На всі часи

Микола Анастасія

Шістдесяті роки виявилися сумної часом втрат.

В 1961 році пішов Хемінгуей.

У 1962-му -- Фолкнер.

У 1963-му -- Роберт Фрост.

У 1967-му - Карл Сендберг.

У наступному -- Джон Стейнбек.

Торнтон Уайлдер, ровесник Фолкнера, пережив їх усіх, залишившись, таким чином, єдиним представником покоління, яке принесло американської прозі і поезії заслужену світову славу.

У цьому є певний парадокс.

На самому початку тридцятих років, коли Уайлдер вже зробив собі якийсь ім'я в літературі, критик-радикал Майкл Голд, сердито і не дуже зрозуміло обізвав його "пророком витонченого Христа ", писав так:" І це стиль, в якому можна висловити Америку? Це мова піонерів? .. Де в цих маленьких романах вулиці Нью-Йорка, Чикаго, Нового Орлеана? Де бавовноочисні фабрики? Де самогубства біржових маклерів, де шахрайська експлуатація праці, де трагедії і смерть вуглекопів? .. Так американець чи містер Уайлдер - може бути, він швед чи грек? "

Покладемо, бавовноочисних фабрик немає і у Фолкнера, біржові маклери абсолютно не цікавлять Хемінгуея, а вуглекопи - Скотта Фіцджеральда. І взагалі, чому ми повинні слухати Голда, хто це такий? Загалом-то, середньої руки ремісник, який разом з деякими іншими настільки ж агресивно налаштованими публіцистами, белетрист, драматургами наполегливо прагнув додати літературі громадянського пафосу і взагалі перетворити її на "частину загальнопролетарського справи". Благо атмосфера часу тому сприяла - на тлі жовтневого (1929 року) обвалу нью-йоркської фондової біржі і що послідувала за ним фінансової катастрофи в Америці дійсно надзвичайно розвинулися революційні настрої. Протест зробився поширеною формою життя.

Однак ж література - це не кон'юнктура, за трагедією землекопа або, скажімо, розорився фермера вона незмінно вгадує трагедію світу і людини. Стейнбек ці зчеплення виявив, тому кращий його - як би виробничий -- роман, «Грона гніву», зберігся в живій пам'яті словесної творчості, а от Голда, Малого чи Джозефа Норта страйки та банкрутства цікавили самі по собі, тому залишилися ці імена в кращому випадку тільки на сторінках бібліографічних довідників.

Але в одному відношенні все-таки автор принизливій оглядів мав рацію: Уайлдер дійсно дуже не схожий на сучасників. І перш за все, мабуть, кидається в очі деяка ірреальність того, що відбувається і повітряна невагомість персонажів. Популярність Уайлдеру приніс роман «Міст короля Людовика Святого» (1927), де автор переміщує нас на два століття тому, в якесь далеке сумнівне Перу, залучаючи до кола настільки ж сумнівних графиня, францисканських монахів та доморощених філософів. Сумнівних - бо ж і XVIII століття, і Перу - це теж чиста умовність. Дядечко Піо, мрійник, візіонер, вірний служитель у храмі високого Мистецтва, угадав у голінасті дівчинці, кафешантанного співачка на ім'я Каміла Періколи божественну іскру, викупив її з майже що рабства, і з тих пір вони тільки й робили, що "мордували себе, намагаючись встановити в Перу норми якогось Небесного Театру, куди раніше них пішов Кальдерон ". Підставте на місце Перу стародавні Афіни, а на місце Кальдерона Есхіла - нічого не зміниться. Так что насчет шведа не скажу, але греком, якщо вже так хочеться, визнати Торнтона Уайлдера можна, вже римлянином -- тим більше. Значно пізніше, в 1948 році, він написав роман, що приніс йому вже не національну, але міжнародну славу, - «Березневі Іди», в якому чудово відтворив стилістику щоденників, листів, хронік, речення того передсвітанковій європейського часу. Іншими словами, написав "фантазію про деяких персонажів і події останніх днів Римської республіки ". Інша річ, що, занурюючись в історію, Уайлдер, подібно Томасу Манну в «Йосифа і його братів», думав про сучасне людство, тільки що пережив трагедію Другої світової війни.

