"Останній з удеге "О. Фадєєва Л.П. Єгорова, П.К. Чекалов

Як вже було сказано вище, одночасно з "Розгромом" А. Фадєєв працює над великим, але залишився незакінченим романом "Останній з удеге". Подальше "занурення" Фадєєва в матеріал диктувалося внутрішніми законами розвитку радянської літератури в цілому, яка на рубежі 20-30-х років тяжіла до монументального і багатопланової зображення дійсності ( "Життя Клима Самгіна" Горького, "Тихий Дон" Шолохова, "Ходіння по муках" А. Толстого).

Перша частина роману побачила світ у журналі "Жовтень" і вийшла окремим виданням у 1930 р., друга друкувалася в "Красной нови". У 1933 р. були видані обидві частини (1-й том). Другий том, фактично закінчений до середини 30-х років, вийшов у двотомнику в 1941 р., і з тих пір з волі автора роман не перевидавався. У 1957 р. він (посмертно) був доповнений шістьма главами п'ятої частини роману.

Дія "Останнього з удеге" розгортається навесні 1919 р. у Владивостоці і в охоплених партизанським рухом районах Сучана, Ольга, в тижнях селах. Але численні ретроспекції знайомлять читачів з панорамою історичної і політичного життя Примор'я задовго до "тут і тепер" - напередодні Першої світової війни і лютим 1917-го. Оповідання, особливо з другої частини, носить епічний характер. Художньо значимі всі аспекти змісту роману, який розкриває життя самих різних соціальних кіл. Читач потрапляє в багатий будинок Гіммеров, знайомиться з демократично налаштованим лікарем Костенецкий, його дітьми - Сергієм і Оленою (позбувшись матері, вона, племінниця дружини Гіммера, виховується в його будинку). Правду революції Фадєєв розумів однозначно, тому привів своїх героїв-інтелігентів до більшовиків, чому сприяв і особистий досвід письменника. Він з юних років почував себе солдатом партії, яка "завжди права", і ця віра відображена в образах героїв Революції. В образах голови партизанського ревкому Петра Суркова, його заступника Мартемьянова, представника підпільного обкому партії Олексія Чуркіна (Альоші Маленького), комісара партизанського загону Сені Кучерявого (образ полемічний по відношенню до Левінсон), командира Гладких проявилося та багатогранність характерів, що дозволяє побачити в герої не функції опера, а людину.

Образ Олени Костенецкий

Безумовним художнім відкриттям Фадєєва став образ Олени.

У ХХ столітті в Росії вперше стала жінка сама розпоряджатися своєю долею, і те, що було властиве окремим видатним особистостям певного соціального кола, стало трансформуватися на інших рівнях. Російська література відгукнулася на ці процеси образами Чудний Короленко і Ма-а-Льонькою Горького, його ж Мальви та Марією Орлової, згодом різними жіночими долями в "Життя Клима Самгіна ". Срібний вік висунув проблему звільнення жінки, реалізує себе перш за все в естетичній діяльності. Досвід громадянської війни значно розширив типологію жіночих характерів: Ольга Зотова в "Гадюка" А. Толстого і його ж сестри Булавін, Комісар В. Вишневського, Анна Погудко М. Шолохова, сестри Вересаева, Даша Чумалова Ф. Гладкова, Віринея Л. Сейфуліна, Любов Ярова К. Треньова, Марютка Б. Лавреньова. Не доводиться говорити, що в наші дні переоцінки цінностей далеко не всі вони витримали перевірку морально-естетичним критерієм, бо протиприродна жінка, яка несе смерть в бою, а то і в мирному житті, і руйнівна домашній вогнище. Але не можна не визнати, що характери були взяті з життя, а що стосується авторської їх оцінки, то тут необхідний докладну розмову про кожному конкретному образі. Проте не можна не звернути уваги на випадки спотворення авторської думки загальноприйнятою критичної інтерпретацією, як це сталося з повістю "Сорок перший". Критики робили з Марюткі героїню, яка в ім'я революційного боргу не зупинилась навіть перед вбивством коханого. Адже і саме таке тлумачення лавреневского образу призвело до того, що її ім'я в свідомості людей морально чистих стало символом зради і безглуздого кривавого шабашу, тоді як, якщо перечитати фінал повісті, письменник хотів розкрити трагедію жіночої душі.

