Єсенін і революція Л.П. Єгорова, П.К. Чекалов

"Проблеми "Єсенін і революція" як такої немає ", - пише автор єсенінськи розділу в книзі-довіднику для учнів Н. Зуєв. За його концепції, Єсенін не був ні революціонером, ні співаком революції. Просто, коли розколюється світ, тріщина проходить через серце поета. "Спроби наївної віри і неминучі розчарування оголошуються темою особливої розмови, який не повинен затуляти "моральні основи особистості поета, пошуки Бога і себе у світі, які безпосередньо відбивалися в його творчості "(8; 106). Не применшуючи значення останньої теми та відсилаючи читача до роботи Н. Зуєва, який розкрив релігійні та фольклорні джерела образності Єсеніна (до речі, останні висвітлені і в ряді монографій і статей - 39; 4; 12), ми все ж вважаємо за необхідне висвітлити Єсеніна ставлення до революції, тим більше, що до цього зобов'язують не тільки висловлювання самого автора, а й поетичні образи, інтерес поета до особистості Леніна.

За спогадами сучасників, "Єсенін прийняв жовтня з невимовним захватом, і прийняв його, звичайно, тільки тому, що внутрішньо був вже підготовлений до нього, що весь його нелюдський темперамент гармоніював з Жовтнем "(30; 1, 267).

Сам Єсенін в автобіографії лаконічно записав: "У роки революції був цілком на стороні Жовтня, але приймав усе по-своєму, з селянським ухилом ". Остання застереження не випадкова, і пізніше вона дасть знати про себе. Але перший період революції, яка дала селянам землю, дійсно був зустрінутий поетом співчутливо. Уже в червні 1918 р. написана "Йорданська голубка" з відомими рядками:

Небо - як дзвін,

Місяць - мова,

Мати моя -- родина,

Я - більшовик.

Наприкінці 1918 -- початку 1919 р.р. був створений "Небесний барабанщик":

Листям зірки ллються

У річки на наших полях.

Хай живе революція

На землі і на небесах! ...

У лютому 1919 м. Єсенін також визнає, що він більшовик і "рад зауздать землю".

У незакінченою поемі "Гуляй-поле" (симптоматично, що вона залишилася незавершеною) Єсенін розмірковує про загадкову силі впливу ідей Леніна на маси ( "Він зразок сфінкса передо мною "). Поета займає особливе для нього питання, "якою силою зумів потрясти він земну кулю".

Але він потряс.

Шуми і вей!

Крути лютий, негода,

змивають з нещасного народу

Ганьба острогів і церков.

Як то кажуть, з пісні слів не викинеш.

Прихід Єсеніна до більшовиків сприймався як крок "ідейний", і поема "Інонія" вважалася яскравим свідченням щирості його безбожних і революційних захоплень. А. М. Микешин підкреслив, що поет побачив у революції "ангела порятунку", який з'явився до знаходиться "на одрі смерті "світу селянського життя, гине, під натиском буржуазного Молоха (22; 42).

Як вже наголошувалося в критиці, в поеми Єсеніна "Інонія", "Перетворення", "Йорданська голубка", "Небесний барабанщик "," Пантократор "" вривається поетичний шквал "онтологічного" бунту, який рухається дерзання радикальної переробки всього існуючого світопорядку в інший лад, в "град Інонію, Де живе божество живих ". Тут ми зустрінемо багато хто вже знайомі нам космічні мотиви пролетарської поезії, аж до керованої Землі - небесного корабля: "Ми веселку тебе - дугою, Полярне коло - на збрую, О, вивіз наш куля земної На колію іншу "(" Пантократор "). Ідеї встановлення перетвореного статусу буття, зігнуті революційним електрикою епохи, набувають різкі риси богоборчого шаленства, чисто людського титанізму, які зближують ці єсенінськи речі з деякими творами Маяковського кінця 10-х років. Перетворення світу мариться в образах насильства над ним, іноді доходить до справжнього космічного "хуліганства": "Подима свої руки до місяця, Раскушу його, як горіх ... Нині на піки зоряні Вздибліваю тебе, земле! .. Чумацький прокушу покрив. Навіть богу я вищіплю бороду Оскалом моїх зубів "і т.д. (" Інонія "). Треба відзначити, що подібні поетичні несамовитості швидко зникають (...) з поезії Єсеніна ". (33; 276).

Найбільш цікаві в цих поемах біблійні і богоборчого мотиви, що знов-таки зближує їх з творами Маяковського ( "Містерія-буф", "Хмара в штанах"), але у Єсеніна це органічно пов'язане з народною культурою, з темою "жертовної роль Русі, обраності Росії для порятунку світу, тема загибелі Русі для спокутування вселенських гріхів ". (12; 110).

