Містер Доджсон та Льюїс Керролл

Микола АНАСТАСІЯ

Починаючи цей новий цикл бесід, присвячений цього разу англійській літературі, гадаю незайвим зробити дві-три застереження.

По-перше, мова піде про одного лише ХХ столітті. Частково це пояснюється колом інтересів автора, але головним чином все ж таки потребами - так мені, у всякому разі, уявляється - гіпотетичного читача. Класична традиція, починаючи, припустимо, з Чосера і кінчаючи Чарльз Діккенс, знайшла в існуючих програмах, і в шкільних, і в академічних, віддзеркалення якщо і неповне, то у всякому разі більш-менш адекватне. Про що минає столітті того ж не скажеш, інші фігури занадто довго перебували у нас - з причин найрізноманітнішим - в забутті, але, навіть виринувши на поверхню, залишаються ніби осторонь від основної течії, від "мейнстріму", як чомусь полюбили тепер говорити.

По-друге, навіть і в цих межах повноти не передбачається. Від послідовного огляду, як і в Минулого разу, коли предметом нашим стали події та особи літератури США, звільняюся. Чи не портрет, але штрих до портрету, не тверда лінія, але пунктир, не чітке зображення, але відблиск - ось, власне, і все, що може вийти і чого можна чекати.

Нарешті, по-третє, радикальних намірів не відчуваю. Бути може, час і не самий неупереджений суддя, помилки трапляються не тільки персональні, а й історичні, однак у будь-якому випадку з такими вироками рахуватися необхідно. Я і зважаю. І повертаюся у бік Джозефа Конрада, Редьярда Кіплінга, Томаса Еліота та інших зовсім не тому, що Бернард Шоу, Джон Голсуорсі, Сомерсет Моем, Грем Грін і, знову ж таки багато інших - фігури в моєму поданні другорядні, що зайняли визначне становище лише в результаті ідеологічного насильства небудь збитку громадського смаку. Імена славні, якщо завгодно - безперечні, і ніякі критичні судження цієї слави вже не відберуть. Просто розташування фігур може бути різним. І щоб визначитися з ним, наді як мінімум бачити всю дошку. Між іншим, самі письменники бувають в цьому сенсі щедріші нас, спостерігачів літературної сцени. Статуарному Герберт Уеллс, в Загалом, зовсім не сподобався «Улісс» відомого тоді лише в елітарної середовищі Джеймса Джойса. Проте в листі автору він мудро зауважив, що в літературі вистачить місця помилятися всім.

Ось, до речі, зручний момент від застережень рушити до суті. Канон спокусником двояко. З одного боку, він має в своєму розпорядженні до безумовного прийняття, не дарма ж в низці поколінь склалася саме ця, а не інша норма. Варто відступити від неї, як негайно зісковзує в хаос і анархію. З іншого - саме ця тиранічна монументальність і дратує, провокуючи часом інтелектуальні вправи в чисто геростратовском дусі.

Але саме цікаве, як завжди, полягає у непередбачений сходження крайнощів.

