"З колін підніметься Євген, - але видаляється поет "

Ірина Вершиніна

Є щось спільне в емоційним забарвленням читацького сприйняття "Повістей Бєлкіна". У ньому (сприйнятті) завжди присутня приховане бажання продовжити читання в той момент, коли наступає фінал.

Чому кінцівка будь-який з маленьких повістей, але, мабуть, найбільше "Панни-селянки" застає нас зненацька? Чи тільки з-за несподівано наступила розв'язки (про що прийнято говорити)? Але чи так уже вона несподівана? Адже щасливий фінал обіцяний читачеві всім строєм інтонацій повісті: витонченої невимушеністю складу, без зусилля змішується іронічні і ліричні обертони, всією атмосферою трохи пародійної буколіки в чисто українською смаку. У той же час ефект фіналу, спіткати читача в момент його уявної неготовність, безсумнівно присутня. І Пушкін, мабуть, дорожить ім. Інакше він не став би звертатися до читача з гречною проханням "позбавити" його "від зайвої обов'язки описувати розв'язку ", коли той вже тримає її в руках.

Насправді, зав'язка і розв'язка повісті, відповідно до її оксюмороном назвою, що утворюють дзеркальну композицію, дуже міцно замикаючу рух сюжету: на початку повісті герой закохується в селянку, не визнавши в ній панночки, в кінці - опиняється біля ніг панночки, визнавши в ній селянку. Цією анекдотичної ситуацією сюжет, по суті, вичерпується, пушкінське "більше нічого не молодий з розповіді мого "(сказане, щоправда, з приводу іншого твори) в даному випадку як не можна до місця. Читач, проте, мимоволі противиться такому підсумку. Йому здається тут прихований підступ. Він закриває книгу з невиразним переконанням, що щось, придбане ним у процесі читання, подібним підсумком не вичерпується і відчуває від цього якесь "емоційний замішання ".

Замкнутість сюжетної композиції, геніально знайденої (щоб не сказати - обчисленої) Пушкіним, залишає підсумкову "результуючу" емоцію читача за порогом розповіді. Пушкін зачинив двері перед носом читача, і той з подивом і навіть деякої розгубленістю перечитує останній абзац, сподіваючись в ньому й виявити розгадку дивного "естетичного томління", жодного "Ще!" (точніше за все переданого німецьким Sehnsucht), що поселяється в душі після прочитання повісті. Звідки ця непогамовану розбудженого уяви, розбудженого ліричного почуття, яким не запропоновано, на перший погляд, ніякого іншого обгрунтування, крім гранично ясно і гранично коротко викладеного анекдоту! Того самого анекдоту, який настільки збентежив великого російського критика, що він відмовився визнати за маленькими повістями художні достоїнства. Парадокс між тим полягав у тому, що загальновизнані художні гідності "Повістей Бєлкіна" до певної міри пов'язані (якщо не стимульовані!) саме з анекдотом, утворюють сюжетний каркас всіх повістей.

Значення і місце анекдоту в організації сюжетів "Повістей Бєлкіна" заслуговує самостійного розмови. Звернення до анекдоту, мабуть, мало пряме ставлення до пушкінського розуміння прози як роду словесної творчості. "Точність та стислості - ось головне достоїнство прози", - стверджував він. Анекдот - Пробний камінь прози, її усна різновид, коротка розповідь у власному сенсі слова. Йому, за визначенням, мають бути притаманні названі Пушкіним властивості. Але, можливо, ще важливіше (стосовно пушкінським запитам) закрита форма анекдоту. Єдине подія-подія, яка складає його сюжет, свідомо має початок і кінець. Звідси чітко виявлена завершеність і навіть замкнутість композиції жодного анекдоту.

В "Історії села Горюхина "Пушкін ненароком стосується причин свого звернення до анекдоту, травестіруя свої думки Простосердий зізнаннями "автора" повістей Івана Петровича Бєлкіна. "Я хотів нізойті до прози, - повідомляє цей останній читачеві.  Взявся я за повісті, але, не вміючи з незвички розташувати вигадана подія, я обрав чудові анекдоти, колись мною почуті від різних осіб, і намагався прикрасити істину жвавості розповіді, а іноді і квітами власної уяви ".

