Два лейтмотиви пушкінського роману у віршах "Місяця при світлі сріблястому ..."

Юлій Халфин

школа № 57

Москва

Збори строкатих глав пушкінського роману розгортає таку велику кількість картин, ліричних виливів, літературних ремінісценцій, що не відразу помічається стрункість і завершеність окремих лейтмотивів.

Обраний нами мотив може здатися спочатку другорядним і блідим, але варто дати собі головну героїню, як місячне світло хлине цілими потоками, заливаючи навколишні лісу, сяючи на снігах, м'яко вступаючи в сутінкові вікна.

Тетяна проходить крізь весь роман - "висвітлена променем Діани". Між нею і нічним світилом існує якась загадкова зв'язок. Вона прокидається, "коли в променях місяця схід ліниво спочиває ". Настане вечір, "луна обходить дозором дальній звід небес ", няня розповідає сумну повість про своє вінчання," крізь сутінок місячний "явно проступає майбутня доля героїні.

"Місяця при світлі сріблястому "рухається Тетяна до будинку свого героя. "Крізь морок місячний і цей блідий напівсвітло "бачить вона кабінет Онєгіна, що завмерли речі. Вона хотіла побачити його, зрозуміти, але при цьому примарному світі їй блиснули дві його маски: "стовпчик з лялькою чавунної "і" лорда Байрона портрет ". Місяць загадує їй загадки, вона намагається їх розв'язати і припустити, що він лише тінь цих тіней, "нікчемний привид ". Чи так це? Місяць - не сонце. Її відповіді невиразні й примарні.

Чим яскравіше розгорається місячне світло, тим яскравіше сяють почуттів героїні.

... місяць сяяла

І томним світлом осявав

Тетяни бліді краси,

І розпущене Влас,

І краплі сліз ...

Це розповідь про ночі шалене кохання, шаленої сповіді. Все навколо завмирає "при вдохновітельной місяці ".

Місяць надихає поетів (розповідає автор), вона ж надихнула героїню на цей "Божевільний серця розмову".

І серцем далеко носилася

Тетяна, дивлячись на місяць,

Раптом думка в розумі її народилася ...

Немов буквально думка навіяні цієї таємничої її натхненником ( "далеко носилася "!).

При місяці ворожить Тетяна. Замість відповіді "в темному дзеркалі один тремтить сумна луна" (її рок). Напоєні місячним світлом дзеркало лежить під подушкою, і Тетяна бачить свій місячний сон: "Сумною імлою оточена" героїня на сніговий галявині. "Луч світил нічних" осяває похмурий ліс.

Як істинні двійники, героїні рухаються в єдиному ритмі. Закінчила Тетяна лист - "і ось уже місячного променя сяйво гасне ". "Місяць сховала за горою" - безсумнівний знак, що "Пілігрімке молодий пора, давно пора додому". "Настане ніч", "і в сад йде вона сумувати ".

У них одні й ті ж епітети: сумний, томний, блідий, тремтячи, трепетне. Вони характеризують то Тетяну, то її "небесну подругу". "Млосний світло "висвітлює" Тетяни бліді краси ". Тетяна "до місяця Підіймає млосно очі ". "Місячного променя сяйво гасне". Тетяна "блідне, гасне і мовчить". "Тремтить сумна луна ". Тетяна "тремтіла і блідла". Сумною імлою оточені обидві героїні. Або вони просто щось єдине. Сказано ж про Тетяні: "ранкової місяця блідий ".

Тетяна в романі мовби не живе при світлі дня. Тобто вона, звичайно, існує, але зримі картини, що малюють її, дані тільки в нічному обрамленні (Місяць існує вдень, але нам не видно). Все ж таки вирішальні події її життя (розмова з нянею, лист, пояснення з Онегіним, віщий сон) здійснюються в напівтемряві.

У пронизаної місячним світлом Онегинская "келії" Тетяна "як зачарована варто". Вона назавжди зачарована цим магічним світлом. Занурена у свої нічні марення, віщі сни. Вона таїться в нічному саду. "У темряві морозної", в "сумну імлі", у неї "темніють очі". Її обранець "в прозорій темряві майнув".

З петербурзького світла вона тягнеться "в морок липових алей ".

В останній чолі, бажаючи представити її узагальнений образ, поет залишає лише одну деталь:

... в темряві ночі

До місяці Підіймає томно очі.

Небагато світлі картини, пов'язані з Тетяною, не руйнують цілісності образу сутінкової діви.

Через вікно (то є з свого сутінкового простору) дивиться вона на "побілілі двір".

Коли за вікном "Зорі багряний промінь грає" (це не її фон - це фон Ольги), влітає легше ластівки її сестра. "Вона, сестри не помічаючи", вся залишається в нічний стихії свого страшного сну. Після ночі листа сказано: "вона зорі не помічає".