звичність інтерпретації тяжіла і над образом Олени Костенецкий. Критика 60-80-х р.р. в основному акцентувала увагу на її втечу з міщанської родини Гіммеров в партизанський табір, що розташувався в будинку її батька. Все це вписувалося у загальну мажорно-оптимістичну тональність революційного роману. Проте в 30-е роки, після виходу першого тому роману, Олена і її відносини з Ланговим, пильний інтерес письменника до їх переживань сприймалися негативно. Це були "не ті" герої і ситуації, яких чекали від пролетарського письменника. Навіть М. Шагінян вважала, що Фадєєву треба відмовитися від образу Олени, а думка про те, що Костенецкий міркує з "позицій абстрактної моральності і внесоціального гуманізму ", проникала навіть у деякі критичні видання 70-х р.р. Роман в цілому протиставлявся в негативному, зрозуміло плані, "Розгрому", як, наприклад, у статті Д. Мирського "Задум і втілення ", що з'явилася в" Літературній газеті "напередодні I з'їзду радянських письменників. Затвердження Мирського про "неправдивому" напрямі "Останнього з удеге" інспірувало Б. Ясенської, який побачив у ньому підміну політичних проблем моральними. Тим часом Фадєєв як "дисциплінований" письменник-комуніст до критики завжди прислухався і вона штовхнула його на штучну романтизацію робочого руху в навіть написаних уже розділах роману (тому необхідно видання журнального варіанту першого тому).

Повертаючись до образу Олени Костенецкий, слід відзначити глибину психологічного аналізу душевних переживань дівчинки-підлітка, її ледь не коштувала життя спроби пізнати світ дна, пошуків соціального самовизначення, що спалахнула почуття до Ланговому і розчарування в ньому.

"змученому очима і руками, - пише Фадєєв про свою героїню, - вона ловила це останнє тепле подих щастя, а щастя, як вечірня неяскрава зірка у вікні, всі йшло і йшло від неї ". Майже рік її життя після розриву з Ланговим "закарбувався в пам'яті Олени як найважчий і страшний період її життя "." Ліміт, нещадне самотність її у світі "штовхає Олену на втечу до батька, в зайнятий червоними Сучана за допомогою відданого їй Лангового. Лише там повертаються до неї спокій і впевненість, що живляться близькістю до народного життя (у розділі, присвяченому "Розгрому", вже йшла мова про її сприйнятті людей, що зібралися у приймальні її батька - лікаря Костенецкий). Коли ж вона починає працювати сестрою серед жінок, які готуються до зустрічі поранених синів, чоловіків, братів, вона була вражена тихою задушевної піснею:

... Молитеся ви, жінки,

За наших синів.

"І в грубому, і ніжному плетінні їхніх голосів добре виділявся низький вторять контральто ...

Перші ж звуки цього співу відгукнулися в душі Олени з несподіваною пристрасної силою (...) Не було тут ніякого Трансвааля і ніяких бурів, але, що співали жінки, це була правда, не можна було не повірити в неї. І незрозуміла туга і тривога, що володіла Оленою весь день, раптом розв'язались рясними щасливими сльозами.

Жінки все співали, а Олені здавалося, що є на світі і правда, і краса, і щастя ". Вона відчувала його і під зустрінутих нею людей і тепер "в серцях і голосах цих жінок, співали про своїх убитих і борються синів (...). Як ніколи ще, Олена відчувала і в своїй душі можливість правди любові і щастя, хоч і не знала, яким шляхом вона зможе знайти їх ".

Фадєєв використовує найважливіший конструктивний принцип організації тексту, випереджаючи цієї кульмінаційної (для Костенецкий) сценою зародження нового сильного почуття. Серед поранених Лена знаходить Петра Суркова: перетворення колись приниженого хлопчина в вождя революційних робочих давно турбувало її уяву (І Ланговому вона не могла простити саме його позерства поруч з заарештованим Сурковим, тоді як народне співчуття було звернено до Петра). Фадєєв-художник фіксує процес зародження обопільного почуття: і вираз недоступності на обличчі Олени, яке так подобалося Петру, як і її довга коса, дитячі руки, погляд скоса, як у звіра, і радість зародження почуття Олени: вона "глянула на нього, і в горлі її тихо, ніжно і весело, як вибився з-під снігу джерельце, задзвонив сміх ".

Перше цнотливу обійми пробуджує в Олені складну гаму почуттів, але "знову і знову все щойно пережите накочувалися на неї, як могутня хвиля прибою і нове, дуже широке і ясне почуття радісно співало в її душі ", в пориві самозречення. Але в наступних рядках вже пролунав ледь вловимий натяк на майбутню колізію: "... І якісь дуже ніжні, звернені навіть не до нього (Суркову - Л.Є.), а до когось, кого вона уявляла собі замість нього, слова любові народжувалися в ній ".

