"Візантійський
міф "в Історії одного міста
В'ячеслав
Кошелев
Великий
Новгород
Персонаж нарису "Війна за освіту" Василіск Семенович
Бородавкін мав, за вказівкою автора, "якоюсь нечуваною адміністративної
в'едчівостью ", проте ж керував містом Глупова довше, ніж інші
градоначальники, - близько двадцяти років: з 1779 до 1798. Щедрін при цьому
виділяє його "особливість", що відрізняє його від градоначальників колишніх: "він був
пописувач ". Складав він не що інше, як проект про повернення "давньої Візантії
під покров Російської держави ", і" проект "цей (зазначає автор) цілком
відповідав нагальним потребам глуповський: "Дуже часто бачили глуповці, як
він, сидячи на балконі градоначальніческого вдома, дивився звідти, з повними сліз
очима, на синіючі далеко візантійські твердині. Виженіть землі Візантії і
Глупова були до такого ступеня суміжні, що візантійські стада майже постійно
змішувалися з глуповський, і з цього виходили безупинні суперечки.
Здавалося, варто було тільки кликнути клич ... "
"Клич" ніхто
НЕ клікнув - і Бородавкіна згадалися вірші відомого слов'янофіла
А. С. Хомякова. З цих віршів Щедрін привів тільки заключний рефрен - нам
ж не зайве пригадати їх цілком. Цей вірш було написано влітку 1847
року, коли Хомяков під час свого закордонної подорожі зустрівся в Празі
з відомим панславістом Вацлавом Ганкою (якому ці вірші і були розіслані і
з'явилися в чеській друку раніше, ніж у російській). Звернемо увагу до того ж,
що Візантія в цьому вірші ніяк - ні прямо, ні побічно - не
згадується:
беззоряне опівночі дихала прохолодою,
крутилася Лаба, трясучи під вікном;
Про Празі я з сумним думав втіхою,
Про Празі мріяв, забуваючи сном.
Мені снилося - лечу я: орел сизокрилий
Давно і давно б в польоті відстав,
А я, захоплює невидимою силою,
Все вище і вище злітав.
І з неба картину я зрілий величаву,
У уборі і блиску весь Західний край,
Мораву, і Лабу, і далеку Саву,
Гримлячий і синій Дунай.
І Прагу я бачив: і Прага сяяла,
сяяв золотоверхий на Петчіне храм:
Молитва слов'янська голосно звучала
У мелодіях, знайомих минулим століттям.
І в старій одязі святого Кирила
Єпископ на Петчін сходив.
І слідом валила народна сила,
І повітря був повний курінням кадив.
І клір, оспівуючи небесну славу,
Лил милість Господню на Західний край,
На Лабу, Мораву, на далеку Саву,
На галасливий і синій Дунай.
У Празі це
вірш було надруковано в 1852 році в журналі "Lumir", під заголовком
"Basen na Prahu" ( "Вірш про Прагу"); в Росії - в 1856 році,
одночасно в "Руській бесіді" і в "Москвитянин", під заголовком "Мрій".
Воно, власне, і побудовано як "мріяння" про всеслов'янської єднанні - і
єднання це мислиться насамперед як єдність віри: в поетичному "сні"
виникає бачення "золотоверхого" (тобто православного) храму на Празькому
пагорбі Петршин - на місці знаменитого католицького костелу Святого Лаврентія.
Саме з Православ'ям зв'язується і "молитва слов'янська"; зовнішніми атрибутами
її стають і єпископ в "одязі святого Кирила", і "куріння кадил" --
атрибути власне православного богослужіння. Надсилаючи цей вірш
Ганке, Хомяков коментував: "Я згадував ваші останні слова про єдність
віри, без якого немає повної єдності між народами, і не те у сні, не то наяву
написав такі вірші "1.
Вацлав Ганка в
середині ХIХ століття виступав своєрідним символом ідеї "всеславянства".
Прославлений учений, відкривач (а вірніше, творець) так званої
"Краледвірського рукопису", сприяла пробудженню національної чеського
патріотизму; русофіл, який прагнув зробити російську мову мовою міжнаціонального
спілкування слов'янських народів і багато зробив для знайомства чехів з російською
літературою; нарешті, творець панславістской політичної утопії,
"Крамольною" як в Росії, так і в поневолених південно-і західнослов'янських
державах ... Тютчев ще в 1841 році присвятив йому вірш "До Ганке"
( "Вікувати нам в розлуці ?.."), після якого тема історичної долі і
майбутнього єднання слов'янських народів стала основою його політичної лірики. А
той же Хомяков влітку 1847 присвятив Ганке ще два вірші, в яких
ідея "всеславянства" була виражена ще чіткіше: "засяє день прекрасний,
//Брати стануть заодно ... "Втім, і в цьому поетичному міркуванні вона
проявляється саме в цитованих Щедріним віршах, де через кому
згадуються річки, на яких проживають слов'яни різних країн і мов: Лаба,
Морава, Сава, Дунай ...
