і створив ізостудії ім. Михайла Врубеля в своєму рідному місті.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Дитячий будинок, в якому працювала дружина Ладигіна, був евакуйований з Рославля, зайнятого німцями, в село Вельможко Кірсановського району Тамбовської області. Разом з дитячим будинком поїхав в тил і Микола Іванович -- з-за важкої травми його не брали на фронт. Він став викладати креслення і малювання в сільській школі. Для дитбудинку дітлахів Ладигін став справжнім магом і чарівником. Він ставив п'єси в самодіяльному театрі, показував фокуси, писав вірші для ранків, а також повість про партизанів, ілюстровану власними малюнками. Чимало часу він присвячував живопису, перш за все пейзажів. "Річка і ліс - мої мотиви", - писав він в одному зі своїх віршів. Звичайно, займався він і прозовими справами: добував дрова та поживу для дитячого будинку.

Через кілька років після війни сім'я Ладигін переїхала в Тамбов. Їхній будинок незабаром став місцем, де збиралася місцева інтелігенція, нерідко бувало багато письменники і поети з інших міст. Особлива дружба пов'язувала Ладигіна з поетом Миколою Глазкова.

Ладигінскіе оборотні рядки, а потім вірші зустрічалися його гостями по-різному: одними захоплено, захоплено, іншими - з нерозумінням і різким запереченням. У 1970 Ладигін вперше вдалося надрукувати свої паліндроміческіе вірші в журналі «Русская речь». Але лише в 1993 році, після смерті Миколи Івановича, вийшла в світ його книга «Золото лоз» - першу в нашій країні збірник паліндроміческіх віршів.

Для Ладигіна Паліндром, очевидно, був не просто поверненням до давньої віршованій формі, нині майже забутої, а цілком природним способом найбільш точно висловити свої потаємні думки. Теми і сюжети його творів вражають своєю різноманітністю: філософські міркування і жартівливі рядки; вірші, присвячені великим поетам, письменникам і художникам, а також діячам та подіям вітчизняної історії.

Одне із самих красивих і зачаровують віршів Ладигіна - «Марево».

О, віра моя, о, марево,

Ви ремствування, то порив,

Як

Вітер, кричите в

Вікно. Так шуми, Зимушка, тонко,

намутив туман,

Намаші гру заметілі і шаманів,

будили чи дуб,

Носив чи сон

Мрії (побут ніж

І гарний), і летіли шарудіння,

І летять їли,

Ажур кружляючи.

хмар і зима трохи

Тіні кине -

меркне стін крем,

ЕІ від замету бор густий,

Як

Німота, томен,

Або

Суров. О, Русь!

Я ньому. І мене,

Як

Ніби той дуб,

Взули мрією озер блакитно.

Але симі зими сон

І веселку дари,

І кумира дари борошна.

О, віра моя, о, марево.

Воно змушує читача не тільки зануритися в світ прекрасних і загадкових образів, але й міркувати про особливості паліндроміческой поезії, а також про таємницю самого творчості. За допомогою оборотного слова у цьому вірші малюється зимовий пейзаж і одночасно - "живопис" людської душі. Таке сусідство образів природи і спостережень за душевним станом людини є далеко не випадковим.

Природа завжди грала в російській літературі, і зокрема в поезії, особливу роль. Письменники та поети часто зверталися і звертаються до зображення природи, знаходячи в ній розуміє співрозмовника, і передають через зображення пейзажу стан своєї власної душі. Корені цього слід шукати в далекій давнині, у віруваннях язичницької Русі. Так, наприклад, для давніх слов'ян природа уособлювала собою жива істота, а її простір уявлялося у вигляді величезного величного храму, в якому поклонялися будь-якого гарного місця: дереву, струмка, пагорбу. Пройшло багато століть, але наш народ не втратив трепетного відносини до природи. У вірші Ладигіна «Марево» теж звучить діалог автора з природою.

У першу рядках вірша людські почуття описуються мовою природних явищ. Віра автора перетворюється то в загадкове марево, то знаходить здатність, наче вітер, битися у вікно будинку. Такі порівняння дозволяють створити образ відокремленої людської душі ( "вікно" - "скло" - "невидима перешкода ") і спробувати об'єднати її з великим необмеженим світом, аж за вікном будинку. Перетворюючись в природні явища, поетична душа долає тілесну оболонку, свою замкнутість, і знаходить бажану свободу. Проте ця свобода спочатку не приносить їй очікуваного спокою, оскільки створює ще більш суворі умови - простір, де панує холодна "зима", яка "мутить" білий "туман" снігу, піднімає заметіль і шаманів, ніби чаклунка, невидима в сніжних вихори.

Відчувши суворість і непередбачуваність свободи, автор примушує себе заспокоїтися, і як тільки його хвилювання трохи проходить, він ловить себе на думці, що починає мріяти: "Будив чи дуб ..."

Тут чудова і оригінальна думка Ладигіна про те, що людський побут (тут, очевидно, домашній затишок) тільки тим і хороший, що часом дозволяє розслабитися, думкам відірватися від буденності і бродити, мріючи, в невідомих далі, що схожих на прекрасні сновидіння. І знову, виглядаючи у вікно, автор не те милується природою, не то знову мріє: "і летіли шарудіння, летять їли, ажур кружляючи". Варто йому зануритися в споглядання, як він відразу залишається наодинці із зимовим пейзажем і своїми мріями, які він навіває.

