Анна Ахматова: життя і творчість

На рубежі минулого і нинішнього століть, хоч і не буквально хронологічно, напередодні революції, в епоху, приголомшений двома світовими війнами, у Росії виникла й склалася, може бути, сама значна у всій світовій літературі нового часу "жіноча" поезія-поезія Анни Ахматової. Найближчою аналогією, яка виникла вже у першій її критиків, виявилася давньогрецька співачка любові Сапфо: російської Сапфо часто називали молоду Ахматову.

Анна Андріївна Горенко народилася 11 (23) червня 1889года під Одесою. Однорічної дитини вона була перевезена в Царське Село, де прожила до шістнадцяти років. Перші спогади Ахматової були царськосільський: "... Зелене, сире пишність парків, вигін, куди мене водила няня, іподром, де скакали маленькі строкаті конячки, старий вокзал. . . "Навчалася Анна в Царськосельській жіночої гімназії. Пише про це так: "Навчалась я спочатку погано, потім набагато краще, але завжди неохоче". В 1907году Ахматова Фундуклеївську закінчує гімназію в Києві, потім надходить на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. Початок ж 10-х років було зазначено у долі Ахматової важливими подіями: вона вийшла заміж за Миколу Гумільова, здобула дружбу з художником Амадео Модільяні, а навесні 1912года вийшов її перша збірка поезій "Вечір", що приніс Ахматової миттєву славу. Відразу ж вона була дружно поставлена критиками в ряд найбільших російських поетів. Її книги стали літературною подією. Чуковський писав, що Ахматову зустріли "незвичайні, несподівано галасливі тріумфи". Її вірші були не тільки почуті, - їх затвержівалі, цитували в розмовах, переписували в альбоми, ними навіть пояснювалися закохані. "Вся Росія, -відзначав Чуковський,-запам'ятала ту рукавичку, про яку говорить у Ахматової знехтувана жінка, ідучи від того, хто відштовхнув її ".

"Так безпорадно груди холонула,

Але кроки мої були легкі.

Я на праву руку наділу

Рукавичку з лівої руки. "

Пісня останньої зустрічі.

Романов в ліриці Ахматової

Лірика Ахматової періоду її перших книг ( "Вечір", "Четки", "Біла зграя") - майже виключно лірика кохання. Її новаторство як художника виявилося спочатку саме в цій традиційно вічної, Багато разів і, здавалося б до кінця розіграної темі.

Новизна любовної лірики Ахматової кинулася в очі сучасникам мало не з першого її віршів, що опубліковані ще в "Аполлоні", але, на жаль, важке прапор акмеїзму, під яке стала молода поетеса, довгий час як би драпірувати в очах багатьох її дійсний, оригінальний вигляд і змушувало постійно співвідносити її вірші то з акмеїзму, то з символізмом, то з тими чи іншими чому-небудь виходили на перший план лінгвістичними або літературознавчими теоріями.

виступав на вечорі Ахматової (у Москві в 1924 році), Леонід Гроссман дотепно і справедливо говорив: "Зроблено чому - то модним перевіряти нові теорії мовознавства і новітні напрямки стіхологіі на "чітке" і "Білій зграї". Питання всіляких складних і важких дисциплін почали розв'язуватися фахівцями на тендітному і тонкому матеріалі цих чудових зразків любовної елегії. До поетесі можна було застосувати сумний вірш Блоку: її лірика стала "надбанням доцента". Це, звісно, почесно і для всякого поета абсолютно неминуче, але це менш за все захоплює то неповторюваних вираз поетичного особи, яка дорого незліченною читацьким поколінням ".

І дійсно , Дві вийшли в 20-х роках книги про Ахматову, одна з яких належала В. Виноградову, а інша Б. Ейхенбаум, майже не відкривали читачеві ахматовське поезію як явище мистецтва, тобто втілився у слові людського змісту. Книга Ейхенбаум, у порівнянні з роботою Виноградова, звичайно, давала незрівнянно більше можливостей скласти собі уявлення про Ахматової - художника і людину.

Найважливішою і, може бути, найбільш цікавою думкою Ейхенбаум було його міркування про "романів" ахматовське лірики, про те, що кожна книга її віршів являє собою як би ліричний роман, що має до того ж у своєму генеалогічному дереві російську реалістичну прозу. Доводячи цю думку, він писав в одній зі своїх рецензій: "Поезія Ахматової - складний ліричний роман. Ми можемо простежити розробку утворюють його оповідних ліній, можемо говорити про його композиції, аж до співвідношення окремих персонажів. При переході від одного збірника до іншого ми відчували характерне почуття інтересу до сюжету - до того, як розвинеться цей роман ".