Наводячи з "Йорданської голубки" рядки: "Мати моя - батьківщина, Я більшовик ", А. М. Микешин підкреслює, що в даному разі поет "видавав бажане за дійсне" і був ще далекий від справжнього більшовизму (22; 43). Ймовірно тому відносно революції незабаром прийшло розчарування. Єсенін став дивитися не в майбутнє, а в сьогодення. "Настав новий період в світоглядної та творчої еволюції поета "(22; 54). Революція не поспішала виправдати надії поета на швидкий "мужицький рай", але зате в ній проявилося багато такого, чого Єсенін позитивно сприймати не міг. Вже в 1920 р. він признавався в листі до Е. Лившиц: "Мені дуже сумно зараз, що історія переживає важку епоху умертвіння особистості як живого, адже йде зовсім не той соціалізм, про якому я думав ... Тісно в ньому живого, тісно будує міст у світ невидимий, бо рубають і підривають ці мости з-під ніг прийдешніх поколінь. Звичайно, кому відкриється, той побачить тоді ці покриті пліснявою вже мости, але завжди адже буває шкода, що якщо дім, збудований, а в ньому не живуть ... "(10; 2, 338-339).

У даному випадку не може не дивувати сила передбачення, що виявилася в цих словах. 70 років будували будинок під назвою "соціалізм", принесли в жертву мільйони людських життів, масу часу, сил, енергії, а в результаті - закинули і почали будувати інший, не будучи до кінця впевнені в тому, що люди майбутнього захочуть жити і в цьому "домі". Історія, як бачимо, повторюється. І наша епоха, напевно, в чомусь схожа з єсенінськи.

Одночасно з цим листом Єсенін пише вірш "сорокоуст", перша частина якого наповнена передчуття що насувається лиха: "засурмлять, сурмить погибельний ріг! Як же бути, як же бути тепер нам? .. Нікуди вам не сховатися від загибелі, Нікуди не піти від ворога ... І дворовий мовчальників бик (...) почув біду над полем ... "У завершальній 4-ї частини вірша передчуття біди посилюється і набуває трагічну забарвлення:

Тому-то в вересневу склень

На сухій і холодний суглинок,

Головою розтрощити на тин,

облилася кров'ю ягід горобина ...

Метафоричне дієслово розтрощити в поєднанні з кров'ю ягід горобини викликає у свідомості читача образ живої істоти, що вмістив у себе сумніву, борошна, трагізм, суперечності епохи і наклав на себе руки від їх нерозв'язності.

Тривожні відчуття довгий час не залишали Єсеніна. У 1924 р., працюючи над поемою "Гуляй-поле", він також писав:

Росія! Серцю милий край!

Душа стискається від болю.

Вже скільки років не чує поле

Петушье спів, песій гавкіт.

Вже скільки років наш тихий побут

Втратив мирні дієслова.

Як віспою, ямами копит

зриті пасовища і доли ...

У тому ж 1924 р. у невеликій поемі "Русь йде" Єсенін вигукував з болем: "Друзі! Друзі! Який розкол в країні, Яка смуток в кипінні веселому! .. "заздрячи тим," хто життя провів у бою, хто захищав велику ідею ", поет не міг визначитися між двома ворогуючими станами, остаточно обрати чиюсь сторону. В цьому ховається драматизм його положення: "Який скандал! Який великий скандал! Я опинився в вузькому проміжку ... "Єсеніну вдалося передати свій стан і світовідчуття людини, неприкаяного, сум'яття і мучать сумніви: "Що я бачив? Я бачив тільки бій. Та замість пісень Чув канонаду ... "Про це ж і "Лист до жінки":

Не знали ви,

Що я в суцільному диму,

У розвержене бурею побут

З того й мучуся, що не пойму -

Куди несе нас рок подій ...

Образ диму в даному випадку за В. І. Хазанов означає "замутненою свідомості ліричного героя, невизначеність життєвого шляху "(35; 25). Від трагічного питання "Куди несе нас рок подій?", Від душевних мук Єсенін із його не стійкої психічної організацією втік до п'яний чад. Біль душі за Росію і російський народ заглушав і топив він у вині. Про це у спогадах сучасників говориться: "Єсенін, сидячи навпочіпки, неуважно ворушив насилу догоряли головні, а потім, понуро упершись незрячими очима в одну точку, тихо почав:

- Був у селі. Все руйнується ... Треба самому бути звідти, щоб зрозуміти .. Кінець всьому (...)

Єсенін встав і, обхопивши голову обома руками, наче хотів вичавити з неї мучили його думки, сказав якимсь чужим, не схожим на свій голосом:

- Шумить, як у млині, сам не розумію. П'яний чи що? Або так просто ... "(30; 1, 248-249).

У тому, що пияцтво Єсеніна мало причини складні і глибокі, переконує й інші спогади:

"Коли я спробував попросити його в ім'я різних "хороших речей" не так пиячити і поберегти себе, він раптом прийшов у страшне, особливе хвилювання. "Не можу я, ну як ти не розумієш, не можу я не пити ... Якби не пив, хіба міг би я пережити все, що було? .. "І заходив, сум'ятний, розмашисто жестикулюючи, по кімнаті, іноді зупиняючись і хапаючи мене за руку.

