Михайло Шолохов. "Донські оповідання" Л.П. Єгорова, П.К. Чекалов

Напевно, немає в російській літературі ХХ ст. іншого письменника, чия популярність порівняли б з світовим визнанням автора "Тихого Дону". Про нього, Художник з великою букви, захоплено відгукувалися Р. Роллан і Е. Хемінгуей, Д. Ліндсей і К. Прічард. "Його дар художника, - писав Мартті Ларні, - можна, власне, визначити як любов до суєтним і милому земній мандрівки людини, з його самосвідомістю і пристрастями, з його радістю і горем, чуттєвої любов'ю, честолюбством і гордістю. Його захоплює видовище життя у всій його мощі і повноті. Передаючи самі приголомшливі картини, його голос оповідача не здригнеться. Він зберігає дивовижне рівновагу, твердість і як би неупереджену об'єктивність. Він приймає дійсність без умов і застережень. Людина у нього - це чоловік, правда - завжди тільки правда. Саме в цьому ... пояснення величезною притягальної сили його творів ".

В "Донських оповіданнях "М. Шолохова (до цього циклу ми відносимо всі його розповіді 20-х років, а не тільки однойменний збірник) немає відвертої поетизації подвигу, немає романтичних фарб, поетичних реквіємів, що супроводжують, що вислизає з життя героїв революції в романтичних повістях Б. Іванова, Б. Лавреньова. У Шолохова "потворно просто" вмирали люди, а його зауваження про те, що ковила ( "сивий ковила - улюблений образ романтиків") - всього лише "погана білява трава без жодного запаху" наче розвіяло всі ілюзії, не залишаючи місця романтичного пересозданію дійсності. Герої "Донських оповідань" не віддаються піднесеним роздумів, вони говорять про своєму - часом буденне і зовсім непоетічном. Таке життя, але саме така вона прекрасна для Шолохова; останній міг би повторити слова Л. Толстого "Герой ж моїй повісті ..., який завжди був, є і буде прекрасний - правда ". Контрасти у його оповіданнях служать не емоційному розкриттю ідеального початку, як у романтиків, а відтворюють реальні життєві конфлікти, через які пізнається соціальний розлам у середовищі донського козацтва. Формою вираження соціального у Шолохова часто стає внутрішньосімейний конфлікт.

В "Донських оповіданнях "немає тих, хто сумнівається, рефлексує героїв, немає героїв, які обирають "третій шлях" або позицію "над сутичкою". Шолоховське сюжети безпосередньо присвячені фронту, який проходив майже через кожну сім'ю незалежно від її дійсних переконань (у автора цих рядків дядьки служили: старший брат - в білих, молодший - у червоних, і за цим, окрім відповідності віку оголошеної мобілізації, більше нічого не стояло), а далі вступала в силу логіка боротьби, іноді не на життя, а на смерть. Показати об'єктивним розвитком дії кошмар братовбивчої боротьби - вже було проявом гуманізму. Адже тим, кому Шолоховське розповіді здаються зайво кривавими і жорстокими, хто звинувачує письменника а "розламуванні кожній тріщини "можна заперечити: це попередження і в сьогоднішній ситуації, коли країна поставлена на поріг громадянської війни або безмежного свавілля мафії.

Однак, і це зауважують закордонні шолоховеди, з середини 20-х років і до сьогоднішнього дня гуманістичний зміст цих творів недооцінюється. У наші дні самим масовим виданням, долучаються до читача "Донським розповідями" є нарис Віктора Чалмаева в книзі для учнів. Погоджуючись з деякими його оцінками, перш за все з тим, що у раннього Шолохова схематично "поділ людей на друзів і ворогів", що "квітка-то (з блакитним квіткою порівняв "Донські оповідання" Серафимович - Л.Є.) виріс на крові ... і співчуття автора як ніби сковано жорсткої присягою "(37; 191), далі відчуваєш подив: "присяга" виявляється присягою на суддівську жорстокість. Навіть визнаючи гостре шолоховськой почуття природи, степи, не бажає розділяти людських божевілля "(адже це найважливіший момент у визначенні авторської позиції - Л.Є.), Чалмаев вважає Шолохова учнем "комсомольських поетів" і підбурювачем нових вогнищ кровопролиття: "С каким-то азартом юності, з лютою жвавістю, що провокує революційну нетерплячість, Шолохов роздуває вуглинки гаснучого багаття " (37; 195). І автор і його герої звинувачуються в зіштовхування "ворогів", в те, що вони не шукають "шляху повз вогню, повз крові" і навіть у тому, що "усвідомлення Леніна, на жаль, немає в комсомольців-продотрядніках Шолохова", що Шолохов не почув заклику Леніна до НЕПу. Протиставляючи "Донські оповідання "" Тихого Дону ", Чалмаев порахував єдиним з заслуговують на увагу та позитивну оцінку "Шібалково насіння" (герой благає врятувати життя його дитині після власноручного розстрілу матері, опинилася білої розвідницею). Тим часом навіть "площа" деколи повторюваних міркувань самого критика дозволяла цей аналіз значно розширити.