Цікаво, що в першому розділі, де немає Тетяни, немає і місяця. "Вод веселе скло не відображає промінь Діани ". Тут в місяці не бачать поезії. А тільки "бачать в ній заміну тьмяних ліхтарів ". У восьмий, теж петербурзької чолі це мотив виникає лише як спогад.

При світлі ранкових променів проститься героїня зі своїми милими долинами і лісами. Її місяць назавжди залишиться тут, в сутінках липових алей.

Небесна лампада висвітлювала романтичну героїню ( "розпущене власы ... краплі сліз", "Уява бунтівне", "отрута бажань"). На цьому шляху Тетяну чекала трагедія. Вона обирає реальний шлях. Романтична взвіхренность змінюється строгістю і стрункістю:

Вона була некваплива,

Не холодна, не балакучий.

Зовнішність її виконаний денний ясності:

У ній і брову не ворухнулась,

Не стиснула навіть губ вона.

Різко б'є в очі надмірно яскрава живописна деталь:

Хто там в малиновому берете

З послом іспанським говорить?

несподівано не тільки тому, що наше око звик до блідим півтони її портрета, але ще й тому, що в пушкінському романі майже відсутні колірні епітети. Пушкінський епітет визначає ідею, стан, але не колір: пустельний сніг, мовчазний кабінет, невгамовний град, строкатий фараон тощо. Місячне світло поет назве "блідий", "сумний", але ніколи не "золотий", "жовтий". Єдиний раз зустрінеться епітет "сріблястий", але це не колір (срібний), а блиск, відтінок.

Для художника, мимохідь кинув: "фламандської школи строкатий сміття" - "малиновий бере", -- деталь явно навмисна. Він ніби бажає зруйнувати що склався в нашій свідомості нічний образ героїні.

млосні, бліді, сутінкові тони змінюються блиском і сяйвом таким яскравим, що навіть блискуча "Клеопатра Неви", опинившись поруч з Тетяною, "затьмарити сусідка не могла, хоч сліпуча була ".

Останній раз виникне місячна тема в сьомий (перехідної) чолі - але в якому дивною вигляді!

У ночі багато зірок чарівних,

Красунь багато на Москві.

Але найяскравіше подруг небесних

Місяць у повітряної блакиті.

Порівняння, що раніше підкреслювало відокремленого героїні, тепер підкреслює її центральне становище. Образ, що породжує уявлення про сутінках, тепер означає першість в сяйві.

Поетична символіка, яка говорила про польоті натхнення, про таємницю світу, обертається плоскою алегорією, подобою блискіток мадригальна, світським компліментом (красуні-зірки; перша красуня - місяць).

Пушкінська місяць не могла залишитися тій же у світі, де в ній бачать тільки "заміну тьмяних ліхтарів".

Втім думка поета не буває настільки однозначна. Наступні рядки надають темі інший поворот:

Але та, яку не смію

турбувати лірою моєю,

Як величава місяць,

Серед жінок і дев блищить один.

Образ знову серйозний і насичений глибиною почуття.

Але чому невідомої героїні подарований Тетянин лейтмотив? Чому вона віддамо перевагу?!

Перед нами та, "З якою утворено Тетяни милий ідеал". Велична місяць, поетична муза, милий ідеал, безсмертна кохана - різні втілення єдиної поетичної думки.

* * *

Знаком місяця скасовані всі основні герої роману.

Для поета - це "Вдохновітельная луна". З нею пов'язані поетичні захоплення, "мрії про далеку стороні, про чудової ночі ". Їй присвячуються прогулянки серед улюблених гаїв. З нею нерозривні уявлення про молодість, про любов і красу, і тому подібне.

Тетяна - муза поета, місяць, інше втілення поезії, її природний двійник.

Ольга кругла, красна особою, "як ця дурна місяць на цьому дурному небосхилі".

Дволика місяць Ленського. Вона була з ним з мандрів під небом Шіллера і Гете. Вона цариця той книжково-романтичної країни, "де довго в лоно тиші лилися його живі сльози ". Дві несхожі долі міг би він здійснити. Одну під місяцем всіх поетів ( "Він полюбив гаї густі, відокремлений, тишу, і ніч, і зорі, і місяць") (2, XXII). Але його богиня зітхань ніжних не відрізняє юного генія від заїжджого улана. Велична Діана обертається круглоліций сільській простачкою. Його пісня ясна,

Як думки діви простодушної,

Як сон немовляти, як місяць.

викоханий променями простодушної Діани, він може знайти долю повітового Франтику Петушкова або Тамбовського поета мсьє Тріке.

Онєгін позначений місяцем зі "знаком мінус". У розділах, присвячених йому, місяць назавжди відсутній.

