"Нашестя" Л. Леонова Л.П. Єгорова, П.К. Чекалов

Пафос опору ворогові

У роки Великої Вітчизняної війни Леонід Леонов б'ється з ворогом зброєю публіциста ( "Листи американському одному", "Твій брат Володя Куриленко "," Голос Батьківщини "," Слава Росії "тощо), пише повість "Взяття Велікошумска", п'єси "Ленушка", "Нашествие". Значення його творів виходить далеко за рамки агітаційно-патріотичних творів (їх роль була також важлива і значна для того періоду), що створюються більшістю письменників і військових кореспондентів. Заперечуючи проти прагматичного ставлення до мистецтва в роки війни, проти "гопака на братських могилах", Леонов ще в 1943 р. в статті "Голос Батьківщини" писав: "... Було б похибкою проти дійсності, проти життєвої правди, якщо б з мистецтва, та ще сьогодні, викинути мотив страждання ". У ньому, коли воно випало на долю народу його народу, письменник бачить щось "велике, на роздуми штовхає", "страждання надмірне, але не марне". Леонов порівнював його з величезною домною, у якій "плавляться якісь нові якості завтрашньої життя і відбуваються якісь складні процеси, які сьогодні ще неможливо передбачати ".

У п'єсі "Нашестя" (1942) це завдання ускладнювалася і вибором місця дії -- окупованого німцями "маленького російського міста". П'єса висловила загальний з іншими творами тих років патріотичний пафос і показала випробування соціально-моральних цінностей в екстремальних обставинах ворожої навали. Уже в назві підкреслять епічний масштаб п'єси, де камерність того, що сталося в родині лікаря Івана Тихоновича Таланова та його дружини Ганни Миколаївни вписана в картину народного лиха і народного опору. Звідси і найважливіша ідейно-композиційна роль образу Демідьевни, няньки тепер уже дорослих дітей Таланова - Ольги та Федора. Вона як і раніше "свій чоловік у домі ", носій народної точки зору на те, що відбувається, виразник духовного опору фашизму. Вона не хоче "в німкені ... записатися", не боїться сказати ворогові гостре слово. А коли Фаюнін запропонував Демідьевне за гарну винагороду видати керівника підпілля Колесникова, вона, не тая глузування, запитує: "А як улагодити-то, змій? За чистому вазі, з голими, станеш платити али з одежі? а ну-к, у його бомби в кишенях? Адже, мабуть, чавуну "

Право на найглибше презирство до ворогів Демідьевна оплатила дорогою ціною - розоренням рідного сільського будинку, загибеллю онука, трагічною долею внучки Аніскі. Всезнаюча, вона приносить звістку про активні дії народних месників:

Демідьевна: Знову нонче чотирьох німців знайшли заколот. А зверху записочка на всіх спільна.

Анна Миколаївна: А в записці що?

Демідьевна: А в записочці напис, кажуть, - "ласкаво просимо".

Ця фраза "ласкаво просимо" буде комічно обіграватися по ходу дії, бо чуючи таке навіть з уст поборників гітлерівського режиму, німці сприймають її як сигнал до бойової тривоги.

Близький Демідьевне Таланов-батько. Він відмовляється від евакуації, бо не хоче відокремити свою долю від долі народу: "Я народився в цьому місті. Я став його приналежністю ... За ці тридцять років я півміста прийняв на свої руки під час пологів ... "Він як належне сприймає, що його дочка Ольга пов'язана з підпіллям, а його дружина - "залізна бабуся", по атестації ворога, -- нічим не видала себе, коли Федір, прирікаючи себе на смерть, видається за Андрія Колесникова. Симптоматичний і відповідь Федора німцям на запитання "Ваше звання, стан, заняття ":" - Я росіянин. Захищали Батьківщину ".