Вони, герої фадеевского роману, були занадто різні. Аскетизм Петра, його боязнь принизити Олену пересудами ( "Чистенька ... панночка - плутається та ще й у такий час - З головою ревкому ", його збентеження, коли Олена зайшла в палату в присутності його товаришів, провокують його на грубість. І коли пізніше він просив за неї прощення ("... Не в тому, в чому був винен ", - тільки помічає автор, як би пояснюючи подальша поведінка Лени), він чує у відповідь незаслужені і образливі звинувачення. Фадєєв розкриває діалектику душі: і "рідкісне стан сказу "пішов Петра, і вираз переляку, горя, відчаю, які миттєво пройшли по обличчі Олени, і нічні видіння Петра:

"Він так карався, що не спав всю ніч. А коли змучився вкрай, Олена з її дитячими руками і з цим її теплим звіриним поглядом раптом постала перед ним, і він відчув таке болісне злиття ніжності і ображеної пристрасті, що вже не міг сумніватися в істинному значенні своїх почуттів ".

А що ж Олена? "У тій же мірі, в якій зросло почуття Лени до Петра, - настільки, що вона вже не могла жити без уявлень про нього і мучила, і мучила себе розривом з ним, - у такій же мірі вона не могла знову стати близькою йому ".

У начерках до незавершеним частинам Фадєєв постійно мав на увазі романічна "трикутник". Він планував "велику голову (може бути два) -- Олена і Сурков - моральний конфлікт між ними ". Або:

"Пристрасний ідейний суперечка Олени і Суркова. Їх розрив. Лена любить Лангового. Вона хоче відвідати його в полоні ". Згадується про спробу Олени звільнити Лангового.

Інтелігенція і революція

Очевидно, витоки конфлікту Олени та Петра Суркова слід шукати в першій бурхливої сварки героїв (кінець 3-ї частини) і в роздумах Олени про те, як змінює людину влада над людьми, народжуючи навмисну грубість як стиль поведінки. "Точно Вам хотілося здатися переді мною і вашими товаришами більш монументальними, ніж ви є насправді ", - кидає вона в обличчя Петру. (Майже такими ж словами визначала своє перше враження при знайомстві з Фадєєвим письменниця Валерія Герасимова - його перша дружина: "... Побачила в ньому якусь стовідсотково-монолітну робітничо-селянську, чи не кам'яну фігуру "(7; 120-121). Певною мірою - в плані не біографії, а характеру - Герасимова була прототипом образу Олени).

багатозначні і подальші роздуми Олени про те, що покинув сім'ю Гіммеров і повернувшись до рідний дім, вона "була ще більш одинока, ніж раніше". І справа не тільки у нездійснених мріях про Петра: тінь відчуження лягає і на її відносини з братом Сергієм. По суті справи вона повторює сказане Суркову, коли і Сергія дорікає в "непрохідною монументальності почуттів": "Не люди, а якісь пам'ятники! Навіть ти постав переді мною у вигляді якогось маленького пам'ятничка ".

Але і Сергію противно-принизливим здається вигляд, сумне й сердите обличчя батька, якого на правах старого друга повчає Мартемьянов: "Це вашому братові інтелігентові все неясно так невідомо, а нашому братові робочого все ясно, все відомо ". І те, що саме так Сергій сприймає Мартемьянова, з яким ділив і хліб-сіль у далекому поході по стійбищах, говорить про усвідомлення автором серйозних протиріч між інтелігенцією і "гегемоном революції". Поетизуючи, часом необгрунтовано в художньому плані, влада комуністів, що розповсюджувалася "на десятки і сотні тисяч повсталих людей", Фадєєв тим не менше замислювався і про природу цієї влади. Про це свідчить і погляд оповідача на відносини Мартемьянова і лікаря Костенецкий:

"Ще з часу їх роботи в Сучанском раді Мартемьянов і Володимир Григорович дружили між собою. Дружба їх грунтувалася на тому, що Мартемьянов вважав Володимира Григоровича чесною людиною і дуже вченою людиною, але інтелігентом (виділено Фадєєвим), якого треба виховувати, а Володимир Григорович вважав Мартемьянова самородком з народних глибин ... і визнавав за ним як б моральне право виховувати його, Володимира Григоровича ".

На відміну від авторів "Ходіння по муках" та інших творів на популярну в радянській літературі тему "Інтелігенція і революція", апріорі що передбачала поверхневе і полегшене рішення, Фадєєв закладав серйозні підстави ідейно-художньої колізії і збирався їх розвивати.

А тепер розмірковувати, чи було можливим в роки неймовірного тиску влади на творчий потенціал художника такий розвиток сюжету? Відповідь міг бути тільки негативним, і це краще за інших мав розуміти генсек Спілки радянських письменників (який, до речі, наполегливо радив Шолохову привести Григорія Мелехова до табору червоних). Чи не було в постійному відкладанні "Останнього з удеге "підсвідомого бажання відстрочити роботу, щоб не гвалтувати долі героїв, як вони склалися у творчій уяві?