Про "романів" лірики Ахматової цікаво писав і Василь Гіппіус (1918). Він бачив розгадку успіху і впливу Ахматової (а в поезії вже з'явилися її підголоски) і разом з тим об'єктивне значення її любовної лірики в тому, що ця лірика прийшла на зміну померлої або задрімала в той час формі роману. І дійсно, пересічний читач може недооцінити звукового і ритмічного багатства таких, наприклад, строк: "і століття ми плекаємо ледве чутний шурхіт кроків ", - але він не може не полонити своєрідністю цих повістей - мініатюр, де в деяких рядках розказана драма. Такі мініатюри -- розповідь про сіроокий дівчинці і вбитого короля і розповідь про прощання у воріт (вірш "Стисла руки під темної вуаллю..."), надрукований в перший же рік літературної популярності Ахматової.

Потреба в романі - потреба, очевидно, нагальна. Роман став необхідним елементом життя, як кращий сік, що витягають, кажучи словами Лермонтова, з кожної її радості. У ньому увічнювали серця з Неприходящий особливостями, і кругообіг ідей, і невловимий фон милого побуту. Ясно, що роман допомагає жити. Але роман в колишніх формах, роман, як плавна і багатоводна річка, став зустрічатися все рідше, став змінюватися спочатку стрімкими струмочками ( "новела"), а там і миттєвими "гейзерами". Приклади можна знайти, мабуть, у всіх поетів: так, особливо близький ахматовське сучасності Лермонтовський "роман" - "Дитині", з його загадками, натяками і недомовками. У цьому роді мистецтва, в ліричному романі - Мініатюрі, в поезії "гейзерів" Анна Ахматова досягла великої майстерності. Ось один з таких романів:

"Як велить проста чемність, Підійшов до мене, посміхнувся. Полулаского, полуленіво Поцілунком руки торкнувся. І загадкових стародавніх ликів На мене подивилися очі. Десять років завмирань і криків. Всі мої безсонні ночі Я вклала в тихе слово І сказала його марно. Відійшов ти. І стало знову на душі і пусто і ясно ".

Сум'яття

Роман скінчено. Трагедія десяти років розказана в одному короткому подію, одному жесті, погляді, слові.

Нерідко мініатюри Ахматової були, відповідно до її улюбленої манерою, принципово не завершені і підходили не стільки на маленький роман в його, так би мовити, традиційній формі, скільки на випадково вирвану сторінку з роману чи навіть частину сторінки, що не має ні початку, ні кінця і що примушує читача додумувати те, що відбувалося між героями раніше.

"Хочеш знати, як все це було? - Три в їдальні пробило, І прощаючись, тримаючись за перила, Вона немов насилу говорила: "Це все... Ах, ні, я забула, Я люблю вас, я вас любила Ще тоді! "" Так "."

Хочеш знати, як все це було?

Можливо, саме такі вірші наглядова Василь Гіппіус і називав "гейзерами", оскільки в подібних віршах - фрагментах почуття дійсно як би миттєво виривається назовні з якогось тяжкого полону мовчання, терпіння, безнадії і відчаю.

Вірш "Хочеш знати, як все це було?.." Написана в 1910 році, тобто ще до того, як вийшла перша Ахметівська книжка "Вечір" (1912), але одна з найхарактерніших рис поетичної манери Ахматової в ньому вже виразилася в очевидною і послідовній формі. Ахматова завжди віддавала перевагу "фрагмент" зв'язного, послідовного та розповідному розповіді, так як він давав прекрасну можливість наситити вірш гострим і інтенсивним психологізмом, крім того, як не дивно, фрагмент надавав зображуваного свого роду документальність: адже перед нами справді як би не те уривок з ненавмисно підслуханої розмови, не то загублений записка, не призначалася для чужих очей. Ми, таким чином, заглядаємо в чужу драму як би ненароком, ніби всупереч намірам автора, не передбачає нашої мимовільною нескромність.

Нерідко вірші Ахматової схожі на швидку і як би навіть не "оброблену" запис у щоденнику:

"Він любив три речі на світі:

За вечірньої спів, білих павичів І стерті мапи Америки. Не любив, коли плачуть діти, Не любив чаю з малиною І жіночої істерики.

. . . А я була його дружиною ".

Він любив. . .

Іноді такі любовні "щоденникові" записи були більш поширеними, включали в себе не двох, як завжди, а трьох або навіть чотирьох осіб, а також якісь риси інтер'єру або пейзажу, але внутрішня фрагментарність, схожість на "романну сторінку" незмінно зберігалася і в таких мініатюрах:

"Там тінь моя залишилася і сумує,

Все в тій же синій кімнаті живе,

Гостей з міста за північ чекає

І образок емалевий цілує.