Те
обставина, що ці "слов'янські" ріки виникають у Бородавкіна у зв'язку з його
"Мрій" про приєднання Візантії, свідчить про глибокий інтерес
глуповської градоначальника до історіософським проблем. Справа в тому, що
Візантія в шуканнях російських панславістов сприймалася як необхідний символ
слов'янського єднання. Оскільки це єднання може відбутися тільки під егідою
Росії - не Росії як великої держави, а Росії як символу православної
віри, - то потрібно звернення до витоків Православ'я. Візантія ще в античності
сприймалася як земля, наближена до "святині небес" - з цієї самої
причини римський імператор Костянтин Великий, який прийняв християнство, переніс
сюди (в 324-330 роках) столицю нової імперії. Виникло грецька назва цієї
землі - Константинополь; саме тут на Вселенському соборі 381 року був прийнятий
Символ віри, в якому викладалася суть православного віровчення. У 1453
році Константинополь був захоплений турками-османами - і перетворився на Стамбул
(вироблене від турецького "Ісламбол", держава мусульман). Належало - для
об'єднання слов'ян на православній основі - знову "відвоювати" цей символ
Православ'я.
Украинские
панславісти наполягали на цьому як на історичній завданню. Той же Тютчев в
1849-1850 роках (у матеріалах до незавершеного трактату "Росія і Захід")
формулював це завдання з огляду на події античності: "Видалення Імперії з
Риму та перенесення її на Схід. Це думка християнська, яку думка
язичницька намагається заперечувати "2. Візантійські імператори та патріархи
оголосили християнський Константинополь "другим Римом", спадкоємцем слави і
могутності стародавнього Риму. Їх язичницькі опоненти стверджували, що саме
християнство-то й згубило Римську імперію. Однак після падіння Візантії на
роль "третього Риму" (центру Православ'я) могла претендувати Москва ... Тютчев
відверто співчував цій ідеї і так представляв "всесвітню долю Росії" в
вірші 1850:
Те, що обіцяно долями
Уж в колисці було їй,
Що їй заповідано століттями
І вірою всіх її царів, -
..........................................
Вінця і скіптра Візантії
Вам не вдасться позбавити нас!
Світової долю Росії -
Ні, вам її не загатити !..
Ідея завоювання
Константинополя ставала частиною "візантійського міфу". Такого роду завоювання
зовсім не означало тільки новий територіальний придбання Росії - символічний
зміст його полягав у торжество російської Православ'я на противагу
історичному безсиллю Заходу, який не зумів за чотири століття звільнити
споконвічну християнську столицю від несправедливого мусульманського завоювання.
Після цього "визволення" Росія отримувала моральне право виступати
об'єднувачем всіх слов'ян ...
До кінця 1860-х
років ці генеральні панславістскіе ідеї не отримали ще того "крайнього"
вираження, яке придбали пізніше (наприклад, у трактаті К. Н. Леонтьєва
"Візантизмом і слов'янство", 1875), але вже, що називається, ходили в повітрі і
мали численних послідовників ...
Повернімося,
однак, до "Історії ..." Щедріна. Дивно, але й наведені вірші, і авторські
міркування про характер "письменництва" Бородавкіна мають на меті одне
особистісний зіставлення. Ось обставини роботи градоначальника над своїм
трактатом:
"За десять років
до прибуття в Глупов він почав писати проект "про вящем армії і флотів по всьому
особі поширенні, щоб через то повернення (sic!) стародавньої Візантії під
покров Російської держави уповательним учинити ", і кожен день додавав до нього
по одному рядку. Таким чином склалася досить об'ємистих зошит,
що містить у собі три тисячі шістсот п'ятьдесят-два рядки (два роки було
високосних), на яку він не без гордості вказував відвідувачам, додаючи при
тому:
-Ось, государ
мій, наскільки далеко я види свої здіймаю! "
Подібні ж
"Обставини" знаходимо в передмові Ю. Ф. Самаріна до першої публікації з
трактату Хомякова "Семіраміда" ( "Уривок з Записок про Всесвітньої історії"),
надрукованій у другому томі "Руської бесіди" за 1860. У передмові
повідомляється, що цей посмертний працю Хомякова був початий "тому років двадцять
тому ", що автор писав його для себе," не ставлячи собі за мету скласти книгу, він
втягувався в роботу потроху ", і після щоденних праць" набралося в нього два
товстих томи з 21 дрібним почерком списаних зошитів "(нижче ще
уточнювалося: "284 полуліста поштового паперу, списані дрібним бісерним
почерком "). Вказувалося також, що автор не назвав своєї праці, але що праця
цей "обіймає собою всесвітню історію від найдавніших племен до розпаду
скандинавського Півночі на окремі племінні групи "3.