Чим більше він пив, тим чорніше і гірше говорив про те, що все, у що він вірив, йде на спад, що його "єсенінськи" революція ще не прийшла, що він зовсім один. І знову, як у юності, але вже болісно стискалися його кулаки, що загрожували невидимим ворогам та світу ... І тут, у неприборканій вихорі, в плутанині понять закрутилося тільки одне ясне повторюване слово:

- Росія! Ти розумієш - Росія! .. "(30; 1, 230).

У лютому 1923р., Повертаючись з Америки до Європи, Єсенін писав Сандро Кусікову: "Сандро, Сандро! Тоска смертна, нестерпний, чую себе тут чужим і непотрібним, а як згадаю про Росію, згадаю, що там чекає на мене, так і повертатися не хочеться. Якщо б я був один, якщо б не було сестер, то плюнув на все і поїхав би до Африки або ще куди-небудь Нудно мені закон синові російському у своїй державі пасинком бути. Набридло мені це б ... поблажливе ставлення можновладців, а ще нудить переносити підлабузництво своєї ж братії до них. Не можу! Їй Богу не можу. Хоть караул кричи або бери ніж та ставай на велику дорогу.

Тепер, коли від революції залишилися тільки хрін та трубка (...), стало очевидно, що ти і я були і будемо тією сволотою, на якій можна всіх собак вішати (...).

А тепер, тепер зле зневіру знаходить на мене. Я перестаю розуміти, до якої революції я належав. Бачу тільки одне, що ні до лютневої, ні до жовтневої, мабуть. У нас переховувався і ховається якийсь листопада (...)" (16; 7, 74-75 - виділено мною - П.Ч.).

Потім в Берліні рано вранці 2 березня 1923р. п'яний Єсенін буде говорити Алексєєву і Гулю: "Дочка люблю (...) і Росію люблю (...), і революцію люблю, дуже люблю революцію "(16; 7, 76). Але після знайомства з листом до Кусікову остання частина визнання поета довіри вже не викликає. У всякому разі, складається враження, що любив він "яку-небудь листопадову", але не лютневу і не жовтневу ...

"Москва кабацкая "

Отже, душевний криза поета початку 20-х р.р. багато в чому пояснюється його розчаруванням у результати революції. З усією очевидністю цей взаємозв'язок проступає в більш пізньому вірші "Лист жінки" (1924):

Земля -- корабель!

Але хтось раптом

За новою життям, новою славою

У пряму гущу бур і хурделиць

Її направив велично.

Ну хто ж з нас на палубі великий

Не падав, не блевал і не лаявся?

Їх мало, з дослідної душею,

Хто міцним в качці залишався.

Тоді і я

Під дикий шум,

Але зріло знає роботу,

Спустився в корабельний трюм,

Щоб не дивитися людську блювоту.

Той трюм був -

Російським шинком,

І я схилився над склянкою,

Щоб, не страждаючи ні про кого,

Себе згубити

У чаду п'яному ...

Те, що звернення Єсеніна до вина було кроком усвідомленим, говорять і інші рядки віршів, як включених до "Москви Кабацьку", так і не ввійшли в цей цикл:

І я сам, опустити головою,

Заливаю очі вином,

Щоб не бачити особа фатальне,

Щоб подумати хоч мить про інше.

( "Знову тут п'ють, б'ються і плачуть ").

Я вже готовий. Я боязкий.

Глянь на пляшок рать!

Я збираю пробки -

Душу мою затикати.

( "Грубим дається радість ").

У вини поет хотів забутися, "хоч на мить" піти від мучили його питань. Можливо, це не єдина причина, але одна з основних. Так Єсенін вступає в кабацьких світ з його задушливої атмосферою п'яного чаду, що знайшов потім яскраве втілення в циклі "Москва кабацкая" (1923-1924).

Зрозуміти сенс "Москви кабацьких", мотиви забуття в "кабацьких чаду" допоможе аналогія з О. О. Блоком, у якого в 1907-1913 р.р. теж звучало: "Я прибитий на трактирний стійці, Я п'яний давно, мені все одно", або "І стало все одно, які цілувалися уста, пестити плеча ..." Критика на цій сторінці блоковской поезії бачить особливість символізму з його установкою: "Сміючись над розбитими ілюзіями, помститися за них моральним падінням" (Лур'є). Очевидно, така позиція стала характерною рисою поезії срібного століття, певний етап якої представляє і поезія С. Єсеніна.