Як звинувачення автору "Донських оповідань" пред'явлені "психоз ненависті", "романтика розстрілів", моральна "глухота", зведення в культ насильства, ідеалізація методів насильства "в ім'я вищої правди". Але чи так це? Навіть якщо погодитися з тим, що Шолохов засуджує насильство тільки з боку "ворога" (а не треба думати, що був тільки червоний терор), це засудження переростає в загальнолюдське засудження батька-сьіно-братовбивства. Наполегливе варіювання мотиву вбивства єдинокровного, у відповідь відплати НЕ може бути пояснено тільки бажанням показати розпад козацького устрою - для цього було б достатньо одного прикладу. Чим же пояснити пристрасть Шолохова до такої сюжетної колізії. Очевидно, бажанням письменника виходити з норми людських відносин, які в умовах патріархального козачого (в кінцевому рахунку селянського побуту) найяскравіше виявлялася там, де була скріплена узами крові, родинними відносинами. Драматизм оповідання Шолохова як раз і полягає в тому, що вони з великою глибиною розкрили суперечності між реальністю й ідеалом людських відносин.

Звернемося до повістю "Коловерть". З точки зору "ворога" Михайло Крамской теж міг здатися героєм, але письменник дає йому іншу характеристику: Крамской - не людина. До цієї думки автор підводить всім ходом оповіді, показуючи відчуженість героя від сім'ї: "Від материнської кофтині рваною гноєм смердить. Відсунувся злегка, як варом в обличчя матері плеснув.

- Незручно на вулиці, матуся ..."

Батько соромиться його як чужого, з братом Гнатом "пальці зійшлися в холодному і неприязно потиску "," помовчали нудно ". Із самого початку Михайло усвідомлюється як сила чужа і ворожа дружній, працьовитий родині. "Чужі ми йому, і земля чужа ", - говорить про Михайла батько. Самовдоволена його похвальба перед матір'ю: "... Зробили в сотники за те, що більшовизм в корені присікатися "; вражає його грубість по відношенню до племінника:" ... Цуценя візьміть від столу, а то йому, коммунячьему виродка, голову відірву ". Глибоко символічно те, що відразу після картини безвихідного горя матері, що дізналася в утопленика молодшого сина: "Космо сивими мотаючи, рачки у воду сповзла, голову чорну охопила, мукала:

- Гриша! .. Синку ", -

відразу ж дається виписка з наказу про виробництво Михайла в подосавул "за самовіддану роботу з викорінення більшовизму ". Крамськой відхиляє надану йому право подати клопотання про помилування рідних, йде на підлість, підказуючи хід зрадницького вбивства. Авторська оцінка розкривається в епізоді останнього появи Крамського на сторінках розповіді:

"Офіцер з погонами подосавул, в шапці смушевій, високий, вузенький, сказав тихо, тихо, самогонний дихаючи перегаром:

- Далеко не водити! .. За хутір, в хмиз !..

У офіцера вже немає імені, тільки по знайомій портретної - "у шапці смушевій, високий вузенький "- вгадуємо ми втратив людський вигляд Михайла Крамського. Ця сцена завершується описом щенівшейся вовчиці, які відгукнулися на виттям короткий стогнучий крик ", - і вона ставить Крамскова нижче звіра.

Сказане переконує, що в цьому оповіданні немає "культу насильства".

Те ж можна сказати і про оповідання "Сімейний людина", якому давалася різна оцінка. І. Лежнєв вважав, що письменник виправдовував Мікішару, що застрелив двох синів, що служили у червоних, заради можливості зберегти собі життя, щоб виростити інших сімох дітей. Л. Якименко в трактуванні цього образу вбачав суперечливість Шолохова. А. Журавльова вважала, що художник засудив Мікішару, що прикривала власну боягузтво, брак волі і бажання отримати пільги, лицемірною посиланням на турботу про інших дітей. Досить звернутися до морально-естетичних оцінками письменника, щоб відпало підстава для розбіжностей. Перше, на що звертає увагу оповідач - "важкий, стоячий погляд "Мікішари, з-під напухлі століття косі очі дивилися "жорстко і нерозкаяному". Певна естетична оцінка народжується з зіставлення щирого пориву подяки до батька у Івана, що мав всі підстави бути коханим сином, і лицемірного холодного розрахунку Мікішари, не просто застрелив сина, а й який обманув його. А чого варта фраза: "Зняв я з нього шинель і черевики ... "найглибшою лицемірством здається після цього заяву Мікішари: "Я за дітей за цих скільки горя переніс, сивий волосся всього обмітав ". Звичайно, Мікішара - не Крамськой, і покарання Шолохов йому призначає символічне - відчуженість від сім'ї, яку зрадив Мікішара: "Гребостно з вами, тату, за одним столом їсть ", - говорить йому дочку. естетичну визначеність несе і мовна самохарактеристика Мікішари: "... Вісьмох голопузий нажеребіла, а на дев'ятому скопитілась ". Навіть в назві оповідання звучить безсумнівний сарказм.