Ймовірно, словосполучення "стін крем" в даному випадку означає не тільки самі стіни будинку, але уособлює так званий "побут", який служить людині переважно для задоволення тілесних потреб і ні в якому разі не повинен складати весь сенс його життя. Але як тільки рамки побуту ( "стіни") зникають, людина прозріває і починає бачити красу навколишнього світу, яка стає головним джерелом творчого натхнення. Ладигін висловив це неповторно-радісне відчуття в коротких і неймовірних за силою емоційного впливу рядках:

... О, Русь!

Я ньому. І мене,

Як

Ніби той дуб,

Взули мрією озер блакитно.

Цілком закономірно поява в тексті такого дерева, як дуб. Дуб - не просто поширене рослина середньої смуги Росії, але і символ вічного життя в народних переказах. Образ дуба дозволяє Ладигін відчути свою нову якість. Він дозволяє перенестися з суворою душевної "зими", обумовленої потребами побуту, в світлу "весну" творчості та наповнитися оптимізмом останній строфі.

Тут вже немає мови ні про побут, ні навіть про природу, поет говорить про творчість, вищу призначення людини: "І веселку дари, і кумира дари борошна. О, моя віра, о, марево ". Таким чином, у кінцівці паліндроміческого вірші повторюється його початок. Це теж свого роду відображення: перша і остання рядка дзеркально виглядають одна в одну.

Одне з поширених у природі і незмінно зачаровують людську свідомість явищ - симетрія. Існує кілька видів симетрії, і всі вони знайомі нам з самого дитинства. Дзеркальна симетрія крил метелика, переносна симетрія прутів паркової грати, поворотна симетрія блакитного квітки незабудки, зеленої ялинки або пухнастою сніжинки - хіба ми могли б представити світ без усього цього? Навіть сама людина складається з двох майже ідеально симетричних один одному половинок. Мало того, що симетрія пронизує весь видимий світ, вона також владно царює у світі науки: кристалографія, атомна фізика, хімія, генна інженерія - все підкоряється її головним і непорушним законам.

У більшості випадків побачена нами в природі симетрія буде вертикальної: вертикальні прути решітки, вертикальні дерева і так далі. У цьому ряду винятковим здається єдиний приклад горизонтальної симетрії - відображення предметів у воді. Напевно, саме завдяки своїй незвичайності це явище так приваблює до себе людей. Йому присвятили твори багато відомі художники. Оскільки Микола Ладигін був водночас і живописцем, і поетом, то цілком природно, що він ніяк не міг обійти стороною цю тему: адже Паліндром, яким він так захопився, - це унікальний випадок проникнення симетрії в поезію.

Подивіться на блакитне небо з пропливають повз хмарами, а потім зверніть свій погляд в глиб безтурботного озера, куди ніби впало, перекинувшись, це небо з хмарами ... Небо повторюється у воді, а вода - в небі. Неважливо, на що ми подивимося спочатку - Сенс побаченого від цього не зміниться, як і в рядках вірші-Паліндроми. Значить, можливо, Паліндром був таким близьким Ладигіна, тому що він бачив його в природі? Не дивно, що в його мальовничих пейзажах часто повторюється один і той же мотив: річка або озеро з відбитим в ньому небом.

У поетичній спадщині Ладигіна вірш «Марево» - єдине, де тема «Природа і творчість »розкривається найбільш образно і ясно. Заглиблюючись у споглядання навколишнього світу, повного краси і гармонії, поет залишає рамки буденності, щоб заглибитися в свої думки і піти покликом таланту. Таким чином, для Ладигіна природа служить провідником у якийсь новий вимір - творчість.

ОСІННІЙ СОН

Не сова Чи била в осінь

лапою? І опал

Лист від сил

Її?

Не дрімучо помер день,

Ні, сам він - зоря, разномастен.

Колер ялинок,

Як

Їжак, той же,

Золотисто - ось, сито лоз.

тішачи, манила калина, махає:

- Я червона!

І ладили, та кадили дали,

І немає ще тіні,

Але сиро. Синє взули гори. Сон.

Чому це так? Відповідь на це питання ми можемо знайти у віршах і живописних полотнах Миколи Ладигіна. Завдяки спілкуванню з дітьми він зберіг по-дитячому безпосередній погляд на життя, не розучився бачити прекрасне і дивовижне в кожному явищі природи. У ній він знайшов те, чого інколи бракує в житті кожного з нас: співдружність любові і краси, всього того, що можна назвати одним словом -- "Гармонія". Саме її Ладигін вперше побачив в природі і зберіг на все життя відчуття дива. Як сказав він в одному зі своїх звичайних, не паліндроміческіх, віршів, присвячених осені:

Тут темно-синій зеніт

Дивлячись у топке болото.

Осінній вітер шелестить,

Зриваючи з гілок позолоту.

Тут вечорами в тиші

листя щемливе шурхіт,

Останнє нагадує мені

Давно забуте залицяння.

Стоять дуби не рухаючись.

У них свої бувають шторми,

Але тут повинна бути та ж зв'язок

Любові та досконалої форми.

Я чую тонку сопілка

У лісі грає Пана,

І здається: назустріч ялина

До нього біжить через галявину.

Список літератури

Антологія російської Паліндроми ХХ століття: Укладач Володимир Рибинський. За редакцією Дмитра Мінського. М.: ГеліосАРВ, 2000.

Перший паліндроміческій словник сучасної російської мови: 8000 слів. Укладач Олена Кацюба. М.: ЛІА Р. Элинина, 1999.