У 1923 р. під час закордонної поїздки в Берліні Єсенін видав збірку "Вірші скандаліста ". До книги було включено 4 вірші, об'єднані одним назвою "Москва кабацкая". Туди увійшли вірші "Знову тут п'ють, б'ються і плачуть "," Висип, гармоніка. Нудьга ... Нудьга ...", "Співай же, співай на проклятій гітарі", "Так! Тепер вирішено без повернення ". Їм вже дана їм ємна і об'єктивна оцінка:

"Вірші цього циклу відрізняються підкреслено вульгарною фразеологією (...) Надривні інтонації, одноманітні мотиви п'яною видали, змінювані смертельною тугою, - все це свідчило про помітних втрати в художній творчості Єсеніна. Не стало в ньому тієї веселки фарб, якою відрізнялися його колишні вірші, - на зміну їм прийшли похмурі пейзажі нічного міста, які спостерігаються очима втраченого людини: криві провулки, зігнуті вулиці, ледь світяться в тумані ліхтарі шинків ... Серцева щирість, глибока емоційність ліричних віршів Єсеніна поступилися місцем оголеної чутливості, скарг наспівності циганського романсу "(41; 64).

У короткому передмові до збірки "Вірші скандаліста" автор писав: "Я відчуваю себе господарем у російської поезії і тому витягали в поетичну мова слова всіх відтінків, нечистих слів немає. Є тільки нечисті подання. Чи не на мені лежить конфуз від сміливого вимовленого мною слова, а на читача або слухача. Слова - це громадяни. Я їх полководець, я веду їх. Мені дуже подобаються слова коряві. Я ставлю їх в дію як новобранців. Сьогодні вони незграбні, а завтра будуть в мовному строю такими ж, як і вся армія "(27; 257).

Трохи пізніше поет говорив: "Мене запитують, навіщо я в віршах вживаю іноді не прийняті в суспільстві слова - так нудно інколи буває, так нудно, що раптом і захочеться щось таке втнути. А втім, що таке "непристойні слова "? Їх вживає вся Росія, чому не дати їм право громадянства і в літературі "(30, 2, 242).

І "громадянство" було дано:

Висип, гармоніка. Нудьга ... Нудьга ...

Гармоніст пальці ллє хвилею.

Пий зі мною, паршива сука,

Пий зі мною.

Ізлюбілі тебе, ізмизгалі -

невтерпеж.

Що ж ти дивишся так синіми бризками?

Іль в морду хошь? (...)

Висип, гармоніка. Висип, моя часта.

Пий, видра, пий.

Мені б краще оту, сісястую, -

Вона дурніше.

Я серед жінок тебе не перший ...

Чимало вас,

Але з такою ось, як ти, зі стервом

Лише в першій раз ...

У даному вірші вже відзначена різка зміна інтонацій, словника, самого стилю звернення до жінки, всієї структури і мелодики вірша: "Как будто перед нами рядки іншого поета. Сіпаються ритм, речитативний мова, вульгарна лексика, озлоблений цинізм - все це нічим не нагадує тієї ніжності, поетичності, часом навіть казковості, які звучали в його колишніх віршах про любов " (41; 109).

Дійсно, у всій творчості Єсеніна це єдиний вірш, у якому виразилося настільки зневажливе, образливе ставлення до жінки. Негідні епітети ( "паршива сука", "видра", "стерва"), звернені на початку до подруги ліричного героя, до кінця беруть узагальнений характер і адресуються вже всім жінкам: "зграя собача". І чим вульгарний зміст вірша, тим дивовижний його кінцівка, де герой несподівано починає проливати сльози сентиментальності і просить пробачення:

До вашої зграї собачої

Пора застудитися.

Люба, я плачу.

Прости ... Прости ...

Тут перехід від образливої інтонації до прохання про прощення настільки швидкий і різкий, що щирість сліз героя не викликає у нас повної довіри. По-іншому бачиться проблема І. С. Евентову:

"Тут любов знехтували, зведена до тілесного почуття, жінка спотворена, сам герой деморалізований, і його переривається буйством туга лише в самому кінці змінюється ноткою жалісливого каяття (...)

Мимоволі напрошується думка про відому нарочитості, демонстративності зображуваної поетом картини (і вживається їм лексики), про те, що він ніби виставляє напоказ всю гидоту кабацьких виру, в яку він занурився і який його нітрохи не радує, не тішить, а навпаки - обтяжує "(41; 109).

Все ж таки слід відзначити, що при всій "зниження" лексики даного вірші, їй далеко до нецензурщини, що хлинули в літературний потік в наші дні. А головне - "Сіль" вірша не в "непристойних словах", а в усвідомленні героєм провини і болю.