Таким чином, показуючи, що охопила Дон класова боротьба руйнує сімейні устої, Шолохов зображає реальність як таку, що суперечить нормі людських відносин, і дозволяє це протиріччя між ідеальним і реальним абсолютним запереченням останнього. Але воно може "зніматися" і виправдовують героя обставинами. Саме при розгляді цих ситуацій необхідно дорікнути автора "Донських оповідань". Він, слідуючи ленінізму, поділяв фатальне оману тих років про класовий характер моралі, коли моральним оголошувалося все те, що служило інтересам революції: кров на руках білого - це погано, на руках червоного - якщо і не добре, то, у всякому разі, нормально. В оповіданнях "Коловерть", "Червоточина", "Сімейний людина", "Бахчевнік" одному і тому ж фізичній дії - вбивства самого близького по крові людини - дано контрастне морально-естетичне осмислення. Вічна антиномія - добро/зло - набуває жорстку соціально-класову детермінованість: червоні/білі. У сценах батьковбивства, синовбивства, братовбивства, будь-яких інших кривавих сюжетах чітко позначено або виправдання крові, або її пояснення звірячої аморальністю білого козацтва. Подолає це Шолохов не тільки в "Тихому Доні", але, як ми побачимо нижче, і в "Піднятої цілині".

Найбільш уразливим з точки зору загальнолюдської моралі нам представляється "Бахчевнік". Кривавий фінал, що суперечить нормі людських відносин, пояснюється автором як єдиний вихід із ситуації положення. У необхідності Митькина вчинку читач переконаний як всім ходом попереднього оповідання, так і ситуацією, що безпосередньо передує фінал: Онисим Петрович такий же потенційний вбивця, як і сини. Але справа тут не тільки в самій логіці дії, а й у небагатослівних, скупих, і, тим не менш, дуже вагомих авторських емоційних оцінках. Вони в надзвичайній теплоти і людяності заключного опису оповідання, в описі любовних відносин між братами, що йдуть від переслідування (характерно, що в цьому описі немає жодної антіестетіческой деталі, ні одного грубого або навіть просторічні слова), нарешті в такій завершальній поетичної деталі, як рум'яна облямівка світанку. Скоєне не викликає ні в героїв, ні у автора хоча б смутного почуття провини, не кажучи вже про муки совісті.

Так що ж, погодитися з Чалмаевим, що визначає шолоховську позицію в "Донських оповіданнях "" як совість мовчати, благословляє це кровопролиття "? У застосуванні до" Бахчевніку ", очевидно, - так, але треба дослідити авторську концепцію у всій її повноті та суперечливості. "Увага до кращих сторонам людської натури в момент жорстокої братовбивчої сутички "(30; 42) надають гуманістичне звучання таким розповідями, як "Лоша", "Шібалково насіння".

Ілюмінація фіналу в "Бахчевніке" - "рожевої облямівки світанку", очевидно, теж не може бути однозначною, бо "і доля окремого людини, і междуусобная братовбивча війна всередині народу, і темні боку самої людської природи не в силах навіть похитнути головну, все обіймаю і все схилялося думка письменника про всепереможну початку життя, про її свято, що про її зв'язки з "природним космосом" (24). "Окрема людська особистість розчиняється в загальному народному бутті, яке, як твердь земна, завжди видно і просвічується у Шолохова, викликаючи у читача зітхання полегшення в найбільш трагічних обставин "(19; 9). Крім того, не треба думати, що кривава розв'язка соціально-сімейного конфлікту залишається єдиною характеристикою козацької родини. В "Коловерті" відносини Пахомича, Гната і Грицька Крамскових розкриті як істинно людяні. У "Шляхи-доріженьки" (автор назвав її повістю) відносини між батьком і сином також мисляться як норма, розкриваються поетичний світ трудової родини, стримана ласкавість поводження один з одним, ледве вгадувана турбота. Особливо повно розкрито духовна спорідненість Фоми Кремнева з сином Петьком у сцені побачення у в'язниці: "Рвонувся Петько вперед, на підлозі намацав босою ногою повсть, присів і мовчки охопив руками перев'язану батькову голову ". І батько, "захлинаючись, сипле підбадьорливим смішком", і Петько "з лоскотливого радістю вдивляється в опухле від побоїв землисто-чорне обличчя ". Лейтмотив повісті - образ шляху-доріженьки, дороги людяності, з якою не зійшли батько і син Кремньова.