Варто відзначити думка про труднощі з "розташуванням" матеріалу (тобто з вибудовуванням композиції повісті), а також звернення до анекдоту, ці труднощі роздільної. Мабуть, явна композиційна завершеність анекдоту потрібна Пушкіну для правильного розташування вигаданого події ". І він підкреслює і закріплює її прийомами сюжетної симетрії.

Про дзеркальності сюжетної побудови "Панни-селянки" мова вже йшла. У pendant до головної любовної лінії повісті симетричне "розташування" набуває і підпорядкована їй сюжетна лінія: непримиренна ворожнеча сімейств Берестові та Муромський в результаті ненавмисного, майже анекдотичного обставини ( "лякливість куцій кобилки ") перероджується в нестримне прагнення приєднатися. Подібна "Закольцованность" так чи інакше проглядається і в інших повістях.

В "Постріл", наприклад, "розповіді" Сильвіо і Графа не просто з'єднують початок і кінець однієї і тієї ж історії, але відображають один одного як в дзеркалах: Граф "розказаний" Сильвіо, Сільвіо "розказаний" Графом.

В "Заметілі" сюжетна симетрія грунтується на опозиції двох доль. Одна і та ж випадкове обставина (хуртовина) пов'язує двох персонажів, один про одного не підозрюють. Для одного з них ця обставина стає несподіваним крахом щастя, для іншого -- настільки ж нежданим його набуттям.

Композиційна схема анекдоту встановлює чіткі межі сюжетного простору, але в цих заданих межах уява художника відпущено на волю. "Плин" сюжету вільно і примхливо, у ньому намічаються вигини і повороти, сюжетною схемою анекдоту не передбачені. Прямолінійна однозначність схеми долається багатозначністю смислових відтінків, що виникають у ході розповідання сюжету. У них читач вловлює ліричні, комічні, іронічні, романтичні, драматичні тони.

Свого часу А. К. Глазунов, створюючи балетні партитури по скрупульозно числом хореографічному плану Петіпа, зізнавався, що йому "подобається творити в кайданах ". Суворі приписи балетмейстера не соромився, а, навпаки, стимулювали його творчу винахідливість. Здається, щось подібне таїться і відносно Пушкіна до жанрової формі анекдоту. Ніби "кайдани" анекдоту покликані підсилювати приховане напруга поетичних інтенцій пушкінського тексту, які піддаються опору жанрової форми. У результаті відбувається приховане поетичне перетворення анекдоту. Мимоволі виникає враження, що "Повісті Бєлкіна" - єдиний у своєму роді випадок в історії російської словесності, коли ознаки конкретного жанру стають ознаками прози, як такої.

Цікаво, що спроби визволити оповідання з жанрових пут анекдоту, зроблені в прозових дослідах, що сталися після "Повісті Бєлкіна", прагнення перейти від "історії події" до "історії героя, характеру", неминуче послаблювали цілеспрямованість сюжетного розвитку. Чи не в цьому причина незавершеності таких опусів, як "Рославлі", "Ми проводили вечір на дачі" та інших? Наочний приклад поступового ослаблення сюжетного розвитку ( "втрата мети") -- незавершена повість "Дубровський", в захоплюючих перипетії якої виразно намічається історія благородного розбійника. Дія в "Дубровському" дробиться, насичуючись різноманітними подіями, і дивним чином "видихається" до кінця, незважаючи на гостроту драматичної колізії. Оповідання непомітно починає втрачати перспективу, і енергія сюжету вичерпується, не знаходячи підсумку. Виняток у цьому ряді - "Пікова Дама", абсолютний шедевр пушкінської прози, народжений з того ж жанрового кореня, що й "Повісті Бєлкіна", але що придбає при тому ж філігранної лаконізмі словесної тканини смисловий масштаб та ідейну глибину великої форми.