Гуманістичний пафос роману

В передбачуваному вирішенні долі головних романічна героїв - Олени та Лангового, - У трактуванні непростих взаємин Володимира Григоровича і Мартемьянова в повною мірою проявився гуманістичний пафос автора. Зрозуміло, в гуманістичному аспекті вирішені автором і образи підпільників і партизан, "простих" людей, які втрачають близьких в страшній м'ясорубці війни (сцена загибелі і похорону Дмитра Ільїна); пристрасним авторським запереченням жорстокості пофарбовані опису передсмертних мук Пташки-Гната Саєнко, замученого в білогвардійської катівні. Про це розповідається в монографіях про письменника А. Бушмін, Л. Кисельової, С. Заїки та ін Ми ж хочемо підкреслити, що всупереч теорії "соціалістичного гуманізму" гуманістичний пафос Фадєєва поширювався і на героїв протилежної ідейного табору.

Всеволода Лангового справедливо зближували з Олексієм Турбіних: "Слова - батьківщина, честь, присяга не були для Лангового лише словами ". Він дбав" про російською гідності та честі "," готував себе до справ великим і славним "і завоював собі право на владу над людьми" особистої доблестю, розумом, відданістю обов'язку - так, як він розумів його ".

Долі завгодно було зробити його карателів ...

Як і для кожного великого письменника, для Фадєєва класовий критерій в оцінці людини не був визначальним. Людське чарівність Лангового, його відданість улюбленій жінці і навіть людські слабкості (в епізоді з "фатальною жінкою" - Дружиною Маркевича) - все це складається в живій, художній образ.

Фадєєвим була зроблена ще одна спроба дати оцінку подіям громадянської війни з загальнолюдських позицій. Це - картина сну Сені Кучерявого, хоча вона і віддає деякої нарочитістю і сусального. У плутанині сну Сеня зустрічається з юнкером, якого колись заарештував: "Тоді, у живого життя, Сеня НЕ відчував нічого, крім злоби до юнкера, і ледь не зарізав його, а зараз, під сні, Сеня вибіг до нього на майданчик і замахнувся багнетом - і раптом побачив, що юнкер зовсім не страшний, а дуже молодий і дуже наляканий, і обличчя в нього проста, як у підпаска. Він був так наляканий і молодий, цей юнкер, і так був схожий на підпаска, що його зовсім не можна було колоти, його потрібно було погладити по голові. Сеня навіть простягнув руку, але він все ж таки не міг забути, що це юнкер, а не підпасок. "Ні, це небезпечно нам ...- сказав він собі і відсмикнув руку .- Що небезпечно? -- раптом болісно подумав він .- Так, небезпечно спати! "- майже вимовив він, разрепляя віки і прислухаючись до того, що діється в розташуванні хунхузов ".

І тим не менше в цьому теж була позиція письменника, який знайшов у собі мужність по-справжньому романтизувати білого офіцера Лангового.

Тема удеге

У задумі Фадєєва тема удеге з самого початку була складовою частиною теми революційного перетворення Далекого Сходу, але його декларації залишилися не?? еалізованнимі: мабуть, чуття художника, який мріяв "стулити позавчорашній і завтрашній день людства ", змушувала його все більше заглиблюватися в опис патріархального світу удеге. Це докорінно відрізняє його твір від численних одноденок 30-х років, автори яких поспішали розповісти про соціалістичному перетворенні національних околиць. Конкретизація сучасного аспекту задуму була намічена Фадєєвим тільки в 1932 році, коли він вирішує додати до шести задуманим частинах роману (написані були тільки три) епілог, що розповідає про соціалістичну нови. Проте в 1948 р. він від цього плану відмовляється, хронологічно обмежуючи задум роману подіями громадянської війни.

Сучасні в художньому плані "удегейскіе сторінки" фадеевского роману можуть бути представлені окремим виданням і, безумовно, знайдуть свого читача. Як відомо з зізнань самого Фадєєва, задум роману зародився під великим впливом книги Ф. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності і держави "і на основі особистих спостережень автора за життям корінного населення Уссурійського краю. Частково ця тема була традиційною. Поетичні боку первісного комунізму, не знав експлуатації і гноблення, привертали увагу багатьох письменників і читачів, у тому числі шанувальників Купера. Те, що написано Фадєєвим, - це поетична історія удегейскіх племен за багато поколінь: особливості їх кочового життя, багаття війни, роки, запам'яталися особливими успіхами або нещастями: рік віспи, рік засухи, рік цинги ...