Не зрозумів він мрійниці ніжною, охаючи її небесну подругу. Місяць чужа йому, як чужі гай, ліс і поле, перекази милої старовини і поезія. (Він лає не тільки місяць, але і божественного Гомера, не в силах "осягнути віршів російських механізму ".)

Чому ж все-таки перетинається його доля з місячної дівою? Дивну на перший погляд думка кидає Онєгін, коли дивиться на сестер Ларін: "У рисах у Ольги життя немає ". Здавалося б, навпаки: Тетяна бліда і меланхолійно, Ольга - алеї багряною зорі. Пояснення поруч: "... точь-в-точь в Вандіковой Мадонні ..." Це легко зрозуміти в устах Пушкіна, який бачив "найчистішої принади найчистішої зразок" в Мадонни Рафаеля. Живе биття життя для нього в духовному горінні, в місячних осяяннях музи. Героїня ж - кров з молоком - знаходиться в тому ж ряду, що сільська нудьга, стьобаний халат, брусничний вода і розмови про вино.

Онєгін відміну Тетяну, але полюбив не її, а її світську маску. (Нагадаємо, що сама Тетяна і свій блиск, і всі успіхи вважає лише "дрантям маскараду". Душею вона як і раніше живе там, де відвідували її трепетні сни уяви. Не тільки автор, але й герой вимовляють (не усвідомлюючи) собі вирок: "Я вибрав би іншу, коли б я був, як ти, поет "". "Але він не став поетом", "не зійшов з розуму". Якщо лист Тетяни - це "божевільний серця розмову", то лист Онєгіна укладає пристрасть у пристойні світські форми. Поет, по Пушкіну, - завжди божевільний. Любовний божевілля Онєгіна малюється не без іронії: "кидав у вогонь то туфлю, то журнал "так" мрукав "популярні італійські пісеньки. Закоханий Онєгін "був схожий на поета" не більше, ніж карикатура. І він зайнятий, сказано, не той, справжньої Тетяною, а "байдуже княгинею".

Ми не знаємо, "Що сталося з Онегіним потім. Воскресила чи його пристрасть ... "(Белінскій. Т.3. С.533), але і в останньому розділі на небосхилі закоханого Онєгіна жодного разу не загоряється небесна лампада.

* * *

Характеристика героя за допомогою лейтмотиви ставить проблему надзвичайного своєрідності жанру пушкінського твори. "Не роман, а роман у віршах" - диявольська різниця!

Чому диявольська?

Роман, за Пушкіну, - це проза, поняття завжди полярне поезії ( "Вірші і проза, лід і полум'я "," Ти прозаїк, поет я, ти багатий, я дуже бідний ... "і тому подібне). Роман - це "високоповажний Річардсон, який нам наводить сон. Це роман старовинний, "відмінно довгий, довгий, довгий".

Шанобливо, але холодно висловлюється поет про сучасному романі, в якому "відбився вік і сучасна людина зображений досить вірно ". Нарешті, навіть роман про милу його серця російської старовини він обіцяє писати, коли охолоне в ньому поетичний вогонь і він "понизиться" до "смиренної прози". Поезія - це юність, поетичне полум'я, любов. Проза - душевна втома, хлад, старість.

Тому такими дивними, убогими постають герої Пушкіна, якщо їх аналізують за законами "Смиренної прози". Залишається лише декілька "низьких істин", реальних вчинків, рис характеру. Погасіть в романі місячне сяйво - і зовсім порине в пітьму зачарована діва. У романі немає звичних характеристик, оживляючих героя. Ні, наприклад, портретних характеристик. Ми не бачимо жодного костюма так чудово їхнє убрання петербурзького франта. Не знаємо ні зростання героїв, ні кольору очей. Про Тетяну, згідно з оперної традиції, передбачається, що вона брюнетка (очевидно, за контрастом з льноволосой сестрою).

У творі, де поет, за власним визнанням, "забовтувати донезмоги", герої переважно мовчать.

Головний герой у цілком присвяченої йому першому розділі лише раз отмикает уста, щоб вилаяти балет, та в третьому розділі лає спочатку російську родину, потім брусничний воду так місяць.

Зате двічі картинно-ритуально обмінюються герої листами і монологами. Зате епіграммной гостротою і поетичним блиском виблискують його характеристики, що в солідному прозовому романі виробляло б скоріше враження поверховості (забіяка, картярської зграї отаман "," трибун трактирний "," Французики з Тамбова "," як поцілунок любові, мила "," привіз ... схвильовану мова і чорні кучері до плечей "і так далі).

