Вальтер Скотт, Карамзін, Пушкін

Сергій Алпатов

Необхідність зв'язати програмні твори рідної літератури з ключовими текстами західноєвропейської словесності гостро відчувається вчителями, а нерідко і самими учнями. Як правило, ця потреба залишається зовсім нереалізованою або втіленої частково і мимохідь. Завдання цієї статті - побачити зв'язку роману В. Скотта "Уеверлі, або 60 років тому", повісті М. М. Карамзіна "Марфа Посадніца "і" Капітанської дочки "О. С. Пушкіна в широкої історико-культурної та літературній перспективі.

Перераховані твори об'єднує, перш за все, сам жанр історичної повісті. В. Скотт - першовідкривач цієї форми в новелістиці XIX століття. "Уеверлі" -- перший його роман, еталон для подальших дослідів європейської словесності в названому жанрі. Як стане видно з подальшого, зв'язок російської історичної белетристики із західними зразками здійснюється не тільки на рівні жанрових канонів, але і в плані окремих сюжетних ходів, в побудові романного простору, в способах типізації дійових осіб і подій.

Історичний роман - парадоксальна форма літератури. Історія, за відомим висловом, не знає умовного способу. Сюжет роману - явний вимисел, допущення, припущення. Разом з тим сама природа події як суттєвого, значущого, надзвичайного ріднить історичний та художній факти, протиставляючи їх буденності. Саме переломне, осьовий час є плідним і для розвитку людства в рамках самої історії, і для осмислення того, що відбувається у формах історичного роману.

Епохи складання єдиної нації і будівництва єдиної держави, як правило, гармонійні в свої результати. Але у витоках своїх - це смутні часи, пов'язані з болючим відмовою від усього відсталого в етнічному досвіді, з пошуком нових шляхів для історичної творчості нації.

Написані практично в один час "Марфа Посадніца" (1803) і "Уеверлі" (1805-1814) осмислюють саме такі поворотні моменти в соціально-історичному розвитку Росії та Великобританії.

Проблематику англійської роману стисло можна сформулювати так: державне об'єднання Англії і Шотландії в 1707году не означало миттєвого усунення відмінностей в способі життя цивілізованої рівнини і "диких" горян. Ще менш могли урядові акти забезпечити єдність політичних симпатій, релігійних вірувань та національних почуттів. Очевидні протиріччя вилилися в повстання шотландців 1745года, потерпіла поразки в битві при Коллодене. У післямові до "Уеверлі" В. Скотт відзначає, що поразка горців спричинило кардинальні політичні, економічні і соціальні метаморфози в Шотландії, що заклали фундамент справжньої єдності британської нації.

Тема повісті Н. М. Карамзіна - підйом національної державності після татаро-монгольської ярма. Перед російської нацією XVвека постало питання про вибір стовпової дороги історичного розвитку: чи розвивати свої самобутні, національно і релігійно специфічні традиції або звернутися до перспектив західноєвропейського шляху. Умовно перший з цих шляхів можна назвати московським, а другий - новгородських.

Новгородська модель історичного розвитку йде корінням в первовремя російської державності. Її подвійність яскраво втілюють фігури Рюрика і Вадима: покликаною ззовні варязьких князів протистоїть син споконвічної демократії -- волі-вольності народної. На думку В. Топорова, саме таке співвідношення влади і волі несло в собі зерна майбутньої російської цивілізації: "в Новгороді закладалися віддалені підступи до того, що одержало розгорнуте продовження в історичному творчості ПетраI ".

Разом з тим вільність новгородська була чревата перевагою регіональних (Захід, Литва) та професійних (торгівля) інтересів на шкоду загальноруським. Московське князівство будувалося на принципі влади єдинодержавним в інтересах єдності національного. Вибір цього шляху визначався сумним досвідом попередньої роздробленості, в світлі якого іншу ціну отримував і досвід новгородської демократії: "Звиклі до вигодам торгівлі торгують і благом народу ".

Якщо в плані соціально-політичному вибір між московським і новгородським шляхами розвитку був можливий і необхідний, то з точки зору духовної двох правд не може бути: одна правда і одна кривда. Обидві сторони історичного протистояння виразно розуміли, що набагато важливіше за те, що вони думають про долю Росії, те, що Бог мислить про неї у вічності.

