Странствователь і домосід

Михайло Строганов

р. Тверь

Вознесіння за життя в перший ряд російських письменників (статті В. Г. Бєлінського "Погляд на російську літературу 1847года", Н. А. Добролюбова "Що таке обломовщина?"), Облаяний критикою по виході "обриву", Гончаров довго сприймався як побутописець, викривав романтиків і неправильно зобразив нігіліста. Зрідка лунали окремі голоси на захист Гончарова, і лише в останні півтора десятиліття читацьке і в першу чергу дослідницьке увагу до нього стало стійким. А зараз, коли виходить у світ Повне зібрання творів Гончарова, ми вже не сумніваємося, що його будуть читати, але як, якими очима? От і хочу запропонувати вам прочитання ще не прочитаного повного Гончарова. Може, скажуть, що багато пропоновані тут ідеї були вже висловлені. Нехай. Справа письменника не просто "Висловлювати" ідеї, але знаходити їм адекватну форму. Форму, адекватну і самому Гончарову. Ось що ще не зробив наш літературознавство. Коли сам Гончаров складав "Мільйон мук", багато про Грибоєдова було вже сказано, а він повторював. Не будучи Гончаровим, пошлюся на паралель, щоб виправдати себе у відсутності виносок.

* * *

Гончаров вражає нас тим, що, проживши довге життя, він написав лише три романи. Ласкаво б один-як Грибоєдов своє "Лихо з розуму": можна було б шукати "загадку" в цей феномен, а тут ніякої "загадки" немає, просто людина дуже повільно працював. Прийнято вважати при цьому, що Гончаров зображував лише соціальні типи, і таке тлумачення було зручно і корисно тієї соціологічної критики, яка панувала до недавнього часу. Однак сам Гончаров вважав, що будь-який роман являє собою вичерпне опис життя, при якому кожне новий твір має давати нову в порівнянні з попередньою формулу життя: "Щире твір мистецтва може зображати тільки звичне життя у якомусь образі, в фізіономії, щоб і самі люди повторилися в численних типах під впливом тих чи інших почав, порядків, виховання, щоб з'явився якийсь постійний і певний образ-форма життя і щоб люди цієї форми з'явилися в безлічі видів або примірників з відомими правилами, звичками. А для цього потрібно, звичайно, час. Тільки те, що залишає помітну рису в житті, що надходить, так би мовити, в її капітал, майбутню основу, то і входить в художній твір, що залишає міцний слід в літературі "(" Наміри, завдання та ідеї роману "Безодня" ", 1872; 6, 457. Тут і далі цитати з творів Гончарова дані по изд.: ГончаровІ.А. Збори творів: У 8т. М., 1980; із зазначенням тому і сторінки в тексті). Або ще: "Справа не у винаході нових типів - та корінних загальнолюдських типів і небагато, - а в тому, як у кого вони висловилися, як зв'язалися з окружающею їх життям і як остання на них відбилася "(" Краще пізно, ніж ніколи ", 1879; 8, 113). Погодившись з цією думкою Гончарова, ми легко зрозуміємо, що багато таких формул життя, таких "людських типів" в однієї людини сформуватися не може, тому-то і є у Гончарова всього три романи - три формули життя.

Творчий шлях Гончарова зазвичай ділять на три періоди: 1) твори до створення "Звичайної історії" (1831-1845); 2) створення трьох романів (1845-1869); 3) твори, створені після "обриву" (1870-1880). Гончарівське твори до 1845 року і після 1869года - це нариси і фрагменти романів, які не склалися у формулу життя. Тургенєв саме романи і викроїв б з них. Він написав би окремо про студента 1870-х і окремо про студента 1880-х років. Гончаров може писати тільки про студента. І він чи не прав.

Ровесник Герцена, двома роками старше Лермонтова, Гончаров сформувався в последекабрістскую епоху. Але на відміну від Герцена і Лермонтова, Гончаров належав не до дворянського, а до купецького стану. Ось, очевидно, чому до початку 1830-х років він ще не встиг скластися як творча особистість і тільки школярськи в 1831году починає літературну діяльність перекладом з "Атар-Гюль" ЕженаСю. Гончаров затримався в своєму розвитку: будучи старше Лермонтова, він входить у літературу пізніше його, письменником іншої формації. Але саме тому, що він починає пізніше, хоча належить до одного з Лермонтовим поколінню, він починає не з заперечення Пушкіна (як Лермонтов), а з прийняття його - Його і навіть предпушкінского періоду.