Прагнучи вписати життя маленького невідомого племені у всесвітню історію, в життя всього людства, Фадєєв вдається до толстовської конструкції фрази, передаючи складну тимчасову зв'язок подій складністю синтаксичного побудови:

"У тому самому році, коли Аахенському конгрес скріпив "Священний союз" ... в тому самому році, холодної осені, серед людей, що не знали, що всяке таке відбувається на світлі, народився на березі швидкої гірської річки Колумба, в юрті з кедрової кори, хлопчик Масенда, син жінки Салі і воїна Акта з роду Гялондіка ".

Ця наведена нами в значному скороченні, а насправді займає цілу сторінку фраза була предметом особливої уваги письменника і мала численні варіанти. Вона то рясніла викресленими рядками, то знову збільшувалася за рахунок введення нових історичних фактів та імен. Фадєєв називає Занда, Коцебу, Метерлінка, Шеллі, Маркса, Дарвіна, Гюго, Монро, Шереметьєва, Морозових, Наполеона, Оуена, Бетховена, Дениса Давидова, сопрягая факти їхнього життя з 1815 роком. На такому історичному тлі письменник показує "век Масенди", як би підкреслюючи причетність життя свого героя - представника невідомого племені - великої життя світу.

З образом Масенди пов'язані традиція, історія народу. У його образі автором підкреслені найбільш традиційні віхи життя чоловіка і воїна: пам'ять про теплу грудей матері (у удегейці годували грудьми до семи років); раннє заручини (удегейская наречена ще лежить у колиску); випробування голодом, спрагою, небезпекою мисливської життя в протягом семи днів і семи ночей, умикання сподобалася дівчата і одруження. Масенда - уособлення вікової мудрості удеге, до голосу якого прислухаються одноплемінники. Він не перешкоджає новому, хоча й не може бути активним його будівельником, як Сарла. У вже згаданій нами сцені зборів Масенда "трохи пожвавився, сказав таку довгу промову, але зараз же очі його потьмяніли ". багатозначно і така деталь: варто було Сарла представити собі Масенду, обробляють землю, як його руки опускалися.

На відміну від Масенди, Сарла - не тільки уособлення нового покоління удеге, а й непересічна особистість. Він відрізнявся від своїх одноплемінників тим, що кожну річ, кожна справа і кожної людини бачив з тієї особливої внутрішньої сторони, з який їх не бачили інші. Тому-то баба Янчеда - врачевательніца удегейці - Інші його в знахарі, і сам він "відчував у собі цю незриму, шукає і жадібну - найбільшу людську з усіх сил - силу таланту, тільки він вважав її божественної ... "Подібно до так званого культурного героя стародавніх епічних пісень (це уподібнення особливо помітно в чорнових начерках до роману), Сарла одержимий тим, що відкрилося йому в одну з безсонних зоряних ночей і повинно було змінити весь уклад життя його народу: "Земля працюй нету -- всі удеге помирай! "Не раз виникає в романі - то в роздумах Сарла, то в його бесідах з Мартемьяновим - почуття великої тривоги за долю народу, приреченого на вимирання, на втрату власного обличчя. "Тобі подивися, - з хвилюванням вказав він на групу тазів .- Який бідний люди! все одно собаки ... Тазци ... -- протягнув він крізь зуби з раптовою гіркою ненавистю до тих, хто дав його братам по крові це принизливе прізвисько ".

З глибоким хвилюванням проходить Сарла по долині, де жив раніше його народ, витиснений тепер в гори хунхузамі. Для нього ці місця до цих пір ще зберігали пам'ять про стійбище з гавкотом собак, про тоненькому дитячому плаче в ночі, про імен в кущах розшитих удегейскіх каптанах.

Як вже справедливо зазначала критика, образ Сарла - безсумнівна удача Фадєєва, справді художній тип, глибоко виражає соціальну сутність часу, прагнення удегейского народу піднятися на наступний щабель історичного розвитку. Сарла жваво відгукнувся на революційні події, пов'язуючи з ними і долю удеге, їх перехід до нового осілого способу життя. Тому герой зміг піднятися над інтересами лише свого племені: ходив у розвідку за дорученням Гладких, брав участь з його загоном у взятті приморського міста Ольги, він жваво зацікавився повідомленням Мартемьянова про майбутній з'їзд Рад. Нехай займають його питання - перехід до землеробства, розвиток городництва, мрія про ручне млині - відстали від питань російського промислового і сільськогосподарського виробництва навряд чи не на тисячу років, але й вони - революція в житті кочуючого первісного племені. Рішення їх вимагає від Сарла героїчних зусиль: "Він говорив про цю справу з тим творчим хвилюванням, яке відчували, мабуть, і перша людина, приручили священний вогонь, щоб готувати їжу, і першим чоловік, який винайшов парову машину ". Але позитивне вирішення цих питань залежало не тільки від загальних революційних перетворень, що в відміну від інших письменників 30-х років переконливо показав Фадєєв. У відповідь на запевнення представника революційної влади Мартемьянова в тому, що у удегейці буде земля, Сарла схвильовано вигукує: "Я говори (Масенде, Кімуку та іншим старших - Л.Є.) земля працювати треба, його не розумій. Худо, худо! "

