Книга віршів як єдність

Тетяна Бек

Що таке книга віршів - просто збірка, хронологічна низка або ліричний роман у розділах зі своїми сюжетом, композицією, ліричним героєм і наскрізної мелодією, на якій тримається строкатість ритмів, інтонацій, строфіки і того, що Борис Пастернак називав "теми і варіації "(так він назвав свою книгу 1923 року, де перемежовувалися окремі вірші та цикли 1916-1922 років)? Спробуємо на це питання відповісти -- зрозуміло, не вичерпавши величезну і з кожною новою книгою розширюється проблему. . . Той же Пастернак сказав: "Книга є кубічний шматок гарячою, димлячої совісті - і більше нічого ". При всій експресії тут важливий епітет "Кубічний", вказуючий на те, що хаос духу в книзі віршів - при всій стихійності (вірш і стихійність, слова-то однокореневі!) - неодмінно структурується.

Олександр Кушнер, автор першого серйозного дослідження з нас цікавить питання (його стаття «Книга віршів» була опублікована в журналі «Питання літератури» в 1975 році - при перевиданнях поет доповнює її), пише: "Така вже в принципі головна особливість книги лірики, що деякі вірші з ослабленою можливістю самостійного існування саме в ній виявляються необхідними і повноцінно живуть. Вірші виручають один одного, простягають один одному руки, перегукуються, перешіптуються, утворюють ланцюг, хоровод, який важко розірвати. Виникає та спільність, ту єдність, реалізується та надзавдання, що ледь світилась при створенні кожного з віршів. . . " Зразки віршованій книги як свідомою композиції, що те саме музичної симфонії, на Заході були створені Гете і Гейне. У російській же словесності такий першою книгою віршів, що представляє собою єдність, стали «Сутінки» Євгенія Баратинського, що вийшли в світ в 1842 році, тобто за два роки до смерті поета. Спочатку автор мав намір назвати книгу «Сон зимової ночі», але потім зупинився на більш символічному: сутінки як захід сонця життя. Єдністю цю книгу робить і загальна посвята П. Вяземському, що передують збірка, і те, що відкриває його вірш «Останній поет», яке звучить як маніфест, і інтенсивна циклічність, з якою поет підійшов до 26 віршів, що склав «Сутінки». Цікаве спостереження А. Кушнера: будинок Баратинського в Муранова відрізняється чудовим просторовим рішенням, і навіть меблі, виконана за особистим кресленнях поета, розставлені тут з чітко вивіреною архітектурної фантазією.

Складання книги взагалі близько не тільки музичного мистецтва, а й архітектурі. Візьмемо «Вечірні вогні» Фета (1891): в їхні композиції брав участь поет і філософ Володимир Соловйов, якому автор з вдячністю надписав своє видання як "зодчому цієї книги ". І справді «Вечірні вогні» з небувалим ретельністю розбиті на розділи (зауважимо: принцип поділу то жанровий, то тематичний) - «Елегії і думи», «Море», «Сніги», «Весна», «Мелодії», «Різні вірші», «Послання», «Переклади». До речі, серед переказів ми знайдемо дивовижні фетовскіе перекладання з уже згаданої нами Гете, Шиллера, Катулла, Овідія, Сааді і захоплено зустрінуті Львом Толстим "пісні кавказьких горців" - саме включення розділу переказів в книгу оригінальних віршів на рівних з ними правах було знаменною для затвердження поетичного перекладу як високого мистецтва. Це до того, як розділи та цикли всередині поетичної книги взаємозбагачуватися друг одного. Найважливішим моментом для зміцнення книги віршів як цілісності є і загальне передмову - або від автора, або від його сучасника (перелетівши на століття вперед, відзначимо, що передмова І. Бродського до однієї з книг Є. Рейна стало ключем до поетики "елегійного урбаніст", як назвав нобелівський лауреат свого вчителя-метра). . . А якщо - назад, то Фет четвертий випуск «Вечірніх вогнів »відкрив зверненням до читача. "Розкриваючи невелике віконечко четвертого випуску у вкрай обмеженій кількості примірників, - пише поет в кінці преамбули, - ми тільки бажаємо сказати друзям, що завжди раді їх зустріти і що за нашим вікном вечірні вогні ще не згасли остаточно ". Як бачимо, паралель між книгою віршів та будинком (з вікнами - розумій: з виходом до читачеві) невипадкова і може проводитися постійно. І знову - до речі: якщо знову дозволити собі переліт через майже століття, то образ виходу книги до читачеві немов би через вікно ми виявимо в Олега Чухонцева. Другу книгу віршів (М., 1983) він назвав «Слуховое вікно», випереджаючи її не без гіркою іронією епіграфом з Володимира Даля, з його «Тлумачного словника»: "Слух у покрівлі, слухове вікно, хоча тут нічого слухати ". . . Наскільки це вікно, крізь яке нічого слухати, песимістичніше фетовского "невеликого віконечка", за яким вечірні вогні не згасли остаточно! Як тут не порівняти віддалені дати виходу книг: 1891-й. . . 1983-й. . .