Двоїсте ставлення до "об'єкту" любові спостерігається і у вірші "Співай ж, співай на проклятій гітарі ", де, з одного боку, поет задивляється на красиві зап'ястя жінки і "плечей її ллється шовк", шукає в ній щастя, а - знаходить загибель. Герой готовий примиритися з тим, що вона цілує іншого, називає її "молодою вродливою поганню" і тут же: "Ах, постій. Я її не лаю. Ах, чекай. Я її не клену ... "І наступні прекрасні рядки: "Дай тобі про себе я зіграю Під басову цю струну "- розкривають внутрішній стан людини, спокійно, без надриву усвідомлює своє захоплення "предметом", не гідною його уваги, але при цьому не торопящімся з висновками, як ніби і такий стан його обтяжує НЕ дуже. Але в другій частині вірша герой знову сповзає до вульгарної битовщіни, бравуючи перерахуванням своїх перемог над жінками, зводячи сенс і призначення життя до "постільної рівня": "Наше життя - простирадло та ліжко, Наша жизнь - поцелуй да в омут ". І не дивлячись на начебто оптимістичну завершальну рядок ( "Не помру я, мій друг, ніколи "), вірш залишає тяжке враження. Стає зрозуміло, що в цьому "лігві" "немає місця людської радості, немає і надії на щастя. Любов тут не свято серця, вона приносить людині загибель, вона губить його, наче чума "(41; 109-110).

У вірші "Так! Тепер вирішено. Без повернення ..." духовна спустошеність героя доведена до краю. Поетика вірша пригнічує похмурими фарбами з самого початку: вже не будуть дзвеніти крилатою листям тополі, низький будинок зсутулився, старий пес здох ... І як природний розвиток лінії згущення фарб вже наприкінці другого строфи народжується спокійно констатіруемое припущення: "На московських зігнутих вулицях Померти, знати, судив мені бог ". Навіть опис місяця, як б з надлишком що посилає на землю свої промені, здається, введено в вірш лише для того, щоб краще висвітлити постать людини, що йде зі звісившись головою в знайомий шинок. І потім вже у вірші ми не зустрінемо жодного проблиску світла, далі все описується одними чорними фарбами:

Шум і гамір в цьому лігві страшному,

Але всю ніч безперервно, до зорі,

Я читаю вірші повіям

І з бандитами смажу спирт ...

Пригнічує НЕ тільки усвідомлення того, що відбувається морального падіння героя на саме "дно", пригнічує навіть лексика сама по собі: шум, гам, лігво, моторошно, повії, бандити, смажу, спирт ... І як логічне замикання кільця сюжету звучить останнім визнання ліричного героя перед бандитами і повіями: "Я такий же, як ви, пропащий, Мне теперь не уйти назад". Після цього навіть повторюється в кінці другого строфа з трагічним передбаченням своєї загибелі, призначена, ймовірно, для посилення остраху і жаху вірша, цілі не досягає, тому що "посилювати" вже нічого, межа падіння вже позначений вище.

Мотиви безвиході звучатимуть і в наступних творах циклу. Так, у віршах "Я втомленим таким ще не був" ми знову зустрічаємося з картинами про недолуге що склалася життя, нескінченних п'яних ночах, розгулятися тузі, привчили до вина темної сили ... У поета як ніби навіть не вистачає сили здивуватися так драматично ситуації, що склалася, він абсолютно байдуже, як про щось повсякденному і звичному зізнається в тому, в чому розсудливій людині без внутрішнього тремтіння зізнатися неможливо:

Я втомився себе мучити безцільно,

І з усмішкою дивної особи

Полюбив я носити в легкому тілі

Тихий світло і спокій мерця ...

Ймовірно, тому у А. Воронський були підстави в журналі "Червона новина" відгукнутися про "Москві кабацьких":

"В історії російської поезії вперше з'являються вірші, в яких з відмінною зображувальністю, реалізмом, художньою правдивістю і щирістю кабацьких угар зводиться в "перл створення", на апофеоз ". Він же назвав вірші цього циклу "вісельнимі, кінчених, безнадійними", стверджував, що в них зовсім чітко проступає "розмагніченість, духовна прострація, глибока антигромадських, побутова та особиста расшібленность, розпад особистості "(27; 254).

Різке незгоду з такою оцінкою висловив В. Киршон: "Тільки нечутливим людина може сказати, що цей чад, цю хворобу Єсенін зводив у апофеоз ... Вчитайтеся в його вірші, і перед вами постає постать (...) поета, який у п'яному угарі, і в розгул самогонного розливу серед інституток і злодіїв мучиться і страждає від цієї накипу, рветься з життя та гидоти, шкодує так по-дурному розтрачувати сили (...) Тільки тяжкість, тільки біль, яка навіяна п'яним розгулом, надривно виражена в цих віршах ".

С В. Киршон можна погодитися в тому, що поет дійсно не милується і не захоплюється ні картинами кабацьких розгулу, ні власним становищем, що він глибоко відчуває трагічність свого падіння, але при цьому цілком відкидати судження Воронський як безпідставні, здається, було б не вірно. Сьогодні важливо не тільки те, що поет пережив "Москву Кабацьку" ( "Я це бачив, я це по-своєму пережив "), але і те, що він піднімається над пережитим і перечувствованним до типового узагальнення ( "Я повинен був розповісти про це у віршах "). Свідченням тому - цикл віршів" Любов хулігана ".

"Любов хулігана "

У липні 1924 в Ленінграді Єсенін випустив нову збірку віршів під загальною назвою "Москва кабацкая", що включає чотири розділи: вірші як вступ до "Москві кабацьких", власне "Москва кабацкая", "Любов хулігана" і вірш як арешт.