І в будинку не зовсім благополучно:

Вогонь запалять, а все-таки темно. . .

Чи не тому ль господині нової нудно,

Чи не тому ль хазяїн п'є вино

І чує, як за тонкою стіною

прийшов гість розмовляє зі мною ".

Там тінь моя залишилася і сумує. . .

У цьому вірші відчувається швидше обривок внутрішнього монологу, та плинність і ненавмисно душевного життя, яку так любив у своїй психологічній прозі Толстой.

Особливо цікаві вірші про кохання, де Ахматова - що, до речі, рідко в неї - переходить до "третій особі", тобто, здавалося б, використовує чисто розповідний жанр, який передбачає і послідовність, і навіть описовість, але і в таких віршах вона все ж таки віддає перевагу ліричну фрагментарність, розмитість і недомовленість. Ось одне з таких віршів, написаний від імені чоловіка:

"Підійшла. Я хвилювання не видав,

Байдуже дивлячись у вікно.

Села немов фарфоровий ідол,

У позі, обраної нею давно.

Бути веселою -- звична справа,

Бути уважною - це важче. . .

Або томна лінь здолала

Після березневих пряних ночей?

утомливий гул розмов,

Жовтої люстри безжиттєвий спека

і миготіння майстерних проділів

Над підведеною легкою рукою.

Усміхнувся знову співрозмовник

І з надією дивиться на неї. . .

Мій щасливий багатий спадкоємець,

Ти прочитай заповіт моє ".

Підійшла. Я хвилювання не видав. . .

Загадка популярності любовної лірики Ахматової

Чи не відразу після появи першої книги, а після "чоток" і "Білої зграї "особливо, почали говорити про" загадку Ахматової ". Сам талант був очевидним, але незвична, а значить, і неясна була його суть, не кажучи вже про деякі дійсно загадкових, хоча і побічних властивості. "Романом", помічена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, чарівною поєднання жіночності і крихкості з тією твердістю і виразністю малюнка, що свідчать про владності і неабиякою, майже жорсткої волі? Спочатку хотіли цю волю не помічати, вона досить суперечила "еталону жіночності". Викликало здивоване захоплення і дивне небагатослівний її любовної лірики, в якій пристрасть була схожа на тишу передгроззя і виявляла себе як правило, лише двома - трьома словами, схожими на зірниці, що спалахують за грізно потемнілим горизонтом.

Але якщо страждання люблячої душі так неймовірно - до мовчання, до втрати мови - замкнуто і обвуглені, то чому так величезний, такий прекрасний і принадно достовірний весь навколишній світ?

Справа, очевидно, в тому, що, як у будь-якого великого поета, її любовний роман, який розгортається в віршах передреволюційних років, був ширший і багатозначне своїх конкретних ситуацій.

У складній музиці ахматовське лірики, в її ледве мерехтить глибині, в її тікає від очей імлі, в підгрунті, в підсвідомості постійно жила і давала про себе знати особлива, що лякає дисгармонія, ніяковів саму Ахматову. Вона писала згодом у "Поеми без героя ", що постійно чула незрозумілий гул, як би якесь підземне клекіт, зсуви і тертя тих первинних твердих порід, на яких одвічно і надійно грунтувалася життя, але які стали втрачати стійкість і рівновагу.

Найпершим передвістям такого тривожного відчуття був вірш "Перше повернення "з його образами смертельного сну, савана і похоронного дзвону і з загальним відчуттям різкою і безповоротної зміни, що сталася в самому повітрі часу.

У любовний роман Ахматової входила епоха - вона по-своєму озвучувала і переінакшував вірші, вносила в них ноту тривоги і печалі, що мали більш широке значення, ніж власна доля.

Саме з цієї причини любовна лірика Ахматової з плином часу, в передреволюційні, а потім і в перші післяреволюційні роки, завойовувала все нові й нові читацькі кола і покоління і, не перестаючи бути об'єктом захопленого уваги тонких цінителів, явно виходила із, здавалося б, призначеного їй вузького кола читачів. Ця "тендітна" і "камерна", як її зазвичай називали, лірика жіночої любові початку незабаром, і на загальне здивування, не менше принадно звучати також і для перших радянських читачів -- комісарів громадянської війни і робітниць в червоних хустках. На перших порах настільки дивна обставина викликала неабияке збентеження - перш за все серед пролетарських читачів.