В "Пікової Дамі "анекдот проростає характерами. Вони зав'язують самостійну інтригу і провокують розкручування самостійного сюжету. Пушкін накидає портрети своїх персонажів, чого практично не робив у "Повісті Бєлкіна". Дає читачеві відчути атмосферу світського життя Петербурга давніх років і, що найістотніше, дозволяє заглянути у внутрішній світ головного героя, щоб зробити більш виразними психологічні мотиви його вчинків, від чого ухилявся в маленьких повістях. Там дії героїв диктувалися випадком, збігом обставин, в які вони мимоволі опинялися залученими. Історія події-події становила зміст кожної з "Повістей Бєлкіна". В "Пікової Дамі" характер головного героя сам "формував" подія, яка і ставало змістом повісті, а анекдот про три карти, розказаний в якості прологу і виконує функцію сильного, але зовнішнього імпульсу сюжету, залишався на периферії оповіді. Однак подія, що відбувається з героєм, теж у своєму роді анекдот, хоча в ньому вже укладена в стислому, "згорнутому" вигляді "історія героя". Щільна концентрична форма "анекдоту в анекдоті", в центрі якої виявляється історія характеру, як ніби вичерпує і підводить підсумок пушкінським "запитам" до цієї жанрової формі. У прозі він більше до неї не повертається.

"Капітанська дочка "- це вже свідчать знайдені інших стимулів формування сюжету й нова ступінь в розвитку пушкінської прози. Тут між "історією героя" і "Історією подій" знайдено певну рівновагу, що свідчить про епічної спрямованості розповіді. З одного боку, історія героя, розказана їм самим, рухає і скріплює сюжетну дію, підпорядковуючи своєму неквапливому, що розмірно ритму незвичайні, а часом анекдотичні обставини цієї історії і тяжіючи до романної формі. З іншого боку, в ході розповіді стає зрозуміло, що й самі обставини та події, супутні історії героя, не втрачають самостійного (об'єктивного) значення і, в свою чергу, виконують важливу скріплюють функцію в композиції повісті.

Все в тій же "Історії села Горюхина" за п'ять років до написання "Капітанської доньки" наче "Передбачене" поява цієї нової для Пушкіна епічної прози. Все той же Іван Петрович Бєлкін ділиться з читачем мрією "залишити дріб'язкові і сумнівні анекдоти для розповіді справжніх і великих подій ". З часом таке оповідання читач і знаходить у записках Петра Андрійовича Гриньова, де історія життя і пригод героя вправлений в раму "справжніх і великих пригод "російської історії.

Але ось що примітно! У цій новій прозі вже немає тієї порушує рівновагу читацького сприйняття "непогамовану емоції", яку викликають фінали "Повістей Бєлкіна" (про що йшла мова на початку статті). У міцної композиційної завершеності "Капітанської дочки" немає місця для Sehnsucht. У чому ж справа? Чому, відчуваючи задоволення від витонченої і щасливої розв'язки сюжету "Заметілі" або "Панни-селянки", ми в той же час шкодуємо про те, що настала вона раніше, ніж вичерпалася збільшується поступово з читання неусвідомлене нами насолоду. Нам шкода розлучитися з Марією Гаврилівною і Бурмин або з Лізою та Олексієм? Та ні, мабуть. Адже ми знаємо про них набагато менше, ніж про Наташі Ростової, Бунінська Наталі або навіть чеховської Місюсь. Але, може статися, причина нашого "жалю" як раз на неповноту нашого знання про пушкінських персонажів і Sehnsucht виникає на рівні сюжету? Нам здається, що ми хотіли б знати більше про долю Дуні з "станційного доглядача" або про що говорили між собою так несподівано дізналися один одного Марія Гаврилівна і Бурмин, або Ліза і Олексій? Але це нам тільки здається! Тому що, навіть не завдаючи собі клопоту придумуванням того, чого не написав Пушкін, ми знаємо і долю Дуні, і все, що мали сказати один одному Ліза і Олексій, і як вирішилася незвичайна історія героїв "Заметілі". Вся справа в целокупності того знання, яке дарує (або вселяє?) нам Пушкін. Як в ліричному вірші, ми отримуємо це знання "відразу і цілком", без "нудотний подробиць", без розчленованості на логічно чітку послідовність фактів. Ми засвоюємо це знання швидше почуттям, ніж розумом, підкоряючись власної інтуїції і "розбурхане уяві ".

У пушкінському тексті невіддільне пов'язано як те, що сказано прямо, так і те, про що не сказано зовсім. Замовчуванням ці повні змісту, подібно до змістовної наповненості пауз у музичному творі. Вони не переривають, а, навпаки, продовжують розповідь. Всякі спроби заповнити лакуни, додумати і словесно матеріалізувати невимовне Пушкіним руйнують целокупность отриманого читачем знання, а разом з нею і художню плоть пушкінської прози. Іншими словами, руйнують приховану поезію маленьких повістей, яка несвідомо хвилює чуйного читача.