Притчею во язицех, наприклад, стала англійська прихильність до традиції. Що правда, то правда. Весь світ їздить по лівій стороні, вся Європа, і не тільки Європа, прийняла метричну систему, а англійці вперто чіпляються за праву, а також за фути, ярди, милі, не кажучи вже про пінтах і гине. Літературне свідомість народу зберігає ту ж прихильність обряду, то ж трепетне повагу до сформованим формам. Жоден із новітніх "ізмів" (імпресіонізм, експресіонізм, дадаїзм і інші) на британських островах не тільки не склався, але навіть і не прижився як імпортний товар, немов Ла-Манш це не вузька смужка моря, а безбереге простір, захищене від будь-яких вітрів часу. Зовсім неможливо собі уявити, щоб войовничі імперативи в дусі вождя європейського футуризму Томмазо Марінетті (зруйнувати музеї, зрівняти із землею бібліотеки і т.ін.) прозвучали на англійській мові. Точно так само важко уявити, щоб тут, в Англії, могли бути вимовлені і співчутливо вислухані слова, сказані вже зовсім не агресивно, а скоріше втомлено і навіть сумно: "... мертві померли не в жарт, а серйозно, і більше нічим не можуть допомогти нам ... Європеєць залишився самотній, поруч з ним немає тих, хто «пішов у річку історії», так же само Петеру Шлемілю, європеєць втратив власну тінь. Це саме те, що трапляється в полдень ". Більш того, рівно в тому ж 1925 році, що чудовий іспанський філософ і теоретик культури Хосе Ортега-і-Гассет написав свою знамениту книгу «Дегуманізації мистецтва» (саме на неї я тільки що й послався), англійська письменниця Вірджинія Вулф висловилася зовсім інакше: "На рівнині, в натовпі, напівсліпі від пилу, ми із заздрістю озираємося на тих більш щасливих воїнів, чия битва виграна, чиї перемоги мають у собі такий явний відбиток досконалості, що ми насилу утримує, щоб не вважати їх боротьбу менше важкою, ніж наша ". Хто ж ці "ті", хто ці воїни-переможці, на тлі яких навіть «Улісс» здається Вірджинії Вулф, палкої шанувальниці і послідовницею Джойса, пам'ятної катастрофою? Лоренс Стерн. Толстой. Тургенєв. Джейн Остін.

А за кілька років до цієї стихійно виникла полеміки інший літератор в есе, наробили в Свого часу чимало шуму і зберіг своє значення і понині, висловився ще більш визначено: "... минуле не тільки минуло, але триває сьогодні .... вся література Європи, від Гомера до наших днів, і всередині неї література твоєї власної країни є одночасно і утворює одноразовий масштабний ряд ".

Назва есе -- «Традиція та індивідуальний талант», ім'я автора - Томас Стернз Еліот; американець за народженням, всю свою тривалу творче життя він провів в Англії і, як мені здається, міцно засвоїв саме те, що можна назвати "англійської точкою зору ".

Але виявляється - І це, повторюю, найбільш цікаве, - ця точка зору сама ж себе і спростовує.

Навряд засвідчивши повагу традиції, Вірджинія Вулф приймається енергійно атакувати її ж, традиції (причому не тільки від власного імені, а й від імені цілого покоління) найбільш вірних і відданих спадкоємців - Герберта Уеллса, Арнольда Беннета, Джона Голсуорсі. В її уявленні всі вони - "матеріалісти", і наполеглива праця, витрачений на досягнення добротного життєподібності, - праця марна і навіть рабська. Бо життя "це не низка симетрично розташованих світильників, життя - це сяючий ореол, напівпрозора оболонка, що оточує нас з моменту зародження нашої свідомості до його зникнення. Чи не в тому завдання романіста, щоб описати цей мінливий, пізнання "і неосяжний дух?" Не в тому, відповідає славетний автор «Саги про Форсайтів», сенс роботи письменника полягає у знаходженні істини і вдосконаленні життя, а життя це зовсім не якась там оболонка, а краса і доцільність; на жаль, багато про це забули: "Нас з усіх боків манять міражі. Він блищать, коливаються, розсіюються. І це погано ".

За рік до «Сучасної літератури» Вірджинія Вулф написала іншу статтю, «Містер Беннет і місіс Браун », в якій зовсім шокувала чінную англійську публіку, не тільки він відвернувся від минулого, але навіть зафіксувавши точний момент розриву епох - грудень 1910 року. Саме тоді "зрушила вся система людських відносин - між господарями і працівниками, чоловіками і дружинами, батьками і дітьми. А зміна людських відносин неминуче тягне за собою перелом у релігійних поглядах, поведінці, політиці та мистецтві ". (Календар тут, зрозуміло, зовсім ні до чого, нічого такого особливого, а доленосного тим більше, в той звичайний зимовий місяць не сталося, просто автор захотів гранично загострити думка, а що годиться для цього краще, ніж відвертий епатаж?)

