Два капітани

Микола Анастасія

Ось парадокс, навіть ланцюг парадоксів: цілком посередній письменник стає у своєму поколінні літературним вождем.

Цікавий, але не дуже глибокий філософ належить найбільшим мислителем.

Проповідника-відступника, можна сказати, попа-розстрига шанують як видатного релігійного діяча, ледве чи не Мойсея місцевого розливу.

Запеклий індивідуаліст, чия церква, за словами сучасника, складається з однієї людини - Його самого, чекає, щоб до нього приєднався весь світ, і світ дійсно приєднується, у всякому разі - американський.

Пристрасний пропагандист національної самобутності власне вчення складає з клаптів європейської думки.

Все це одна і та ж людина. Звали його Ральф Уолдо Емерсон. Він прожив довге життя, в якої зайняв порожню після смерті Франкліна місце духовного лідера нації.

Ось віхи шляху, не обіцяє начебто спочатку майбутньої зоряної слави.

Народився в 1803 році в родині поважного унітаріанского священика з хорошим родоводом. Закінчив Гарвард. У 1829 році прийняв сан і став настоятелем Другий Бостона церкви, але, засумнівавшись незабаром в деяких догмати християнського віровчення, від релігійної діяльності відійшов. Далі - тривала поїздка по Європі, в ході якої Емерсон зближується з Колріджа, Вордсвортом і головним чином з Томасом Карлайл, листування з яким згодом розтягнулася на десятки років і склала яскраву сторінку в інтелектуальному житті століття. Це, до речі, ще один парадокс: безперечний демократ і реформатор по складу характеру черпає натхнення у безспірного монархіста і консерватора.

Повернувшись до Америку, Емерсон приймається за лекційну діяльність і випускає одну за іншої книги, кожна з яких стає подією. Поступово він перетворюється в прижиттєвий пам'ятник самому собі. Перший камінь у фундамент монумента був закладений 31 серпня 1837, коли Емерсон прочитав на рутинному випускному вечорі в Гарварді лекцію під назвою «Американський учений». Зустрічі вона була громовий овацією.

"Мабуть, прийшов вже час ... коли дрімаючий розум Америки розімкне обважнілі від сну віки і задовольнить тривале очікування світу, запропонувавши йому щось більше високе, ніж зразки свого мистецтва в техніці. Час нашої залежності, нашого тривалого літературного учнівства у інших народів наближається до кінця ... "- початок, та й вся інтелектуальна енергетика мови, витриманих в стилі античних риторів, була надзвичайно близька духовному настрою не тільки аудиторії, що зібрала, до речі, досить відомих людей того часу, а й усієї нації. Це навіть не лекція - це мітингової виступ, заклик до дії, їм треба початися з самосозіданія. А воно передбачає довіру до життя, до природі, головне ж - довіру до самого себе, що "обіймає все чесноти ".

За «Американським вченим» пішов цілий обвал публічних виступів, в яких поступово вишикувалася ціла розумова система, іменована згодом трансценденталізму. Термін сходить до Канту: "Всяке знання, яке пов'язано не з об'єктами, але зі способом нашого пізнання об'єктів, я називаю трансцендентальним "(« Критика практичного розуму »). Але взагалі-то, як колихання слухачів могутнім натиском красномовства, Емерсон звертався до різних авторитетів - Починаючи з Платона і неплатників, кінчаючи Фіхте і Шеллінгом. А особливу пошану мав він до шведського натуралістові і теософа-містику Еммануїлові Сведенборг, якому в «Американському вченому» цілий проспівав гімн.