Хомяков далеко
не випадково опинився адресатом "особистісного" зіставлення з градоначальником,
задумали "повернення" давньої Візантії і приєднання її до Росії. Подібні
ідеї - причому цілком серйозно - Хомяков висловлював ще в 1845 році в
передмові до "Збірнику історичних та статистичних відомостей про Росію і
народи, їй одноразових і едіноплеменних ". "Збірник ..." цей, що вийшов у
Москві, став першим "етнографічним" і історіософським обгрунтуванням
слов'янофільства і панславізму. У передмові ж Хомякова тема Візантії
виникала дуже активно і, оскільки це передмова носило популярний характер,
то Візантія виглядала дуже схожою на ту, "вигоні землі" якої є сусідами
з глуповський.
Хомяков
розмірковує про древніх слов'ян і "тезисно" простежує їхню історію, починаючи з
часу падіння Римської імперії. Слов'янські племена, пише він, займали величезну
територію і намагалися жити у мирі з усіма сусідами. "Примикаючи на північ і
східною своєю границею до фіно-турецьким племенам, слов'яни багато запозичили
від них у побуті військовому. Примикаючи південними областями до Візантійської імперії, вони
брали від неї багато стихії освіти ... "Із заходу слов'ян почав витісняти
"Світ німецький", але не порушив "природного особливості" їх племен. І далі:
"Між слов'янином і візантійці, після довгих і кривавих чвар, настав
час миру і союзу ". (В цей "союзну" час слов'яни прийняли християнство і
озброїлися "Євангелію віри".) Потім на слов'ян, що межували з "світом
німецьким ", стали діяти" спокуси Заходу "- і Хомяков коротко
змальовує історію "спокушання" чехів, поляків, Моравце і т.п. Але "провидіння
врятувало стихію слов'янську "- і це твердження змушує Хомякова у фіналі
статті висловити сподівання на "можливість оновлення" і подальшого
возз'єднання світової слов'янської "стихії" 4. Саме наївність
подібних міркувань, критично сприйнятих ним ще в юності, і висміює
Щедрін у наведеному вище пасажі про Візантію.
Але при цьому
виникають два важливих "відмежування".
По-перше, у
своїх мріях про "повернення" Візантії Бородавкін сподівається насамперед на "армію
і флоти "- панславісти ж прямо про військове втручання не говорили, сподіваючись на
мирне вирішення процесу. Втім, трактат Бородавкіна не збігається з
реальністю: війська проходять через Глупов кудись "повз", здійснюючи всі
безцільні пересування, - і це змушує градоначальника примиритися з тим,
"Що для політичних підприємств час ще не настав ..."
По-друге, цей
висновок Бородавкіна аж ніяк не відповідає історичній характеристики того
часу, коли відбувається дія. Остання чверть XVIII століття для Росії --
це саме епоха істотних "політичних підприємств", причому
"Підприємств", пов'язаних саме з нинішньою "спадкоємицею" візантійських земель --
Туреччиною. Це епоха російсько-турецьких воєн, що завершилися Ясським мирним договором
(1791) та розширили територію Росії за рахунок колишніх "слов'янських" земель. Це
епоха грандіозних політичних проектів, на кшталт меморандуму про ЕкатеріниII
розділі Османської імперії та створення дунайського держави "Дакії" з
православним монархом на чолі, або її ж "грецького проекту", в якому
замишлялося після завоювання Константинополя створити величезну "східну
імперію ", передавши її онука Катерини, Костянтину ... Це як раз та епоха
роздумів про перетворення "колишньої Візантії" в "губернію Екатеріноград",
які наявні в проекті Бородавкіна ...