Точно так само глибоко непослідовний і Еліот. Виявляється, в "одноразове пропорційно ряді "зяє чорна діра - англійська романтизм, боротьбі з яким Еліот віддав чимало інтелектуальних сил. Традиція, таким чином, відверто позбавляється цілісності, більше того, коливається весь триніжок, деформується якраз непорушний канон, і місце Колріджа з Байроном займають поети-метафізики ХVII століття, перш за все Джон Донн.

Звернувшись непомітно до критичної есеїстиці художників - прозаїка в одному випадку, поета в іншому, - ми натрапляємо на ще одне спільне місце.

Прийнято вважати, що англійці люди практичні, теоретизування не їх стихія і не їх доля. Теж не випадкове думку. Герберт Спенсер і Джеймс Мілль - уми, звичайно, незвичайні, проте ж з сучасниками або близькими попередниками, допустимо з Фіхте і Гегелем, хіба порівняєш? І може бути, не дарма навіть великий Ньютон неначе збентежився своїх фундаментальних відкриттів, скромно зауваживши, що йому лише пощастило першому звернути увагу на що впало з дерева яблуко.

Повернімося, втім, до нашого предмета - до літератури і, ширше, до художньої культури.

Платонівська Академія, де піклування Лоренцо Пишного найбільш освічені люди часу формували поняття гуманізму, навчання, який підтримував європейський дух у Протягом більш ніж трьох століть, виникла у Флоренції, а аж ніяк не в Лондоні або в Оксфорді.

Буало створював свою естетичну систему у Франції, Лессінг в Німеччині. А старший сучасник останнього Семюел Джонсон на «Лаокоона» зумів відповісти лише «життя поета», твором, звичайно, чудовим, але переважно емпіричним, де скрупульозно простежені біографії п'ятдесяти двох англійських творців. Теоретичне спадщина англійських романтиків зовсім невідповідно видатним досягненням німецьких романтиків, хоча б братів Шлегелей. Та й у ХХ столітті основні школи культурології та культурфілософія виникли на континентальній грунті - у Франції, в Німеччині, в Росії.

Так, але вже коли мова зайшла про що минає столітті, як же бути з Еліотом? Хороше запитання. Що не тільки поетичне, а й розумове його спадщина зайняло у розумовій житті західного світу видатне місце - факт незаперечний. Незрозуміло тільки, під Принаймні на перший погляд, як це могло статися (з'ясувати спробуємо пізніше, у відповідній бесіді). Бо, претендуючи на кшталт на створення системи, саме від систематичного, послідовного, аргументованого вираження своїх поглядів Еліот вперто йде. Знаменитий англійський романіст Олдос Хакслі (теж один з наших майбутніх героїв) порівняв якось роботи метра з грандіозною, але так і не відбулася хірургічною операцією: "... потужна освітлювальна апаратура працює на всю силу, анестезіологи та асистенти розставлені по своїх місцях, весь інструментарій знаходиться в повній готовності. Нарешті з'являється хірург, відкриває свій чемоданчик - але тут же знову зачинив його і віддаляється ".

Так воно і є. І критика, і теорія літератури у виконанні Еліота не дуже схожі на те, що зазвичай називають цими іменами. Аналізом тексту він, як правило, нехтує, творча біографія художника має для нього інтерес лише попутний, а до доказів Еліот НЕ сходить взагалі. І це, природно, не відсутність школи (ту школу, що пройшов Еліот, дай Боже кожному пройти), але виразна позиція. "Щоб зрозуміти мою точку зору, - кинув він на одному філософському семінарі, -- вам доведеться спершу в неї повірити ".

Хай так, але повірити - чому? Еліот адже постійно вдається до різного роду застережень і іншим стилістичним маневрів, навмисно йдучи від твердості в судженні і навіть розсіюючи, швидше за все свідомо, предмет розмови. "Одна з причин Дантового легкості, - пише він, - у тому, що ... але спершу я буду говорити про інше ". Дійсно, поговорив, поговорив блискуче, але чіткої роз'яснення причин легкості читач так і не дочекався. Часом навіть звичних поняттях: "поет", "Романіст", "література" та іншим - Еліот надає певну двозначність. "Вордсворт, звичайно ж, був великим поетом, якщо цей термін взагалі що-небудь означає ". Як це розуміти? Як випад проти свавільної роздачі нагород? Але адже і об'єктивних, у власному розумінні, звичайно, критеріїв творчого величі Еліот у даному контексті не висуває.