Однак відразу ж впадає в око певна особливість, яка явно виводить міркування Емерсона за коло класичного філософствування. Річ у те, що, серйозно кажучи, системи-то у нього як раз і немає, а якщо і є, то це найменше певна концепція міростроенія, на зразок тих, що пропонують справді теоретичні уми. Так, Емерсон вживає філософські поняття: "розум", "природа", "краса", "дух" і навіть "сверхдуша" (єдина, здається, оригінальна категорія в його спадщині) - але рефлектує їх якось занадто жітейські. У кращому випадку він міг накидати ескіз єдиного людини, який є "не фермер, не вчитель, не інженер, але все. Людина - це і священик, і вчений, і державний муж, і працівник, що виробляє продукти, і солдатів ". Але навіть така нехитра теоретичне побудова Емерсон негайно обмежує в часі і просторі, дрейфуючи в бік саме американського людини, або, скажімо, американського вченого, а йому "не потрібно великого, далекого романтичного ... Не потрібні розповіді про те, що відбувається в Італії або Аравії, про грецькому мистецтві, про провансальський трубадура; я віддаюся буденного, я пізнаю звичне і низьке і сідаю поруч з ними ". Це, упаси Бог, ніяке не зарозумілість і не вульгарність нувориша. Просто Емерсон переконаний, що світ старовини, як і провидіння майбутнього, доступні лише тим, хто здатний оцінити велич сучасності.

Словом, Емерсон і разом з ним американський трансценденталізму - це не стільки світогляд, скільки світовідчуття і навіть підказка, як вести себе в цьому житті, що робити, до чого прагнути, від чого тікати. Ось тут він насправді стає систематиків, ранжуя судження в деякому правильному порядку.

трепетна, заповітна тема Емерсона - природа. Вперше він широко розгорнув її в однойменній публічної лекції, яку читає в 1836 році і незабаром вийшла окремим виданням. Основна думка автора полягає в тому, що лише в природному, нерукотворний світі людина знаходить власну сутність.

Американець по народженню і по духу, не тільки наступник, але і прямий спадкоємець Франкліна, бо не було на цих берегах нічого схожого на ту прірву, що розколола в Європі століття Просвітництва і століття романтизму, Емерсон починає з зручності, яке приносить людині перебування в рідному домі - домі природи. "Людині служать тварини, вогонь, вода, каміння, пшениця, поле - це і його підлогу, і його робоче місце, і майданчик для ігор, і сад, і постіль ".

Далі -- краса. Це більш висока потреба, ніж просто зручність. "Первинні форми - небо, гора, дерево, тварина - містять в собі і доставляють нам самі по собі насолоду; його приносять їх контури, колір, рух, розташування в природі ". Щось подібне могли сказати, і дійсно говорили, причому набагато глибше Емерсона, німці - Новаліс і головним чином Шеллінг. Але їх природа метафізічна, як метафізічни морські простори Колріджа. Емерсон ж ні на мить не втрачає рідного грунту: "У липні на мілинах наших прекрасних річок цвітуть широкими клумбами блакитний, блакить та роголістнік ". Тут справа, можливо, не просто в особливості місцевого зору, що перш за все схоплює і дізнається саме своє, рідне. Або, скажімо, ці особливості не в останню чергу визначаються корінним відмінністю ландшафту. Європейці тісняться на п'ятачку, та й той катастрофічно всихає під натиском цивілізації: ліс перетворюється на доглянутий сад, в парк - на зразок англійської або Версаля. Навколо Емерсона ж і людей його покоління все ще стелилися простору незасвоєного континенту.

Наступний "Корисний додаток, що природа створює для людини", це мова. Він дозволяє знайти відповідність між речами і думками. Подібно до всіх романтикам, Емерсон звертається до мови дикуна - це чиста природа і тому чиста поезія, -- але, як романтик американський, відгомони того втраченого первоязика він вловлює в самобутньої мови фермера і траппера.

І нарешті, природа - це дисципліна, інакше кажучи - що панує в світі єдиний порядок, який знищує здається незгоду речей: "Шматок граніту за своїми законами відрізняється від забирає його річки лише тим, що отримує більше або менше тепла ".

Розмірковуючи таким чином, Емерсон, природно, упирається в проблему Божественного Промислу. І вирішує її зовсім відмінно від американських першопрохідців -- колоністів-кальвіністів. Бог його - це, власне, і є природа, точніше кажучи, природа - це орган, за допомогою якого "загальний дух говорить з людиною ".

