«Людський вітер »Бориса Пільняка

... людський суд ... не може бути таким суворим, як суд людини над самим собою. (Б. Пильняк)

В чому сила художнього впливу розповіді Б. Пільняка "Людський вітер"? Чому цей твір не можна читати байдуже? Перечитую знову і знову і дивуюся глибині й тонкості передачі людських характерів, взаємовідносин, проблем.

Розповідь написаний у вересні 1925года. Але при читанні створюється враження, що він про нас, про наше часу. Напевно, тому, що проблеми, поставлені в оповіданні, загальнолюдські, над ними не владні епохи, революції, держави. Це проблеми життя і смерті, любові і ненависті, сімейного щастя і самотності, вірності і зради.

Автор на декількох сторінках показав кілька доль людей, які могли б бути однією щасливою сім'єю. Але цього не сталося ... Чому? Хто винен? Письменник залишає це питання відкритим, показуючи біль і страждання своїх героїв. Можна однозначно сказати тільки одне: в нещастя дітей винні їхні батьки, обидва, і батько й мати, які не змогли бути мудрими в пору становлення своєї сім'ї.

"... Це був вечір, коли він прогнав свою дружину ". Потім письменник, порушуючи вже сказане, суперечить собі: "Це не був вечір: це була опівночі". Можливо, це протиставлення (це був вечір - це не був вечір) посилює безповоротне рішення, показує розрив назавжди, навіки. Але між цими фразами чудові по своїй метафоричності кілька пропозицій, побудованих іноді поза правилами синтаксису, що малюють велике людське щастя: "До цього були й бур'яни світанків, і повінь полів, і ночі зі словами про те, що "люблю, люблю, назавжди, назавжди ", - були обвали світанків, коли в світанкової світі були сонце, світ і озера її очей, в яких можна втопити світ і сонце, - вона, що заповнила світ і сонце ". Скільки б прискіпливий критик підкреслив мовних і стилістичних порушень, наприклад повторів. Але ж ця картина вражає і захоплює до сліз! І раптом різка зміна настрою: "Все це було". Пильняк НЕ дає докладних міркувань з приводу розриву між молодими чоловіками. Це знову несподівано, пунктирно: пейзаж, інтер'єр, портрет - все в декількох коротких пропозиціях: "За вікнами лив осінній дощ і там треба було колоти очі. На столі горіла свічка, капала на те саме сукно, яке ніколи не змінювалося. У неї боліли очі, і біля очей були зморшки ". Це зливається в єдину картину драми. І знову здивується прискіпливий критик: такий звичайний епітет "осінній" дощ, співзвучний попереднього "вогкий" вечір, і "розшифрувати" фразеологізм "треба було колоти очі", який, порушуючи свою загальноприйняту форму (темно, нічогісінько не було видно), чомусь у Пільняка не втратив свого зловісного значення. Незрозуміло, чому автор не ставить кому у цьому складносурядні реченні, не даючи зробити паузу, перепочити від несподіванки.