Як шкода виглядали б в об'єктивному жанрі роману такі "нічого не означають" суб'єктивні визначення: "мила ніжка", "чарівне плече", "мила Тетяна", "бідна Таня". Епітети ці подібні до епітетів пушкінської лірики ( "милі риси", "прекрасні пориви "," голос ніжний ").

Але думка поетично загострена, опера летючої римою, покладена "на тятиву тугу". Організація рядків у ритмічні строфи народжує поетичну систему доказів. "Вірний ямб" дробить каміння приземленого буття, розриває звичні уявлення, веселкою починають грати поетичні асоціації.

* * *

Мені здається, що думка автора про те, що Тетяна -- його Муза, частіше сприймається як умовна поетична фігура, данина літературній традиції, тоді як це подання вимагає від нас розглядати героїню не лише в її взаєминах з іншими героями, з оточуючим її світом, як приватну деталь у структурі поетичної думки автора, а як якесь ідеальне початок, до якого спрямовано весь рух роману.

Місячна мелодія співає про дивовижний і недоступною красу ідеалу, втілює в героїні "серця трепетні сни ". Вона не панночка повітова. Це муза явила себе в образі сільській панночки. Так гомерівська Афіна, втілюючись в пастуха Енея або в мудрого Нестора, все одно залишається богинею. Говорячи словами нашого поета, кумир втілений у реальний мармур, "але мармур цей адже Бог".

Місячна тема пов'язує Тетяну з усіма Кастальський Ключ пушкінського творчості. Це вона в образі "ласкавою музи" потішали поетові "шлях німий чарівництвом таємного оповідання ". Це вона, запевняє поет, вчила слухати його немолчний шум морських валів ... хвалебний гімн творцю світів. Вона була втіленням юності поета і нині з'явилася в його саду втіленням його зрілості. У десятках віршів малює поет все той же образ "генія чистої краси". Тому так складно завжди встановити, кому присвячено те чи інше послання поета. "Ангел Рафаеля ... так споглядає Божество "- олениною. "Земних захоплень вийде з нього, як Божества, не потрібно їй "- Голіциної. Тому даремним здається мені суперечка, кому присвячені рядки "Господь мені послав тебе, моя Мадонна" - улюбленій Пушкіним картині Рафаеля або реальній жінці Наталії Гончарової.

Якщо вірші ці і присвячені коханій, то безперечно, що образ, написаний в них, -- сяюча Мадонна. Так і не розкрита північна кохана, може бути, це і є недосяжне світило, що найяскравіше горить для нього в повітряної блакиті. І це, безперечно, так, навіть якщо в неї і є земне ім'я. Які реальні риси несе в себе та, чий образ осяяло нічну млу "на пагорбах Грузії"?

У житті готовий поет слухати "лепет" юних дружин, але в творчому екстазі він чує лише божественний дієслово, і рука його креслить образ неземної краси.

"Смутное потяг чогось прагне душі "не дозволяє йому залишатися біля ніг реальної подруги. У палкому пориві до ідеальної волі він готовий зовсім зруйнувати потворний кумир недосконалого буття ( "надією приємним дитина дихаючи"), але раз це недосяжно, любов - все ж таки прорив у цей роблений світ, у це світле царства.

Це устремління до вічної жіночності, до вищої образу досконалості пронесе російська література від Лермонтова до Блоку. Тому й не задовольняють лермонтовського героя його обраниці, що вони були реальними жінками. "Їх любов, - каже Бєлінський, - була для Печоріна повним келихом солодкого напою ... душа його вимагала не келиха, а океану, з якого можна черпати, не зменшуючи його " (т.1, с.575).

Але тоді можна говорити тільки про духовне джерело, який од?? нственний міг би вгамувати вічну спрагу.

Пушкінський герой надто припав до земного келиху. "Серця трепетні сни" не забирають його до інших світів, потьмянів погляд не бачить "небесної лампади".

До цих гірських висям веде місячна мелодія, допомагаючи почути крізь різноголоссю життя "світил небесних чудовий хор ".

"Зими блискучим килимом ..."

Довгі роки займає мене в романі "Євгеній Онєгін" ще один мотив, але в його білому кольорі бачаться мені різні тони єдиного спектру, важко розчленовується на складові елементи. Відомо, що слова не тільки визначають, а й обмежують. Вже і в місячної мелодії здається мені якесь спрощення. У романі вона ніколи не звучить одна, вона поєднується з іншими мотивами і в контексті не настільки однотонна, як представлено в статті. Поетичний образ і не може бути однозначним.

Інший мотив, який умовно назвемо "сніжної мелодією", здається більш складним. І все ж хотілося б запропонувати ряд роздумів в надії, що "інші по живому сліду" пройдуть цей шлях і відрізнять омани від відкриттів.

Сама наявність в симфонічної поеми Пушкіна сніжної мелодії представляється безперечним. Занадто часто, занадто наполегливо звучить ця тема, щоб можна було визнати її присутність випадковістю.