Перші досліди

У російській літературі 1800-1830-х років дуже часто зустрічається сюжет, який можна умовно позначити як "странствователь і домосід" (назва за однойменним вірша 1815года К. Н. Батюшкова). Я маю на увазі тільки ті твори, в яких цінності будинки та дороги перевірені сюжетом і розгорнуті в ньому, тобто лише ті твори, де зіставлені два типи героїв. В "Лихо з розуму" (як і в "Історії абдерітов", наприклад) цього сюжету немає, хоча в ньому і є подорожують і сидять вдома. Странствователь і домосід - це два одного, кожен з яких вибирає свій modus vivendi.

Гончаров починає з віршів у дусі Бенедиктова і з перекладу "Атар-Гюль" в дусі "Шаленої словесності". Але ніщо "шалений" не відповідає його внутрішньому строю. Він не припиняє писати (відомо про його віршованих і прозових дослідах в рукописних виданнях сім'ї Майкова, хоча більшість із них не атрибутувати), але до 1838года нічого безперечно Гончарівського ми не знаємо, і перша його повість - "Відважна Болеста".

Оповідач цієї повісті знайомиться з сімейством Зуров. Ці начебто нормальні люди з настанням кожної весни нездорово пожвавлюються і починають готуватися до подорожей. У свої заміські походи Зуров залучають і оповідача. Інший герой повісті - домосід Тяжеленко (національністю та зовнішнім виглядом він нагадує Чуба з "Ночі перед Різдвом" Гоголя) - антагоніст Зуров. Щоб уберегти Зуров від загрожують їм у їхній подорожі нещасть (вони мокнуть, тонуть, голодують, потрапляють у різні неприємні ситуації), оповідач звертається за допомогу до Тяжеленко, і вони обидва, не шкодуючи себе, шукають способів врятувати все сімейство, заражене цієї "лихий Болеста". Але ніхто нікому не може допомогти. Зуров вирушили в американське подорож і зникли в ньому, а Тяжеленко помер від апоплексичного удару будинку. Ось вам доля странствователей, ось вам доля домосіда.

Гончаров, в відміну від усіх своїх попередників, не стає прихильником ні той, ні інший позиції. Його глузуванням над Зуров ми навряд чи можемо повірити всерйоз: як відомо, майбутній письменник з дитинства зачитувався описами морських подорожей і тільки про них і мріяв. Його Тяжеленко, сиднем що сидить на одному місці, зовсім не виглядає ідеалом самого автора. Тут під сумнів поставлені як мандрівка, так і домоседство, і в цьому сенсі вони зрівняні між собою. Скільки не подорожуй Зуров, вони завжди повернуться до Петербурга, а не повернулися - значить загинули. Отже, подорож передбачає не тільки лінійне рух, а й неминуче повернення додому, так що будь-яка лінія людського життя не може бути протягнута нескінченно, вона замкнута сама на себе, тобто фактично в коло. Сидіння на місці і мандрування, таким чином, нічим не відрізняються один від одного і фактично один одному тотожні. Рух тотожне сидіння.

Гончаров малює нову геометрію світу, якої, як ми можемо припустити, ще не знала наша література. Цю геометрію можна було б уподібнити геометрії Лобачевського, у якого через дві точки можна провести не одну, а як завгодно багато прямих ліній. Простір Лобачевського викривлена. У Гончарова більше: простір його не просто криво, воно замкнуто саме на себе. От чому дві точки в ньому можуть накластися один на одного і збігтися самі з собою. Подорож необхідно пов'язане з поверненням, інакше воно втрачає статус подорожі. Сидіння будинку є разом з тим переміщенням в тому ж кривому просторі. Рух і сидіння зрівняні між собою. Такий неминучий закон життя. Це було найбільшим відкриттям Гончарова. Якщо раніше було ясно, що ганятися за щастям не потрібно, тому що щастя полягає не в цивільному служінні, а в особистому житті, в сім'ї, то тепер - починаючи з Гончарова - стає зрозуміло інше: обидва способу життя еквівалентні і так само далекі від ідеалу, самі по собі, окремо, вони неспроможні, недосконалі, і тільки поєднання їх може осмислити життя.