У проміжку, розділяє ці два романи, автор наблизився було до рідних берегів. Написав, скажімо, роман «До неба мій шлях». Головний герой його - комівояжер, якого професія, природно, ганяє по дорогах і путівцях, містах і селах Америки. Але дивно це фігура. У Фолкнера, скажімо, теж є комівояжер -- В. К. Ретліф; майнув ще на сторінках «Сарторис», він потім у повний зріст стане в так званій трилогії про Сноупсах: «Селище», «Місто», «Особняк». Так він, як і належить, торгує швейними машинами. А цей, явно нехтуючи своїми прямими обов'язками, філософствує в дусі Махатми Ганді. Словом - шлях до неба, на землі незатишно.

Чотири роки через з'явиться п'єса «Наш городок», що відразу зробила письменника чи не найбільш репертуарним драматургом Америки. Та тільки який же це наше містечко, який це Середній Захід, де нібито відбувається дія п'єси? Середній Захід - це знайомий нам Уайнсбург в штаті Охайо, настільки предметно зображений в новелістиці Шервуда Андерсона. Або, скажімо, Хемінгуей. Ось він, при всій своїй любові до Парижу і Памплоні, міг по праву написати «У нас, в Мічігані». Тут і озеро, і ліс, і школа, і методистської церква, і селищна кузня і коваль, і дівчина, і любов на жорстких палях. А у Уайлдера над "нашим" і "нашими" нависає постать постановника, натхненно міркує на всевечние теми моралі і добра.

З Стародавнього Рима Уайлдер знову повертається на Середній Захід і до Нової Англії, від Цезаря, Цицерона, Катулла переходить спочатку до Ешлі і Лансінг, представникам двох поважних, з хорошим родоводом, американських родин (роман «День Восьмий»), потім теж до цілком доброчесному американцеві, вчителя середньої школи Теофіла Норте (заголовні герою роману, написаного в 1973-му, за два роки до смерті письменника). І все як і раніше - умовні декорації, розріджене повітря, невагомі слова.

Інший письменник, інша література.

Але не тому інша, що явно не вистачає в ній такої звичної американцям матеріальної тяжкості або, скажімо, відчуття грунту.

Просто Торнтон Уайлдер, не напружуючи голосу, маніфестами себе та інших не взбадрівая, з перших же кроків рушив - та так до кінця довгого шляху і йшов - шляхом, поперечним стовпової, можна сказати, літературної дорозі - не лише американської, а й європейською. Проза його і драматургія - тихий, зовсім неагресивний виклик сучасникам. Ось це, власне, я і мав на увазі, говорячи про парадоксі представництва, - від імені покоління виступає фігура, що належить йому, по переважно, лише біографічно.

У літературі XX століття мало світла, майже зовсім його немає. Муки голоду у Кнута Гамсуна, натовпи мертвих, які перетинають міст через Темзу у Еліота, тотальний абсурд у Кафки, сморід кубла і розпуста у Джойса, кров і трупи у Фолкнера.

Не дивно, що ця жорстока література втратила віру в колишні ідеали та систему слів, їх втілює. Хемінгуей сказав про це з повною відвертістю. Нагадаю на всяк випадок: "Мене завжди приводять в збентеження слова« священний »,« славний », "Жертва", а також вираз «Звершилось». Ми чули їх іноді, стоячи під дощем, на такій відстані, що лише окремі вигуки долітали до нас, і читали їх на плакатах, які розклеювачі, бувало, нашлепивалі поверх інших плакатів; але нічого священного я не бачив, і те, що вважалося славним, не заслуговувало слави, і жертви дуже нагадували чиказькі бійні, тільки м'ясо тут просто закопували в землю. Абстрактні слова, такі, як «слава», «подвиг», «Доблесть» чи «святиня», були непристойні поруч з конкретними назвами сіл, номерами доріг, назвами річок, номерами полків і датами ".