Для цього духу і придумав Емерсон термін "сверхдуша". Вперше він промайнув все в тому ж есе «Природа», а згодом Емерсон присвятив йому спеціальне есе, в якому пояснив сенс поняття. Сверхдуша - це "те велике природа, яка обіймає всіх нас ... то ціле, усередині якого перебуває кожна окрема людська особистість і яке об'єднує її з усіма ". Осягаються тільки інтуїтивно і в словах не виразність, цей Божественний дух є джерелом всякого інтелектуального й морального зростання, бо "серце, віддається вищого розуму, знаходить спорідненість з усіма його звершеннями і велично прямує в області спеціального знання і докладання зусиль ". Такими серцями наділені герої - найкращі породження роду людського, яким Емерсон присвятив спеціальну книгу - «Представники людства», виразно перегукується зі знаменитим працею Карлайла «Герої і шанування героїв».

Все це, в Загалом, запозичене у Платона, кілька приправлено Сведенборгом, і взагалі, як уже було сказано, з'являючись у сфері чистого філософствування, Емерсон втрачає більшу частину своєї чарівності, красномовства та переконливості.

Але тут ось що істотно: сверхдуша, при всій своїй надмірності і непізнаваність, виявляється витканої з душ звичайних, теплих, живих. І ці душі, чесно кажучи, Емерсон розуміє краще, ніж будь-яку, найкрасивішу абстракцію. Люди для нього завжди важливіше ідей.

Не дивно тому, що настільки невимушено, як добрі сусіди, уживаються в його книгах сверхдуша і окрема людина, навіть не герой вже, але хлібороб, учитель, інженер - хто завгодно. І потрібно від цього будь-кого, по суті, тільки одне - Вірити в себе.

Довіра до себе (так і називається одне з найбільш знаменитих есе Емерсона) - третій стовп його істини. Власне, у назві вже все й укладено, далі автор лише повторює з пафосом: "Вір собі!", "Йди собі!" - та підкріплює заклики зверненнями до природі, яка випливає з цим принципом невинно і природно.

Такий ракурс філософський, тобто позачасовий. Але, як завжди, Емерсон, звертаючись до кола всесвітніх проблем, думає насамперед про співвітчизників. Він закликає їх не оглядатися по сторонах в пошуках зразка для наслідування. "Роби те, що призначене тебе ... Тобі, що живе зараз, випало показати картину не менше велику і зухвалу, ніж ті, що були створені великим різцем Фідія, кельмою єгиптян, рукою Мойсея і Данте, але відрізняється від усіх інших ". Власне, тільки таким чином і можна зрівнятися з великими.

Само собою зрозуміло, що сучасникам-американцям, які генетично успадкували дух потужного індивідуалізму і високого призначення, але не позбулися, з іншого боку, від відчуття деякої культурної ущербності, такі слова мали бути як бальзам на душу.

Точно так само не міг їм не бути близький нестримний оптимізм Емерсона. "Сонце сяє ... Поля ... рясніють льоном, пасовища вовною. З'явилися нові землі, прийшли нові люди, виникли нові думки ... Наша сила виростає з нашої слабкості ... Пристрасть заново творить навколишній світ юнака ... Ми володіємо набагато більшою добротою, ніж про це прийнято говорити ... "- тут зведені слова з різних творів, але це не підтасовування. Творчий дух Емерсона дійсно відрізняється рідкісним життєлюбством і упевненістю в завтрашньому дні.

Ось так і вирішуються парадокси. Людині, що виражає потаємні сподівання нації, можна пробачити і стилістичну невитончених, і клаптикову філософію.

Думка Емерсона на рідкість несуперечливою, вона не те щоб обтікає підводні камені -- здається, навіть не знає про їх існування. Втім, воно й не дивно: настільки світлий розум, така чиста душа і повинні випромінювати спокій і ясність.