Новгородська повість про події 1478года підкреслює атмосферу брехні, чвар, що панувала в місті: "І бисть в Новегороде поголоска велика, і заколот мног, і многа лжа непріазненна. І разделішася людіє: інеі хотяху за князя, а ініі за короля за літовьского ... І бисть на лутьше люди чутка, бо ті пріведоша великого князя на Новгород, а то Бог серце-ведець і суди їм, вагітніє рать і обідящім нас ".

Ще жорсткіше оцінки Московської повісті про похід ІванаIII на Новгород: "Аще бо християне нарицахуся, а справи їх бяху горее невірних ... в хрещенні биша за великими князи православними, нині ж на останній час, за двадцять років до кінця седмия тисящі, в'схотеша отступіті за латинського короля ".

літописними повістей вторить народний духовний вірш:

У Голуб'ячій книзі є написано:

Кая земля всіх землях мати,

Дещо озеро всім озерам мати,

Кая річка всіх річках мати,

Який місто всіх містах мати.

... Свята Русь-земля всіх землях мати,

Ільмень-озеро всім озерам мати.

Не той Ільмень, що над Новим градом,

Не той Ільмень, який під Царя-граді,

А той Ільмень, який під Турецької землі

Над початковим градом Іеросалімом,

випадала з його матуся Йордань-ріка,

Йордань-ріка та всіх річках мати.

... При останньому буде при часі,

При восьмий буде при тисяці,

Правда буде взята Богом з землі на небо,

А Кривда піде вона по всій землі,

По всій землі, по всій вселенния,

За тим селянам православниім,

вселиться на серця на тайныя ...

За думки народної, своє, новгородське Ільмень-озеро - мала подобу озер царгородським і ієрусалимських. Точно так само і водохресна ополонку в кожному селі - мала Йордань, в якій очищаються Христом наші гріхи. Саме на такому духовному підставі народжується середньовічне уявлення про Русь як про Третьому Римі, який подібний до Єрусалиму земній і тим самим Єрусалиму небесного. Пророцтво про Третьому Римі відноситься не тільки до Москви, але й до всіх містах і селах Русі: два великих центру духовної та світської влади впали, третій - їх слабке, останнє, найгірший з можливих подобу - стоїть, а четвертому не бути, бо далі, менше, гірше, гріховні бути неможливо, не виходячи за межі світу і звання християнського. І ось кривда поселяється в цьому останньому оплоті християнства.

Єрусалим, проміняв небесні дари на земні блага, спорожнів за пророцтвом Христа: "Се, ваш дім залишається порожній "(Мф.23, 38; Лк.13, 35). Падіння Новгорода ототожнюється з загибеллю Єрусалиму: "І таке бе в'змущеніе в них [новгородцям], яко же в Єрусалимі бисть, егда Господь дасть його в руці Титов ".

Очевидно, що конфлікт Англії і Шотландії в XVIIIвеке, так само як і протистояння Москви і Новгорода в XVстолетіі, містили в собі не тільки питання про територіальне єдність держави, а й питання про духовне і культурному центрі нації. Вибір тієї чи іншої етнічної перспективи означав кардинальний поворот в історичному розвитку.

Похід московського князя ІванаIII на Новгород в 1478году припав на осьовий кордон російської культури. В. Н. Топоров у своїй книзі "Святість і святі Давньої Русі" особливо підкреслює той факт, що в русло історичних перетворень включаються всі політичні, соціальні та духовні сили того часу: "... відбувається повільне, а потім все більше набирає силу наростання історичного творчості на Русі - і в народі, і в Церкві, і в державній владі. На одному полюсі (народ) завдання вирішується непомітно, як би поволі, якщо завгодно, егоїстично і приземлено. На іншому полюсі (влада) все робиться оголено, нерідко грубо, жорстоко, не по-християнськи. Церква намагається (і це їй не завжди вдається) уникнути крайнощів ".