праві дослідники творчості Бориса Пільняка, відзначаючи мальовниче майстерність письменника, майстра "стислого, чіткого образу", його вміння "одним-двома словами окреслити людини, звіра, пейзаж "1 . Це і самотня свічка, капали на сукно, про який трохи вище, при описі кабінету, було сказано: "... попіл перецветіл сукно на столі із зеленого в жовте, попіл не можна було здути зі столу "," на столі в його кімнаті зрідка змінювалися книги і ніколи не мінялося сукно ... "Такі контекстуальні антоніми, як "Свічка" і "попіл" (вогонь і порох), що символізують світло і темряву, життя і смерть, раптом стають близькими за значенням, тому що вони псують сукно (полотно життя ?..). А герой, нахилившись до свічки, "читав повільно, по складах, сотню разів перечитані клаптик паперу ", записку дружини коханця про побачення, що і призвело до розриву. І знову протиставлення: текст записки знає напам'ять ( "сотню раз "читав), а темп читання повільний (" по складах "). Дивує і слово-образ "Клаптик" папери, зменшувальна форма слова клапоть, що взагалі не означає папір. У тлумачному словнику Ожегова даються два поняття: "Лоскут - залишки, відходи в текстильному, швейному та шкіряному виробництвах у вигляді клаптиків "і "Лоскут (уменьш. клаптик) - уривок або відрізок тканини, шкіри" 2 . Вживання цього слова в значенні "клаптик паперу" з величезною художньою силою показує зім'ятий від хвилювання і багаторазового читання листок, записку жінки, віддана любов, чоловіка, сім'ю ( "Прийди до одинадцяти, коли всі заснуть ..."), і, можливо, обдуманість вчинку головного героя, який не раптом зважився на розрив, тому що любив ці очі, "як озера", які протягом всього розповіді головним чином і дають нам уявлення про Оленці, ім'я якої в оповіданні - не інакше як з пестливих суфіксом. Уміння Пільняка навмисно повторити слово, вживаючи його в різних контекстах, для характеристики своїх героїв яскраво простежується в епізоді сварки і розставання. Наприклад, це слово "мара" ( "По забобонним уявленням: те, що вселено" злою силою з метою спокусити, зацікавити чим-небудь "") 3 . Вона просить пробачити чоловіка: "Іване, прости. Це було мана ". І це ж слово в записці до іншого: "Микола, це мара, але я не можу бути без тебе". І воно ж у відповіді чоловіка, який казав "повільно, по складах" (знову повторення): "Це слово сюди не підходить. Я мани не займаюся. І мана тут теж ні до чого ". Навіть благання Аленушки пробачити заради сина ( "У нас же дитина!") Не похитнула рішучості Івана ("... ж-ре-бе-нок ... мені не треба, щоб у тебе були жеребці "). Ці жахливі слова змусили жінку, у якої раптом "зникли зморшки біля очей, залишилися одні очі, повні ненависті, зневаги і образ ", прошепотіти" теж по складах: "Не-го-дяй!" "і піти назавжди. І тільки це приголомшило його, він кинувся через чверть години "в дощ", закричав "Безпорадно, дуже принизливо і шкода: - Оленка - -". Але йому ніхто не відгукнувся. У цій сцені, короткою і страшної, всього в одному невеликому абзаці, що складається з 9 рядків, або 15 пропозицій, з яких 14 - прості (двоскладного і односкладні - безособові), передана вся трагедія любові. Це посилюється триразовим повторенням через одну пропозицію вирази: "За дверима було тихо. За дверима було порожньо ". Герой зраджує в першу чергу сина, тому автор пише: "... постіль дитини була порожня, горіла біля ліжка на стільці свічка ". Знову свічка - і пустота, прах, в який перетворили дружини свою життя та кохання. Його "велика" листа з проханням повернутися залишилося без відповіді.

Борис Пильняк - майстер метафори. Наприклад: "Вулиця провалилася в темряву та дощ". І точно так само в морок провалилася Аленушкіна життя, яку письменник теж передав образно: вона "схожа була на дуже яскравий, строкатий, червону хустку, на циганську шаль, яку трапилася нагода побазікати на руку, завіхрілі близько нічних, заміських будинків, свічок, близько митних світанків. Ця шаль пропахла багатьма тютюном і духами ...", а потім впала "в дуже сміттєвий московський передмістя". Старший син Іван жив у провінції у сестри, а народжений поза шлюбом Микола, у семирічному віці що довідався "борошно падучій", - в притулку.

"І тоді мати померла ". Письменник показує цілком закономірний кінець, початок якому поклав розрив з чоловіком, крах любові, сім'ї, щастя. Саме тому він пише, вживаючи невизначений займенник: "Вона померла від якогось тифу, але великий сенс смерті був у тому, що все, належне їй на життя, вона віджила ". Моторошно читати це словосполучення - "сенс смерті". Наскільки звичніше вираз: "У чому сенс життя людини? "Невже може бути і" сенс смерті "? Напевно, тоді, коли втрачається "сенс життя"? А сенс життя Оленка втратила з втратою родини.