Трактуючи своїх героїв як народні характери, Леонов використовує "яка говорить" прізвище (талан - частка). Розкриваючи героїчне і трагічне в образі воюючого народу, Леонов в IV акті виносить дію з дому Таланова в підвал - в'язницю, акцентуючи епічні тенденції твори, героєм якого стає народ. Тут і партизани - Єгоров, Татарник, і Федір, і Ольга, і "старий у кожусі ", і" хлопчик у лапотках ", і зябнущая жінка і ін Цей збірний образ народу переконує глядача в успішному духовному протистоянні ворожому навалі.

Досить детально зображено в п'єсі і табір ворогів: це не тільки німці, але й Фаюнін, що поспішає представити свої права на дореволюційну власність (будинок, де живе сім'я Таланова), і слугували йому нікчемність - Кокоришкін, і Мосальських - "з емігрантського поколенья". Письменник, співчутливо відносився до білої еміграції (образи Євгенії Іванівни, Федора Сироварова), непримиренний до тих, хто співпрацював з німцями у прагненні реваншу (також ставилася до ним і велика частина російської еміграції).

Леонова, за його власними словами, цікавила "соціальна мудрість" людей, що пережили фашистську окупацію, проблеми моральні. Тому він нарікав на те, що критика не зрозуміла цієї найважливішої суті п'єси. А виражена вона під взаєминах головних дійових осіб, які необхідно розглянути докладно.

Прихований сенс трагедії родини Таланова

Фабула п'єси вкладається в кілька рядків: напередодні окупації додому з ув'язнення повернувся Федір. У першій редакції він був засуджений за те, що стріляв у жінку з ревнощів, що робило дещо дивною реакцію сім'ї - страх - на його повернення. У другій редакції, створеної в 60 р.р., розкривається істинний сенс трагедії Федора: він - жертва політичних репресій. Про це свідчить і нова репліка-питання Демідьевни: "А то, буває, слово-то необережне при поганому товариша вимовив? "Викресливши всі згадки про фатальний любові, Леонов гірко-іронічними репліками Федора накидає штрихи табірного життя: "... Через болото тисячеверстное трасу вели ... під самий підборіддя, так що буквально по горло зайнятий був ". Є й інші нові вкраплення в монологи Федора: "Якщо мільйон - одиниця з безліччю безмовних нулів, то чому ж мене закреслили, а вони не зникають ". Характерний новий поворот епізоду у в'язниці: слухаючи, як старий розповідає хлопчикові про те, що Сталін усе знає.

Федір (сестрі): Чула казку?

Ольга: Дозволь мені промовчати про це.

Федір: Дві межі міфу, суміжні при цьому. І якого міфу.

Стають зрозумілими (це особливо важливо підкреслити) і вже знайомі нам по перших редакції штрихи. Фаюнін і тоді представляв німцям сина Таланова як відомого борця проти радянської влади (що викликало у старого лікаря спалах обурення і сорому: батько і син дійсно розходилися в поглядах). Зрозуміла і репліка Федора "Три роки в обнімку зі смертю спав" (покарання за постріл з ревнощів не могло бути таким суворим). Отримує мотивування недоброзичливе ставлення Федора до знайомого з дитинства Колесникову як до представника колишньої влади. Федір (батьку): "Слухай, невже ти й тепер боїшся його? Скільки я розумію в артилерії, ця гармата вже не стріляє ". мотивований, природно, і відмова Колесникова взяти Федора в підпільну групу, незважаючи на всю щирість його прохання.

У першу редакції є ще діалог батька і сина Таланова, який також підтверджує, що доля Федора спочатку мислилася письменником як доля репресованого. Це було одне із перших творів про репресії, а згадка про постріл з ревнощі - лише вимушене прикриття з цензурних міркувань. Федір буквально вибухає, чуючи з уст батька слово "справедливість". Воно, як ніби щось розпечене, розплавлене, пролилося на його душевних ран.

Федір: Справедливість? (Запалиться темним вогником). А до тебе, до тебе самого справедливі вони, яких ти лікував тридцять років? Це ти перше, ще до знаменитостей, став робити операції на серці. Це ти на свої кровні копійки злучувалася поліклініку. Це ти став приналежністю міста, комунальним інвентарем, як його пожежна труба ...