Здається, у Абрам Терц є думка, що пушкінська проза ще не стала самостійним, незалежним від поезії родом словесної творчості, що вона народиться з поезії як її антипод і постійно пам'ятає про це. Але, можливо, важливіше не антіподность - нагота "прози", протиставляється розкоші поетичних одягу, -- а саме близькість їх, нерасчленімость пушкінської музи.

Герой набоковского "Дара", починаючий письменник і alter ego автора, навчається в Пушкіна "Влучності слів і граничної чистоті їх поєднань". Не про те, чи ж і висловлена Толстим думка про "гармонійної правильності розподілу предметів" в пушкінської прозі?

Так чи інакше, обидва висловлювання стосуються самої суті гармонійної організації прози Пушкіна, зближує її і за змістом, і за формою з будовою поетичного тексту.

"Гранична чистота сполучень "суворо відібраних слів (як у віршах) народжувала зовсім особливий ритм цієї прози - ритм оповідання в вичерпному значенні цього слова, природно врівноважує опис, повідомлення, авторську і пряму мову. Звідси вражаюча мовна однорідність маленьких повістей, яка створює більш не повторення відповідність усіх елементів словесної конструкції, позбавленої швів. Хочеться назвати це властивість "Повістей Бєлкіна" "суцільний розповідність ", що знову змушує думати про жанрову природі такий прози.

Анекдот, містить в собі одна подія-подія, дозволяє читачеві легко оглядати сюжет, але бачити і чути не більше того, що може бути розказано. Так створюється обов'язкова дистанція між читачем і діючими особами розповідаємо події. Волею оповідача ця дистанція може скорочуватися, і тоді читачеві вдається почути виконаний безпосередній жвавості і лукавства діалог між Лізою та Олексієм або побачити старого доглядача "живописно витирає сльози полою" під час свого сумного розповіді. Але дистанція може і збільшуватися. Тоді про персонажів, відсунутих в глиб оповідної перспективи, читачеві повідомляється "з чужих слів". Наприклад: "Кажуть, що Сільвіо під час обурення Олександра Іпсіланті був перед загоном етерістов і був убитий в битві під Скулянамі ". Ні "Обурення Олександра Іпсіланті", ні "загін етерістов" ніяк не беруть участь в "Історії події", що становить зміст повісті "Постріл". Згадка про них в останніх рядках повісті лише підкреслює досить віддалену від читача дистанцію, на якій з героєм відбувається якась подія, і про який читач, у свою чергу, виходить не зовсім достовірні відомості. Або інший приклад: "Обірваний хлопчик, рудий і кривою" (його ми бачимо з близької дистанції) розповідає, що влітку в їхніх місцях "проїжджала пані ... в кареті у шість коней, з трьома барчатамі і з годувальницею, і з чорною моська ", а дізнавшись про смерті наглядача, заплакала і пішла на його могилу без проводиря (незнайома пані - читач вгадує в ній Дуню - побачена з далекої відстані, в далекої і невиразною перспективі нерозказана долі).

Постійно гойдає мера дистанції між читачем і персонажами, читачем і оповідачем визначає інтонаційний лад пушкінської прози. Звідси особливості "точного і короткого" складу маленьких повістей.

Що звертає на себе увагу в досить традиційній структурі пушкінської фрази? Її незвичайна простота, майже аскетизм (дорайну скупість у використанні епітетів, завжди точних і, в силу цього, непомітних, і настільки ж обережне -- як би поволі - вживання тропів), але водночас її динамічна пружність: у ній переважає дію, її обличчя визначають дієслова. Ми дізнаємося про вчинках персонажів - про їхні зустрічі, пагонах, розлуках, - але дуже мало що нам відомо про їх почуття. До їх переживань ми ніби і не допущені.

Про що думала, що відчувала Дуня, потайки залишаючи рідну домівку? Кажуть, вона плакала. До речі, в повісті Дуня плаче двічі, і обидва рази ми не стаємо свідками її сліз, а дізнаємося про них стороною - то зі слів, загублений ямщиком, що вивозили Дуню з дому, то з розповіді вже згаданого сільського хлопчика. Ці приховані від читача Дуніна сльози, подібно незримою арці, перекинутим від зав'язки до розв'язки, скріплюють ліричний сюжет повісті. Вони хвилюють свого читача "Несказанне", якщо скористатися виразом з поетичного лексикону чужий епохи. У них, мабуть, криється головний поетичний сенс повісті (про блудної дочки, що спізнився повернутися), неразмененний що пояснюють словами. Сльози Дуні утворюють ліричний простір сумної події в житті Самсона Виріна, про який читачеві сказано все.