В цикл "Любов хулігана" увійшло 7 віршів, написаних у другій половині 1923: "заметався пожежа блакитний", "Ти така ж проста, як все "," Нехай ти випита іншим "," Дорога, сядемо поряд "," Мені сумно дивитися на тебе "," Ти мене прохолодою не муч "," Вечір чорні брови насопіл ". Всі вони були присвячені актрисі камерного театру Августі Миклашевських, з якою познайомився Єсенін після повернення з-за кордону. "Любов до цієї жінки є цілющою для хворої і спустошеною душі поета, вона її гармонізує, прояснює і підносить, надихає на творчість автора, змушує знову і по-новому повірити в значущість ідеального почуття "(28; 181).

Єсенін не випадково розташував ці два цикли в одному збірнику один за одним, вони продовжують, розвивають і доповнюють один одного. Так, "Любов хулігана" не вільна від мотивів "Москви кабацьких". Наприклад, у вірші "Мені сумно на тебе дивитися" ми виразно відчуваємо відбиток "кабацьких" періоду:

Мені сумно на тебе дивитися,

Яка біль, як жаль!

Знати, тільки Вербова мідь

Нам у вересні з тобою залишилася.

Чужі губи рознесли

Твоє тепло і трепет тіла.

Ніби дощик мрячить

З душі, трохи змертвілого (...)

Адже і себе я НЕ зберіг

Для тихої життя, для посмішок.

Так мало пройдено доріг,

Так багато зроблено помилок ...

І вірш "Ти прохолодою мене не муч" відкривається визнанням: "накрили важкої падучій, Я душею став, як жовтий кістяк ". Далі автор, протиставляючи дитячим мріям дійсність, в іронічному плані показує реальне втілення мрії про славу, популярності та любові. Перелом у міркуваннях починається з голосно заявленого "Так!", а потім слід перерахування "багатств" ("... Залишилася одна лише манишка З модною парою побитих штиблет "), характеризується популярність (" Моє ім'я наводить жах, Як забірна брутальна лайка "), кохання (" Ти цілуєш, а губи як жесть "). Але тут знову намічається поворот думки, пов'язаний з бажанням знову "мріяти по-хлоп'ячому - в дим" "про інше, про нове", назва якому поет ще не може висловити словами. Так, від свідомості одержимості "важкої падучій" поет приходить до прагнення про мрію, яке надає закінчення вірша життєстверджуючу налаштованість (Юдкевич; 166). Але оптимістичні ноти спостерігаються вже в попередньому циклі. Незважаючи на всепоглинаючий мотиви туги і духовного спустошення, в "Москві кабацьких" виявляються прориви до світла, до бажання порвати з кабацьких пропадом. Так, у фіналі вірша "Я втомленим таким ще не був "привіт шле привіт" горобцях та воронам, і ридаючої в ніч сові ". Тут же він кричить щосили, ніби заново знаходимо потужність: "Птахи милі, у синю тремтіння Передайте, що я отскандаліл ..."

У вірші "Ця вулиця мені знайома", яке Єсенін пізніше включив у "Москву Кабацьку" вже починають переважати світлі тони, улюблені поетом фарби: "проводів блакитна солома", "селянська синь "," блакитні накрапи "," зелені лапи "," дим блакитний "... У вірші відчувається ностальгія за рідним краєм, стан умиротворення, повна гармонія внутрішнього світу героя при згадці про батьківському домі:

А зараз, як очі закрию,

Бачу тільки батьківський дім.

Бачу сад в блакитних накрапах,

Тихо серпня приліг до плоту.

Тримають липи в зелених лапах

Пташиний гомін і щебетню ...

Якщо раніше поет твердо й однозначно заявляв: "Так! Тепер вирішено. Без повернення Я покинув рідні поля ...", то тепер він з тихим смутком усвідомлює: "Тільки ближче до рідному краю Мені б хотілося тепер повернути ". І завершується вірш благословінням:

Мир тобі -- польова солома,

Мир тобі -- дерев'яний будинок!

Мотив "минає хуліганства", більше того - зречення від скандалів, жаль про те, що був він весь, "як запущений сад", пролунали в перші вірші циклу "заметався пожежа блакитний":

заметався пожежа блакитний,

забулося рідні дали.

У перший раз я заспівав про любов,

У перший раз зрікаюсь скандалити (...)

Я б навіки забув кабаки

І вірші б писати закинув,

Тільки б тонкою торкатися руки

І волосся твоїх кольором в осінь.

Я б навіки пішов за тобою

Хоч у свої, хоч в чужі дали ...

У перший раз я заспівав про любов,

У перший раз зрікаюсь скандалити.