"продкомісара"

Розповідь М. Шолохова "продкомісара" довгі роки оцінювався з позицій класовості моралі: хоча комісар Бодягін вбиває батька, які саботують продрозверстку, але це людина гуманний, який заплатив своїм життям за спасіння жебрака хлопчаки. Сюжет розповіді робить його зручним об'єктом для сучасної нігілістичної критики і звинувачень в антигуманізм, А Шолоховская автоінтерпретація розповіді в листі до М. Колосову - тим більше, бо вона дійсно жахлива: "Я хотів їм (розповіддю - Л.Є.) показати, що чоловік, в ім'я революції вбив батька і вважається "звіром" (звичайно в очах слинявої інтелігенції), помер через те, що врятував дитину. Дитина-то, хлопчисько поскакав. Ось, що я хотів показати ... Розповідь визначено стріляє в ціль ".

Зараз важко сказати, чим було продиктовано цей лист. Може бути, щирим подивом письменника, подібного тому, яке висловлював А. Платонов у листі до Горького, запевняючи його в соціалістичній тенденції "Чевенгур". А можливо і бажанням врятувати розповідь і захиститися від звинувачень М. Колосова, які, як можна зрозуміти, носили зовсім не нешкідливий в ті роки характер. Судячи з заключній фразі шолоховського листа ( "Я гаряче протестую проти твого виразу "ні нашим, ні вашим") Колосов звинувачував Шолохова в об'єктивізму, у співчутті до "куркульства". У цих умовах природною була реакція М. Шолохова: "Ти не зрозумів суті оповідання ". Але зараз-то треба віддати належне М. Колосову: він розповідь зрозумів, зрозумів його відмінність від ортодоксальної революційної пролетарської прози, гуманістичну, а не класово обмежену позицію його автора.

Перш за все особливість авторської позиції Шолохова проявляється в його зображенні продрозверстки. Чи не висловлюючи особливих симпатій до озлобленому старому-Бодягіну, готовому на вбивство власного сина, Шолохов розкрив трагедію хлібороба. Наводячи слова, "Мене за моє ж добро розстріляти треба, за те, що в свій комору не пущать, - я є контра, а хто по чужих засіків шарит, ентот при законі? Грабуйте, ваша сила ", П. Чекалов справедливо пише:" Слова Бодягіна-старшого не тільки не позбавлені логіки, але і історичної правди. Мабуть, тому син і не намагається заперечувати проти того, що їхні дії кваліфікуються як грабіж, він тільки уточнює, що бідняків вони не чіпають, а "метуть під Гребля" (тобто начисто) у тих, "хто чужим потім наживався ".

Бодягін ж наживався не тільки за рахунок чужої праці, але в першу чергу за рахунок свого, і тому на звинувачення сина: "Ти перший наймитів все життя смоктав!", він відповідає: "Я сам працював день і ніч", і сомневатьс?? в правдивості цих слів у читача немає ніяких підстав. Але чомусь цей факт зовсім не береться до уваги Гнатом, і він вимовляє хоча і відоме, але досить нелогічну фразу: "Хто працював - співчуває влади робітників і селян, а ти дрекольем зустрів ... До тину не пустив ... За це й на розпил підеш! "

Виходить так: раз ти не пустив до власної комори, значить, ти не сочувствуешь влади робітників і селян, а раз ти не сочувствуешь - значить, і не працював. Гнат як ніби не здогадується, що можна бути працівником і при цьому не співчувати влади, яка відбирає у людини працею і потім нажите. І не тільки звістка про те, що він "піде на розпил" (про це він уже знав), а й такий ... такий, що суперечить розуму підхід викликає в Бодягіне-старшому обурення: "У старого назовні рвалося хрипке дихання. Сказав голосом осиплим, наче обірвав тонку нитку, до цього в'язати їх обох: - Ти мені не син, я тобі не батько. За такі слова на батька будь тричі проклятий, анафема ... "(40; 109).

Зауважимо, що образ донського козака, трудівника і власника, з його складним, суперечливим ставленням до революції стане художнім відкриттям Шолохова і буде розроблятися їм надалі, являючи глибинну стихію народного життя на крутих історичних переломах.