З архітектурою будинку порівнянна концепція багатьох книг в російської поезії. Наприклад, Євген Рейн свій недавній томик назвав «Балкон» (1998): символ і урбаністичний, і елегійні повітряний, і экстравертный - людина виходить на балкон, не залишаючи свого приватного житла, але і при цьому розсовуючи рамки-стіни, - до простору, на вулицю, у двір, до читача. У нашій розмові з Рейном (читайте «Питання літератури », № 5, 2002) я запитала, чим він керується, складаючи черговий збірник, і взагалі, що таке віршована книга. Рейн відповів: "Як на мене, книга віршів - це не поліграфічне і не книготорговельної поняття. Це великий цикл. Цикли в російської поезії повелися давно, з ХIХ століття. Фет, Блок, В'ячеслав Іванов, але перш за все Анненський. Вони всі мислили і писали циклами, книгами. Втім, так було не тільки у російських поетів. Коли Мандельштам написав свої вірменські вірші, він їх прочитав Єгіше Чаренц (був такий чудовий вірменський поет, якого застрелив особисто Берія), і той сказав Мандельштама: «З вас лізе книга. . . »"

Тут ми Рейну перервемо (щоб потім повернутися до нього ще) і затримаємося на його застереження: "але перш за все Анненський ". І справді, розмірковуючи про книгу віршів як про унікальний -- нарівні з поемою або з ліричним романом - жанрі, ніяк не можна минути «Кипарисовий скриньку» Інокентія Анненського. Вперше в основному складений самим поетом, але доведений до видання його сином збірник вийшов у світ в 1910 році, після передчасної кончини автора. Про те, наскільки відповідально підходив батько до конструювання книги саме як цілісного тексту, В. Кривич розповів в пізніших спогадах: "Зібравши свою книгу для« Гриф »начорно, Анненський передав мені весь рукописний матеріал «скриньки». . . разом із переліком щодо розподілу і плану збірки, просячи підготувати книгу для остаточного її перегляду, і. . . помер у той самий вечір, майже в той самий час, коли я почав доручену мені роботу ". Далі читаємо: "начорно книга віршів ця планувалася вже не раз, але остаточне конструювання збірки все якось затягувалося. Деякі вірші треба було наново переписати, деякі звірити, дещо перерозподілити, з цього приводу ми розмовляли з батьком багато, і я мав всі потрібні вказівки ". Планування, конструювання, перерозподіл -- саме ці, пов'язані з архітектонікою слова є найбільш суттєвими для В. Кривич, що виконував творчу волю батька. Назва книги належало самому І. Анненському: зошити з автографами віршів поет зберігав у кипарисовій скриньці. Сучасники описують її так: "Це полірована, замикає шкатулка з кипарисового дерева з вензелем на кришці, де зберігалися (і зберігаються нині) кольорові шкіряні зошити віршів останніх років ". Крім того, назва книги Анненського, безумовно, перегукується з віршем «Сандалова шкатулка» французького поета Шарля Кро, якого Анненський перекладав. Вся книга «Кипарисовий скриньку» поділяється на "трилисники" ( «Трилисник спокуси »,« Трилисник сентиментальний »та інше), до яких примикають в як поетичних розділів «складно» і «розметані листи», і, мабуть, не було і немає в російській ліриці іншого - настільки міцною - книги віршів, як ця.