Ось на цій грунті і затівається суперечка Торнтона Уайлдера з класиками, вірніше з тими, кому класиками стати ще тільки належало.

Як і Хемінгуея, його відвертав "позикове краснобайство зрадників", але взагалі-то високих слів він не боявся, навпаки, користувався ними сам і ділився з іншими щедро, а іноді, може бути, і непомірно. Витягнуті з самих різних його творів, вони, ці слова, наче б утворюють смисловий, та й емоційний камертон всієї його творчості: "Якщо ви когось любите, ви передаєте йому свою любов до життя, і ви підтримуєте свою віру, ви відлякує демонів ";" Природа не відає сну. Життя ніколи не зупиняється. Створення світу не закінчено. Біблія вчить нас, що в день шостий Бог створив людину і потім дав собі відпочинок, але кожен з шести днів тривав мільйони років. Людина не завершення, а початок. Ми живемо на початку другого тижня творіння. Ми діти Дня Восьмого ";" Є земля живих і земля мертвих, і міст між ними - любов, єдиний сенс, єдиний порятунок ";" Література - код серця ".

Так, цей письменник вперто, по-старомодному, абсолютно по-донкіхотський продовжував вірити, що мистецтво причетне душі, здатне просвітити світ і перемогти світове зло. Тому-то, напевно, він постійно і обертається назад, шукаючи підтримки у гігантів минулого. Книги його прострочено цитатами з Данте, Шекспіра, Гете, одна з ранніх речей ( «Жінка з Андроса») - варіація на теми п'єси Теренція, але це, власне, не цитати навіть і не позиковий сюжет: великі в нього сходять зі своїх мармурових п'єдесталів, включаються в круг життя, і мова їх природно входить у мовну стихію поточного дня. Точно так само абсолютно втрачає під пером Уайлдера і статуарного свою, і взагалі скільки-небудь звичний вигляд головний герой «Березневих ід» - це не диктатор, не державник, не полководець, але насамперед філософ-резонера.

Не випадково згадався і Лицар сумного образу.

До нього навіть і в наше черстве час багато хто звертається. Любив його, скажімо, Фолкнер і якось так пояснив сенс своєї прихильності: "Він незмінно викликає у мене почуття захоплення, жалю і радості тому, що він - людина, докладають максимум зусиль, щоб цей старіючого світ, у якому він змушений жити, став кращим. Його ідеали, за нашими фарисейським поняттями, представляються безглуздими. Однак я переконаний - вони не безглузді. Його спосіб їх практичного здійснення трагічний і кумедний. Читаючи час від часу одну-дві сторінки роману, я знову починаю бачити в Дон-Кіхота себе самого, і мені хотілося б думати, що я сам став краще завдяки «Дон-Кіхота »".

Не треба сумніватися у щирості цих слів, але де серед персонажів Фолкнера хоч віддалене подобу цього високого образу? Немає його і бути не може.

А ось у Уайлдера всі улюблені герої такі.

Є щось донкіхотський навіть у Цезаря. Ну кого, право, з володарів світу можуть надихати на будівництво імперії перш за все краси латинської мови, виявлені Лукреція і Катулл?

Перегукуються з давнім зразком душевного благородства і жертовності герої «Мосту короля Людовіка Святого »і« Дня Восьмого ».

І вже чистий Дон-Кіхот, або, як сказав би Достоєвський, позитивно-прекрасна людина -- Теофіл Норт. Земную життя пройшовши нехай не до середини, але все-таки до тридцяти років і неабияк набрид що армійської службою, що шкільним викладанням, він приїжджає до містечка Ньюпорт на атлантичному узбережжі Америки для того, щоб "Спостерігати, не втручаючись". І дійсно починає, подібно Шліману в Трої, розкопувати історичні шари. ПЕРШИЙ МІСТО - сліди ранніх поселень, ДРУГИЙ -- XVIII століття, ТРЕТІЙ - останки жвавій колись портової діяльності і так далі - аж до Дев'ятого. Одним словом, «Гулівер на острові Акуіднек» (от, до речі, пласт доісторичний - індіанський).