Ідея відносності етичних ідеалів виражена і ще в одному творі з рукописних видань Майкова, яке вже приписувалося Гончарову, щоправда, без досить переконливої аргументації (ДеміховскаяО.А. Невідома повість И. А. Гончарова "Німфодора Іванівна"// Русская литература. 1960. № 1. Ці ж аргументи О. А. Деміховський повторювала і при публікації повісті: фрагментарною -- Тиждень. 1968. № 1-4; і повною, див. про неї нижче), хоча з таким же непереконливою аргументацією авторство Гончарова і відводилося (ЧеменаО.А. Про одну спірної атрибуції// Русская литература. 1975. № 4). Нехай ми зараз не впевнені в авторстві Гончарова, нам у будь-якому випадку необхідно вказати на це подібність між "Німфодорой Іванівною" (1836) і власне гончарівський текстами, оскільки якщо навіть це не допоможе атрибутувати повість, то вже у всякому разі покаже його генезис.

У повісті є такий пасаж: "А що таке щастя? Ідея, яку кожен пояснює по-своєму; ви щасливі тим, я іншим; ми згодні тільки в однієї обставини: що щастя не може існувати без душевних рухів. Отже, воно походить з рухів душі? Добре. Тепер скажіть мені, чи щасливий рум'яний і здоровий товстун, що сидить на пухової подушці і дивиться напівсонному очима на людей без будь-якого до них участі, без жодного почуття, без ненависті і любові, без горя і радості? Ой, ні! Він нещасливий, та й не може бути щасливим, тому що він дуже спокійний, тому що він не любить, не ненавидить, не насолоджується і не мучиться.

Але подивіться на цього голодного бідняка з сумою, що сидить на землі і простягає руку за вашим грошам; подивіться на цього молодого коханця, судорожно притискає до себе сором'язливо красуню; на цього плешивого честолюбця, який кидається в безсонні на ліжку, або на цього новачка-офіцера, який в запалі юної хоробрості кидається в ворожі ряди і падає, пронизаний багнетом. Всі вони, незважаючи на те, що деякі з них проклинають долю свою, всі вони щасливі як тільки можливо, тому що вони мають свої пристрасті, свої бажання, свої надії, свої гіркі або приємні відчуття, або які зовсім поневолили їх душі "(ГончаровІ.А. Німфодора Іванівна. Вибрані листи/Видання підготовлено О.А.Марфіной-Деміховський та Є. К. Деміховський. Псков, 1992. С.56). Треба бути занадто упередженим до цієї нещасної Німфодоре Іванівні, щоб присвячену їй повість викидати за межі якщо не основного корпусу творів Гончарова, то хоча б з Dubia, де їй давно б слід було знаходитися: в цьому, у всякому випадку, переконує нас наведений вище фрагмент, який паралельний і "Хвацький Болеста ", і більш пізніх творів письменника.

Наступні два твори, створені Гончаровим: повість "Щаслива помилка" (1839) та нарис "Іван Савич Поджабрін" (1842) - це начерки типів до майбутніх романів. У Гончарова немає теми: вже в "Хвацький Болеста" він сказав все, що хотів. Більше говорити йому нічого. Правда, в "Щасливої помилку" герой психологічним своїм комплексом нагадує Адуева з "Звичайної історії", а в нарисі про Поджабріне дані цікаві начерки петербурзького життя (вони також будуть використані в надалі), але нова формула життя у Гончарова ще не склалася.

Бєлінський був не правий, коли сказав, що сенс роману Гончарова "Звичайна історія" (1844-1846; опублікований в 1847-м) полягає у викритті "романтика життя". Це Тургенєв хотів відобразити у своїх романах животрепетне момент життя -- Гончаров же говорить про "корінних загальнолюдських типах". "Звичайна історія" - Це розповідь про те, як обидва Адуева проходять одні й ті самі етапи духовного розвитку (подібність аж до "жовтих квітів", які вони дарують своїм коханим, і до імен обох цих коханих - Лисавета - чудово). Обидва пропускають справжню любов, жертвують нею ради "кар'єри і фортуни", які так ж неіндівідуальни, як і річні цикли, а лінеарністю їх оманлива. Петро Іванович більш симпатичний, тому що у фіналі роману він розуміє крах своїх надій на кар'єру, яка, звичайно, відбулася, але тим не менш не принесла щастя. Гончаров писав, що літераторам його часу не вирватися з кола Пушкіна-гоголівського впливу. "Звичайна історія" - це формула невдалого роману людини з життям. Власне, саме пушкінська іронія (типу "Блаженний, хто змолоду був молодий ...") і реалізована в конструкції Гончарівського роману. Погоня за кар'єрою означає втрату істинного сенсу життя, і напевно, не випадково збіг імен коханих у обох героїв. Єлизавета - це ім'я по-давньоєврейську означає "мій бог", "моя клятва": Петро і Олександр Адуеви програли, тому що відреклися від свого бога, від своєї клятви. Олександр насправді виглядає менш привабливим, ніж його дядько. З одного боку, повторення однією людиною спільної долі неминуче, і тому герой не може бути "прав" або "не прав", виконуючи те, що наказано віком. Але, з іншого боку, герой повинен і навчаться чомусь у житті; Олександр ж не відповів своїм уроків і вважає, що, повторюючи шлях дядька, він досягає життєвого ідеалу.