Письменникові хотілося сподіватися на те, що насіння Сарла впадуть на сприятливий грунт, але мимоволі для самого себе він зобразив ситуацію, яка може бути правильно оцінена лише з урахуванням подальшого історичного досвіду: "Земля працюй треба, млин працюй треба, треба! "Це слова, які, на думку Сарла, Мартемьянов повинен сказати старшому поколінню удегейці (тому Сарла вимовляє "треба" з особливим натиском). Тепер, знаючи трагічну долю малих народів Радянського півночі, Далекого Сходу, ми вступаємо в діалог з письменником, опираючись тієї наполегливості, з якою революційна влада втручалася в споконвічний мисливський побут, штучно переводячи стрілки історичного часу. У Фадєєва не було розуміння згубності всіх наслідків цього "перекладу", розуміння того, що потрібні були багато поколінь Сарла, щоб люди його роду змогли вступити в нову історичну фазу. Але Фадєєв об'єктивно та художньо виразно показав вихідну ситуацію, і в цьому його заслуга. Він хотів показати і драматичну долю маленького народу, що потрапив у вир громадянської війни в далекосхідному край, про що свідчить наступний запис: "Коли хунхузи винищують останні волелюбні пологи і Сарла гине в бою, жінка його, перетворившись мертвою і прикривши сина своїм тілом, залишається живим і рятує сина. День і ніч несе вона його в руках на північ, до родичів ... - Несе останнього воїна з племені удеге ".

Майстерність розкриття інонаціонального характеру

Одні і ті ж події в житті удеге висвітлюються Фадєєвим з різних боків, надаючи розповіді певний поліфонізм, причому оповідач безпосередньо не заявляє про себе. Цей поліфонізм особливо яскраво проступає тому, що автором взяті три "джерела" висвітлення життя, що у своїй сукупності створює повнокровне уявлення про дійсність. Перш за все це сприйняття Сарла - сина племені, що стоїть на доісторичної ступені розвитку; його мислення, незважаючи на зміни, що відбулися у свідомості, несе відбиток міфологічності. Другий стильовий пласт в творі пов'язаний з образом бувалого і грубуватого російського робітника Мартемьянова, зрозуміти душу, нехитрий і довірливу, народу удеге. Нарешті, значна роль у розкритті світу удеге Сергія Костенецкий, інтелігентного хлопця з романтичним сприйняттям дійсності і пошуками сенсу життя.

Перші два грані призми, що формують читацьке сприйняття, легко проглядаються в епізоді порятунку пораненого Мартемьянова, якого в несвідомому стані привіз до удегейское стійбище Масенда. Ось розповідь-спогад Сарла про те, як був підібраний і повернуто до життя Мартемьянов:

"Тіло мляво лежить біля багаття. З-під розшитому Подолу безглуздо стирчать важкі, грубі російські чоботи. З юрт збігаються люди: напівголі хлопчики з гусячими від холоду колінами, вузькоплечого жінки, шелестять сорочками. Чути стриманий говірка:

- Янчеда ... за бабкою Янчедой ... біжіть за Янчедой ..."

Автору імпонує поетичність мислення удеге. Характерно, що Сарла згадує про минуле народу, "весь віддаючись прозорому і легкому, очищеного від понять потоку образів і почуттів, забарвленого пошепки води і ритмом крові ". Голос нашого сучасника як би зливається з голосом людини, що вийшов з глибини віків і приніс світу своє найбільш людяне. Романтичний пафос опису відчувається в його особливому поетичному синтаксисі: "З темної води виник язикатий багаття - він пломенів, він палив, він обростав людьми, цей далекий багаття юності ".