Таланов (слухаючи з напівзакритими очима): Дуже добре сказано, продовжуй.

Федір: І ось нібелунга рухаються на схід, ламаючи все. Людці біжать, людці відрізи вивозять і тіток глухонімих. То що ж вони тебе забули, старий лікар, а? Вийди, встань на перехресті, вхопити за скриню з чужим барахлом: може підсадять. (І зайшовся в кашлі). Е, все клекоче там ... і горить, горить.

І хоча поява Колесникова, що пропонує лікаря і його дружині евакуюватися, неначе знімає звинувачення Федора, проте в підтексті п'єси Колесников - людина, близький сім'ї Таланова, його допомога навряд чи може розглядатися як спростування філіппіки Федора, що зберігає, таким чином, свій викривальний заряд.

Повернення героєві його дійсного статусу пояснює і ставлення до нього сім'ї. Не радість, так би природну в першому випадку, відчуває вона, а страх, що ображений на радянську владу Федір піде служити німцям. (Це тим більш страшно, тому що дочка Таланова пов'язана з підпіллям). Федір болісно переживає недовіру близьких людей, їх вимушену брехня: щойно отримавши запевнення, що в кімнаті нікого немає, він раптом бачить таз із закривавленими бинтами, зрушуючи ширму, бачить пораненого Колесникова (а раніше там же від Колесникова ховали Федора). Що викликає поведінка Федора - всього лише маска людини, яка не хоче, щоб його шкодували, але й не хоче, щоб йому брехали, сумнівалися в його цивільної совісті. Він, як відмічено критикою, "бачить світ через призму свого болю". Демідьевна не розуміючи і не приймаючи рефлексію Федора, що переживає важкий душевна криза, просто йому радить:

Демідьевна: Люди, життя не шкодуючи, з горем б'ються. а ти все у своє серце черстве дивишся (...)

Федір (здаючись ):... змерз я від життя моєї.

Демідьевна: То-то змерз. Тобі б, гіркий ти мій, саму яку ні їсти шинелькою солдатську. Вона дужче тисячних бобрів гріє. Та в самий вогонь-то з головою, по маківку!

Тільки побачивши понівечене німцями Аніску, Федір забуває про свій біль, відчуваючи тільки дієве почуття помсти. Захоплений німцями, він гине як герой.

У новій редакції "Нашествия" Ольга каже братові:

"Але вір мені, Федоре, не тільки від сорому і страху ми мовчали. Є таке, чого не можна дізнатися у всьому розбігу, щоб не розбитися, не зійти з розуму. Інша знання роз'їдає душу ... саме залізо точить (пошепки). А нам не можна, ніяк не можна сьогодні. Отже, історія, як порох, іноді сильніше ті, хто його робить ".

У цих словах -- ключ і до авторської позиції.

До такого розуміння, по суті справи, приходить і Федір, приймаючи, по вірному спостереження С. Шерлаімовой, вищий сенс порядку Колесникова, і прощає йому (порядку) несправедливість по відношенню до себе. Внутрішній зв'язок Колесникова і Федора як народних месників підкреслюється тим, що перші слова "добро просимо ", що стали, як вже сказано вище, лейтмотивом п'єси, вперше вимовляє Федір у розмові з Колесніковим:

Федір: Ось ви зронили недавно, що залишаєтеся в місті. Зрозуміло, з групкою вірних людей. Як то кажуть - ласкаво просимо, німецькі друзі, на російську рогатину.