Цей короткий історіографічний нарис не тільки прояснює подієвий контекст "Уеверлі" і "Марфи Посадніци", але і допоможе нам виявити особливості художнього втілення обговорюваних подієвих, ідеологічних та духовних колізій у жанрі історичного роману.

Найважливіші категорії національного менталітету рідна земля і співвітчизник в рамках історичного роману отримують більш конкретну форму - рідний дім і герой сюжету.

У романі В. Скотта кожен будинок безпосередньо пов'язаний з історією. Замки Уеверлі-Онор, Туллі-Веолан, Гленнакуойх постають перед читачем як центри різних культур (середньовічної англійської, прикордонної англо-шотландської та сучасної шотландської), як пам'ятники і місця значущих подій різних історичних епох: "Після битви при Вустері король Карл цілий день ховався в Уеверлі-Оноре, і в той момент, коли загін кавалерії наближався до замку, щоб зробити обшук, леді Аліса послала свого молодшого сина з жменькою слуг затримати ворога, хоча б ціною життя, поки король встигне врятуватися втечею ".

Разом з тим на кожному з родових гнізд видно сліди історичних метаморфоз, більш-менш вдалих пристосувань до нових часів і віянням: "Будинок був побудований в ту епоху, коли замки вже віджили себе, а шотландські зодчі ще не оволоділи мистецтвом створювати покійні будинку для сімейного житла ". Не всяка перетворення відбувається так, поступово й непомітно, що господарі одного разу помічають безнадійний анахронізм свого житла. У переломні епохи продовження життя можливо лише через руйнування, смерть і воскресіння в новій якості. Цьому присвячена главаLXIII "Уеверлі" "Сліди спустошення", в якій звучать пророчі слова блаженного дурника з Туллі-Веолана: "Все скінчено ... Всі померли ". Чи не забудемо, що в підсумку всі герої живі, але кожен пережив внутрішню катастрофу і минуле пішло безповоротно.

Ще яскравіше видно зв'язок рідного дому з історією в "Марфу Посадніце". Дім Марфи Борецький прямо асоційований з усім Новгородом, а посадніца сама пророкував про долю батьківщини: "Народ великодушний! Коли в глибоку ніч згасне лампада в моєму високому теремі і не буде вже для тебе знаком, що Марфа при світлі її мислить про благо Новгорода, то скажеш: "Все пропало !""

родову природу будинку в "Уеверлі" підкреслюють не тільки генеалогії, герби або фамільні реліквії, але, в першу чергу, сімейні трапези. Згадаймо обіди в Уеверлі-Оноре, Туллі-Веолане і клановий бенкет в Гленнакуойхе. В "Марфу Посадніце" сімейне та громадське початку синтезуються в образі весільного бенкету: "На Другого дня Новгород представив разом і грізну діяльність військового стану, й красу народного бенкети, даного Марфа в знак її сімейним радості ".

В шумі родового бенкету контрапунктом до теми єдності виникає тема новгородського свавілля і прийдешнього спустошення будинку. Ось як про це розповідає народна легенда: "Марфа Посадніца кличе Ізосімов Соловецького на обід:" Благослови, отче, їжу їсти і пити ". Благословив Ізосімов хочеться їсти і пити. Сидять на бенкеті всі князі та бояр, їдять вони - наїдаються, п'ють вони - напиваються, розмовами бавляться. Сидить Ізосімов, причаївся в передньому кутку, і підняв голову свою чесну, споглянув він оком ясним на цих гостей напітущіх: все-то вони без голів сидять, не вином-то вони напиваються - вони кров'ю все обливаються. Воскорбел старець і від туги просльозився: жаль йому стало князів і бояр, шкода йому стало великого Новгорода.

пообідали і почали дякувати Марту Посадніцу за її добро. Тут підходить до неї старець Зосима:

- Ай ж ти, раба Божа, Марфа Посадніца! Благослови ти мені Соловецьку Суму на дивних притулок, убогих поживу та братії на порятунок.

Шкода їй стало Суми Соловецької, не рада була вона великому гостю і поскупилася:

- Не можу дати Суми Соловецької, Сума мені самій непотрібна.

Бачить Ізосімов, що кривда сидить у Новгороді, а правда в небо взята. І скаже він останнім слово: "Від мого тут побутування той дім будь порожній". Так і стало по слову його ".