Неординарність авторської позиції позначилася і в образі Бодягіна-молодшого. У зображенні червоного командира, комуніста Шолохов бував неординарний, починаючи з першого своєї розповіді "Родимка", де вісімнадцятирічний Миколка гірко розмірковує: "Знову кров, а я вже заморився так жити ... остогидло все ". Вже тут намічено явна невідповідність затвердилася "канону". І в оповіданні "продкомісара" вже з першої фрази ясно, що ставлення Шолохова до зображуваного зовсім не так однозначно, як це трактувала критика. Невласно-авторська мова, яка відображає взаємодію автора і героя, переконує, що Бодягіну явно чужий обласної продовольчий комісар з його наказом: "Місяць терміну ... злісно вкривають розстрілювати! "І авторові, і герою явно антипатичний вигляд вершителя людських доль: "Казав, поспішаючи і смикаючи єхидними, поголеними досіня губами ... Долонею чиркнув по гострому щетиністої кадик і зуби стиснув жорстоко ". За його волі круто змінюється життя Бодягіна -" енергійного підприємливого працівника ", що став тепер окружним продкомісара.

Цілеспрямоване ставлення автора до зображуваного виявляється через розташування епізодів, їх внутрішній зв'язок. Приїзд Бодягіна до рідної станиці породжує суперечливі в суті своїй переживання. Бодягін згадує свій юнацький бунт проти жорстокості батька, який вдарив працівника, вигнання з рідної домівки. Здавалося б, ніщо не пов'язує Бодягіна з хатою, де і мати (ймовірно, з горя від розлуки з єдиним сином) померла. Але ... "глянув Бодягін на руїни у батьківському палісаднику, на бляшаного півня, раскрилестівшегося на даху в безголосому крику, відчув, як щось уперлося в горлі і перехопило дихання ".

Важливо помітити, що доля старого-Бодягіна від продкомісара не залежала: батько був заарештований до його приїзду за агітацію проти продрозверстки, за побиття двох червоноармійців - причина поважна в очах "червоного" Бодягіна. Суд вершить не він, а голова виїзної сесії ревтрибуналу. І знову авторський голос зливаючись з голосом героя, відділяє останнього від бездумних провідників червоного терору. Чого вартий опис рокової команди: "Голова трибуналу, колишній бондар, з присадкуватою сцени народного дому кинув, ніби новий дзвінкий обруч на діжку набив:

-- Розстріляти !.."

Як справедливо сказано, "необхідно звернути увагу на те, з якою легкістю "колишні бондарі" розпоряджалися долями людей "(40; 108).

Бездушність голови контрастна поведінки Бодягіна, чия спроба пробитися до душі батька не вдалася: "гаряче" було блиснула в очах старого, побачивши сина, згасло назавжди. Трагізм і жах громадянської війни спресована в їх короткому розмові. Приречений на страту старий - зовсім не безневинна жертва і вельми реальна загроза його синові: "Не помру, збереже мати божа, своїми руками з тебе душу вийму ".

Більше людяним і страждають виглядає Бодягін, який не може відірвати очей від зморшкуватою загорілої шиї батька. Внутрішню бурю почуттів видають придушення сказані звернені до батька останні слова. Пронизлива нота шолоховського описи, завершального сцену страти, створює підтекст, що розкриває тяжкість і тривалість переживання продкомісара: "... І довго ще кивала фарбована дуга, маячить поверх блакитний пелени осів снігу ". За ним стоїть звернений всередину, як би зупинений погляд героя.

Сюжетно-композиційна структура з волі автора виявляє трагічну провину героя і її не менш трагічна спокутування. Катарсис - у добровільно обраній смерті. І справа не тільки в бажання письменника показати дійсно добре серце Бодягіна, що рятує від неминучої загибелі хлопчика, але й у тому, що сам він уже не бореться за власну життя, пригнічений страшним вантажем батьковбивства, хоча і не буквального. Це передано якийсь відчуженість героя від того, що відбувається (його голос вже не зливається з авторським), згадкою про його "окостенелих пальцях", про те, що він "довго сідає на взноровівшую коня". (Атрофія волі до життя у Бодягіна підкреслюється за контрастом з поведінкою його напарника Тесленко). Великий гріх батьковбивства, але непомірно страшно і спокутування:

"У Бодягіна голі груди безбоязно стрибали чубаті степові пташки; з розпоротого живота та порожніх очних западин не поспішаючи поклевивалі чорновусий ячмінь ".

Шолоховская біль і жах перед страшною жорстокістю світу превалює в цій розповіді. Це підкреслено і вибором героя, звичайного та добру людину, якого не можна поставити в один ряд з іншими батьковбивці: ні з Срубовим з "Тріски" В. Я. зазублини - професійним чекістом, перетвореним в знаряддя терору, що опинилося за межами його психічних можливостей; ні з героєм новели "Лист" в "Конармії" І. Бабеля Курдюкова -- апофеозом тупої тваринної жорстокості. З точки зору Бабеля, і Тимофій Курдюков з його "безбарвними і безглуздими очима" і його сини -- "жахливо величезні, тупі, широколиций, витрішкувате" - однаково примітивні. Така кінцівка оповідання, присвячена людської драмі, зрозуміло, не випадкова, а є активним вираженням авторського ставлення до героїв і подій, що відомий американський славіст Е. Сіммонс визначив як до неймовірності жорстоку, але в той же час багатозначну неупередженість (30; 41).