Можна говорити (і дуже часто говорять), що перший роман Гончарова - це "звичайна історія "про те, як Петербург ламає характер героя, впливає на його долю. Але така інтерпретація обмежує роман вузькими рамками конкретно понятого історизму. "Звичайна історія" звичайна тому, що це історія не тільки про провінціалів, який приїхав до Петербурга, це історія про кожну людину. Головним виявляється досягти любові, але люди не розуміють цього, і життя йде, як вода в пісок.

В 1847-1848годах Гончаров задумує два нові романи - дві нові формули життя. Починається повільна робота над "Обломових". Але в 1852году Гончарову пропонують місце перекладача і літописця у генерала Е. В. Путятина, що здійснює навколосвітню подорож, - і він, звичайно, погодився.

"Чудище обло "

Так збулася дитяча мрія Гончарова про кругосвітню подорож. Коли через два роки він повертається до Петербурга, він виявляється першим серед російських письменників, які зробили такий "подвиг", але за ним міцно зміцнюється репутація домосіда. Він стає цензором і майже не виїжджає з Петербурга (хоча поїздки за кордон він час від часу робить - абсолютно в межах норми для свого часу). Книга Гончарова "Фрегат" Паллада "" публікується своєю чергою в 1856-1857годах. В 1858году виходить окреме видання. За життя Гончарова вона витримує вісім видань: жоден роман Гончарова не перевидавався так часто. Це для російського дев'ятнадцятого століття - справжній бестселер.

Що ж побачив Гончаров в інших країнах? Він побачив освічених англійців, диких бушменів, впадають у дитинство зберігачів стародавньої культури японців і зрозумів, що щастя людини не залежить від місця розташування суспільства на шляху прогресу. Громадське пристрій не гарантує людині досягнення ідеалу, а розвиток цивілізації не означає розвитку гуманності (англійці ввозять до Китаю опіум; взагалі в зображенні Англії і англійців Гончаров відштовхувався, як можна судити, від нарису А.С. Хомякова "Англія" (1848); див. його в изд.: ХомяковА.С. Про старому і новому: Статті та нариси. М., 1988). Гончаров показує, що прогрес - річ дуже відносна. Просування вперед по шляху прогресу дуже часто виявляється рух назад.

А головне, в підсумку своїх подорожей Гончаров повернувся назад, у вихідну точку, в Петербург, де, здається, так нічого й не змінилося за ці два роки, та й сам мандрівник змінився мало (засмаг, звичайно, під тропічним сонцем і на морському повітрі, але цей засмага давно вже зійшов, поки довгої зими він повертався Сибіром в європейську Росію). Ті ж, хто не подорожував і сидів удома, - що ж, і вони майже не змінилися, не більше, ніж мандрівник. Странствий, не мандрів - результат один. Ось досвід цієї інтермедії (існує, утім, і інше думку; см.: ВасільеваС.А. Філософія історії в книзі І. А. Гончарова "Фрегат "Паллада" ": Автореф. дисс. ... канд. філол. наук. Тверь, 1998).

Досвід подорожі прямо і непосредственно відбився в "Обломова", який, з одного боку, самий політичний роман Гончарова, а з іншого - написаний цензором (служба тривала з 1856 по 1867год). Сучасники не розуміли, як поєднати ці дві іпостасі. Спробуємо зробити це ми.