Повість "Марфа Посадніца ", написану в 1803году, можна розглядати як перший етап у осмисленні Н. М. Карамзіним історичного конфлікту Москви і Новгорода. Ця тема органічно увійде в задум "Історії держави Російської", метою якої стане "показати, як Росія, пройшовши через століття роздробленості і лих, єдністю і силою вознеслася до слави і могутності ". Примітно, що саме до льоту 1812года "Історія ..." дійшла до царювання ІванаIII і його новгородських походів.

Наполеонівські навала і Вітчизняна війна дали новий імпульс до осмислення національної ідеї та чинників національної історії не тільки першим російському історикові. Нове покоління, мислителі декабристського кола, до яких був близький в той час і О. С. Пушкін, так характеризували "Історію держави Російської" і творчу позицію її творця: "Він добре, та боязко пише". Боязкість ця бачилася в консервативних поглядах Карамзіна на форми соціально-політичного устрою Росії, в небажанні шукати інших відповідей на виклик часу. Невипадково в жанрі історичної повісті, після Карамзіна, в тому числі у творчості А. С. Пушкіна, в центр виходить не узагальнений образ дому та з роду, але особистість героя, залученого у вир історії.

Герой європейського роману Нового часу - переважно мандрівник. У широкому міфологічному контексті такий персонаж продовжує традицію героїв-шукачів чарівної казки: він повинен покинути будинок, пройти вогонь, воду і мідні труби, знайти себе, перш ніж знову торкнеться рідного порога. Образ Уеверлі як не можна краще відповідає намальованою моделі. Молодий англійський офіцер, коливний і схвильований пристрастями (як і належить носія прізвища Waverly -- від дієслова to wave - коливатися), раптово опиняється в центрі національної катастрофи, серед повсталих шотландців, багато з яких його близькі приятелі і хороші знайомі.

Пошук себе в суперечливому світі починається для героя з заперечення колишніх стереотипів. І тут простягається перша ниточка між Уеверлі і Петруша Гриньовим. Дядя Еверарді Уеверлі і Гриньов-старший виявляють разючу подібність життєвих позицій. І той, і інший з сумнівом дивляться на швидкі кар'єри колишніх товаришів по службі за нової влади, але напучує молодиків однаково: "Служи вірно, кому прісягнешь ".

Старі рецепти завжди здаються непридатними для нового часу. Молодим героям у вирі подій вбачається головним - не стояти на місці, щось робити, виростати з дитинства, набувати досвід - важливо лише сам рух, все інше для них умовно і тимчасово. У таких ситуаціях як ніколи спокуслива для новачка в життєвій грі позиція героя-авантюриста, втіленого "зразка" досвідченості.

Фергюс Мак-Івор та Швабріна ріднить той дух випадку, Фавор та авантюри, який пронизував ще покоління тому ціле суспільство: "Якщо б Фергюс Мак-Івор народився на 60лет раніше, він не мав би своїми теперішніми манерами і знанням світла, а родись він на 60лет пізніше, його честолюбство і прагнення влади не мали б тієї їжі, яку йому давала його справжнє становище ".

Паралель між героями-авантюристами В. Скотта і О. С. Пушкіна невипадкова. "Уеверлі", безсумнівно, багато значила для російського письменника. Приховані відсилання до мотивів і темами англійської роману ми знаходимо не тільки в "Капітанської дочці". В "Пікової дамі ", цьому тонкому" дослідженні "теми авантюризму, ми читаємо:" Герман ... обмацав за шпалерами двері і став сходити по темній сходах, схвильований дивними думки. З цієї самої сходах, думав він, може, років 60 тому, у цю саму спальню, у такий же час, у шитому каптані, причесаний a `l'oiseau royal, притискаючи до серця трикутну свого капелюха, прокрадався молодий щасливець ..."

Вибір молодого героя між честю і обставинами, між набридли вічними істинами та духом часу вирішується все-таки на користь традицій. Вічне не буває неактуальним. Поведінка Гриньова на суді і Уеверлі на допиті збігається в ключовою сюжетної подробиці: ні той, ні інший не втручаються в юридичну тяжбу жінку.