Треба сказати, що радянська поезія перших років Жовтня та громадянської війни, зайнята грандіозними завданнями повалення старого світу, любила образи і мотиви, як правило, вселенського, космічного масштабу, вважають за краще говорити не стільки про чоловіка, скільки про людство або принаймні про масу, була спочатку не досить уважною до мікросвіту інтимних почуттів, відносячи їх в пориві революційного пуританізму до розряду соціально небезпечних буржуазних забобонів. З усіх можливих музичних інструментів вона в ті роки віддавала перевагу ударним.

На цьому гуркотливій тлі, що не визнавали півтонів і відтінків, у сусідстві з громоподібним маршами і "залізними" віршами перші пролетарських поетів, любовна лірика Ахматової, зіграна на засурденних скрипки, повинна була б, за всіма законами логіки, загубитися і безслідно зникнути. . .

Але цього не відбулося.

Молоді читачі нової, пролетарської, що поставала на соціалістичний шлях Радянської Росії, робітниці і робітфаківці, красноармейкі і червоноармійці - всі ці люди, такі далекі і ворожі сам світ, оплаканий в ахматовське віршах, тим не менше помітили і прочитали маленькі, білі, витончено видані томи її віршів, незворушно продовжували виходити всі ці вогненні роки.

"Велика земна любов "у ліриці Ахматової

Ахматова, дійсно, найхарактерніша героїня свого часу, що сталися в нескінченному різноманітності жіночих доль: коханки і дружини, вдови та матері, змінює і що залишається. За висловом А. Коллонтай, Ахматова дала "цілу книгу жіночій душі ". Ахматова" вилила в мистецтві "складну історію жіночого характеру переломною епохи, його витоків, ломки, становлення нового.

Герой ахматовське лірики (не героїня) складний і багатоликий. Власне, його навіть важко визначити в тому сенсі, як визначають, скажімо, героя лірики Лермонтова. Це він - коханець, брат, друг, що постав у нескінченному розмаїтті ситуацій: підступний і великодушний, що вбиває і воскрешати, перший і останній.

Але завжди, при всьому різноманітті життєвих колізій і життєвих казусів, при всій незвичайності, навіть екзотичності характерів героїня або героїні Ахматової несуть щось головне, суто жіноча, і до немуто пробивається вірш в оповіданні про яку-небудь канатної танцюристи, наприклад, йдучи крізь звичні визначення і завчені положення ( "Мене покинув в новолуння// Мій друг коханий. Ну так що ж!") До тому, що "серце знає, серце знає": глибоку тугу залишеної жінки. Ось ця здатність вийти до того, що "серце знає", -- головне у віршах Ахматової. "Я бачив усе,// Я все запам'ятовую". Але це "все" висвітлено в її поезії одним джерелом світла.

Є центр, який ніби зводить до себе увесь інший світ її поезії, виявляється її основним нервом, її ідеєю і принципом. Це любов. Стихія жіночої душі неминуче повинна була почати з такої заяви себе в любові. Герцен сказав одного разу як про велику несправедливості в історії человечества про те, що жінка "загнана в любовь". У відомому сенсі всі лірика (особливо рання) Анни Ахматової "загнана в любовь". Але тут же перш за все і відкривалася можливість виходу. Саме тут народжувалися справді поетичні відкриття, такий погляд на світ, що дозволяє говорити про поезію Ахматової як про новий явище в розвитку російської лірики двадцятого століття. У її поезії є і "божество", і "натхнення". Зберігаючи високе значення ідеї кохання, пов'язане з символізмом, Ахматова повертає їй живий і реальний, аж ніяк не абстрактний характер. Душа оживає "Не для пристрасті, не для забави,// Для великої земної любові ".

"Ця зустріч ніким не оспівана,

І без пісень печаль лягла.

Настав прохолодне літо,

Немов нова життя почалося.

Зводом кам'яним здається небо,

Уражена жовтим вогнем,

І потрібніше насущного хліба

Мені єдине слово про нього.

Ти, росою окропиш трави,

Звістка душу мою оживи, -

Не для пристрасті, не для забави,

Для великої земної любові ".

"Велика земна любов "- ось рушійне початок всієї лірики Ахматової. Саме вона змусила по-іншому - вже не символістських і не акмеістскі, а, якщо скористатися звичним визначенням, реалістично - побачити світ.

"Те п'ятий пору року, Тільки його хвалу. Дихай останньої свободою, Від того, що це -- любов. Високо небо злетіли, легкі обриси речей, І вже не святкує тіло Річницю смутку своєї ".