Шолоховская ставлення до зображуваного - інше, воно виконане людського співчуття. Нам здаються плідними підходи тих літературознавців (19; 9), які все соціальної гостроти Шолоховське конфліктів (в основному в "Тихому Доні") співвідносять з філософським, що йде від Гегеля, розумінням катарсису. Певною мірою це можна віднести й "продкомісара". "Справжнє ж співчуття, - читаємо у Гегеля, - навпаки, є співпереживання моральної виправданості страждає з усім тим позитивним і субстанціональні, що повинно бути укладена в ньому. Такий вид співчуття не можуть вселити нам негідники і падлюки. Якщо тому трагічний характер, вселяє нам страх перед міццю порушеною моральності, у нещасті своєму повинен викликати у нас трагічне співпереживання, то він в самому собі повинен бути змістовним та значним ... Тому над простим страхом і трагічним співпереживанням піднімається почуття примирення ..."

Бодягін як комісар змирився з розстрілом батька, але муки совісті і подальший його вчинок усувають, кажучи словами Гегеля, помилкову однобічність яка бореться індивідуальності, позитивне же зміст її устремлінь постає як щось "підлягає збереженню" в його позитивному і цілісному опосередкування. Моральне виправдання Бодягіна подальшими за розстрілом вчинками і народжує відчуття катарсису.

Від "Родимки" до "Чужий крові"

Гуманізм Шолохова проявився не тільки у відступі від "канону" героя-комісара, але і в позитивній трактуванні героя з іншого табору, хай навіть не активно діє. Така неординарність Шолохова-художника проявилася в оповіданні "Чужа кров" - він завершує цикл і своєрідно перегукується з першим - "родимкою". У порівнянні з подальшими розповідями молодого Шолохова в "Родимки" ідеальне початок подано з невластивим Шолохову "тиском", що позначилося і в характеристиці Миколки, і в різкому композиційному протиставленні його образу бандитові-отаману.

Власне, заключний розповідь висвітлив і в "Родимки" те, що раніше, може бути, не помічалося - трагізм долі і щирість горя білого козака, який втратив сина, більше того - що вбив його (не впізнав) власною рукою. І хоча раніше в критиці підкреслювалися лише Шолоховське слова "зачерствіло душа у нього "в тому сенсі, що не залишилося в ньому нічого людського, що він уподібнене автором звіру: "з бурелому на бугор вискочив вовк", зараз "Родимка" сприймається інакше. І нехай є в ній сцена на млині, звично розкриває бузувірство білих, не можна не побачити в ній і трагедію людини, "незадоволеного радянською владою" (ніж було невдоволено козацтво, зараз добре відомо):

"Сім років не бачив отаман рідних куренів. Полон німецький, потім Врангель, в сонце розплавлений Константинополь, табір в дротах, турецька фелюга з смолистим солоним крилом, очерети кубанські ... і - банда.

Ось вона, отаманового життя, коли назад через плече озирнутися. Зачерствіло душа у нього, як влітку в жаринь черствіють сліди роздвоєних бичачьіх копит біля музгі степовий. Біль чудна й незрозуміла точить зсередини, нудотою наливає м'язи, і відчуває отаман: не забути її і не залити лихоманку ніяким самогоном. А п'є - Дня тверезим не буває тому, що пахуче і солодко цвіте жито в степах донських ..."

У фінальній сцені розповіді не можна не відчути і силу, щирість батькового горя. Досить було отаману дізнатися у вбитого сина, як змінюється не тільки поводження героя, але і тональність розповіді: до цього - "смикнув, злобно вилаявшись, з панчохою зірвав чобіт ...", але: "... Повільно, наче боячись розбудити, горілиць повернув холодіючі голову, руки вимазав в крові, виповзає з рота широким валом, придивився і тільки тоді плечі кутасті обняв ніяково і сказав глухо:

- Синку! .. Ніколушка! .. Рідний! .. Кровинка моя ...

Чернея, крикнув:

- Та скажи ж хоч слово! Як же це, а?

Упав, заглядаючи в очі меркнущіе; повіки, залиті кров'ю, підіймаючи, трусив безвольне, податливі тіло ...

До грудей притискаючи, поцілував отаман стинущіе руки сина і, зціпивши зубами запітнілу сталь маузера, вистрілив собі в рот ..."