Проте тут -- у визнанні порядку - не все так просто. Коли партизани брали героя у свою сім'ю, то самий хід і сенс сцени нагадує "моральну інквізицію ", а ім'я Колесникова стає фетишем .. Люди, що звикли до загальної підозрілості, спочатку сумніваються у праві Федора, якого Колесников побоявся прийняти в свій загін, взяти ім'я Колесникова (право, підкреслимо, сплаченому власним життям). Їм треба "засідання Провести "і дошкуляти приреченого на смерть питанням, чому він поступив саме так:

Татарів: А ти не з образи Колесніковим став? Не хочеш, мовляв, живого приятеля, приймеш мертвим. Полюбуйся, мовляв, з папашіна віконця, як я на качелках за тебе погойдувались ... Так нам таких не треба!

Навряд вгадувана гротескність проступає в картині "голосування", супроводжується реплікою Старика, - голосом народного свідомості: "В герої не проситься ... Туди самовільно вступають ". Жорстоку неправду, що відбувається в підвалі, розуміє і сам Федір: "Я простягнув вам життя і розписки в одержанні не вимагаю ".

Філософський аспект образу Федора

Література воєнних років, перш за все романістіческая проза Л. Соловйова, М. Тихонова, Б. Лавреньова зображала подвиг як пряму дію, нерідко має суб'єктивно-емоційне мотивування. Тут і раптом прийшло відчуття граничного захоплення самопожертви, і відчуження людини від самого себе. Є таке трактування і в романтичній з тональності повісті Леонова "Взяття Велікошумска" (1944) про ратні днями 203-ї танкової бригади. Приголомшливо сторінки про загибель танкістів Соболькова і Обрядіна, вони завершуються авторським реквіємом:

"... Герой, виконує обов'язок, не боїться нічого на світі, крім забуття. Але йому не страшно і воно, коли подвиг його переростає розміри боргу. Тоді він сам вступає в серце і розум народу, родить наслідування тисяч, і разом з ними, як скеля, міняє русло історичної річки, стає часткою національного характеру. Такий був подвиг двісті третій ".

Але в п'єсі "Нашестя" автор виступив у притаманній йому ролі письменника філософського складу. Подвиг Федора Таланова безпосередньо в сценічному дії не відтворений, а розкривається як вчинок в Бахтинский сенсі "зречення від себе або самозречення ". Говорячи словами М. М. Бахтіна з його" Філософії вчинку ", вчинок Федора" розколотий на об'єктивне смислове зміст і суб'єктивний процес звершення ". Цей останній можна визначити як шлях героя від "я - для - себе" до "я - для -- іншого ", і він волею письменника прокладений через обставини майже експериментальні. Крім того душевного надлому, який, природно, випробовує Федір, опинившись в атмосфері недовіри і вимушеної брехні. у п'єсі є й деяка початкова протиставлене його родині, коли він це недовіру і брехня ще відчути не міг. І нетерпляча інтонація, з якою не дає він матері повісити його пальто, і те, що він ставить його "прямо на підлозі ", і як вітається з Демідьевной (" А постаріла нянька. Не скувирнулась ще? ") показує його відчуженість від близьких людей. У Надалі він тим більше хизується своїм становищем вигнанця, фіглярнічает, посилюючи болісні психологічні колізії (у цьому Леонов слідує традиціям Достоєвського). Критика воєнних років не без підстав бачила у внутрішній драмі Федора розплату за індивідуалізм і егоїзм (тим більше, що справжні її причини тоді не могли бути прояснена). Але і в сучасних виданнях можна зустріти такі епітети на адресу героя, як "відщепенець", людина з "зашкарублої душею". Здається, така категоричність не може бути ключем до характеру героя драми філософської. Його шлях від "я - для -- себе "до" я - для - інших "досягає кульмінації подвигу, відображеного в саморефлексію: "Просто спеклася все в мені ... після Аніскі. Я себе не пам'ятав, ось ", - каже Федір.