І тим не менше ... Проте можна лише повторити: саме Еліот став найвпливовішим в ХХ столітті теоретиком літератури, свого роду гуру в області культури. Це на його авторитет і на його роботи спирається перш за все "нова критика", що займала панівне становище в академічній науці і на університетських кафедрах Європи та Америки чи не п'ять десятків років.

Ось, стало Можливо, ще один приклад підступності загальних місць.

І нарешті, останнє, ніж нашу вступну бесіду можна буде і закінчити.

Англійців прийнято вважати людьми стриманими і строгими. Навіть англійський гумор (а гумор, ясна річ, є в наявності, недарма все ж таки йдеться: "old merry England" -- "Стара весела Англія") якийсь неулибчівий, а часом і похмурий. Точно так ж і фантазія віддає деякої повчального, їй безумовно не вистачає легкості. Право, одна справа - «Пригоди Гулівера» (тільки не в дитячому, а в повному форматі) і зовсім інша - «Гаргантюа та Пантагрюель».

Але саме тут ми натрапляємо на одну легковажну книгу, яка, як мені здається, багато чого пояснює в тонкощах національної самосвідомості, а отже, і національної літератури, прокладаючи їй нові шляхи, та й на старі відкидаючи світло. Як говорив творець безсмертного патера Брауна Гілберт Кіш Честертон, "Нонсенс цієї книги - частина особливого дару англійців, але також невблаганного парадоксу англійців. Ніхто, крім них, не зміг би створити такий нісенітниці; однак ніхто, крім них, створивши таку нісенітницю, не спробував би поставитися до неї серйозно ".

Ясна річ, мова йде про «Аліси в країні чудес».

Все відомо. Син скромного парафіяльного священика з графства Чешир Чарлз Доджсон, закінчивши Оксфорд, залишився там професором математики, зробив на цьому терені неабияку кар'єру і навіть ніби сильно випередив свій час. Втім, парадокс виявився вже тут: власне наукові праці Доджсон, за свідченням людей які знають, як раз від часу відстають, Евклідова геометрія залишалася для нього непорушним монолітом. А ось складені ним логічні завдання, як стверджують ті ж знавці, прямо ведуть до пізніших відкриттів в галузі математичної логіки.

Людина дивакуватий, тихий і навіть болісно сором'язливий, чого, мабуть, сприяло вроджене заїкання, Доджсон вів життя відокремлене і по-справжньому (крім професії, звичайно) захоплювався тільки двома речами - фотографією і театром. Одна з його робіт навіть експонувалася багато десятиліть по тому на грандіозної міжнародній виставці «Рід людський», яка, промандрували з багатьох столицях світу, виявилася і в Москві. Це був другий візит автора в наші межі. Перший відбувся ще в 1867 році - цілий місяць Доджсон провів у Росії, особливу увагу приділяючи, природно, театру. Навіть в Нижній Новгород на цей предмет з'їздив.