Однак ж недовго вдається Норте зберігати остраненность споглядальника-археолога. Як би крім власної волі, він стає чимось на зразок доброго ангела -- запобігає свідомо нещасне заміжжя однієї навіженої дівчата, повертає волю до життя відставному дипломату, виліковує від хворобливої сором'язливості такого собі місцевого молодика. Після цього і поширюється в окрузі слух про "Електричних руках" Норта - він нібито наділений даром зцілювати будь-які хвороби. І ось вже до його будинку, наче до Лурдської монастирю, тягнуться стражденні.

Смішно? Смешновато, звичайно, та від злегка іронічної посмішки і не приховує. Але в взагалі-то до героя своєму відноситься надзвичайно співчутливо і серйозно.

У всьому цьому є чимало прекраснодушністю і навіть сентиментальності, що, припускаю, може й дратувати. І все-таки - крім переваг суто літературних, крім майстерності, якого Уайлдеру було не позичати, - хіба не хочеться іноді доторкнутися до чогось піднесеного, навіть і знаючи, що це всього лише гарна фантазія?

Чи не тому, хоча б частково, суворі американські судді настільки щедро обдаровували Торнтона Уайлдера знаками уваги? Він був тричі (випадок, здається, єдиний) Пулітцерівської нагороджений премією - вищої в США літературної нагородою, став першим лауреатом тільки що (в 1965 році) заснованої Національної медалі за досягнення в галузі літератури.

Тут нібито можна повернутися побіжно до сюжету, з якого починали: американський чи письменник Торнтон Уайлдер, то є та чи є у нього, місцева, генетика, чи, може, дійсно випадкова залітна птах?

По-моєму, зовсім не залітна. У вступній статті я вже посилався на спостереження мудрого Генрі Адамса: американець постійно коливається між динамо-машиною і Святий Дівою. Тепер трохи розвину його. Динамо-машина, в поданні Адамса, не просто свідчення технічного прогресу, це "символ нескінченності. У міру того, як він (автор «Виховання Генрі Адамса» говорить про себе в третій особі. - Н.А.) звикав до величезної галереї, де стояли ці сорокафутових махини, вони ставали для нього джерелом тієї моральної сили, яким для ранніх християн був хрест ". Але й того мало, треба ще, щоб американці не просто уявили, але в живому досвіді здійснили велич і силу духовності. Поки, за сумного судження автора, "американському розуму енергія ця ... невідома. В Америці Свята Діва не наважилася б панувати, Венера -- існувати ".

Торнтон Уайлдер наважився цю думку спростувати. І, спростовуючи, що не кажи, спирався на історичний грунт. Адже американці, при всьому своєму прагматизмі, ідеалісти і мрійники. Про це у нас теж йшла мова. Він, звичайно, сильно порушив рівновагу, "Динамо-машини" (якщо розуміти під нею недобру міць матерії і прогресу) майже не видно, неминучий конфлікт між цими двома величинами ослаблений майже до нерозрізненості, дуже легко й безжурно дається людям робота життя.

Але, маючи на увазі загальний літературний ландшафт століття, і Америки зокрема, крен цей, по-моєму, зовсім не страшний, тим більше, що (тут вже я не погоджуся з письменником, його героями, а так само з впливовими адептами тієї ж позиції в рідних межах) мистецтво - це все-таки не підручник життя.

А ось закоханість Уайлдера в уявного людини на всі часи, в "Людей-невидимок", які, не кидаючись в очі і не піднімаючи прапорів, прагнуть утримати тендітний світ у рівновазі, близька і симпатична.

Таким людям "Чужий страх, невідомо себелюбство; здатність невпинно дивиться диву життя -- ось що живить їхнє коріння. Їх погляд спрямований в майбутнє. І в грізний час вони вистоять. Вони відстоять місто, а якщо загинуть, зазнавши невдачі, їх приклад потім допоможе відстояти чужі міста. Вони завжди готові боротися з несправедливістю. Вони піднімуть упалих і вдихнуть надію в зневірених ".

Цими словами з «Дня Восьмого», які цілком виражають символ віри письменника, можна і закінчити.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/