"Нашестя" як соціально-психологічна драма

Леонов-драматург - Справжній майстер соціально-психологічної драми. Сучасна критика, звертаючись до образу Ганни Миколаївни, нерідко вважає, що драматург позбавив її материнських почуттів, показав "приголомшливу глухоту матері!". У леоновском тексті - інше. На самому початку дії, коли глядач вперше бачить Таланова, вона пише Федору лист (навіть не сподіваючись отримати відповідь). Вона пам'ятає, що Федора з ними немає "три роки вже ... і вісім днів. Сьогодні дев'ятий пішов "(тобто, буквально, рахує дні розлуки). Достатньо найменшого приводу в розмові, щоб вона одразу згадала про сина:

Анна Миколаївна: Ломтево! Там Іван Тихонович роботу починав. Федько народився, на канікули туди приїжджав.

Згадаймо, нарешті, як вона готується до зустрічі з сином, дізнавшись від розгубленою дочки, що та бачила Федора у місті. І ось з передньої чути (цитуємо авторську ремарку) її "слабкий стогнучий зойк. Так може тільки мати". Тим сильніше вражають сцени, де дійсно проявляється відчуження матері, і це свідомий "пережив" автора, який показав деформування природних людських почуттів в тоталітарному суспільстві, коли близькі і люблять люди відрікалися один від одного або просто не хотіли зрозуміти тих, на кого наїжджала репресивна державна машина. І про це Леоновим було сказано ще в 1942 р. - свідоцтво про духовне протистоянні письменника тоталітаризму. Автор "Нашествия" (як і "Заметілі") вірив у те, що справжній гуманізм несумісний з похмурою підозрою, злобним недовірою до людині.

Але було в редакції 1942 р. і те, що нав'язувалася художнику "кураторами" літератури - лобовий, плакатний фінал. Наполегливі "поради" подіяли на письменника, якому "здалося тоді, що настав час прямої дії замість бічного відбитого показу подій ". Побачивши повішеного сина, Ганна Миколаївна, як ска?? ано в ремарці, "на всю силу болю своїй "схиляється до плеча дочки, але вимовляє неналежні трагічної ситуації слова:

- Він повернувся, він мій, він з нами ...

Автору цих строк від самого Леонова довелося чути нарікання на фальш заключних слів, які, однак, припали до двору критиці воєнних років. Вона побачила в них "апофеоз Анни Таланова": "Чи здатна на найбільше самопожертва і величезна вольова напруга ". У фіналі останньої редакції мати на сцені не з'являється. Тільки на запитання Ольги: "Вона вже бачила? ". Колесников відповідає:" Так ... "" Як відлуння "(ремарка) звучать повторені за Колесниковим останні слова Ольги про "великої" перемоги, сплаченої такою дорогою ціною.

Як бачимо, п'єсі "Нашествие", як і іншим драматургічних творів Л. Леонова властиві особливі "непрямі" шляху розкриття психології героїв (через що леоновскіе п'єси нерідко вважалися не сценічних, але на ділі вимагають відповідних режисерських та акторських рішень).

Своєрідність соцреалізму Леонова

Леонова називали майстром соціалістичного реалізму, і це відповідає дійсності. Спираючись на традиції російської класики, перш за все Достоєвського, він реалізував і багато принципів "нового методу", особливо в зображенні героя і його взаємин із середовищем. А. Синявський, привівши в приклад сцену допиту Полі з роману Л. Леонова кінця 50-х р.р. "Російський ліс", підкреслив незмінність, визначеність, прямолінійність героїні: "З точки зору здорового глузду поведінка Полі може здатися дурістю. Але воно сповнене величезного релігійного і естетичного значення. Ні за яких умов навіть для користі справи позитивний герой не сміє здаватися негативним. Навіть перед ворогом, якого потрібно перехитрити, обдурити, він зобов'язаний продемонструвати свої позитивні властивості "(25а; 440-441). І тут, на наш погляд, треба розрізняти художньо втілений стереотип поведінки героя та авторське до нього ставлення. Якщо в більшості малохудожественних творів автор подавав свого героя анітрохи не вагаючись, то в невласно прямої мови Леонова по відношенню до своєї улюбленої героїні звучить ледь помітна добра іронія. Ключ до розуміння образу Полі була дана в перших рядках роману, коли героїня розмірковує про причини того, що її подруги не виявилося на пероні і перебуває в впевненості, що з дівчиною не може нічого статися "в нашій радянській країні ". Легко уявити собі, як така типово" совкова " ментальність героїні була б викрито в сучасній "інший" прозі. Але згадаймо Довженка: двоє дивляться вниз: один бачить калюжу, другий зірки - Що кому.