Відступ від норми людських відносин, від родової сутності людини покарані самим відступником. Тому не можна повністю погодитися з старими трактуваннями "Донських оповідань": вороги революції відчужені від добра, справедливості, від народу (а вони теж народ - Л.Є.) та гуманістичного руху історії (4; 130). В оповіданні "Родимка" трагедія розкривається не в соціально-класовому плані, а в загальнолюдському, вона багато в чому випадкова: батько не знає, що женеться за сином. Радянська критика бачила в такому художньому рішенні "абстрактний гуманізм" - неспроможність цього поняття в наші дні очевидна, - але, у даному випадку, вибачався починаючого письменника, зосереджуючи свою увагу на розповідях з яскраво вираженими соціально-класовими конфліктами.

Однак заявлене в першому оповіданні відгукнулося в "Чужий крові": білокозаки, втративши сина, може не тільки глибоко страждати, але й прийняти в своє серце як рідного чужої людини, та ще з табору ворога. Радянська критика трактувала це як перемогу комуністичної ідеології: "Гаврила приймає його (комуніста Миколи Косих) "віру" і порядок життя, їм що захищається "(4; 130). Вважалося, що справжня людяність можлива тільки на шляхах залучення до "революційної правді століття". Однак у розповіді про це немає ні слова. Автор розглядає те, що відбувається з загальнолюдських позицій.

Отже, Гаврило постає в "Чужий крові" як переконаний противник нової влади, що за каноном давало пряму можливість зробити його нелюдом і вбивцею. Але Шолохов починає розповідь з картини тужливих дум старого, що позбавляють його сну і сили. "Кожну ніч після першого Кочетов прокидається дід, сидить, курить, кашляє, з хрипом відриваючи від легких мокротиння, а в проміжках між нападами задухи думки йдуть в голові звичною, ходжені стежкою. Про один думає дід - про сина, зниклий у війну без вісті ". Саме в цьому оповіданні відтворив Шолохов романтику колишньої козацького життя, хоча проводжають козака "на фронт проти червоних ". Ці сторінки спростовують трактування" Донських оповідань " Р. Медведєвим як творів не про козацтво, а про "комсомольців, червоноармійцях і продотрядніках ", а також їх трактування В. Чалмаевим як "антіказачьіх". Голос Гаврила зливається з голосом автора-оповідача, співчутливо описав збори козака на війну: дві пари биків відвів Гаврила на ринок, на виручку купив коня стройового: "Не кінь -- буря степова, летюча. Дістав з скрині сідло і вуздечку дідівську з срібним набором ". На проводах сказав:" Служи, як твій батько служив, військо козацьке і тихий Дон не Страма! "Строки старовинної козацької пісні передують проникливий опис від'їзду Петра з рідного дому: "Шашки поправив і з сідла перехилившись, жменю землі з рідного база взяв. Где-то тепер лежить він, і чия земля на чужбінке гріє йому груди? "

Авторське співчуття батьківському горю підкреслено повтором вже наведених вище слів: "... Думки йдуть в голові знайомій, ходжені стежкою". Тільки після того, як старий став близьким читачеві, коли сформувалася моральна оцінка того, що відбувається в оповіданні, Шолохов розкриває соціальну позицію героя: "Проводив сина, а через місяць прийшли червоні. Вторглися в споконвічний козачий побут ворогами, життя дідову, звичайну, вивернули навиворіт, як порожній кишеню. Був Петро по той бік фронту, біля Дінця ретельністю в боях заслуговував урядніцкіе погони, а в станиці дід Гаврило на москалів на червоних виношував, кохаю, няньчив - як Петра, білоголового синочка, колись - ненависть старечому глуху.

На зло їм носив шаровари з лампасами, з червоною козацькою волею, чорними нитками простроченої уздовж суконних з напуском шароварів. Чекменьов надягав з гвардійським помаранчевим позументом, зі слідами ношені колись вахмістерскіх погонів. Вішав на груди медалі та хрести, отримані за те, що служив монарху вірою і правдою; йшов по неділях до церкви, розкривши поли кожуха, щоб усі бачили ..."

Об'єктивно показав Шолохов, чому валиться багате колись козацьке подвір'я: "Пропав син -- нікому стало наживати (...) руки падали в роботі ". Але не тільки горе тому виною, а тяжкий каток війни: "Коней брали перед відходом козаки, залишки добирали червоні ... Прахом димилося все нажите десятками років ", але все це лише штрихи, фон для головного - безмірного горя батьків, марно чекали повернення сина: "пошили кожушок на Петров зростання і поклали в скриню. Чоботи розхожі - худобу прибирати - йому зготувати ... Здається, ніби вийде зараз Петро з покою, посміхнеться, запитає: "Ну як, тату, холодно на базу? "Тут і галюцинації баби-матері, Укачивающий, як малу дитину, папаху сина, і крик батька, не побажав вірити словами очевидця Петрової смерті:

"- А коли я не хочу цьому вірити?! .- червоніючи, захрипів Гаврило. Очі його налилися кров'ю і сльозами. Роздер у ворота сорочку, він голою волосатая грудьми йшов на сторопілим Прохора, стогнав, закидаючи спітнілу голову: - Одного сина вбити?!. Годувальника?!. Петька мово?!. Брешеш, сучий син! .. Чуєш ти?!. Брешеш! Чи не вірю !..