"Обломов" вийшов у світ в 1859году. Перша частина, написана, очевидно, до подорожі, досить занудно. У ній відбився досвід натуральної школи (нариси типів, нариси місцевості). Але занудно першій частині визначена не тільки відомої "Застарілість" методу; вона багато в чому свідомо. Гончаров вважав, що читач повинен "продертися" крізь труднощі читання, які передають труднощі самої життя (він надалі таким же чином побудував і першу частину "обрив", яку читати майже неможливо), початок роману не має "захоплювати": це вам не детектив, не бульварна література. Порівнюючи Обломова з його відвідувачами, ми бачимо, що він повніше і тонше відчуває життя, ніж вони: странствователі по життя програють перед домосідом. Глава "Сон Обломова" покликана відповісти на питання, звідки взялося це сидіння на місці, але одночасно вона і знижує етичну цінність домоседства. А коли на сцені роману з'являється Штольц, ми розуміємо, що жити треба тільки так, як живе цей "російський німець". І радіємо за Обломова, що він переміняють своє домоседство (нехай і з трудом) на рухливість, якщо вже не на мандрівництва.

Роман Обломова з Ольгою Іллінської (за своєю дівочого прізвища вона свідомо, заздалегідь належить Іллі Іллічу, і дивно, що цей прогноз не збувається) розпочато навесні. Пояснення героїв відбувається напередодні грози (звичайна пріродоморфная метафора). На те, що любов Обломова і Ольги буде швидкоплинна, натякає гілка бузку, яку в день пояснення Обломов дарує Ользі, та її втрачає, і сайт дуже швидко в'яне. Остання пояснення героїв відбувається восени, і щоб підкреслити збіг любовного циклу з природним, Гончаров призначає їм цю зустріч у літньому саду: хоч і в місті, та все ближче до природи. Помирає любов взимку, коли напередодні льодоставу на Неві розвели мости, а санний шлях по молодому льоду ще не почався. Все це архаїчно і нагадує "Бідну Лізу". Але ми не будемо хвилюватися через цю архаїчності: на тлі її інакше прочитується всі подальше побудова.

Життя Обломова в цій частині включається до циклічний час року. Це максимально велику циклічний час (не добу все ж таки!), яке передає максимальну повноту переживання життя. У будинку Пшеніциной часовий цикл життя Обломова змінюється: спочатку він живе циклом діб, а потім - на порушення законів природи - циклом півдоби. Кружляючи в цьому всі швидкі ритмі, Обломов проживає за короткий термін все більше і більше з відпущеного йому (як і кожній людині) на цій землі. І незабаром тому вмирає.

Весь цей час на задньому плані роману присутній Штольц, який веде активний спосіб життя, знаходиться весь час у поїздках і подорожах, втілюючи собою тип странствователя. Але ось він добивається руки Ольги Ільїнської, і вони поселяються в Криму на лоні природи. Одруженого Штольца з усією неминучістю захоплює циклічний час: і добове, і річне. Бідна Ольга все більш тяготиться цієї циклічної одноманітним життям, і роман закінчується тривогою: куди ж бігти? Адже куди не біжи, все одно з неминучістю крутишся як білка в колесі в цьому циклі, який можна тільки поширити, можна тільки розсунути його кордону, але вийти за межі порочного кола ніяк не можна.

Ми не можемо вийти за межі життя в циклічному часу, боротися з життям в циклічному часу безглуздо. Єдине що ми можемо зробити - це наситити нашу життя в межах циклу подіями і фактами. Обломов жив, коли любив Ольгу. На тлі попереднього лежання на дивані його життя наповнилася змістом, насичення циклу новизною робить людину щасливою. Так "Обломов" перетворюється на роман про те, що будь-який прогрес - це ілюзія, а уявлення про лінійне русі -- самообман, але людина не повинна підкорятися монотонності циклу. Національні відмінності між обломових Штольце виявляються нерелевантні як для Ольги, так і для читача. Як Лисавета Василівна в "Звичайної історії" порівнювала двох чоловіків: Петра Івановича і племінника Олександра, приходячи до невтішного для себе висновку, що Олександр повторює її чоловіка, так в "Обломова" Ольга порівнює двох інших чоловіків, і виведення її настільки ж невтішний (досвід опису художнього світу "Обломова" з Бахтинский позицій, досить близьких нам, але з іншими результатами см.: ФаустовА.А. Роман И. А. Гончарова "Обломов": художня структура і концепція людини: Автореф. дисс. ... канд. філол. наук. Тарту, 1990).

"Звичайна історія "і" Обломов ", таким чином, як і" Лиха Болеста ", - варіації на тему про странствователях і домосід. Обломов - це не "зайва людина", а людина, підкорилися монотонності циклу. Любов, звичайно, не дає людині всій повноти буття, але любов є одним з найважливіших і найяскравіших проявів цієї повноти. Слід було пережити любов, і це стало другим інтермедією в житті Гончарова, про яку так багато вже написано (див. у першу чергу: ЧеменаО.М. Створення двох романів: Гончаров і шістдесятниця Е. П. Майкова. М., 1966. Ось без перебільшень рідкісна книга, яка намагається довести, що поламана доля жінки, що пішла від звичайного життя, що віддала себе "новим людям" і новим віянням, справді була щасливою: факти суперечать О. М. Чемене, а О. М. Чемена - фактами).