У цьому вірші Ахматова назвала любов "п'ята порою року". З цього щось незвичайне, п'ятий, часу побачені нею інші чотири, звичайні. У стані любові світ бачиться заново. Загострили і напружені всі почуття. І відкривається незвичайність звичайного. Людина починає сприймати світ з подесятереною силою, дійсно досягаючи у відчутті життя вершин. Світ відкривається у додатковій реальності: "Адже зірки були більшими,// Адже інакше пахли трави ". Тому вірш Ахматової так предметів: він повертає речам первісний зміст, він зупиняє увагу на тому, повз чого ми в звичайному стані здатні пройти байдуже, не оцінити, не відчути. "Над засохлої берізкою// М'яко плаває бджола" - це побачено вперше.

Бо ж відкривається можливість відчути світ по-дитячому свіжо. Такі вірші, як "Мурка, не ходи, там сич", не тематично задані вірші для дітей, але в них є відчуття абсолютно дитячої безпосередності.

І ще один пов'язана з тим же особливість. У любовних віршах Ахматової багато епітетів, які колись знаменитий російський філолог О. М. Веселовський назвав синкретичним і які народжуються з цілісного, нероздільного, злитого сприйняття світу, коли око бачить світ невідривно від того, що чує в ньому вухо; коли почуття матеріалізуються, опредмечіваются, а предмети одухотворяється. "У пристрасті розпеченої дочиста" - скаже Ахматова. І вона ж бачить небо, "вражене жовтим вогнем" - сонцем, і "люстри безжиттєвий спека ".

Роль деталей у віршах

про любов у Ахматової

У Ахматової зустрічаються вірші, які "зроблені" буквально з ужитку, з життєвого нехитрого побуту - аж до позеленілого рукомийника, на якому грає блідий вечірній промінь. Мимоволі пригадуються слова, сказані Ахматової в старості, про те, що вірші "ростуть через сміття", що предметом поетичного натхнення і зображення може стати навіть пляма плісняви на сирої стіни, і лопухи, і кропива, і сирої паркан, і кульбаба Найважливіше в її містку - життєвість і реалістичність, здатність побачити поезію у звичайній життя - вже було закладено в її талант самою природою.

І як, до речі, характерна для всієї її подальшої лірики ця рання рядок:

Сьогодні я з ранку мовчу,

А серце -- навпіл. . .

Недарма, кажучи про Ахматову, про її любовної лірики, критики згодом помічали, що її любовні драми, який розгортається у віршах, відбуваються як би в мовчанні: ніщо не роз'яснюється, не коментується, слів так мало, що кожне з них несе величезну психологічне навантаження. Передбачається, що читач або повинен здогадатися, або ж, що швидше за все, постарається звернутися до власного досвіду, і тоді виявиться, що вірш дуже широко за своїм змістом: його таємна драма, його прихований сюжет ставиться до багатьох і багатьом людям.

Так і в цьому ранньому вірші. Чи нам уже й важливо, що саме сталося в житті героїні? Адже найголовніше - біль, розгубленість і бажання заспокоїтися хоча б при погляді на сонячний промінь, - все це нам ясно, зрозуміло і чи не кожному знайомо. конкретна розшифровка лише пошкодила б силі вірші, тому що миттєво звузила б, локалізувала його сюжет, позбавивши загальності і глибини. Мудрість ахматовське мініатюри, чимось віддалено схожою на японську хоку, полягає в тому, що вона говорить про цілющою для душі силі природи. Сонячний промінь, "такий невинний і простий", з рівною ласкою запалю і зелень рукомийника, і людську душу, воістину є смисловим центром, фокусом і підсумком усього цього дивного ахматовського вірші.

Її любовний вірш, у тому числі й найбільш ранній, друкувався на сторінках "Аполлона" і "Гіперборея", вірш ще недосконалий ( "перші боязкі спроби", - сказала Ахматова згодом), іноді майже підліткових за інтонацією, все ж таки виростав з безпосередніх життєвих вражень, хоча ці враження і обмежувалися турботами та інтересами "свого кола". Поетичне слово молодий Ахматової, автора вийшла в 1912 році першої книги віршів "Вечір", було дуже пильним і уважним по відношенню до всього, що потрапляло в поле її зору. Конкретна, речових плоть світу, його матеріальні чіткі контури, кольори, запахи, штрихи, обиденнообривочная мова - все це не тільки дбайливо переносилося у вірші, а й становило їхнє власне існування, давало їм дихання і життєву силу. При всій повними перших вражень, що стали основою збірника "Вечір", те, що в ньому запам'яталося, було висловлено і зримо, і точно, і лаконічно. Вже сучасники Ахматової помітили, яку незвично велику роль грала у віршах юної поетеси сувора, обдумано локалізована життєва деталь. Вона була у неї не тільки точною. Не задовольняючись одним визначенням будь-якої сторони предмета, ситуації чи душевного руху, вона часом здійснювала весь задум вірша, так що, подібно до замку, тримала на собі всю побудову твору.