У першому розділі зароджується цей мотив. "Морозної пилом сріблиться" комір героя. Ліхтарі карет "райдуги на сніг наводять". Крізь засніжені вікна бачимо ми "профілі голів, і дам, і модних диваків ". Сніг ранковий хрумтить під ногою охтенкі в будить на світанку Петербурзі.

Снігова пора насувається, наближається, очікується, як щось головне, необхідне.

Зими чекала, чекала природа,

Сніг випав тільки в січні.

(Ніхто і ніщо не очікує чомусь осені чи літа ...)

Поет малює і "Дерева в зимовому сріблі", і селянина, оновлюючої санний шлях, і "сяйво рожевих снігів ".

За хрусткому снігу летить до перехожого діва в сцені гадання. А її віщий сон (пророцтво її долі) весь взятий в сніжну раму. Він твориться на снігових галявинах, в лісах, де гілки "зморені жмутом снігу". По коліно провалюється Тетяна у пухкий сніг. "В заметах сніжних перед нею" клуби своєї хвилею фатальний потік. Все відбувається у дивному світі; все впирається в снігову стіну.

Дороги немає; кущі, стремнини

Хуртовина всі занесені,

Глибоко в сніг занурені.

І далі до кінця роману (в 6-й, 7-й, 8-й главах) снігові пейзажі, снігові дороги; сніг збігає "каламутними струмками на потоплені луки"; сніг тане на граніті Петербурга. Навіть йде життя полум'яного юнака-поета порівнюється зі сповзаюче з гори сніговою лавиною. Знову і знову йде сама чарівниця-зима - "і перший сніг зірками падає на брег".

Цього ніяк не пояснити відображенням у романі природного ходу подій, зміною пір року. Навіть улюблена пушкінська пора - осінь - описана в романі лише як переддень зими, очікування снігу.

Того року осіння погода

Стояла довго надворі.

Зими чекала, чекала природа ...

(Більше того, про осені сказано: наближалася досить нудна пора.)

Спочатку здається природним співвіднести снігову мелодію з образом Тетяни. Тетяни, російська душею, любить "сяйво рожевих снігів і імлу водохресних вечорів". Тетяна бачить у вікно

Вранці побілілі двір,

Куртина, покрівлі і паркан,

На склі легкі візерунки,

Дерева у зимовому сріблі,

Сорок веселих на дворі

І м'яко встелені гори

Зими блискучим килимом,

Все яскраво, все біло навколо.

У відкритому політиці виходить Тетяна в морозну ніч, хрумтить сніг, і чується сніговий кришталь і чистота в мелодиці пушкінської рядки - "і голос її звучить ніжніше свірельного мотиву ".

Загублені в снігових галявинах фігуру дівчини малює поет у картині сну, у снігових заметах стоїть вона перед вируючім потоком. Пісня, яка лунає в сцені гадання:

Там мужички-то всі багаті,

гребуть лопатою срібло, -

наспівує все ту ж блискучу мелодію.

сніжними картинами проводжають її рідні місця в дні від'їзду. І все ж снігова мелодія -- НЕ лейтмотив героїні. Світлі тони зими протиставлені місячної, сутінкової діві. Чи не біле сяйво, а сумна імла - фон пушкінської музи. Вночі йде вона гадати. У темній млі бреде по снігу в картині сну. "У темряві морозної" залишається з Онегіним, коли пропадає диявольська нечисть. Тетяна - не породження зими, а її жертва. Коли Тетяна їде до міста ( "північ, хмари наганяючи, дихнув, завив ..."), образ що йде під сніг природи поєднується з образом приреченою на вічний хлад місячної діви:

Природа трепетна, бліда,

Як жертва пишно прибрана.

Тобто зима -- це не Тетяна. Це тяжіє над нею її російська неминуча доля. Вона приречена на хлад, як її улюблені поля і ліси.

Епітети ж, які характеризують Тетяну, навпаки, вогняних тонів. Її постійна епітет "горить". "Таємний жар" ( "свій таємний жар") відшукує вона в романах. Серце її "полум'яне і ніжне ", її уява" бунтівне "(печеня слово!), воно" згорає млістю і тугою ". "Полум'я" називає її Онєгін.

Холод, хлад -- це постійний епітет головного героя. Він "до життя зовсім охолов", душа його "Лінива і холодна", його розум - "різке, охолоджений розум" (пор.: різкий вітер, мороз різкий). У зіставленні з юним поетом, який весь жар і полум'я, про Онєгіні сказано: "лід".

Він постійно обрамлений сніжної рамою. По снігу мчить він на санях в першому розділі. Снігова заметіль "блищить і в'ється" над ним (як якийсь його дух), коли він спокійно спить перед страшною дуеллю. Єдина в усьому романі зрима деталь його портрета -- "Морозної пилом сріблиться його бобровий комір".