А вночі, накинув кожушок, вийшов у двір, поскрипуючи по снігу валянками, пройшов на тік, і став у скирти.

Із степу дув вітер, порощить снігом; темінь, чорна і сувора, громадить на голих вишневих кущах.

- Синку! -- покликав Гаврила стиха. Почекав трохи і, не рухаючись, не повертаючи голови, знову покликав: - Петро! .. Синочку !..

Потім ліг плазом на притоптати біля скирти сніг і важко закрив очі ".

В проникливою довірливості і воздейственності цих рядків, безсумнівно, вгадується майбутній автор "Тихого Дону".

Почуття діда Гаврила на початку розповіді - це всепоглинаюча ненависть до червоних, що відняв у нього сина: "Була образа гірка, як полин цвітіння ... Образа росла в душі, лопушілась, зі злістю родичатися початку ". На ці почуття нашаровуються інші:переляк, змішаний з огидою, побачивши дикої розправи з продотряднікамі. І дивлячись на убитих, "вже не відчув Гаврила в тремтячим від жаху серце тієї злоби, що гніздилася там з ранку ... Нагнувся Гаврила над білявим, вдивляючись у почорніле обличчя, і здригнувся від жалю: лежав перед ним хлопчисько років дев'ятнадцяти, а не сердитий, з колючими очима продкомісар ". І ось вже довгі ночі пильно вдивляється Гаврила в риси незнайомої особи, вслухається в нескладні маячні слова: "Сльози закипали у Гаврила в грудей. У такі хвилини жалість приходила непрохана ", тому відповідає він твердо на прохання командира поберегти Миколая. Шолохов не дає приводу дорікнути Гаврила в забутті пам'яті Петра. Картини щирого та відчайдушного батькового горя, що займають першу половину розповіді, як раз підкреслюють всю значущість що здійснює душевного перелому: "... З жахом відчував Гаврило, що кровно прив'язується до нового Петру, а образ перше, рідного, меркне, тьмяніє, як відблиск сонця на слюдовом віконце хати. Силкувався повернути колишню тугу і біль, але колишнє йшло все далі, і чув від цього Гаврило сором і незручність ..."

Але це почуття розчинялося в неспокійно тим, хто шукає погляді старого, у знову набутих батьківських турботи. Тому так гостро сприймає він слово "батько": "... Густо почервонів, закашлявся, і, приховуючи збентежену радість, пробурмотів ... "Письменник не приховує труднощів сходження Гаврила на вершину людяності. Важко було старому питати молодого командира про його партійності, страшним було свідомість, що не стане Микола своїм: " Гаврило з удаваною веселістю підморгнув, та тремтячим губи покривилися жалюгідною посмішкою ".

Шолохов далекий від сентиментального розчулює фіналу. "Петро вперто дивився під ноги в пощерблений підлогу ... сухо вистукував по лаві ... обдумував відповідь ". Таж і раніше автор не схильний був видавати усталені родинні стосунки за вирішення проблеми: "... колихала чи, життя чи привільне обіцяла ... не знаю", -- говорить автор про "радісною замугикав" материнської прядки, коли стара дізнається про згоду Петра пожити у них. У цьому "не знаю" (рідкісний випадок авторського втручання у Шолохова) недвозначний натяк на непередбачену складність життя.

Чому Шолохов закінчує розповідь картиною розставання людей похилого віку з обертанням сином? Чи можна пояснити це лише бажанням письменника не давати легкого вирішення конфліктів, бо життя складне і сувора? Так, і це, безсумнівно, відігравало роль. Але така кінцівка необхідна ще й тому, що сильніше підкреслює високу людяність, піднесений лад почуттів Гаврила, бо його любов до Петра вже повністю звільнена від природних, але в якійсь мірі егоїстичних розрахунків і бажань. І справа не тільки в тому, що Гаврило виявився здатним усиновити чужого хлопця (уявімо собі, що на місці Миколи опинилася людина інших переконань), а в тому, що він серцем прийняв людини іншого світу, і це нове почуття витіснило стару ненависть. Дізнавшись про те, що звалилися його мрії ( "Лише б ув