Третє вимір

Відомий закон оптики: промінь світла, падаючи на поверхню, буде мати кут відбиття, рівний куті падіння. Приблизно так побудував свій загробний світ Данте: падіння людства в безодню гріха і пороку обертається підйомом на гору очищення, оскільки безодня Ада із зовнішнього боку і являє собою гору Чистилища.

Попередні романи Гончарова розгорталися в одній площині. Вичерпавши її, Гончаров пробує третій вимір.

В "Безодня" (1849-1868, опублікований в 1869-м) цінність людського життя визначається тим, є чи людині падіння. Так "Безодня" стає новою Гончарівської формулою життя. Для розуміння роману дуже важливий один епізод нарису "Літературний вечір" (1877, опублікований в 1880-м). Тут між героями відбувається наступний розмова:

"- ... Ні, ви відповідайте, куди він мчить, цей ваш лібералізм? - Додав старий голосно.

-Звідки я знаю, куди! - Сказав кряків. - Нехай вирішить наш мудрець! - Він вказав на Чешнева.

-Звідки я знаю -- куди, - повторив Чешнев, - це так! Це один можливий, щиру відповідь псевдолібералізма! А він мчить мало-помалу до тієї безодні, - уклав він, - від якої, вмираючи, відвернувся і Герцен і куди відчайдушно кинувся маніак Бакунін, тягнучи за собою Панургово стадо ... "(7, 108). Панургово стадо - це те стадо свиней-демонів, який вигнав з того, хто демона Ісус і яке впало в безодню. "Паровоз лібералізму "летів не вперед (сказати так було б тільки звично для нашого слуху), а вниз.

В "Безодня" відбувається повна зміна поетики роману. В "Звичайної історії" і "Обломова" жінка була дзеркалом, у якому відбивалися і яким перевірялися чоловіки. Тепер таким дзеркалом є чоловік - Райський, і вся його роль зводиться фактично до того, щоб пронести повз галереї жінок своє художницьке дзеркало і вивірити цінність і красу кожного образу (в цьому сенсі свою роль художника Райський все-таки виконує, і це виправдовує і пояснює первісна назва роману - "Художник"). Кілька разів повторюються Райським слова про подібність "роману" і "життя": "... Пишу життя - виходить роман; пишу роман - виходить життя "(6, 195);" Життя - роман, і роман - життя " (5, 43). Мова, таким чином, йде про те, що те, що розповідається в "Безодня", не є просто зліпок з життя, але певна формула життя, більш ємна і певна, ніж окремий життєвий "випадок". І якщо Райський НЕ написав "роману", то, він принаймні представив його в життя, що, як можна зрозуміти, чи не так вже й мало.

Але що ж представляє нам Райський?

Ми бачимо, що деякі жінки, одного разу "пав" (ми ще повернемося до обговорення цього поняття, яке не влаштовувало і Гончарова, але зараз будемо використовувати його так само, як і Гончаров, - в лапках), вже не можуть піднятися, вони не уподібнюються сонячного променю і не можуть "відбитися" від поверхні скла: така Наташа, яка і хотіла б, і бачить таку можливість, але вона існує для неї тільки в теорії, але не як реальність; такі Марина і дружина приятеля Райського Козлова, які просто не мислять для себе іншого життя. Інші жінки просто не можуть "лягти" - але не тому, що вони такі "чисті", а тому, що і вони теж не схожі на сонячний промінь, який проникає до будь-якого дзеркала: такі Софія Беловодова і Марфенька - і обидві в силу відомої обмеженості. І це справді недолік - обмеженість сонячного проміння в можливості його "падіння". Третій тип жінок - це сонячні промені, це бабуся і Віра, які "впали": вдарили про землю, вдарилися боляче, але пройшли випробування життям; відбилися в дзеркалі чоловіки і знайшли нову силу в цьому дзеркалі. Дзеркало їм потім може виявитися і непотрібним, і без нього обійдуться вони, піднімаючись все вище і вище.