І нарешті у сні Тетяни, так би мовити, у своєму ідеальному бутті, він постає таким собі повелителем снігового царства. Його курінь з усіх боків "пустельним снігом занесений ". В'язне в цьому снігу героїня, сніг зриває з неї черевичок, вона падає в сніг, сосни зморені снігом. Якийсь сніговий глухий кут:

Дороги немає. Кущі, стремнини

Хуртовина всі занесені,

Глибоко в сніг занурені.

Від героя виходить згубний хлад. "Дихнула буря" - і загинув юний поет,

... колір прекрасний

зів'яв на ранкової зорі,

погас вогонь на вівтарі.

Як скуті взимку бурхливі води, так натхненний юнак, в якому "грала життя, кипіла кров ", тепер тільки" труп замерзле ". Зіткнулася з Онегіним полум'яна діва, і від його інфернального хлада "меркне милою Тані младость і

... одягає бурі тінь

Тільки-но народжується день.

Нагадаємо ще раз - у віщого сні він захоплює Тетяну "у пітьму морозну".

Пекельний холод, що виходить від героя, з'єднує його з диявольським світом. У нього блискучий крижаний погляд. "У той страшний час" Онєгін стоїть перед героїнею, "виблискуючи поглядами "і" подібно грізною тіні ". До Тетяні йде у сні, "поглядами граючи". Те, що на іменинах його погляд був "чудно ніжний ", говорить зовсім не про сердечності (він був сумний, незадоволений), а про таку собі Чарі. Так говорить поет про свій демона в однойменному вірші: "Його усмішка, чудовий погляд ... вливали в душу хладний отрута "(той же мотив холоду). До слова, характеристика демона збігається з характеристикою Онєгіна: "відкидав поезію, натхнення", "на життя глузливо дивився ", не вірив любові та інше (" Демон ").

Обрана нами тема в цьому сенсі має ще один аспект: у дні юності людина вірить в ідеали любові, свободи, палає натхненням, але настає холод зрілості - цинізм, розчарування. Тобто кожному з нас є наш демон Онєгін і вбиває в нас киплячу юність. Невипадково, описавши загибель Ленського, поет прощається зі своєю юністю, однак молить долю "не дати охолонути душі поета ", не дати" закам'яніти в мертвотних захват світла "(фінал шостого розділу).

Отже, повертаємося до попередньої думки: Ленський йде у крижану могилу, "Тетяні страшний зимовий шлях "- це шлях у її вже вічну зиму.

Дивовижний поворот робить сніжна мелодія в останньому розділі. Тетяна тепер - "байдужа княгиня; неприступна богиня ", вона оточена" хрещенські холодом ". Вона почала стить там, у зимовому келії Онєгіна, і ще більш заледенела в столиці півночі. Вона тепер блищить крижаним блиском. Її сяйво яскравіше сяйва іншого північній цариці, яка не може затьмарити Тетяну "мармурової (той же холодний, світлий образ) красою ". Холодом півночі віє від неї, як насамперед від Онєгіна.

Образ героя знову з'єднується зі снігом, але це тане сніг, це повалені льоди. Герой покидає свою келію, "де зимував він, як бабак". Ми не можемо сказати, назавжди чи вийшов герой зі своєї зимової сплячки. Його весна в романі описана в непривабливих фарбах:

На синіх, вирізьблених льодах

Грає сонце; брудно тане

На вулицях розритий сніг.

Чому зовсім іншими поетичними фарбами малював автор весну героїні? Відповідь є: "... в вік пізній і безплідний ... сумний пристрасті мертвий слід ". Бурям осені, а не весняний грозам уподібнює поет його пристрасть.

Весна не зачепила його суті - "він не став поетом, не зійшов з розуму". Герої зустрічаються не своєї сутністю, а своїми світськими масками. Онєгін зайнятий "не цією дівчинкою несміливо ", а неприступною богинею (вона ж, по Пушкіну, та ж дівчинка). Тетяна "В роль свою увійшла". Вона не забуває сказати і про своє положення при дворі, і про достоїнства чоловіка, і про небажаність світського скандалу. Минуле вона іменує "Дитячий мріями". У витончені, але загалом-то шаблонні форми прибраний визнання Онєгіна.

Зустріч не відбулася. Роман про двох сумних зустрічах головних героїв став романом про двох рокових незустрічі.

Тільки поезія назавжди поєднала їхні образи в нашій свідомості. Вічно будуть стояти вони один проти одного і вічно будуть здійснювати це дивне класичне па - то він, закутий у снігову броню, буде вислуховувати її жаркі виливу, то вона, цепенеющая в невських льодах, буде відкидати його почуття.