Пари Гриньов і Швабрін, Уеверлі і Фергюс Мак-Івор достатній?? про прозорі, щоб зупинятися на них докладно. Зазначимо лише, що і В. Скотт, і О. С. Пушкін не мислять себе історії поза моральних категорій, в одних лише формах політичного або особистого прагматизму. Згадаймо авторську ремарку після страти Фергюс Мак-Івор: "Він вийшов на поле битви, цілком усвідомлюючи на що він іде ... Те, що він був хоробрим і благородним і володів багатьма прекрасними якостями, зробило його лише більш небезпечним, і освіченість, і освіта тільки посилюють непростимо його злочини ... Цей юнак вивчив і цілком розумів ту відчайдушну гру, в яку пустився. Він кидав кістки на графську корону або гріб, і тепер справедливість і інтереси країни не дозволяють брати ставку назад ... Так відносно переможеного ворога міркували в ті часи навіть хоробрі і людяні люди. Будемо щиро сподіватися, що хоча б у цьому відношенні ми ніколи більше не побачимо таких сцен і не відчуємо таких почуттів, які 60лет тому вважалися цілком природними ".

Новизна творчого підходу Пушкіна і В. Скотта до розробки історичного матеріалу полягає в тому, що доля окремої людини в переломну епоху виявляється моделлю історичного вибору всього суспільства. Ю. М. Лотман пише про це так: "Гриньов - російський дворянин, людина XVIIIвека, з печаткою своєї епохи на чолі. Але в ньому є щось, що не вкладається в рамки дворянській етики свого часу. Ні в одному з сучасних йому таборів він не розчиняється повністю. У ньому видні риси більш високою, більш гуманної людської організації, що виходить за межі його часу. У цьому глибока відмінність Гриньова від Швабріна, який без залишку вміщується в грі соціальних сил свого часу "(згадаймо попутно назва ключовою голови" Уеверлі "-" Ні в чому не вірний ").

Дозвіл масштабних соціально-історичних протиріч моральним вибором кожного людини виглядало б утопічно і сентиментально, якщо б ця проблема не поверталася і в Пушкіна, і у В. Скотта на рівні можновладця.

Образ ІванаIII в повісті М. М. Карамзіна - скоріше символ московської влади і московського шляху розвитку Русі. Пушкінські Катерина та Пугачов - ті, хто живим людським участю і милістю, що перевершує соціальну справедливість та юридичну законність, відповідає на виклик нестандартної життєвої та історичної ситуації: "Ця непослідовність таїть у собі можливість більш глибоких історичних концепцій, ніж соціально виправдані, але схематичні і соціально-релятивних закони "(Ю. М. Лотман).

Там, де перспективи особистісного і національно-державного співтворчості шикуються авторами серйозно, у них знаходяться штрихи і фарби, що дозволяють зв'язати особисті гідності правителів з корінними рисами національної психології. Бенкет в ставці Пугачова замикається з описаними вище патріархальними родовими бенкетами В. Скотта і Карамзіна, а у віддаленій художньої та історичній перспективі з "загальними місцями" фольклорного епосу (бенкети князя Володимира, Круглий стіл короля Артура і так далі).

Якщо ж єдність правителя з народом виявляється уявним, то і ситуації їх спілкування знаходять свідомо іронічні і пародійні форми: "Покінчивши з цією справою, Карл Едуард під'їхав до перших рядах Мак-Івор, зіскочив з коня, попросив у старого Белленкейроха напитися з його фляжки і пройшов разом з ними з півмилі, розпитуючи про їх рідні та зв'язках, спритно вставляючи деякі відомі йому Гаельська слова ... Потім він знову скочив на коня, наздогнав кінноту Бредуордіна, зупинив її, звернув своє прихильне увагу на всіх старших офіцерів і не пропустив навіть молодших; спитав про здоров'я їх чоловік, похвалив коней ...