В "Панночка-селянка" Пушкін ніби навмисне хоче переконати читача, що його займає не сама історія кохання юних героїв, а лише створюють її анекдотичні обставини. Він оголошує, що не буде "у всіх подробицях описувати побачення молодих людей, зростаючу взаємну схильність і довірливість, заняття, розмови ", побоюючись, що читач вважатиме такі подробиці "солодкими", і обмежується коротким повідомленням, що "не минуло й двох місяців, а ... Олексій був вже закоханий без пам'яті, і Ліза була не байдужіші, хоча і мовчазний його ". По суті, в переліку цих "Неописаних подробиць" сказано досить, щоб спрямувати уяву читача в поетичне русло і дати відчути наївну красу і чистоту цієї пасторальної ідилії.

Точно так само надходить Пушкін з читачем і у фіналі "Заметілі". Він не описує почуття, якими охоплено його герої в момент взаємного пізнавання. Нам повідомляється лише, що після визнання Марії Гаврилівни "Бурмин зблід ... і кинувся до її ніг ". Проста фраза з двома дієсловами, розділеними відточити і тут же пов'язаними з'єднувальним союзом (немов синтаксично-наочне вираження хвилинного замішання і послідував за ним пориву), виявляється здатної замістити собою нібито ненаписаний фінал. Той фінал, який гостинно відчинив би двері і впустив читача з його простою цікавістю і дозвільними пересуди. До речі, в обох дієсловах наведеної фрази - обидва вони досконалого виду - укладено особливий час: мить, що стало вічністю. У цьому остаточність, фінальному завершального повість дії. Опис незвичайної події, таким чином, закінчено (двері зачинити!). Але "неописаних" Пушкіним почуття, пережиті його героями, продовжують хвилювати уяву читача дивовижним поєднанням нездоланність і повноти. Така прихована поезія пушкінської розповідність, мистецтво "точного і короткого" слова його прози.

Закон обраного жанру диктує цю непорушність фіналів, як тільки анекдот викладено. Але мистецтво, реалізоване у цьому анекдоті, не кінчається: ми відчуваємо його присутність в собі і боїмося втратити, закриваючи книгу. Читацьке сприйняття переживає своєрідну колізію: вичерпаність сюжету-анекдоту протистоїть неісчерпанія естетичної емоції, яка за своїм змістом одна й та сама, що в "Станційному доглядачеві", що в "Панночка-селянка".

Суперечність між часом сюжету (воно звичайно) і часом мистецтва (воно не має меж) народжує на читача незвичайне і настільки ж суперечлива почуття. У ньому естетичне задоволення (насолоду пушкінським текстом) невіддільне від естетичної ж непогамовану (бажання продовжити насолоду). Sehnsucht виникає не на рівні сюжету, а на рівні тексту.

Подібне переживання тексту (поверх сюжету) ставить читача в особливі відносини з автором. Авторське слово (в "Повісті Бєлкіна") багаторазово опосередкований "Розповідями" персонажів і, здавалося б, розчинена "тотально-об'єктивною" розповідність, парадоксальним чином виявляється наближеним до читачеві, і Sehnsucht мимоволі набуває персональну спрямованість. Найвиразніше це явлено у фіналі роману у віршах.

Коли Пушкін пропонує читачеві "залишити" головного героя "в хвилину злу для нього, надовго, назавжди ", надавши сучасникам гадати, закінчений роман чи ні, він на Насправді "залишає" нас, читачів. І "надісланий" автором читач нудиться естетичної невимовною тугою, про яку точними словами сказав Набоков у фіналі власного роману.

"Прощай же, книга! Для видінь - відстрочки смертної теж немає. З колін підніметься Євген, -- але видаляється поет ". Правда, в пушкінському романі безперервний контакт автора з читачами підкреслять і в постійно відзначаються критикою "ліричних відступи ", і в тому, як ніби" сторонньому ", хоча і любовно-співчутливим погляді, яким Пушкін закликає читача поглянути на його героїв і пережити душею "полусмешние, полупечальние, простонародні, ідеальні" події роману.