Тут ліричний герой недвозначно заявляє: "перестала подобатися пити й танцювати І втрачати своє життя без оглядки ". Сенс свого існування він бачить в тому, щоб дивитися на кохану, "бачити очей злато-карий омут", стосуватися тонкої її руки і волосся її "кольором в осінь". Для героя стає важливим довести коханій, "як уміє кохати хуліган, як вміє він бути покірним ". Заради кохання він не лише зрікається минулого, він готовий забути "рідні дали" і відмовитися від поетичного покликання. Герой відчуває можливість оновлення під впливом любові, і у вірші це виражено умовний спосіб "мені б тільки дивитися на тебе", "Я б навіки забув кабаки", "я б навіки пішов за тобою" (1; 100-101).

Мотив "минає хуліганства" як вже що здійснюється факту заявлений в вірші "Нехай ти випита іншим":

Я серцем ніколи не обманюю,

І тому на голос чванства

безтрепетно можу сказати,

Що я прощаюсь з хуліганством.

Вірш пронизане "осіннім" настроєм ( "око осіння втома", "у вікно постукав вересня багряною гілкою верби" відповідно до віком і душевним станом поета. Але осінні мотиви в даному випадку не тільки не привносять із собою сумних нот, вони звучать надзвичайно свіжо і молодо:

О, вік осені! Він мені

Дорожче юності і літа ...

Герой знаходить у "віці осені" неповторний смак, яка визначається тим, що кохана "стала подобатися подвійно уяві поета". Він приходить до усвідомлення, що кохана людина єдиний, хто необхідний герою; за його думку, тільки вона одна "могла бути супутницею поета", вона одна здатна вплинути на зміну вже усталеного способу життя:

... Що я одній тобі б міг,

Виховуючись в сталість,

проспівати про сутінках доріг

І що минає хуліганстві.

Любовна лінія продовжує свій розвиток і у вірші "Ти така ж проста, як все ", де портрет коханої представляється ліричного героя суворим іконні ликом Богоматері. Любов змушує його відчути у грудях "божевільний серце поета ", народжує творче натхнення:" А зараз раптом зростають слова Самих ніжних і лагідних пісень ". Але кульмінаційної є центральна четверта строфа, в якій герой однозначно відмовляється в ім'я кохання від "зеніту" (слави) і де ім'я серпня чудово обігрується в співвіднесенні з серпневої прохолодою:

Не хочу я летіти в зеніт.

Занадто багато серцю треба.

Що ж так ім'я твоє дзвенить,

Немов серпнева прохолода?

Наступного вірші ( "Дорога, сядемо поряд") ліричний герой щасливий "слухати чуттєву хуртовину" (прекрасна метафора любові!). Навіть зовнішній вигляд коханої з її "лагідним поглядом" усвідомлюється ним як "порятунок":

Це золото осіннє,

Ця пасмо волосся білястих -

Все було як порятунок

неспокійного гульвіси ...

Зі спогадів сучасників відомо, що відносини Єсеніна і Міклашевський послідовно відображені у віршах циклу: починаючи з першого "заметався пожежа блакитний "до заключного" Вечір чорні брови насопіл ", де герой у риторичному питанні "Розлюбив ж тебе не вчора?" недвозначно дає зрозуміти, що любов пройшла. Характерно, що при цьому текст вірші знову насичується темними фарбами: насопівшій чорні брови вечір, Пропита молодість, хропе запізніла трійка, лікарняне ліжко, яка може "заспокоїти" героя назавжди, похмурі сили, що терзали його, гублячи ... і на цьому тлі згущується мороку заклинанням пам'яті звучать світлі рядки, звернені до разлюбленной:

Зовнішність ласкавий! Зовнішність милий!

Лише одну не забуду тебе!

"Прощаючись з молодістю і любов'ю, поет зберігає віру в життя і щастя. Від надривних питань і безвихідних суджень (...) він приходить до переконання, що це не кінець життя, але завершення певного життєвого етапу - "колишньої життя" (1; 104).

Після довгого перерви у творчості Єсеніна любовна тема знову зазвучала в циклі "Любов хулігана" і в порівнянні з віршами ранньої молодості знайшла зрілу силу. До цієї теми поет повернеться ще в останній період життя і поповнить її новими поетичними шедеврами: "Я пам'ятаю, кохана, пам'ятаю", "Плаче заметіль, як циганська скрипка", "Ах, завірюха така, просто чорт візьми! "та ін

Список літератури

1. Бєльська Л.Л. Пісенна слово. Поетична майстерність Сергія Єсеніна. Книга для вчителя .- М., 1990.

2. Біляєв І. Справжній Єсенін .- Воронеж, 1927.

3. Васильєва М. Крива істини// Литературное обозрение .- 1996 .- № 1.

4. Воронова О.Е. Біблійні образи в поезії С. Єсеніна// Актуальні проблеми сучасного літературознавства .- М., 1995.

5. Гаріна Н. Спогади про С. А. Єсеніна та Г. Ф. Устинова// Звезда .- 1995 .- № 9.

6. Гуль Р. Єсенін в Берліні// Російський кордон. Спец. Випуск газети "Літературна Росія ".- 1990.