На цьому тлі стає зрозумілий "критичний етюд" Гончарова про "занепалої" жінці - про комедію Грибоєдова "Лихо з розуму", написаний в 1872году, - "Мільйон мук". Самая смілива і абсолютно незрозуміла інтерпретація в ньому Софії Фамусова пояснюється дуже просто: ні одне "падіння" жінки не є власне падіння, і не може воно служити шкалою для виміру цінності того чи іншого образу. Ночі, проведені Софією з тюрмі "(чим би вони в ці ночі не займалися), ні про що поганому про Софію не говорять, але свідчать про силу її характеру, про відомої мужності і здатності піднятися над звичними людськими встановленнями.

Отже, простір життя дискретно, "поверхня" життєвого поля не нескінченно рівна і гладка, тому будь-який рух людини по життю не можна інтерпретувати тільки в площинних проекціях точки, лінії і кола. Щоб виміряти глибину життя, ми мимоволі повинні застосувати і третій вимір - вниз, яке має звернутися за законом відображення сонячного проміння виміром вгору. Обрив біля річки обов'язково має і свою протилежність: круто скотився вниз, він припускає підйом вгору на іншому березі. Гончаров знає і любить це рух.

Нагадаю судження героїв про обриві. "Я кожен день бродив внизу обриву", - пише Вірі Марк Волохов (6, 353). "Мій гріх!" - Вигукує Тетяна Марківна про подорож Віри до дна обриву (6, 322). А сама Віра, переконуючи Райського відпустити її на побачення з Волоховим, обіцяє йому: "Я ніколи не піду з обриву більше ... "- а коли вона знесилила в болісної боротьби з ним, Райський готовий їй допомогти: "Вона простягала руку до обриву, дивлячись благальними очима на Райського.

Він зібрав нелюдські сили, задушив крик власного борошна, підняв її на руки.

-Ти впадеш з обриву, там круто ... - шепнув він, - я тобі допоможу ...

Він майже зніс її з кручі і поставив на пологому місці, на доріжці. У нього тремтіли руки, він був блідий "(6, 253). Сам же Райський зізнається: "Я втікаю від цих небезпечних місць, від обривів, від прірв! .. "(6, 405). Чистий Марфенька говорить про те, що обрив їй зовсім невідомий: "... я не ходжу з обриву, там страшно, глухо!" (5, 176). Рішуче і просто надходить Тушин, коли говорить: "Адже якщо ліс заважає йти вперед, його вирубують, море перепливають, а тепер он проривають і гори наскрізь, і всі йдуть сміливі люди вперед! А тут ні лісу, ні моря, ні гір - нічого немає: були стіни і впали, був обрив і немає його! Я кидаю міст через нього і йду, ноги у мене не трусяться ... Дайте ж мені Віру Василівну, дайте мені її! - Майже кричав він, - я перенесу її через цей обрив і міст - і ніякий чорт не перешкодить моєму щастя і її спокою - хоч живи вона сто років! Вона буде моєю царицею і сховається в моїх лісах, під моїм захистом, від всяких гроз і забуде всякі обриви, хоч би їх були тисячі! "(6, 397).

В одній з пізніх своїх статей Гончаров зізнається, що їм був задуманий і четвертий роман, уламки якого ясно бачаться нам в "Літературному вечорі", в нарисах "Поїздка по Волзі "(1873-1874)," На батьківщині "(1887)," Слуги старого століття "(1887)," Май місяць в Петербурзі "(1891), в" Незвичайні історії "(1875-1878), яка, здавалося б, представляє письменника у вкрай невигідному світлі: дріб'язковим, прискіпливим, недовірливим, сварливого ... Але так було б, якщо б Гончаров писав тільки про свої взаємини з І.С. Тургенєвим, коли ж ми врахуємо, що це - нова формула "життя - роман, і роман - життя", то все стає на свої місця. "Незвичайна історія" повинна бути прочитана нами як нове явище в літературі, яка відтепер стає не відображенням дійсності, а роман її розумінням. Втім, як не крути, вигадка залишається основою літературного творчості, і Гончаров у "Незвичайні історії" - це зовсім не І.А. Гончаров. Співвідношення документальної основи і способів перетворення її в "перл створення "стає іншим.

Все це і привело до останнього твору Гончарова, зовсім невідомому не тільки пересічного читача, але і професійного літературознавця, - чи то нарису, чи то розповіді, чи конспекту роману, а може бути - просто до самої формулою цього ненаписаного четвертого роману Гончарова, до "вусі" (кінець 1880-х - 1891год). Тут навіть неясність датування дуже важлива: це одне з найпотаємніших творінь старого письменника, який він не надрукував за життя і яке разом з тим не спалив, розуміючи його цінність в очах нащадків.