"Не любиш, не хочеш дивитися?

О, як ти красивий, проклятий!

І я не можу злетіти,

А з дитинства була крилатою.

Мені очі застує туман,

зливаються речі та особи,

І тільки червоний тюльпан,

Тюльпан у тебе в петлиці ".

Сум'яття

Чи не правда, коштує цей тюльпан, як з петельки, вийняти з вірша, і воно негайно померкне!. . Чому? Чи не тому, що весь цей мовчазний вибух пристрасті, відчаю, ревнощів і справді смертної образи - одним словом, все, що складає в цю хвилину для цієї жінки сенс її життя, все зосередилося, як у червоному гаршінском квітці зла, саме в тюльпані: сліпучий і пихатий, маячать на самому рівні її очей, він один зарозуміло торжествує в пустельному і застеленому пеленою сліз, безнадійно знебарвиться світі. Ситуація вірша така, що не тільки героїні, а й нам, читачам, здається, що тюльпан не "деталь" і вже, звичайно, не "штрих", а що він -- жива істота, справжній, повноправний і навіть агресивний герой твору, вселяє нам якийсь мимовільний страх, змішаний з напівтаємно захопленням і роздратуванням.

У іншого поета квітка в петлиці так і залишився б більш-менш мальовничої подробицею зовнішнього вигляду персонажа, але Ахматова не тільки увібрала в себе витончену культуру многосмисленних значень, розвинену її попередниками -- символістами, зокрема їх вміння надавати життєвим реаліям безмежно розширюється зміст, а й, судячи з усього, не залишилася чужою і прекрасною школі російської психологічної прози, особливо роману (Гоголь, Достоєвський, Толстой). Її так звані речові деталі, скупо подані, але виразні побутові інтер'єри, сміливо введені прозаїзмів, а головне, та внутрішній зв'язок, яка завжди просвічує у неї між зовнішнім середовищем і таємно бурхливим життям серця, - все живо нагадує російську класику, не тільки романну, а й новелістичної, не тільки прозаїчну, а й віршовану (Пушкін, Лермонтов, Тютчев, пізніше - Некрасов).

Пушкін і Ахматова

Говорячи про любовної лірики Ахматової, не можна не сказати кілька слів про почуття самої поетеси, про її кумирів, про предмети її захоплення.

І одним з неоскудневающім джерелом творчої радості та натхнення для Ахматової був Пушкін. Вона пронесла цю любов через усе своє життя, не побоявшись навіть темних хащ літературознавства, куди входила не один раз, щоб додати до біографії улюбленого поета кілька нових штрихів. (А. Ахматової належать статті: "Остання казка Пушкіна (про" Золотий півник ")", "Адольф" Бенжамен Констана у творчості Пушкіна "," Про "Кам'яному гості" Пушкіна ", а також роботи:" Загибель Пушкіна "," Пушкін і Невское взморье "," Пушкін в 1828 році "та ін)

В "Вечері" Пушкіну присвячено вірш із двох строф, дуже чітких по малюнку і трепетно-ніжних за інтонацією.

Любов до Пушкіну посилювалася ще й тим, що за збігом обставин Анна Ахматова -- царскоселка, її отрочні, гімназичні роки пройшли в Царському Селі, теперішньому Пушкіна, де і зараз кожен мимоволі відчуває неісчезающій пушкінський дух, наче назавжди оселився на цій вічно священної землі російської Поезії. Ті ж Ліцей і небо і так само сумує дівчина над розбитим глечиком, шелестить парк, мерехтять ставки і, мабуть, так само (або - інакше?) є Муза незліченною паломнічающім поетам. . .

Для Ахматової Муза завжди - "смаглява". Ніби вона виникла перед нею в "садах Ліцею "відразу в підліткових вигляді Пушкіна, кучерявого ліцеїста - підлітка, не раз з'являлися в "священному сутінках" Катерининського парку, -- він був тоді її ровесник, її божественний товариш, і вона мало не шукала з ним зустрічей. У всякому разі її вірші, присвячені Царському Селу і Пушкіну, пройняті тією особливою фарбою почуття, яку найкраще назвати закоханістю, - Не той, однак, трохи абстрактній, хоча і екзальтованої закоханістю, що в певній віддалі супроводжує посмертну славу знаменитостей, а дуже живий, безпосередній, в якій бувають і страх, і досада, і образа, і навіть ревнощі. . . Так, навіть ревнощі! Наприклад, до тієї красуні з глечиком, якою він милувався, оспівав і навіки прославив. . . і яка тепер так весело сумує, ця ошатно оголена прітворщіца, ця щасливиця, що оселилася в безсмертний пушкінському вірші!