Так коштують вони в століттях - дві вічних російських полюса ...

Нехай дні йдуть.

Ідуть року.

їм не зійтися ніколи.

(М. Ю. Лермонтов)

* * *

Два героя, зачаровані російської взимку, - лише один з аспектів обраної нами теми. Снігова мелодія в романі - частина більш широкого мотиву - холод і жар. Лід і полум'я. Застій і рух. Проза та вірші. Річка життя, зупинена морозом.

Антитеза жар-хлад з'єднується з однією з центральних тем роману - Росія і Європа.

Тема ця побудована на контрапункті, тобто буквально - пункт проти пункту.

(Зазначимо, що це один з основних законів побудови думки в романі: "русская душою" -- "По-русски плохо знала". Онєгін - плід уяви ("... і як героя назву ") -- Онєгін - реальна особистість людини, яка дружила з автором. Ленський не бажає "Узи шлюбу нема", - назавжди давно вже заручений. Лист Тетяни зберігається у автора - лист це зберігається у Онєгіна. Приклади можна помножити. Цей принцип автор іронічно визнав у першому розділі своєю слабкістю: "протиріч дуже багато, але їх виправити не хочу " (!).

По черзі поєднуючи тему спека і хлада то з Росією, то з Європою, поет стверджує полярні один другу думки. Думки ці течуть паралельно і з'єднуються лише у свідомості читача (я б назвав це "добахтінскій поліфонізм ").

Поєднавши одні точки, ми отримаємо: Росія - це вічний холод. Зима - якась постійна час року, бо навіть літо тут лише "карикатура південних зим". По снігу летить герой у першому розділі, по снігу летить він у восьмому розділі. Сніг - фон петербурзького балу і куреня на селі. Столиця - це Північна Пальміра. Жінки - це "дружини півночі ". У похмурій Росії вічний холод, вічний сон і вічна проза. Тут непробудно сплять Петушкова, ненажери Флянови. Хропуть Скотініни. Взагалі Скотініним з часів Фонвізіна немає перекладу ( "Від тридцяти до двох років"). Вони плодяться в новому столітті, як плодилися в старому, як плодяться їх родичі-свині (все це чудовиська з демонів бачення в V розділі).

Темрява і мороз тут "півсвіту ... володіє ". Всі сковано і застиг у темряві. Одноманітна і зів'яне зимова дорога. Одноманітні розмови "про льон ... про обори ". "Дороги погані, мости забуті гниють ... клопи ... блохи ... голодний прейскурант "і тощо. Зима часто малюється лякає: "Вітер, хмари наганяючи, дихнув, завив ... "Варто з'явитися боязкому весняної квітки, як" дихнула буря "- зів'яв "Колір прекрасний", "згас вогонь на вівтарі". Варто було Онєгіну зробити лише мале дію за розумними законами освіченої Європи, як відразу заворушилося, захрюкає, забурчав відсталу більшість.

Європейське освіта нам не пристало. "І нам дісталося від нього Манірність, більше нічого ". Нічого не читав дядько Онєгіна (крім "зошити витрати"), ніколи не читав тато Ларін. Російська столиця (у Пушкіна - село; Москва - Русь. Петербург - Європа) холоне в відсталості, як у Грибоєдова: "той же шпіц і той же чоловік ", ті ж плітки, ті ж тітоньки. Жива, вільне кохання існує лише в західних романах. "Ми не чули про любов".

Тут нічого не означає смерть, тому що нічого не означає життя. Якщо про життя героя можна сказати тільки: "років сорок з ключницею лаявся, у вікно дивився да мух тиснув", то чому дивуватися, що смерть його малюється так: "попи і гості їли, пили ..." Зауважимо: не молилися, а їли, як і на іменинах у Тетяни. Про дивних людей цієї землі, "де дні хмари й короткі", сказано устами юного поета, що їм "вмирати не важко ".

У даній опозиції Європа - це жар, тепло, рух, думка, культура, поезія. Це сонячна Італія, де і сьогодні в прекрасних недосяжних містах звучить "наспів Торкватових октав ". (О, Брента! - Яке жарке вигук!) Там Венеція, де хлюпає вода про мармур, де поет мріє ковзати в гондолі "з венеціанської Млада ". Мріє покинути "нудний брег" "неприязної стихії". Там божественний Омір, там звучить горда ліра Альбіону. Там знайде поет "мова Петрарки і любові ". Навіть Африка виявляється у Пушкіна в цьому ряду. Там буде він "Зітхати про похмурої Росії". (Та ж антитеза: спекотна Африка - похмуро Росія.)

Однак давайте з'єднаємо інші точки і ми отримаємо зовсім інший контрапункт.