Розповідь про те ж самого Мартемьянова - це сказ, що передає найістотніше в подіях: "Прочухатися я вже зовсім вночі ... Лежу я, розумієш, біля вогню, небо темне, біля мене стара якась ... Старий ось цей їхній, Масенда, був у Шімине. На По дорозі назад бачить - варта на перевалі ... Весь день він стежив за ними і все як раз бачив ... Він мене підібрав і привіз до своїх в човні ... Так й митники, щоб я з ними: і на полювання, і рибу лучіть, і з хунгузамі воювати! "(З його подальшої розповіді читач дізнається, що, отримавши чужий паспорт, Мартемьянов відвіз із собою на рудник Сарла, але той промаялся на руднику року півтора і втік).

Романтично схвильоване сприйняття удеге як стародавнього, войовничого народу розкривається в романі завдяки образу Сергія Костенецкий. Це багато в чому (але далеко не у всем) автобіографічний образ. Як і Сергій, Фадєєв разом із заступником предревкома Мартиновим (в романі - Мартемьянов) влітку 1919 р. пройшов за селах і селах звільненого Ольгинського повіту для підготовки Першого повітового з'їзду Рад і черпав матеріал для роману насамперед зі своїх особистих спогадів. І навіть з вражень отроцтва: "Походи з ночівлею в саморобних куренях (...). Лісові пожежі. Повені. Тайфуни. Хунгузи. Гольде і удеге. Великий чудовий розкритий світ ". Образ Костенецкий проте не став alter ego автора, як це зазвичай буває в творі романтичному. Автор добре усвідомлював, що правда, поки зрозуміла Сергієм Костенецкім6 - це ще не вся правда громадянської війни. Але у вирішенні теми удеге Сергію належить провідна роль. Багатозначно наступне зауваження автора-оповідача: більше місяці блукав Сергійко по селах і стійбищах, блукав "по суті, не цікавлячись ними (людьми - Л.Є.), розглядаючи їх як щось зовнішнє, що створене для того, щоб прикрашати його життя, відтіняти його почуття і схилятися перед його вчинками. Автор підкреслює, що Костенецкий поки що дивиться в бік народу, не помічаючи його (на відміну від Мартемьянова, який прожив з удеге вісім років). І в той же час його сприйняття цікавить автора більше, ніж сприйняття Мартемьянова. І справа тут не тільки в автобіографічності образу, але і в тому, що перші відвідини Сергієм стійбища дозволяє передати безпосередність, свіжість його сприйняття. Крім того, за складом мислення і з виховання Костенецкий як раз був героєм, який дозволяв виявити погляд європейця на екзотику Сходу.

Постійна боротьба в душі Сергія романтичних настроїв, інтересу до стародавнього таємничого племені і, з іншого боку, гидливо відносини європейця-інтелігента до деяких специфічним сторонам чужого побуту вражає реалістичною достовірністю і глибиною психологічних контрастів. Характерні нічні сновидіння Сергія після розповіді Мартемьянова: юнака обступають образи, стали "як би продовженням всього того, що Сергій бачив під час походу, але не того, що він вважав найбільш цікавим і що обіцяє, а саме того, що він намагався не помічати, але що крім його волі, входило в його свідомість ..."

Письменник виконав велику роботу з вивчення побуту удегейці, накопичуючи матеріал по наступним рубриками: особливості зовнішності, одяг, суспільний устрій і сім'я; повір'я, релігійні погляди та обряди; пояснення слів племені удеге. Рукописи роману показують, що Фадєєв домагався максимальної точності етнографічного колориту, хоча в окремих випадках, за власним визнанням і спостереженнями читачів, свідомо відступав від неї. Він орієнтувався не стільки на точну картину життя саме даного народу - удеге, скільки на узагальнено-художнє зображення побуту та внутрішнього вигляду людини родового ладу в Далекосхідному краї: "... Я вважав себе вправі при зображенні народу удеге використовувати також матеріали про життя інших народів ", - говорив Фадєєв, який передбачав спочатку дати назву роману "Останній з тазів".

У романі удегейскіе обряди, пісні, повір'я відтворюють особливу атмосферу родового побуту з характерним для нього ритуалом. Органічно зрощення побутових етнографічних матеріалів з сюжетом і образами твору. "Сарла водить Сергія по селищу і все показує йому, - це дає можливість дати ряд етнографічних відомостей "- ці рядки із записника Фадєєва відображають пошуки найбільш оптимального вирішення проблеми за допомогою традиційного "мотиву чужинця ". Вражає глибина розкриття інонаціонального побуту, зумовлена особливостями поліетнічного сприйняття.

Так Сергію Костенецкий, вперше потрапив в удегейское стійбище, не вдавалося спочатку навіть відрізнити чоловіків від жінок, "завдяки їх однаковий одяг і різко вираженим типовим особливостям особи (...). Поступово придивившись, він став відрізняти жінок. Вони були меншими на зріст, з більш вилицюватим, майже п'ятикутний особами, з більш яскраво вираженою монгольської складкою вік і в більш строкатих одязі ".