в "Повісті Бєлкіна "немає нічого, що нагадує подібні контакти. Навпаки, Пушкін, здавалося б, всіляко ухиляється від прямих "ліричних" контактів з читачем. А тим часом жодне з його ліричних віршів не викликає в нас такий туги по "видаляє поету", як маленькі повісті.

Простір ліричні вірші творіння умовно, у ньому немає чітко визначених сюжетних кордонів. Воно "обнімається" єдністю настрою, кріпиться гармонією вірша, не знає у Пушкіна, як правило, опору матеріалу. Ми вільні скільки завгодно перечитувати такий вірш, щоразу переконуючись в неубивающей повноті його ліричного змісту.

Сюжетне простір "Повістей Бєлкіна" жорстко обмежена: наше перебування в ньому тимчасово, і це відчуття не зникає, скільки б разів ми не перечитували коротку повість. Гармонічна відповідність усіх елементів словесної матерії, природна грація розповідного руху відчувають на собі опір сюжетних пут, і фінали "Повістей Бєлкіна" відгукуються в сприйнятті читача непогамовану "спілкування" з самим пушкінським текстом.

Подібно до того, як в поезії форма вірша, його наспів і гармонія, ритм, метр, звукова структура стають безпосереднім провідником читача у спілкуванні з поетом, дозволяючи розчути його голос і неповторну інтонацію, так і в "Повісті Бєлкіна" струнка завершеність і художня досконалість створеної Пушкіним оповідної форми, під безпосереднім чарівністю якої знаходиться читач, дозволяє йому відчути самоцінність авторського складу, гнучку мінливість і чарівну невимушеність пушкінських інтонацій. Так виникає спілкування читача не з персонажами повісті, а з самим її творцем. Фінали "Повістей Бєлкіна" ставлять межа такого спілкування. Емоція, з якою читач залишається вже за порогом розповіді, пофарбована жалем про те, що його нібито "Змушують" припинити читання, і не відразу усвідомлюється як емоція естетична: нам шкода розлучатися з нашим поетом. Суть читацької туги - його Sehnsucht - точніше всього виражена рядком Міцкевича (до Пушкіна відношення не має): "Все слухав би, слухав і слухав тебе ".

У російській прозі послепушкінскіх часів таке спілкування читача із автором вкрай рідко. Часто воно опосередковано авторським прагненням зробити читача учасником того, що відбувається, а то і довірчого особою автора-оповідача.

Ліричний герой тургенєвської "Асі" підміняє собою автора. Ми забуваємо про творця поетичної розповіді. Ми стаємо конфідентів героя і разом з ним проживаємо сюжетне час. Але тепер воно рухається повільніше, оскільки постійно гальмується, перетікаючи з часу дії (вчинку) під час переживання почуття (або споглядання). Естетична емоція невіддільна від емоції життєвої: разом з Асею ми бачимо, як човен Н. в'їжджає в місячну доріжку, разом з Н. приходимо в сум'яття від несподіваного любовного пориву героїні. Історія, розказана Тургенєвим, закінчена цілком. Ми були її реальними свідками і посильними учасниками. Ми зворушені і трохи стомлені співпереживанням. Мистецтво увійшло до нас непомітно, під покровом "життя" (така мета художника). Розставання з поетом-творця не гнітить нас, як у випадку з "Повісті Бєлкіна", оскільки наше естетичне почуття направлено до життєве русло. Ми шкодуємо про згаяний героєм щастя і віддаємося мріям, як все могло скластися інакше. "Мрійливість" забарвлює читацьку емоцію після прочитання багатьох повістей Тургенєва: сумна доля Лаврецький і Лізи, але як гарні та поетичні їх почуття. Безрадостен залишок днів Саніна, але ж він міг би стати щасливим. Історія життів тургенєвських героїв рівно укладається в сюжетне час. Закінчене їхніх доль не викликає у читача жодних сумнівів, і він розлучається з ними так, як розлучився б в житті. "Поет віддаляється" в той самий момент, коли і його герой.