І в той же час саме у творчості Л. Леонова виразно проступає прихована рефлексія, в відсутності якої дорікали авторів соцреалізму. Ця рефлексія була вже підкреслена нами не тільки в філософських, але і в соціально-художніх пластах "Дороги на Океан", "Нашестя"; вона присутня в "Evgenii Ivanovne" і "Заметілі", які в радянські часи не могли дійти до читача і глядача. Така рефлексія і величезний талант художника слова виділяють творчість Леонова із загального потоку соцреалістичної літератури 30-х-50-х р.р. Не маючи можливості аналізувати леоновскій "Російський ліс" (1953), що отримав оцінку в багатьох працях, посилаємо читача до однієї з останніх статей, де своєрідність філософського роману Леонова розглядається у світлі реміфілогізаціі як культурної домінанти світової літератури ХХ століття. Сутність людського буття, шляхи самореалізації людини в соціумі та універсумі в "Русском лісі" розкривається в системі міфопоетики, і міфологема лісу становить домінанту національного образу світу (16а; 4-16).

Список літератури

1. Альошкін П. Мій Леонід Леонов [Про підготовку до видання роману "Піраміда"]// Наш сучасник .- 1995 .- N 6.

2. Бахтін М. Естетика словесної творчості .- М., 1979.

3. Біла Г. Ранній Леонов (Еволюція методу)// Питання літератури .- 1970 .- N 7.

4. Біла Г. Діалог-суперечка// Питання літератури .- 1973 .- N 11.

5. Вірність людському. Морально-естетична і філософська позиція Л. Леонова .- М., 1992.

6. Грознова Н.А. Творчість Леоніда Леонова і традиції російської класичної літератури .- Л., 1982.

7. Кондюріна Е. Проблема культури в ранній творчості Л. Леонова// Література .- Вільнюс. XXII .- 1980.

8. Леонід Леонов. Творча індивідуальність і літературний процес .- Л., 1987.

9. Леонід Леонов - Майстер художнього слова. Міжвузівський збірник наукових праць .- М., 1981.

10. Лисов А. Про культурно-історичному прототипі у творчості Леоніда Леонова// Література. XXV .- Вільнюс, 1983.

11. Світова значення творчості Леоніда Леонова .- Л., 1981.

12. Писарєва О.А. Роль сюжету в осмисленні філософських мотивів буття і небуття в романі Л. Леонова "Дорога на Океан"// Вічні теми й образи в радянській літературі .- Грозний, 1989.

13. Скороспелова Е. Російська радянська проза 20-30-х р.р.: Долі роману .- К., 1985.

14. Синявський А. Що таке соціалістичний реалізм// Ціна метафори або Злочин і покарання Синявського і Даніеля .- М., 1990.

15. Хрульов В.І. Думка і слово Леоніда Леонова .- Уфа, 1989.

16. Хазан В.І. "Догляд Хама" Л. Леонова: секуляризація біблійного міфу// Філологічні науки .- 1990 .- N 1.

17. Харчевников А.В. Роман Л. Леонова "Дорога на Океан". Олексій Курилов та концепція людини майбутнього// Русская литература .- 1985 .- N 1.

18. Харчевников А.В. Пошуки морально-естетичних ідеалів у романі Л. Леонова "Дорога на Океан "(Концепція людини)// Морально-естетичні проблеми художньої літератури. - Еліста, 1983.

19. Чалмаев В. "Гніздо наше - Родина ..." Леонід Леонов// Російська література ХХ ст.: ч. 2 .- М., 1991.

20. Щеглова Г.М. Жанрово-стильова своєрідність драматургії Леонова .- М., 1984.