На відміну від європейця, перш за все звернув увагу на расові ознаки зовнішності, син цього племені - Сарла дозволяє автору навіть у груповому портреті відзначити особистість хоча б деяких фігур. Сказавши, що чоловіки "сиділи, у більшості з трубками, а деякі ще з рушницями, в гостроверхих шкіряних шапках з болючих хвостами і червоними шнурами, але деякі без шапок і голі по пояс, у більшості худорляві та середнього росту ", автор виділяє насмішника Люрла - з м'язами, точно сплетеною з верболозу, оливковою від сонця і бруду спиною. Він говорив спокійно спокійно, без єдиного жесту; після кожного його слова люди, гублячи трубки, заходилися від реготу. Виділяє він і старого Масенду, на голову підноситься над іншими, що не випускає трубки зі скам'янілих губ і сміявся одними очима.

Але Сарла, однак, не помічає таких, що стали для нього звичними подробиць, які, навпаки, підкреслені в портреті, поданому через сприйняття Сергія. Сарла тільки зазначив, що жінки, порались навколо вбитого звіра, були в довгих, разузоренних по борту і подолу шкіряних сорочках, тоді як Костенецкий зауважує, що "легкі наколінники і нарукавники разузорени були спіральними колами, зображали птахів і звірів; на грудях, на подолі і рукавах нашиті були світлі гудзики, раковини, дзвіночки, різні мідні брязкальця, через що під час ходьби від одягів виходив тих?? й шелестять дзвін ".

У Сарла НЕ викликає ніяких захоплень зовнішність Люрла з його "потворним, прямим, як у росіян, носом, але вона викликає захоплення Сергія: його увагу привернув "безшумно увійшов у коло стрункий медноліций удеге з гнучкою і сильною талією, з тонкими, косо поставленими хижими бровами ... Мідним своїм профілем з прямим - з трепетним ніздрями - носом він викликав в пам'яті Сергія (начитався романів Купера -Л.Е.) напівзабутий образ індіанця-воїна ".

Відповідно, руху Монгулі - дикі, безглузді, смішні, навіть принизливі в очах Сергія, -- сприймалися удеге з незмінно серйозним, безстороннім і зосередженим виразом.

Те, що для російської було свого роду екзотикою, для Сарла (у його спогадах) стає джерелом глибоко поетичних почуттів, за яким стоїть гаряча синівська любов до свого племені. Ця поетичність глибоко передана і самою музикою фрази, і завершальними опис окремими поетичними деталями: "Люди, нерухомо схрестивши біля вогню криві, в загострених улах ноги, непохитно мовчать. Примружився, вони палять довгі китайські трубки, притискаючи попіл вказівними пальцями, на шапках їх золотяться білячі хвости і червоний, що йде від багаття вітер колише над ними весняну листя ..."

Така ж багатогранність портретної характеристики властива індивідуальним портретів навіть епізодичних персонажів. Так, двічі дається в романі портрет дружини Сарла -- Янселі. Перший раз він постає перед очима люблячого Сарла, підійшов до оселі після довгої для людей його племені розлуки з дружиною. У його сприйнятті зовнішність жінки зливається зі спогадами юності. Хвилювання Сарла, який з древнім благоговінням слухаючи повний любові і жалю голос своєї подруги, довго не вирішується увійти до свого житла, передано автором і особливою поетичною інтонацією: "Боязка і тендітна, як дівчинка, дружина його Янселі з роду Кімунка, - з раскриленнимі тонкими чорними бровами, з сережкою в носі, вся унизана намистом, які грали в косому, порубаний на квадратики сонячному промені, - сиділа на навпочіпки, розсунувши гострі коліна, і, наспівуючи, що розмірно колисала дитину в колиску ..."

Коли ж кілька днів по тому, Янселі побачив Сергію, то її портрет в його сприйнятті -- безпристрасністю і просто інформативний: навпочіпки сиділа немолода вилицювата жінка, з тонкими чорними бровами і сережкою в носі.

Ведучий художній принцип автора "Останнього з удеге" - розкриття пафосу роману через аналіз психологічних станів його героїв. Російська радянська література взяла на озброєння толстовський принцип багатогранного і психологічно переконливого зображення людини іншої національності, і "Останній з удеге" був значним кроком у цьому напрямку, продовжують толстовських традиції (Фадєєв особливо цінував "Хаджі-Мурата ").

Письменник відтворив своєрідність мислення і почуттів людини, що знаходиться майже на первісної щаблі розвитку, а також відчуття європейця, який потрапив у первісний патріархальний світ. (До речі, мотив чужинця, як форма