З тієї ж, бути може, причини Емерсон і не ризикував випробувати ідею реальним життєвим досвідом, хоча, як практичний філософ, начебто мав би. Соціалістичному експерименту він співчував, але, на відміну від Готорна, здалека, в бік колонії «Брук фарм »і кроку не зробив. Війну США з Мексикою ні в якій мірі не схвалював і навіть обурювався, але свій протест висловив в жартівливій формі: "Держава - це нещасна скотина ... Віддай їй оберемок конюшини - нехай собі їсть на здоров'я. Але якщо, корова, ти захочеш бодай мене під час моєї прогулянки по полях, я переріжу тобі горло ". Рабство ненавидів, але Громадянська війна наче обійшла його стороною. Така позиція, можливо, не дуже симпатична, але логіка, невблаганна логіка в подібній поведінці, повторюю, була. "Мені дано звільняти не негр, - записував Емерсон в щоденнику, - а рабів зовсім іншого роду: нудяться в неволі духів, якими є думки, заточені в схованках людського мозку, приховані від усіх в царстві мрій. Життєво важливі для республіки людини, вони не мають іншого такого захисника, цінителя і глашатая, як я ".

Це свята правда. Інша річ, що настільки піднесеного розуму потрібен був супутник, який не злякався б привести ідею в жорстке зіткнення з дійсністю. І такий супутник вчасно з'явився.

Звали його Генрі Девід Торо

"Серед дикої природи я знаходжу щось для себе дороге і рідне, ніж на міських і сільських обличчях ", - писав Емерсон, але ліси до ладу не знав, подорожуючи більше дорогами думки, втім, і міськими вулицями, та й взагалі суспільством не нехтуючи. Затворником його, у всякому разі, не назвеш. Торо ж, дев'ятнадцятирічним юнаком прочитавши есе «Природа», сприйняв його буквально як керівництво до дії. Два найбільш плідних, для себе і світової літератури, року недовгою свого життя - сорок п'ять років всього відпустила йому доля - він провів, по суті, безотлучно на березі Уолденского ставу, неподалік від Конкорда.

Емерсон, як говорилося, був аболіціоністів, але - в душі. Торо ж - боєць, він цінував НЕ думки, а поведінка і тому не просто критикував, слів не вибираючи, закон про втікачів рабів, але зухвало порушував його, вкриваючи нещасних чорношкірих, яким вдалося сховатися від своїх господарів.

Він взагалі любив все доводити до кінця, тобто до вчинку. Йому мало було просто написати нарис «Про громадянське непокору». Мало просто сказати: "Краще уряд те, яке не править зовсім ". Врешті-решт, це всього лише розвиток тези Емерсона, на якого Торо і посилається: "Краще уряд те, що править як можна менше ". Ні, на знак протесту проти війни з Мексикою він відмовляється платити податки і потрапляє - правда, всього на день - до місцевої в'язницю, а коли, як свідчить легенда, Емерсон, виявивши його за гратами, здивовано запитав: "Генрі, чому ти тут?" - відповів улюбленому вчителеві питанням на питання: "А чому ти не тут, Ральф?"

Не дивно, що за життя в нього склалася репутація небезпечного баламута, і навіть на Емерсона, незважаючи на його величезний авторитет, почав дехто поглядати скоса: як це він дозволяє собі вітати настільки скандальну особистість?

За межами США, правда, як це нерідко траплялося, Торо викликав куди велику симпатію. Молодий Махатма Ганді сприйняв нарис «Про громадянське непокору» як рішучий виклик будь-яких форм деспотії, державної і моральної. Високо цінував Торо яснополянський мудрець. З часом, втім, і земляки схаменулися. Попередником своїм його вважав Мартін Лютер Кінг, а коли в колах молоді, що вийшла на барикади 1968 року, почали поширюватися ідеї ненасильницького опору, Торо взагалі чи не прапором зробився. Точно так само з вдячністю озираються на нього і нинішні "зелені".

Але це слава то Чи громадського працівника, чи то мораліста, чи то пророка, але ніяк не літератора.

Тим часом Генрі Девід Торо був чудовим письменником, і «Уолден», головна його книга, це не в меншою, а, вірніше сказати, в набагато більшій мірі література, ніж просто звіт про настільки недоречною як ніби в індустріальне століття робінзонади.