-Ах, мій друг, - Сказав він, повертаючись на своє звичне місце в колоні, - як моє ремесло мандрівного принца деколи буває нудно. Але треба кріпитися! Врешті-решт, ми ведемо велику гру! "

Цікаву паралель до вальтерскоттовскому епізоду представляє пушкінський начерк 1835 року. У ньому поєднується імітація західноєвропейських романний стереотипів з гумором народного анекдоту про зустріч з великою людиною:

"-І ти тут був? Розкажи, як це сталося?

-Изволь: я тільки розплатився з господарем і хотів вже йти, як раптом чую страшний шум, і граф сюди входить з усією своєю свитою. Я швидше зняв капелюх і по стінці став пробиратися до дверей, але він побачив мене і спитав, що я за людина. - "Я, Гаспар Дік, покрівельник, готовий до ваших послуг, шановний граф ", - відповів я з поклоном - і став задкувати до дверей, але він знову зі мною заговорив і без всякого лайки. - "А скільки ти виробляти в день, Гаспар Дік?" - Я задумався: навіщо це питання? Чи не думає він про новий податок? Про всяк випадок я відповідав йому обережно: "Шановний графе, - день на день не схожий; в іншій виробити п'ять і шість копійок, а в інший і нічого ". - "А одружений ти, Гаспар Дік? "- Я тут знову замислився: навіщо йому знати, чи я одружений? Однак відповідав йому сміливо: "Одружений". - "І діти є?" - "І діти є". (Я зважився говорити всю правду, нічого не приховуючи.) - Тоді граф повернувся до своєї свиті і сказав: "Панове, я думаю, що буде негода; моя абервільская рана щось починає нити. - Поспішаймо до дощу доїхати; кажіть швидше сідлати коней "".

Прототекст подібних пародійних сюжетів ми знаходимо в середньовічних переказах про грізне правителя, в тому числі в російській казці "Гуси з Русі": "Рубав селянин у лісі дрова. Під'їжджає до нього Незнамов чоловік і каже:

- Бог-допомога тибе, людина доброї! Скажи-ко не збрешу, за багато чи нарубати ти цих дров у день сажнів і по чи багато заработиваешь грошима на цих дровах?

-А що тибе потрібно знати? Що ти за ревізор до мене приїхав до лісу? Поїдь-но сюди, відколи приїхав!

-Сделай батьківську милість, - почав говорити знову Незнамов людина мужику, - скажи, будь ласка!

-Що це тибе потрібно? Приїхав ти суди зупиняти мою роботу; їдь ти від мене, гріх мирської, не наводь ти мене на гріх!

-Зробіть милість, скажіть, - став знову баеть Незнамов чоловік, - явіте батьківськи милість, приведіть мене в узнанье: по скільки ви заработиваете в день? Теж я, принаймні, більш-некористно, буду вам цар і це потрібно дізнатися царя ..."

Очевидно, що в усіх оповіданнях, присвячених темі складного історичного вибору, крім "Голоси" головного героя і "голоси" правителя вагомо звучить голос народу, в якому приховано голос Божий.

У романах В. Скотта народний голос зазвичай відданий слузі, придворному блазневі, природному дурнику: "Він - юродивий, сер. Майже в кожному місті в нас за таким ". Символічний характер слів і дій блаженних добре помітний в "Уеверлі": дурник з Туллі-Веолана рятує дочка господаря від нового англійського лорда бика Кілланкьюрейта, а пізніше самого господаря від переслідування судової системи Джона Буля.

У російській традиції голос юродивого особливо виразно чути на тлі загального мовчання. Приклади чи необхідні.

Таким чином, зображення соціальних процесів в історичному романі XIX сторіччя включає крім масштабних антитез (Англія/Шотландія, Москва/Новгород) опозиції особистих виборів і перспектив. Ключовими персонажами оповідань виявляються звичайний людина, правитель і юродивий. У їх особі факторами історичного процесу виступають людська особистість, соціальна влада і Бог. Роман поєднує тим самим жанри історії особистої та національної, художньої та реальної, політичної та духовної. Тут закладається фундамент і намічається виразна перспектива нового сприйняття історії в культурі XXстолетія: історія мислиться не тільки як об'єктивна ланцюг причин і наслідків, але і як суб'єктно залежний, непередбачений у своїх значеннях і наслідки діалог людини з світом.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.krugosvet.ru/