Мальовниче майстерність Б. Пільняка, як вже було відмічено, виявляється в умінні створювати яскраві деталі, за його висловом, "різні дрібниці", що надають своєрідність його стилем і манерою письма ( "дрібниці, які я відбираю, як мед, для моїх оповідань ") 4 . Однією з найбільш яскравих деталей є диван з недопалками. Ось початкове опис: "У його кімнаті стояв продавлений шкіряний диван, за диваном століттями збиралися недопалки "(і епітети продавлений, шкіряний, і гіпербола" століттями " збиралися недопалки підсилюють образ). Далі, минуло кілька років: "За продавлені диваном росли поклади недопалків "(" Поклади - те, що довго лежить без руху, вживання "(Словник С. І. Ожегова). Відмер десять років людського життя як "Недовгий термін" і (тут же антонім) "величезний термін !..", автор пише, що у Івана Івановича "все більше і більше копілось за продавлені шкіряним диваном недопалків ". Ця виразна "дрібниця" підкреслює одноманітність і порожнечу життя людину, яка не знайшов "сенсу життя", прожив самотньо, не принісши нікому щастя, навіть рідного сина, про який не подумав у пориві ревнощів і ненависті, про який, можливо, не згадував до несподівано прийшов листа від Івана. Чотирнадцятирічний підліток, що зберіг ніжність до найсвятішого - матері, сам написав і батька, і брата, що мав те ж прізвище - Іванов. А первісна рядок: "Здрастуй, дорогий мій тато" - допомогла помолодшати "на десятиліття" батькові. Але така ж рядок листа Миколи викликала гнів, і "всій кров'ю, всієї ненавистю "" захотілося крикнути, знову, знову: - "Геть! геть! .. - Мені ублюдків не треба! "" І це почуття було сильніше.

кульмінаційної є сцена приїзду інваліда Миколи до "батька". Скупі, але виразні портретні деталі вперше представляють нам його: підняті плечі, "особа з тонкими вусами, як мотузочки "(таке порівняння!), бліде, стомлене. Але найбільш яскравою деталлю є "палиця на гумовому набалдашники, які носять каліки". Ця палиця як символ безпорадності постійно фігурує в короткій моторошної до болю сцені діалогу між героями: ось вона "впала" з простягнутих до "батька" рук, ось І.І. Іванов "підняв і передав її" Миколі, ось Микола взяв палицю, ось він іде, спираючись на неї. Все це відбувається ніби саме по собі, машинально, але не дає забути, що перед нами нещасний, хвора людина. Тим більш жорстокими нам здаються і слова, і вчинки Івана Івановича, передані в основному дієсловами і прислівниками. Він "стояв", "не подав руки", "відвернувся", "Сказав тихо", "голосніше сказав", "закричав", "заверещав" і "кричав услід" (яка градація!). Порівняйте з поведінкою Миколи: "зробив крок, нерішуче і радісно зупинився "," сказав "," заплакав "," простягнув вперед руки "," покірно, поспішно сів на стілець "," встав "," не слухав "," пішов геть з кімнати ".

Зворушливою є сцена зустрічі братів, які ніколи не бачили один одного, але любили, любили так само, як любили матір, берегли пам'ять про неї. Це їх об'єднувало, хоча письменник підкреслює різкий контраст між "сильним" і "Слабким" ( "Сильний чоловік тримав слабкого за плечі"; "Незабаром сильна людина сидів поруч зі слабким на підлозі "). Це протиставлення навмисно посилюється поруч епітетів-синонімів, що відносяться до Івана: "високий, здоровий, рум'яний, покійний, сильний воєнком "," запряжений в ремені від шаблі і револьвера ". Саме його чекав і не дочекався Іванов-батько, гукаючи в темряву: "Іванушка!" А "вулиці провалювалися в морок, плакала земля дощем "(які яскраві метафори!). Він побачив сина єдиний і останній раз, стоячи в натовпі на вокзалі, дізнався відразу цих двох, один з яких вів і підтримував кульгавого, що спирається "на ціпок про гумовому набалдашник ", і дізнався очі, які" були небувало схожі на очі матері, на ті озера, в яких колись він міг топити світ і сонце ". Чи зрозумів, що втратив, цей відразу став "старезним" і "сивим" людина?

Розповідь складається з чотирьох розділів, і остання є єдина пропозиція (до речі, дослівно повторене з глави другий): "Втім: людський суд не повинен, не може бути таким суворим, як суд людини над самим собою ". Ряд однокорінних слів, багато разів зустрічаються в оповіданні: людина, людська життя, людське житло, - закінчується незрозумілим і страшним словом "чолов'яга" ("... Людині, життя якого пропахла чолов'яга "). Що воно означає? У тлумачному словнику дається його лексичне значення: "м'ясо людини як їжа диких звірів чи людожерів ". Здається, у Пільняка це контекстуальний неологізм, так як лексичне значення переосмислюється. Чолов'яга співзвучна слову мертвечина, то є щось неживе, бездушна, страшне. Б. Пильняк нам не дає ніяких пояснень вчинків героїв, не розмірковує про подальшу долю І.І. Іванова (і в цьому сила художнього сприйняття розповіді), він тільки пише передостанню фразу: "Вдома у сінях запахло чолов'яга". Чому "в сінях "? Чому "запахло чолов'яга"? Чому перед заключною фразою -- главою про суд людини над самим собою? Чи не говорить це про самогубство героя ?..