"урну з водою впустивши,

про скеля її діва розбила.

Діва сумно сидить,

дозвільний тримаючи черепок.

Чудо! Чи не сякнет вода,

виливаючи з урни розбитою;

Діва, над вічної струменем,

вічно сумна сидить ".

Ахматова з жіночої упередженість вдивляється і в знамените статуя, полонені колись поета, і в пушкінський вірш. Її власний вірш, озаглавлене (не без таємного уколу!), як і в Пушкіна, "Царськосельський статуя ", дихає почуттям вразливість і досади:

"І як могла я їй пробачити

Восторг твоєї хвали закоханої. . .

Дивись, їй весело сумувати,

Такий нарядно оголеної ".

Треба сказати, що невелика ахматовське вірш безумовно одне з кращих у вже неозорої зараз поетичної пушкініане, що нараховує, мабуть, багато сотні схвильованих звернень до великого генія російської літератури. Але Ахматова звернулася до нього так, як тільки вона одна і могла звернутися, - як закохана жінка, раптом відчула миттєвий укол наглої ревнощів. По суті, вона не без мстивості доводить Пушкіну своїм віршем, що він помилився, побачивши в цій сліпучою стрункої красуні з оголеними плечима якусь вічно сумну діву. Вічна смуток її давно пройшла, і ось уже близько століття вона таємно радіє і веселиться своїй таки рідкісною, ізбранніческой, завидною і безмежно щасливою жіночу долю, подарованої їй пушкінським словом і ім'ям. . .

Як би там не було, але любов до Пушкіна, а разом з ним і до інших різноманітним і з роками все розширяється культурним традиціям у великій мірі визначала для Ахматової реалістичний шлях розвитку. У цьому відношенні вона була і залишилася традіціоналісткой. В умовах бурхливого розвитку різних послесімволістскіх течій і груп, зазначених тими чи іншими явищами буржуазного модернізму, поезія Ахматової 10-х років могла б навіть виглядати архаїчної, якщо б її любовна лірика, здавалося б, така інтимна і вузька, призначена ЕЙ і ЙОМУ, не набула в кращих своїх зразках того загальнозначуще звучання, яке властиво тільки справжньому мистецтву.

Хвора і неспокійна любов

Треба сказати, що вірші про кохання у Ахматової - не фрагментарні замальовки, не розірвані психологічні етюди: гострота погляду супроводжується гостротою думки. Велика їх узагальнююча сила. Вірш може початися як невибаглива пісенька:

Я на сонячному сході

Про любов співаю,

На колінах у городі

Лебідь полю.

А закінчується воно біблійно:

"Буде камінь замість хліба

Мені нагородою злий.

Надомная тільки небо,

А зі мною голос твій ".

Особисте ( "голос твій") сходить до загального, зливаючись з ним: тут до вселюдської притчі і від неї - вище, вище - до неба. І так завжди у віршах Ахматової. Тематично всього лише начебто б смуток про літо (вірш "Сад") постає як картина померкнувшего в цьому стані світу. А ось який романної сили психологічний згусток починає вірш:

"Стільки прохань у коханої завжди! У разлюбленной прохань не буває ".

Не таке, як відкривається "Анна Кареніна": "Всі щасливі родини схожі одна на одного, кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму. . . "? В. Мандельштам мав підстави ще у 20-ті роки написати: "... Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського роману дев'ятнадцятого століття. Не було б Ахматової, не будь Толстого і "Анни Кареніної", Тургенєва з "Дворянським гніздом", всього Достоєвського і почасти навіть Лескова.

Генезис Ахматової весь лежить в російській прозі, а не поезії. Свою поетичну форму, гостру й своєрідну, вона розвивала з огляду на психологічну прозу ".

Але любов у віршах Ахматової аж ніяк не тільки любов - щастя, тим більше благополуччя. Часто, дуже часто це - страждання, своєрідна антілюбовь і катування, болісний, аж до розпаду, до прострації, злам душі, болючий, "декадентський". І лише незмінне відчуття ціннісних почав кладе грань між такими і особливо декадентськими віршами. Образ такої " хворий "любові у ранньої Ахматової був і способом хворого передреволюційного часу 10-х років і способом хворого старого світу. Недарма пізня Ахматова у віршах і особливо в "Поеми без героя" буде вершити над ним суворий самосуд, моральний та історичний. Ще в 1923году Ейхенбаум, аналізуючи поетику Ахматової, зазначив, що вже в "чітке" "починає складатися парадоксальний своєї подвійністю образ героїні - Не то "блудниця" з бурхливими пристрастями, не те злиденній черниці, яка може вимолити у Бога прощення ".