Ці шість сторінок можна було б процитувати і цілком - так вони гарні, але не будемо перебивати читачів у зібрання творів.

Одного разу в одному місті на березі Волги (С. - це рідна Гончарову Симбірська) виїхали з одного будинку два вози. "У першому возі їхали жінки: дружина прикажчика одного панського маєтку, дружина дяка місцевої церкви і дружина міщанина з міста, - великі приятельки між собою ". У другій возі їхали чоловіки цих дам. Правил жіночої возом, навантаженої різною їжею, паламар Єрема, зовні незграбний і сумирний людина, яку жінки тикали час від часу парасольками в спину, а він ніяк не міг вгадати, хто це зробив. По дорозі зустрілися три церкви, і біля кожної Єрема зупинявся, знімав шапку і довго хрестився, за що отримував ще більше стусанів. З берега річки через вузький та дрібний рукав воза перебралися на острів, де і зупинилися. Чоловіки пішли рибалити, а жінки стали розкладати провізію і готувати обід. Ярема залишився віддалік з кіньми. Одна з жінок зайшла в курінь до Яреми перевірити, чи не заснув він і нагодував чи коней. Ярема, і мабуть, заснув, жінка провела в курені близько години і повернулася до інших у збудженому стані. Інша жінка, довго очікуючи свою подругу, оговталася на її пошуки, але розминулася з нею і провела в курені Яреми теж близько часу. І коли вона, збуджена, повернулася до "столу", то застала тільки першу жінку, тому що третій вирушила шукати її, але, мабуть, розминулася в дорозі. Ця третя також зайшла в курінь Яреми і також провела там з годину, після чого була трохи збуджена. Тут прийшли вже і чоловіки, і всі почали готувати і є вуха, задираючи Єрему, за якого цього раз стали заступатися жінки, тому що "він теж людина, як всі люди, а не те, що який-небудь! "Чоловіки ніяк не могли зрозуміти цього захисту:" зачарувала, чи що, вас Ярема? "Жінки мовчали, і кожна дивилась у свій бік. Пообідавши і випивши, почали збиратися додому. "Переїхали знову вбрід рукав Волги, яка відділяла від твердої землі, і стали підніматися в гору. Але жінки вже не тикали парасольками в спину Єрему ", хоча він так само зупинявся біля кожної церкви, а чоловіки так само заохочували своїх дружин. Все.

Був вам і спуск з обриву, і триразове повтор одного дії, і підйом на обрив: повернення до нового життя. "Занепалі" жінки зрозуміли, що Ярема - така ж людина, як усі люди. Стали ль вони після своїх "падінь" "упалими"? Ось нова формула життя, яку Гончаров не розвинув в роман.

Як "Відважна Болеста "була преамбулою до творчості Гончарова першої половини, до "Звичайної історії" і "Обломова", так "Юшка" укладала собою "Безодня". Тут, як і в "Безодня", криве простір людського життя вигнуте як стрічка Мебіуса. І зрозуміти праве і ліве, мабуть, неможливо, а ще бачимо - в?? се не потрібно.

Література моралістічна, і Гончаров мораліст не менше за інших. Гончаров, однак, розуміє, як може прорахуватися художник, якщо він почне моралізувати на тему про те, як "показати через пізнання кімнати і талантом,// Що жінці не слід гуляти// Ні з камер-юнкером, ні з флігель-ад'ютантом,// Коли вона дружина і мати ". І Л. Н. Толстой помилився у своїх побудовах, зображуючи кілька моралістічно Анну Кареніну (як не крути, а залишки початкового задуму збереглися і в остаточної редакції роману); і М. Є. Салтиков, звичайно, перегнув палицю, вдосталь познущавшись над Толстим у своїй епіграмі.

Світ складніше, гори крутіше, і взагалі існують обриви і прірви, які не завжди можна і не завжди можливо обійти. І взагалі в цьому житті все відносно. Ось про це і писав свої романи Гончаров, чому його і читають зараз не менше, а чи не більше, ніж тоді, коли - на думку багатьох, суддів рішучих і суворих - він писав про Обломова як породження кріпосницької Росії. Від цієї кріпосницької Росії нікуди не підеш, але письменника ми Меріме не історичної конкретикою, а здатністю відповідати на наші запитання. Така здатність у Гончарова є.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/