Але взагалі-то він був домосідом, від Оксфорда більше ніж на кілька миль, як правило, не віддалявся. Одна з таких прогулянок, як ми знаємо, стала згодом подією світових, недарма в літературному календарі збереглася точна дата - 4 квітня 1862 року. Катаючи в цей день на човні дівчаток Ліддел, дочок свого ректора коледжу, Доджсон по дорозі придумав казку, яка через три роки, в обробленому вигляді, спочатку отримала назву «Пригоди Аліси в підземеллі», а потім і нинішній, популярна. На обкладинці першого видання значилося ім'я автора - Льюїс Керролл. Виникло воно десять років тому. Справа в тому, що, незважаючи на суворе вікторіанської виховання, майбутній математик і казкар з дитинства складав всякі гуморески-пародії, які в якийсь момент перекочували з домашніх журналів у загальнонаціональні. Тоді-то і знадобився псевдонім. Кажуть, імпровізував Доджсон-Керролл вільно і натхненно, навіть заїкання куди-то пропадало, а от переносячи розповідь на папір, тобто вибудовуючи композицію і поглиблюючи думка, стикався з чималими труднощами. Тому й припадає пилом в архівах єдиний його великий роман «Сільва і Бруно» - тут багато повчання і мало ігор, хоча сюжет фантастичний. Але в обох «Аліса» (друга, «Аліса в Задзеркаллі», що надихнула восьмирічної дівчинкою, яку за щасливому випадку звали так само, як і донька ректора Ліддел, з'явилася шість років по тому) дистанція між розповіддю та листом майже невиразні.

Що вражає в цих казках і чому вони світять в різні боки англійської літератури?

А ось те і вражає, звідси і світло - з соче?? анія непоєднуваного.

З перших же рядків ми занурюємося в стихію досконалою не були: Алісі нудно сидіти без діла на березі річки, повз діловито пробігає червоноокими кролик, виймає на ходу годинник з жілетного кишені, дівчинці стає цікаво, і, пірнувши слідом за ним в дірку, вона виявляється на дні глибокої криниці. Тут з нею відбувається ... Втім, хто ж з дітей, підлітків, а також людей цілком зрілих не подорожував по Країні чудес і не бував у Задзеркаллі? А подорожуючи, напевно, зауважив: небилиця, фантазія, марення, на зразок посмішки Чеширського Кота, здатної існувати окремо від свого носія, шикуються в чи не геометричний порядок. Фантазія знаходить логічну стрункість, просто все тут перевернуто - так буває, коли виглядаєш в дзеркало.

Нонсенс - він же здоровий глузд. Ну от хоча б (прошу вибачення за повтор загальновідомого):

"Стіл був великий, але чаевнікі сиділи з одного краю, на кутку. Побачивши Алісу, вони закричали:

-Зайнято! Зайнято! Місць немає!

-Місця скільки завгодно! - Обурилася Аліса і сіла у велике крісло на чолі столу.

-Випий вина, -- бадьоро запропонував Березневий Заєць.

Аліса подивилася на стіл, але не побачила ні пляшки, ні чарок.

-Я что-то його не бачу, - сказала вона.

-Ще б пак! Його тут і немає! - Відповідав Березневий Заєць.

-Навіщо ж ви мені його пропонуєте? - Розсердилась Аліса. - Це не дуже-то ввічливо.

-А навіщо ти всілася без запрошення? - Відповів Березневий Заєць. - Це теж неввічливо! "

Логічно? Цілком. Абсурд? Зрозуміло, недарма і голова-то називається «Божевільне чаювання».

Що ще?

"У всьому є мораль, - наставляє Алісу Герцогиня, - потрібно тільки вміти її знайти! "Все правильно - в Країні чудес і в Задзеркаллі багато будує: не треба сідати без запрошення, не треба задавати дурних питань, на що вказує Алісі Чеширский Кот, і так далі. При цьому кожен погодиться з автохарактерістікой казок: "На справі вони не вчать нічому ". Ось тут-то якраз ми і починаємо розуміти, що з Льюїса Керрола почався відлік нового часу в літературі, можливо, не тільки англійською. Адже письменники ХХ століття від метафізики і моралі як чорт від ладану біжать. Його несподівані уроки виявилися їм потрібні нітрохи не менше, ніж зусилля Флобера - свідомого пролагателя нових шляхів.