Багато хто з
роздумувати в ХIХ столітті про політику Катерини - а в числі цих багатьох, у
Зокрема, і Пушкін - вказували на непослідовність того рішення
"Слов'янської" проблеми, яка виявилася із закінченням російсько-турецьких
кампаній, блискуче проведених в XVIII столітті. У 1822 році в "Деяких
історичних зауваженнях "Пушкін дав показовий примітка:" ... Дунай повинен
бути справжньою границею між Туреччиною та Росією. Навіщо Катерина не зробила
цього важливого плану на початку фр рев, коли Європа
не могла звернути діяльного уваги на наші військові підприємства, а
виснажена Туреччина нам стояти на своєму? Це позбавило б нас від майбутніх клопоту ". У
чорновому варіанті примітка завершувалося показовою застереженням: "Це питання
може далеко завести "5. "Майбутні клопоти", про яких згадував
Пушкін, не забарилися послідувати: в ХIХ столітті переможні російські війська двічі
(в 1829 і в 1877 роках) опинялися під стінами Константинополя - і обидва рази
були змушені погоджуватися на "м'які" умови світу, не вирішував ні
"Візантійською", ні "всеслов'янської" проблеми. А ті історіософських "дали", в
що могло б завести тривалий мусирування наміченого Пушкіним питання,
були наочно продемонстровані в роботах і висловах численних
російських панславістов другої половини століття ...
Щедрін, теж
зіткнувся з тією ж проблемою, вловив у всіх без винятку варіантах її
рішення корінний російський парадокс. Бородавкін, як ми пам'ятаємо, залишив свої
мрії про Візантію ( "зрозумів, що для політичних підприємств час ще не
настав ") і вирішив обмежитися" нагальними потребами краю ", тобто
"Війнами за освіту" ... На цьому шляху градоначальник вже мав попередника
- Двоекурова. І вирішив продовжити його благородну справу.
Обставини
"Просвітницьких" воєн добре відомі і дивним чином нагадують реальні
обставини таких "просвітницьких" кампаній російського уряду, як,
наприклад, поява розколу і наступна двохсотлітня боротьба з
"Древлеправославнимі християнами". Причиною розколу були, як відомо,
завойовницькі "помисли" царя Олексія Михайловича: він прагнув стати вождем
"Світового" Православ'я, а тому ратував за необхідність "виправити"
історичні "витрати" православного богослужіння в Росії ... А потім гоніння на
старообрядців посилювалися якраз при тих царів, які прагнули
продемонструвати власні великодержавні амбіції на "мирову" керівництво
всіма православними, що живуть не в Росії, - такими були Петро Великий,
НіколайI, АлександрIII ... В основі "війн за освіту" виявлялася звична
"Західницького" політика російського самодержавства. Але ця західницьких
спрямованість "просвітницьких" воєн могла благополучно уживатися з "любов'ю
до слов'ян "і мріями про" всеславянстве "- подібні заклики, на думку Щедріна,
нічому не заважали ... Адже "війни за освіту" запросто могли обернутися
"Походами проти освіти".
Показовий і
дивний фінал діяльності градоначальника Бородавкіна. Згідно з вказівкою в
"Описи градоначальникам ...", він "помер в 1798 році, на екзекуції, напутствуемий
капітан-справником ". Ця вказівка орієнтує на "невеселий" кінець
бородавкінскіх підприємств, які призвели до "екзекуції" та іншим нехорошим
речей ... Проте в основному оповіданні немає ні слова про "екзекуції" - навпаки, сам
Бородавкін виступає "екзекутором" міста: "У 1798 році вже були зібрані
скоровоспалітель?? ті матеріали для спалення всього міста, як раптом Бородавкіна
не стало ... "Всіх розтратив він, - говорить з цього приводу літописець, - так, що
навіть попів для напуття його не виявилося. Змушені були покликати сусіднього
капітан-справника, який і засвідчив виході багатобунтівні духу
його "".
Знову ж таки
неясно: якщо згадана "екзекуція" була, то присутність "капітан-справника"
зрозуміло, але чому він повинен був виконувати не дуже властиву йому роль попа?
Це одне з
показових "суперечностей" щедрінського оповідання, теж має
символічний сенс: не все одно для історії міста, який фінал життя був
у чергового правителя? І, відповідно, не виявляється чи відкритим фінал
"Візантійського міфу "?..
Список
літератури
1 Хомяков А.С.
Повна. зібр. соч. М., 1900. Т.8. С.465.
2 Літературна спадщина. М., 1988. Т.97.
Кн.1. С.218.
3 Руська бесіда. 1860. Т.2. С.101-106.
4 Хомяков А.С. Соч.: В 2т. М., 1994. Т.1.
С.486-493.
5 Пушкін А.С. Повна. зібр. соч. АН СРСР.
1937-1949. Т.11. С.15, 289.