Хочеться підкреслити, що подібна - по "трилисником" чи, по розділам чи, по головкомам або циклів - композиція зовсім не є універсальною для книги віршів. Є поети, які, складаючи книгу, керуються перепадами ритму, прагнучи до того, щоб вірші, написані в одному розмірі, що не сусідами. Інші (наприклад, Е. Винокуров, який колись ділився з нами, молодими віршотворцем, своїми "таємницями ремесла") орієнтуються тільки на послідовну хронологію, одне за одним, як воно писалося. . . Зустрічаються та книги зі зворотним хронологією: наприклад, сучасний поет Олег Хлєбніков нещодавно випустив збірник «Жорсткий диск», де вірші йдуть від останніх до самих раннім, і це нагадує фотоальбом, чий господар на перших сторінках - неюний чоловік, а до кінця альбому - немовля. Я знала літературного редактора, який по-радянськи тиснув на авторів: "Вірші повинні йти поза логікою, як попало, лише б не злипалися. . . "А ще в радянські, підцензурні часи існував видавничий термін "паровоз" (коли я запитала студентів Літінституті, що це таке, ні один, слава Богу, цього нині не знав): книгу, як там не є ліричних віршів рекомендувалося почати з правовірною патріотичного вірші-маніфесту. Але це обставини кон'юнктурні. . . Коли ж про творчому підході, то знову ж таки Євген Рейн зізнається: "Я складаю книгу як пасьянс - з якихось асоціаціям, інтуїтивно ". А поет Дмитро Сухарєв сказав мені, що складання книги віршів - процес для нього тяжкий, якщо не протиприродний. "Я дуже високо ставлю незалежність окремого вірші, - заявив він, - у якого є своя самостійна і замкнута в себе поетика, свої закони і своя завершеність. Я - поет антікнігі ". При цьому Того ж Сухарєв свою останню книгу «Пагорби» (Єрусалим, 2001) збудував, розклавши вірші різних років за чотирма розділами: перший - вірші минулих десяти-дванадцяти років, другий - вірші, що опинилися піснями, третє - вірші, що не увійшли до попередні збірники, четвертий - "добірка прикладних штучок, пісень і пісеньок, які складалися для вистав ". Словом, кожен вірш - незалежно, але й вони можуть бути зібрані компаніями, як кажуть, по інтересам.

Буває, що в підході поета до книги як феномену різні ракурси співіснують: і смисловий, і містичний, і хронологічний. . . Саме книгами мислив свою поетичну творчість Олександр Блок. У передмові до «Зборам віршів» він писав: "Тим, хто співчуває моєї поезії, не здасться зайвим включення в цю та наступні книги напівдитячих або слабких за формою віршів; багато хто з них, взяті окремо, не мають ціни, але кожен вірш необхідно для освіти голови; з декількох глав складається книга, кожна книга є частина трилогії; всю трилогію я можу назвати "романом у віршах»: вона присвячена одному колі почуттів і думок. . . "Цікаво, що лише за спорудження єдності, названого «Вірші про Прекрасної Дами», Блок зупинився на строго хронологічному принципі, пояснюючи це "самотністю" і "однострунні душі", які супроводжували створення книжкового циклу: "Тут глави визначаються роками, в таких книгах - поняттями, але ці числа і слова для мене однаково живі і закінчені образи. . . "

Яким би не був підхід до роботи над книгою віршів, її підготовка в будь-якому випадку по напрузі завжди дорівнює створенню окремого тексту. Вже думаючи над цією статтею, я виявила, що в неопублікованих паперах мого батька, прозаїка А. А. Бека, є лист до нього Твардовського (до війни вони були найближчими друзями) від 27 Березень 1937 з визнанням: "Підготовка книги віршів - це для мене майже що писання їх. Переробляти все наскрізь, доповнюю, викидаю і т. д., і видно вже, що в термін не здам ". Мова, очевидно, йшла про збірнику Твардовського «Дорога» (1938).