Любов у Ахматової майже ніколи не з'являється в спокійному перебування. Те змійкою, згорнувшись клубком, У самого серця чаклує, То цілі дні голубком На білому віконці воркує, То в інеї яскравому блисне, йому здалося в дрімоті левкоя. . . Але вірно і таємно веде Від щастя і від спокою.

Почуття, само по собі гостре і надзвичайне, отримує додаткову гостроту та незвичність, проявляючись в граничному кризовому виразі - зльоту або падіння, перше будить зустрічі або зробити розриву, смертельної небезпеки або смертної туги. Бо ж Ахматова тяжіє до ліричної новелі з несподіваним, часто примхливо примхливим кінцем психологічного сюжету і до незвичайність ліричної балади, жахливе і таємничою.

Зазвичай її вірші - Початок драми, або тільки її кульмінація, або ще частіше фінал і закінчення. І тут вона спиралася на багатий досвід російської вже не тільки поезії, а й прози. "Цей прийом, - писала Ахматова, - в російській літературі чудово і чарівно розвинув Достоєвський у своїх романах - трагедіях; по суті, читачеві - Глядачеві пропонується бути присутнім тільки при розв'язці ". Вірші самої Ахматової, подібно до багатьох творами Достоєвськогого, являють звід п'ятого актів трагедій. Поет весь час прагне зайняти позицію, яка б дозволяла гранично розкрити почуття, до кінця загострити колізію, знайти останню правду. Ось чому у Ахматової з'являються вірші, як би вимовлені навіть через смертної риси. Але ніяких загробні, містичних таємниць вони не несуть. І натяку нема на щось потойбічне. Навпаки, до кінця оголюється ситуація, що виникає по цей бік. Без урахування того дуже легко стати на шлях самих різноманітних звинувачень подібних віршів, наприклад, в песимізм. Свого часу, ще в 20 - ті роки, один з критиків підраховував, скільки разів у віршах Ахматової вживається, скажімо, слово "тоска", і робив відповідні висновки. Але ж слово живе в контексті. І до речі, саме слово "туга", може бути, сильніше інших в контексті ахматовське віршів говорить про життєву силу їх. Ця туга як особливий стан, в якому відбувається сприйняття світу, те саме що тютчевською тузі: "Час невимовної туги: все в мені, а я у всьому ". Але це і та смуток - туга, якої часто пройнята народна пісня.

Вірші Ахматової, і справді, часто сумні: вони несуть особливу стихію любові

- жалю. Є в народному російською мовою, в російській народній пісні синонім слова "любити" - слово "жаліти"; "люблю" -- "шкодую".

Вже в найперших віршах Ахматової живе не тільки любов коханців. Вона часто переходить у іншу, любов - жалість, чи навіть їй протиставляється, або навіть нею витісняється:

О ні, я не тебе любила,

Паліма солодким вогнем,

Так поясни, яка сила

У сумному імені твоєму.

Ось це співчуття, співпереживання, співчуття у коханні - жалю робить багато віршів Ахматової справді народними, епічності, ріднить їх з настільки близькими їй і улюбленими нею некрасовські віршами. І відкривається вихід зі світу камерної, замкнутою, егоїстичної любові - пристрасті, любові - забави до справді "великої земної любові" і більше - вселюбві, для людей і до людей. Любов тут не безкінечне варіювання власне любовних переживань. Любов у Ахматової в самій собі несе можливість саморозвитку, збагачення та розширення безмежного, глобального, чи не космічного.

Любовна лірика Ахматової в 20-ті і 30-і роки

Помітно змінюється в 20-30-ті роки в порівнянні з попередніми книгами тональність того роману любові, який до революції часом охоплював майже весь зміст лірики Ахматової і про яке багато писали як про головне відкритті досягненні поетеси.

Від того, що лірика Ахматової протягом усього післяреволюційного двадцятиріччя постійно розширювалася, вбираючи в себе все нові і нові, раніше не властиві їй області, любовний роман, не перестав бути чільним, все ж таки зайняв тепер у ній лише одну з поетичних територій. Однак інерція читацького сприйняття була настільки велика, що Ахматова і в ці роки, ознаменовані зверненням її до громадянської, філософської та публіцистичної лірики, все ж таки представлялася очам більшості як тільки і виключно художник любовного почуття. Ми розуміємо