Нелегко в світової традиції підібрати аналог, навіть на вершинах. Паскаль? Але це перш за все, як і випливає з назви, пригоди думки. «Сповідь» Руссо? Але це роман у формі автобіографії душі. «Щоденник письменника»? Теж щось інше, чому і жанрового назви не підбереш. Можливо, ближче за все Монтень - за формою, звичайно, не за змістом. А якщо вітчизняний досвід взяти, то Франклін, розведений кров'ю, - чиєї? Купера? Ірвінга? Лонгф?? лло? Загалом, поета, яким Генрі Девід Торо, по суті, і був.

Зовсім в стилі «Автобіографії» Франкліна він педантично перераховує номенклатуру матеріалів, що пішли на будівництво лісової хатинки, і їх вартість: "дошки -- 8 дол, викидний гонт на дах і стіни - 4 дол клоччя - 0,31 дол "- і так далі. Яка нудьга! Прямо-таки посібник для початківця тесляра.

Щоправда, сам будівельник зовсім не сумує і рутині не вдається. Більш того, виливає нездоланне життєлюбність: "... Я не маю наміру складати оду до зневіри, навпаки, я буду горланити, як ранковий півень на сідалі, хоча б для того, щоб розбудити сусідів ". Настрій знайоме, його той же Франклін відчував, воно сопріродно Емерсона та іншим трансценденталістам. До того ж на підході були «Листя трави», а вже за частиною оптимізму з Уітменом взагалі ніхто не зрівняється.

Але витягати цитати з тексту - справа пусте, їх завжди можна побити іншими цитатами.

"Багато років я добровільно складався доглядачем злив і сніжних бурь і виконував свою роботу добросовісно; був інспектором якщо не проїжджих доріг, то лісових стежок ... "-- який свіжий склад, яка поетична точність!

Важливо зрозуміти і відчути, як поєднується начебто непоєднуване, як зі сміття, що виставляється напоказ, ростуть вірші.

Мені здається, «Уолден» відрізняється двома основними особливостями.

Одна - різка, вона відразу впадає в очі. Це - змістовний обсяг розповіді.

Є нехитрий розповідь про будівництво хатини і про життя в ній. Є краєвид, лісовий пейзаж у всьому різноманітті своїх фарб і звуків. Є утопія. Є міркування про культуру, зокрема про книжкову культуру, про класиків, про їх мовою, яка все ще залишається мертвим у сприйнятті американців. Є філософська рефлексія. Словом, обмежений простір хижі або в кращому випадку сотні акрів навколишнього її землі анітрохи не заважають Торо пронизує поглядом великий світ природи і людей - тих, які раніше жили, і тих, які живуть зараз.

А є ще й загадка. Розгадувати її навіть і намагатися не буду, спробую лише суть позначити, на самого ж Торо і спираючись.

"Над моей хатиною віяв той же вітер, який обвіває вершини гір, вітер, доносили до мене лише уривки земної музики, її небесну частину. Ранковий вітер віє завжди, і пісню світобудови звучить безугавно, але мало кому дано її чути. На всіх земних вершинах можна знайти Олімп ... Легка будівля як би кристалізувалася навколо мене і вплив на свого будівельника. Вона залишала простір фантазії, як контурний малюнок. Щоб дихати свіжим повітрям, мені не треба було виходити, у мене і в будинку було досить свіжо ".

Можна, звичайно, побачити в цих словах зайве підтвердження того, що тільки що говорилося про всеосяжність «Уолден». Але ж що таке думка, изреченная з боку, навіть і доброзичливим спостерігачем? Брехня, звичайно. А правда - думка, виражена поетично. Коли слухаєш мова Торо (а її не тільки читати, але й слухати треба), вражає абсолютно збігаються ритму прози з ритмом душевного стану письменника. Ну а як це йому вдається досягти - повторюю, загадка.

У автора «Уолден» не було в літературі прямих попередників. Не виявилося і явних спадкоємців, принаймні на батьківщині. Американської літературі взагалі насилу дається поетична рефлексія, павутинний стиль, а вже втілити в ньому земну тяжкість, матеріальне начало і зовсім, як з'ясувалося, завдання майже нерозв'язна. Навіть Генрі Джеймс з нею не справився.

Генрі Девід Торо - виняток.

Але хіба винятку не цікавіше правил?

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/