Книга віршів як єдність залежить і від виразності спільної назви, в якому переплетені найважливіші мотиви збірки. Той же Блок у передмові до збірки «Несподівана радість» так пояснював його ім'я: ". . . Це мій образ прийдешнього світу. У семи відділах я розкриваю сім країн душі моєї книги ". Часом назва є відкритою або потаємним цитатою з улюбленого попередника. Про збірнику «За межею минулих років» Блок писав: "Заголовок книжки запозичено з віршів Фета, які колись були для мене провідною зіркою. Ось вони: «Коли мої мрії за гранню минулих днів// Знайдуть тебе знову за поволокою туманною. . . »" А за іншими назвами стоять загадки, каверзи і навіть анекдоти. Згідно дружньому міфу, перший мандельштамовская книга «Камінь» (1913), яку сам поет мав намір назвати «Раковина» (метафора: поет, як раковина, доносить до читача гул стихії), своєю назвою зобов'язана Гумільову: він вважав "камінь" головним символом мандельштамовской книги, де низка віршів пов'язаний з архітектурної темою. Але до того ж назва "камінь" є анаграмою слова "Акме" (від грецького: пік, вістря): під цією друкарською маркою книга вийшла в що передбачався серії поетів-акмеїстів. . . Інша річ - егофутурістіческіе «Ананаси в шампанському» Ігоря Сєверяніна: вони завжди сприймалися як що викликає символ святкової розкоші, але підгрунтя у назви северянінской книги куди буденно: це просто блюдо з меню в кафе, де збиралися егофутуристів. А ось і зовсім смішна історія. Імажініст Вадим Шершеневич був взагалі майстер яскравих назв: у 16-му році вже минулого століття у нього вийшла книга, лихо пойменована «Вічний жид» (з підзаголовком «Трагедія чудового відчаю »), а в 20-му -« Кінь як кінь »: її на книжковій виставці зазначив сам В. І. Ленін, похвалив видавців за те, що вони приділяють увагу соціалістичному тваринництву. . . Але найчастіше справді виразні назви книг назавжди закріплювалися за поетом як метафора його творчості: «Шляхом зерна» (назва вказує на біблійну генеалогію) В. Ходасевича, «Четки» (прообраз ритму) А. Ахматової, «Будемо як сонце» К. Бальмонта. На останній зупинимося трохи докладніше. Назва цієї книги, завершеної у 1902 році, стало крилатою ідіоми, найважливішою для осмислення "старшого символізму". І не випадково в бальмонтовскіх чернетках вона мала присвяту: "Присвячую цю книгу, зіткану з променів, моїм друзям, чиїм душам завжди відкрита моя душа. . . "- Далі перераховуються з індивідуальними епітетами Брюсов, Балтрушайтіс, Лохвицкая і інші. . . Хоча книга «Будемо як сонце» і вийшла у світ без цього розгорнутого присвяти, орієнтація на найближчий творчий коло є її внутрішнім стрижнем. Зміцнює її і підзаголовок «Книга символів», і епіграф з Анаксагора: "Я в цей світ прийшов, щоб бачити сонце" (епіграф розгорнуто у вступному вірші). Все це - опори, на яких надзвичайно строката і жанрово (псалми, відозви, фантасмагорії, пейзажі), і ритмічно книга тримається. Розділи її такі: «Четверогласіе стихій», «Зміїний очей», «Чумацький шлях »та інше, - і в кожного з них є власний ліричний сюжет. У книзі ми знайдемо ряд циклів: «Гімн вогню», «Вихваляння місяця», «Трилисник» (не звідси Чи - "трилисники" Анненського, або поети прийшли до цього паралельно?), відображає пошук Бальмонта-новатора, якому були тісні рамки окремої піеси - І він створював химерні шедеври на шляху від вірша до поеми.

Грандіозна книга Пастернака «Сестра моя - життя» (у ранніх редакціях назва друкувалося без тире), що має підзаголовок «Літо 1917 року», - такий же унікальний шедевр меж віршем і поемою. З усіх пастернаковскіх збірок цей найбільш виважено продуманий саме як єдність. Син поета Євген Пастернак пише про «Сестрі моєї - життя»: "На її досвіді Пастернак зрозумів« чудо становлення книги », коли вірші писалися одне за іншим день за днем, складаючись в цикли і голови єдиного по духу і настрою ліричного цілого ". Не випадково книга складена з циклів: «Не час ль птахам співати», «Книга степу», «Розваги улюбленою», «Заняття філософією» - і так далі аж до «Післямова». Є й посвята (рідкісний випадок - класичного предтечу): Лермонтова. І відкривається книга віршем «Пам'яті Демона», яке єдине стоїть поза циклів і концентрує образи і мотиви Лермонтовської поезії, особливо близькі в ту пору Пастернаку, при цьому перегукуючись і з ілюстраціями до «Демону» БрешуБеля. . . Загальний епіграф до всієї книги взято з австрійського поета-романтика Н. Ленау - він дан на німецькій мові; підрядковий переклад: "бушує ліс, по небу пролітають грозові хмари, коли в русі бурі мені бачаться твої дівочі риси. . . "При це назва книги, що стало ключовою формулою для всього пастернаковского творчості, не прямо, але апелює до рядку Верлена: "Життя некрасива, але вона твоя сестра ". Який сплеск асоціативних хвиль висвітлює цю книгу! Суттєва деталь: багато вірші, написані в тому ж 1917 році, але дисонували з основним тоном «Сестри моєї - життя» (сам поет лукаво назвав їх "висівки і тирсу"), залишилися за межами єдності і були пізніше винесені до книги «Теми і варіації». Про «Сестру. . . »Ю. Тинянов сказав, що в ній Пастернак бродить і змушує блукати інших. "Він не тільки бродить, але він і бродило, дріжджі ". Читач-неофіт вигукне в подиві: "Ну, як же -- дріжджі, бродило, а розкладені в книзі як у перебірчастої тарі! "Відповім: натхненний парадокс віршованого мистецтва.