Автор «Пані Боварі »мріяв написати таку книгу, яка буде триматися сама по собі, однією лише силою стилю. Автор обох «Аліс» натякнув на те, як це можна зробити: мова, з усіма його невичерпними внутрішніми можливостями, - такий ж повноправний герой цих книжок, як черепаха Квазі, Корольова, Березневий Заєць і, природно, сама мандрівниця по Задзеркалля. Тут відчувається початок руху до того типу розповіді, що розвинувся у ХХ столітті повсюдно: література не просто відображає, або нехай навіть перетворює, зовнішній світ, а й по ходу цього відображення-перетворення усвідомлює себе саму. Тобто стає чимось схожим на критику. У деяких письменників, до того ж з першого ряду, цей процес самопізнання грає виняткову роль. Наприклад, у Володимира Набокова. І не випадково, мабуть, свою професійну літературну діяльність він почав перекладом «Аліси в Країні чудес» (переінакшивши ім'я героїні на російський лад: у нього вона зветься Анею). Інша річ, що Керролл і у відвертій казці примудряється зберегти якщо не традиційне життєподібності, то, у всякому разі, зв'язок з затекстовой реальністю, розшифрування якої вчені віддали чимало зусиль, часом вельми продуктивних. І звичайно, тут віртуозно розкрита дійсність дитячої душі, але ж саме дух - напівпрозора, згадаємо Вірджинії Вулф, оболонка - це і є панівне простір новітньої літератури. Тому і сюжети у неї найчастіше мають умовний характер, і особи героїв наполегливо не потрапляють у фокус.

Вона любить грати з часом, розтягуючи його в нескінченність, ламаючи на шматки, змінюючи місцями минуле і майбутнє. Згадаймо Джойса. Згадаймо Фолкнера. Вона любить також роздумувати про час, представляючи його як величину гранично суб'єктивну. Згадаймо Пруста. Але зерно грандіозної епопеї «Пошуки втраченого часу» скромно зачаїлося в механізмі годин Болванщика, які відстають на два дні.

У літературі ХХ століття майже непорушним правилом зробилося особливого роду побудова тексту: коли автор йде в густу тінь, надаючи повну свободу самоіз'явленія персонажам, а також залучаючи до пригоди листи самого читача. Біля витоків такий оповідної стратегії стоять, як відомо, все той же Флобер, а слідом за ним Генрі Джеймс і Чехов. І Люіс Керролл - адже перевернутий світ побачений у нього виключно незамутненим поглядом дитини, яка від абсолютно не схильний ні коментувати, ні тим більше коректувати.

Нитки від цих казок тягнуться ще далі - до літератури, так би мовити, Самонова, той, що називають постмодерністської, з її естетикою інтертекст або просто матрьошки: усередині будь-якого слова або фрази скукожіваются, приймаючи саму хитромудру форму, слова і фрази, написані іншими авторами. Якщо говорити про літературу англійської, то виразний приклад у цьому роді являє проза Джона Фаулс - ще одного нашого майбутнього героя. Давно вже виявлено, що в промовах персонажів Керролла весь час чуються різного роду пародійні відгомони. Звуковий фон неймовірно багатий: від Вергілія і Данте до Діккенса і Теннісона. Що ж стосується Шекпіра, то тут деколи не просто перифрази, але і прямі цитати є в наявності.

Бачу, що обіцяне завершення бесіди неабияк розтяглося. Винен, захопився. Тепер уже точно саме останнє.

Так, література ХХ століття, в характерних своїх зразках, не любить панорами, вважаючи за краще їй точкове зображення. Так, йде вона в потаємний і поламаний світ людського духу. Так, з підозрою, а то і з неабияким роздратуванням ставиться до матеріальної життя з його виразними і об'єктивними величинами, подіями, людьми. Та все ж до кінця їх позбутися не в змозі. У літературі англійської це плодоносне протиріччя особливо гостро дає про себе знати.

Люіс Керролл не забуває про містера Доджсон, більше того, постійно шукає з ним зустрічі. Повного злиття - взаіморастворенія, напевно, відбутися не може, і це тільки добре. Ідеал, досконалість в літературі просто означали б її кінець. Але зближення-розбіжності весь час відбуваються. То один виходить на передній план, то другой. Такими рокіровки і визначається зміна віх чи навіть епох в художній творчості.

Ось ми і подивимося тепер, як це реально здійснюється в індивідуальних творчих дослідах.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/