6а. Журавльов В. "Словесні опалі вогнем"// Література в школі .- 1991 .- № 5.

7. Зайцев П.М. Зі спогадів про зустрічі з поетом// Литературное обозрение .- 1996 .- № 1.

8. Зуєв М.М. Поезія С. А. Єсеніна. Народні витоки. Філософія світу і людини// Русская література. ХХ століття. Довідкові матеріали .- М., 1995.

9. Енішерлов В. Три роки// Огонек .- 1985 .- № 40.

10. Єсенін С. Собр. Соч. в 2 т. - Мінськ, 1992.

11. Іванов Г. Син "страшних років Росії". Російський кордон. Спец. Випуск газети "Літературна Україна" .- 1990.

11а. Іванов Г. Маяковський. Єсенін// Вісник МГУ. Сер. 9 .- М., 1992 .- № 4.

12. Капрусова М.Н. Теми і мотиви поеми С. Єсеніна "Йорданська голубка"// Русская класика ХХ століття: Межі інтерпретації. Збірник матеріалів наукової конференції .- Ставрополь, 1995.

13. Карохін Л. Петроградські адреси Єсеніна// Літ. Росія .- 1990 .- 5 жовтня.

14. Карпов А.С. Поеми Сергія Єсеніна .- М., 1989.

15. Корнілов В. Перемога над міфом// Литературное обозрение .- 1996 .- 1.

16. Куня С., Куня С. "Божа дудка". Життєпис Сергія Єсеніна// Наш сучасник .- 1995 .- N 3-9.

17. Лурье С. Самоучитель трагічної гри// Звезда .- 1996 .- N 5.

18. Маклакова Г. Інша р?? зрешеніе старих проблем// Російська мова в школі .- 1989 .- № 11.

19. Маяковський В.В. Твори в 2 т. - М., 1988.

20. Мекш Е.Б. Міфопоетична основа поеми С. Єсеніна "Чорна людина"// Вічні теми і образи в радянській літературі .- Грозний, 1989.

21. Микешин А. Про естетичному ідеалі поезії Єсеніна// З історії радянської літератури 20-х років .- Иваново, 1963.

22. Микешин А.М. "Інонія" С. Єсеніна як романтична поема// Жанри в літературному процесі .- Вологда, 1986.

22а. О, Русь, взмахни крилами. Єсенінськи сборник .- М., 1994.

23. Пастухова Л.Н. Поет і світ. Урок по ліриці Сергія Єсеніна// Література в школе.-1990 .- № 5

24. Перхін В.В. Поезія С. А. Єсеніна в оцінці Д. А. Горбова (По сторінках забутою статті 1934 року)// Філологічні науки .- 1996 .- N 5.

25. Петрова Н. "Сам-третин". Єсенін-Міклашевська-Бармін// Литературное обозрение .- 1996 .- N 1.

26. Прокушев Ю. Даль пам'яті народній .- М., 1978.

27. Прокушев Ю. Сергій Єсенін. Образ. Стихи. Епоха .- М., 1989.

28. П'яних М. Трагічний Єсенін// Нева .- 1995 .- № 10.

29. Раскольников С. Сергій Єсенін// Пошук .- 1990 .- 14-20 грудня.

30. С. А. Есенин у спогадах сучасників. В 2 т. - М. - 1986.

31. Сергій Єсенін у віршах і в житті. Спогади сучасників .- М., 1995.

32. Скороходов М.В. Опозиція життя/смерть в ранній поезії С. А. Єсеніна// Російська класика ХХ століття: межі інтерпретації. Збірник матеріалів наукової конференції .- Ставрополь, 1995.

33. Семенова С. Подолання трагедії .- М., 1989.

34. Сосновський Л. Розвінчати хуліганство// Комс. правда .- 1926 .- 19 сент.

34а. Тартаковський П. "Я їду вчитися ..." "Перські мотиви" Сергія Єсеніна та східна класика// Світ Єсеніна .- М., 1986.

35. Хазан В.І. Проблеми поетики С. А. Єсеніна .- Москва-Грозний, 1988.

36. Хазан В.І. Міфологічний "анамнезіс" води в поезії С. А. Єсеніна// Вічні теми і образи в радянській літературі .- Грозний, 1989.

37. Хазан В.І. Тема смерті в ліричних циклах російських поетів ХХ століття .- Грозний, 1990.

38. Ходасевич В. Єсенін// Російський кордон. Спец. Випуск газети "Літературна Росія ".- 1990.

39. Харчевников В.І. Поетичний стиль Сергія Єсеніна (1910-1916) .- Ставрополь, 1975.

40. Холшевніков В. "Шагане, ти моя, Шагане! .." Стилістика-стіховедческій етюд// В Світ Єсеніна .- М. - 1986.

41. Евентов І.С. Сергій Єсенін. Книга для учащихся .- М., 1987.

42. Юдкевич Л.Г. Співак і громадянин .- Казань, 1976.