Але ось сумна історія Гурова й Ганни Сергіївни, здавалося б, повністю розчиняє естетичне переживання в життєвому. Ніякої мрійливості, все дуже буденно і, за зовнішнім малюнком, пішло. Чи не пішло і не буденно лише глибоке, справжнє почуття, яке пов'язує героїв. Усвідомити і перейнятися цим почуттям читач може тільки завдяки мистецтву Чехова-поета. Втім, Чехов не дуже-то довіряє читацьким чуттю. Присвятивши читача в обставини любовної історії, Чехов вважає за необхідне звернутися до нього з прямим авторським словом:

"Анна Сергіївна і він (Гуров) любили один одного як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і дружина, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх одне для одного, і було зрозуміло, для чого він одружений, а вона незаміжня ". Прочитавши такі рядки, читач вже не стане мріяти і уявляти, як надалі протікала життя цих люблять один одного людей, схожих на "двох перелітних птахів, самця і самку, яких спіймали і примусили жити в окремих клітках ". Він залишиться наодинці з риторичним питанням, заданих автором, "для чого" так сталося, і не буде знати відповіді. А хвилювання і печаль, які оселилися в душі, будуть пов'язувати з самою життям і її несповідимими шляхами, які можуть мати пряме відношення і до нього. Естетичний джерело подібних почуттів і роздумів, народжених мистецтвом Чехова-поета, залишиться для читача заслоненним.

У Пушкіна все відбувається інакше. Він не робить жодних спроб замістити розповіддю саме життя, ніяких намірів розбудити в читача психолога і аналітика. Нестомлюючого легкість його прози ще не отяжеляется авторської рефлексією (в прозі Лермонтова вона вже є). Чудова прозорість і гармонійність словесної форми, створеної Пушкіним, робить його прозу одночасно і абсолютно доступній для огляду, і абсолютно закритою, виключаючи будь-яке споживче до неї ставлення. У цьому сенсі "Повісті Бєлкіна", якими безмірно захоплювався Толстой, "бесполезнее" оповідань Тургенєва або Чехова, та й самого Толстого, не кажучи вже про Достоєвського.

Пушкін не судить своїх героїв, не ділить їх на позитивних і негативних. Він бачить їх крізь призму випадково зв'язав їх події, в якому вони не вільні. Одними з них він відверто милується, не допускаючи і тіні нудотно солодкуватості. Іншим щиро співчуває, не впадаючи при цьому в чутливість. Над третіми добродушно іронізує. І всі ці персонажі "вигаданих пригод" оповиті і зігріті "атмосферою поетичного участі" (вислів Генрі Джеймса). Навіть макабральний комізм "трунаря" освітлений співчутливої посмішкою поета. Особливо в той момент, коли похмура життєва заклопотаність Адріана Прохорова стикається з безтурботним привітністю його розсипалося вщент "клієнта" Курілкіна, охоче прощає трунаря його тривіальний обман ( "сосновий труну, проданий за дубовий ").

Естетична природа маленьких повістей невіддільна від їх же етичної природи. Всі вони пронизані рівним світлом поетичного ства світу. У цьому їхня художня правда, що перетворює "Дріб'язкові анекдоти" (як рекомендує їх розчарований Іван Петрович Бєлкін) в маленькі шедеври пушкінської прози.

Свого часу Бєлінський не зумів належним чином оцінити "чарівний склад" і "мистецтво розповідати "пушкінської прози. Ймовірно, йому не вистачило в маленьких повістях (він називав їх "баєчками і казками") високого громадського пафосу, "зв'язки з життям ", як казали у недавні часи. Він нарікав на те, що від читання "Повістей Бєлкіна" "не закипить кров палкого юнака". Хоча хто ж за це поручиться! Адже естетичне задоволення, яке дарує нам Пушкін (цього не заперечує і Бєлінський), і в якому міститься знайдена поетом гармонія добра і краси, навряд чи залишить байдужим читацьке серце, особливо палке. А Отож, дочитавши останні рядки легковажною "побрехеньки" про юної панночки, здумайте вбратися селянської, і про те, що з цього вийшло, ми разом з самим недосвідченим читачем вигукнемо, подібно до Наташі Ростової, захопленої майстерною грою дядечка на балалайці: "Краса! Чудово! Ще! "І випробуємо радісне натхнення і подяку, відтінені (але і посилені!) невиразним почуттям Sehnsucht по віддаляються від нас поетові.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/