Як ми вже відзначили Багато книжок віршів мають як ключ-камертона епіграф. Ось ще кілька прикладів. Пастернак до своїй останній книзі віршів «Коли розгуляється» поставив епіграф з Пруста: "У пошуках втраченого часу" - Тут і метафізичне ставлення до минулого як до вічно майбутнього, і скасування границі між поезією і прозою (паралель - в романі «Доктор Живаго», де ліричні рядки "передані" героєві, чия своєрідна книга «Вірші з роману» вкраплена в прозу). Андрій Білий епіграфом до «попелу» вибирає рядок з Некрасова: "Що не рік, зменшуються сили. . . ", А Ахматова книгу« Очерет »(як і у Ходасевича, назва відсилає книгу до Книги - до Біблії) передує тютчевською: "Нам не дано предугадать,// Як слово наше відгукнеться. . . "Отже, поети через епіграф "підключають" книгу до дорогої ним традиції, дають читачеві знак, звідки вести їх родовід. . .

Багато про що хотілося б поміркувати в цих сумбурних замітках. Часом поетична книга будується на кшталт подорожнього щоденника: згадаймо «Вірші про Кахетії» М. Тихонова, «Сни про Грузію» Б. Ахмадуліної, «чобіток. (Книга італійських віршів) »Е. Рейну. Часом поет відбирає з усього написаного вірші, пов'язані тематично, і сам, як вже посмертний упорядник, створює з них спеціальну книгу - такі «Різдвяні вірші» Йосипа Бродського (М., 1992), де зібрані всі його 15 віршів, які поет писав майже кожен рік як привітання собі і світу з біблійним Днем Народження, - тут же йде розмова з П. Вайлем «Різдво: точка відліку ». Зізнаюся, що я не дуже люблю такі календарні книги-добірки (це скоріше - для колективних антологій), але є свій сенс і в них: розрізнені віршовані нитки переплітаються в несподіваний візерунок, виникає ніби свіжий танець зі свіжою музикою. . .

Окремої розмови заслуговує проблема оформлення книги і перегук поета з художником: суперобкладинка, марка, заставки, шрифт. Художньо оформлена книга стає синтетичним твором мистецтва. Такий «Чарівний ліхтар »Марини Цвєтаєвої (М.: Оле-Лукойє, 1912), любовно перевиданий студією «Ять» в серії «Повернення книги» в 1991 році. На вилозі суперобкладинки наведено відгук цвєтаєвський сучасника - критика Ікара, який сьогодні цікавий для нас апеляцією до книги саме як до єдності, і внутрішнього, і зовнішнього: "З картонного палітурки ви виймаєте маленьку витончену книжечку в оксамитовому темно-червоній палітурці. Дуже дрібна, але чітка друк, більше сотні мініатюрних віршів. . . Ви перевертає сторінку за сторінкою і відриваєтеся тільки тоді, коли всі півтораста сторінок прочитані. І ніжно закриваєте книжку, схожу на молитовник ". . . Проте стоп: на цій сверхромантіческой ноті (книга віршів як молитовник!) ми вчасно завершимо свої скромні нотатки. Лише наголосимо на останок, що саме прагнення сучасних видавців відтворювати книгу віршів улюбленого поета як нероз'ємним шедевр свідчить про те, що зазначений жанр поезії - не випадковість, а даність. І він звернений вперед - у далеку, непередбачену перспективу.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/