Розповідь починається філософським міркуванням про швидкоплинність життя і про смерть: "... в кожні десять років йде з землі з життя - одна п'ята всіх, хто живе на землі людей, десятки мільйонів людей йдуть гнити в землю, годувати хробаків ... " Закінчується теж філософської фразою, співзвучною біблійному: "Не судіть, та не судимі будете ". І це обрамлення надає величезного значення історії сім'ї Іванових, змушує задуматися кожного про себе, про свої вчинки, про близьких і дорогих людей. Адже не випадково Б. Пильняк назвав своїх героїв Івановим, а батька (та й сина, названого на його честь) Іваном Івановичем Івановим, самими поширеними російськими ім'ям, по батькові та прізвищем. Це підкреслює значимість поставлених проблем, їх природність, повсякденність і - глобальність: немає нічого важливішого за життя, любові, вірності, милосердя, сімейного щастя!

Епоха, історичні та революційні події навмисно відсунуті автором. На те, що дію в оповіданні відбувається у першій третині XX століття, вказують лише окремі історико-культурні реалії: предмети (свічки - єдиний спосіб освітлення), застарілі слова (наприклад, притулок - слово, знову набуває актуальності), слова іншомовного походження (дортуар - загальна спальня для учнів закритому навчальному закладі), далі можливі професії Івана Івановича, який міг бути "викладачем чи гімназії або земським статистиком". Про бурхливих революційних подіях сказано ніби між іншим (і тільки в дужках!) всього двічі: "... ці дні буття Івана і Миколи привели їх у велику російську революцію "(1905-1907 або 1917? Адже Івану тільки 14 років!) і (напередодні зустрічі братів, уже дорослих чоловіків) "це був час, коли вже отгромихівала революція ". Таким чином, Б. Пильняк загальнолюдське ставить вище конкретно-історичного, тому що, на його думку, "для даної людини -- зморшки біля очей, запах кімнати - суттєвіше, многозначімей, ніж події епох ", тому що життя людини пролітає так швидко, як вітер, людський вітер (символічний образ, що пронизує весь твір), що треба встигнути виконати своє людське призначення. І ця думка (основна ідея) робить розповідь Б. Пільняка НЕ песимістичним, а, навпаки, змушує повірити в можливість любові і щастя, тому що в той же час, коли вмирають одні, "Приходять в життя мільйони людей, які народяться, ростуть, живуть ... множаться, буйствують повінню весен, рясніють літами, покойствуют емалевими днями бабиного літа, згоряють червоними зимовими зорями ".

Ось у чому сила художнього впливу оповідання "Людський вітер".

Питання для бесіди

Які загальнолюдські проблеми поставлені автором в оповіданні?

Що ми дізнаємося про героя І.І. Іванові?

Чи він кохав свою дружину? Доведіть це.

Що сталося в їхніх стосунках?

Як вчинив Іван Іванович? Правильно чи ні? Обгрунтуйте свою думку.

Склалася чи життя у Оленки?

Чи був щасливий Іван Іванович?

Хто винен? Чи можна було все виправити?

Розкажіть про Оленці як про матір. Ваше ставлення до неї.

Що ми дізналися про долях дітей?

Як вони відносяться до матері навіть після її смерті?

Розкажіть про відносно братів до батька.

Як описана зустріч Миколи з Іваном Івановичем? Ваше ставлення до вчинку І.І. Іванова.

Чому син Іван не захотів зустрітися з батьком?

Чи мають вони рацію були, думаючи про Івана Івановича як про негідника?

Як ви зрозуміли фінал оповідання?

Що вас особливо вразило в творі?

Назвіть художні особливості. Яка їхня роль?

Чому розповідь називається "Людський вітер"?

Які думки і відчуття він викликає?

Список літератури

1 . Андронікашвілі-Пильняк Б. Сво?? картина світу// Пильняк Б. Людський вітер. Романи, повісті, оповідання. Тбілісі: Мерані, 1990. С. 18.

2 . Ожегов С.І. Словник російської мови. М.: Російська мова, 1986.

3 . Там же.

4 . Андронікашвілі-Пильняк Б. Указ. соч. С. 18.