Європа - це холод байдужості, холод розрахунку, це "мертвотних захват світла". Перший розділ -- це, безсумнівно, Європа. Тут і слова частіше чужі: панталони, фрак, Адам Сміт, Talon, ростбіф, Лімбургійська сир, Сей, Бентам, Чайльд-Гарольд, Арміда та інше, та інше. Те ж у восьмому розділі: vulgar, комільфо, квакер ... Тут сказано: "Навіть дурниці смішний в тебе не зустрінеш, світло порожній".

Тут не можна жити. Можна тільки сяяти. Блищить сніг. Епіграф до першого чолі говорить не про запалу почуттів ( "жити поспішає і почувати поспішає"), а про те, що люди летять повз автентичності почуттів (епіграф з поеми "Перший сніг", про що сучасник знав).

Тут не може бути почуття любові до сина, батька, матері. Поет взагалі не згадує про матір героя і навіть не вважає за потрібне хоч якось пояснити цей факт. Та й про батька нічого невідомо, як про батька - лише як про світський розтринькувачів, що "проциндрив нарешті ". Не думав він про сина, надавши його мсьє і мадам. Чи не плаче про нього син. (Та й немає такої проблеми. Проблема лише - брати чи не брати спадщину.) Про дядька ж Онєгін мріє, щоб краще застати його мертвим. Бо потрібен не він, а його маєток. Дбати про хворого? - "Яка низька підступність!" Не важливий і театр, і дитяче свято. Потрібно блиснути - і полетіти.

Європа - це політекономія замість живого життя. Людина людині - вовк. "Двоногих тварюк мільйони "- лише знаряддя нашого сходження до багатства й почестей. Тому її вищий кумир - Наполеон - Чавунна лялька "з руками, стислими хрестом".

У цьому повороті Русь - втілення спека, тепла, доброти. Русь - це палаючий вогонь. І невипадково вона у поета зустрічає похмурого тирана пожежею. Говорячи про Москву як осередку почуття любові до батьківщини, поет знову вдається до тієї ж метафори:

Як жар, хрестами золотими

Горять старовинні голови.

Росія горить вірою, горить любов'ю. Русская героїня володіє "полум'яної душею". Постійна епітет, що характеризує її, - "горить" (про це було сказано вище). Тепло Русі -- це тепло домашнього вогнища. Про матір Тетяни сказано: "чоловік любив її серцево". Сам він був щиро оплакувані, коли перейшов у кращий світ.

Споконвічно в селі панує поезія: "В глуши гучнішими голос лірний". Тут поет пізнав "найщасливіші дні", годинники натхнення. Сюди, в тінь улюблених алей, прагне з європейського Петербурга Тетяна. У петербурзькому хладе поет боїться "зачерствіти, закам'яніти". Той же мотив холодного блиску і серцевого почуття в словах Тетяни: "А ми, ми нічим не блищить, хоч вам і раді простодушно ".

Вони столкнулісь - Щира, полум'яна Русь і холодний Захід.

Ні, не пішла Москва моя

До нього з повинною головою.

Не свято, не приймальний дар,

Вона готувала пожежа

нетерплячому герою.

відселений, в думу занурений,

Дивився на грізний полум'я він.

Москва не здійснила встановлених холодним каноном європейських ритуалів (вручення дарів, ключів і іншого). Вона обрала свій, російський шлях - полум'я. Але тоді снігова мелодія (мотиви зими, що сковує живе, полум'яне початок) приводить нас до наступного: не наш він, європейський шлях, шлях холодного розрахунку, бездушного егоїзму - політекономії замість поезії, викладок охолодженого розуму замість живої душі.

Не пішла вона, полум'яна Москва, за європейським цивілізаторів. Не пішла російська муза -- полум'яна душею Тетяна - за своїм петербурзьким героєм.

Не будемо поспішати однолінійної, схематично викладати нескінченно складну, поліфонічну думка поета. Стрункість цієї схеми руйнується вже при деяких поправок: полум'яна Тетяна третя і п'ята голови рвалася крізь снігові замети до свого петербурзькому крижаного лицарю. Не пішла ж за Онегіним петербурзька княгиня, царствена неприступна богиня північної столиці. Додамо: не пішла за розбудженою весняним теплом Онегіним.

Ще одне. Тетяна, звичайно, втілення ідеалу поета, до неї спрямовані серця трепетні сни. Але хіба супутник дивний - втілення лише ворожих поетові почав? Строки: "Мій супутник", "Демоном моїм", "Неслися ми мрією", "Нас полонили далеко ріжок і пісня видалено "- говорять скоріше про двійнику. Строки: "Завжди я радий відзначити різницю між Онегіним і мною "- само собою припускають вже занадто явну схожість. Настільки явне, що поет змушений навіть побоюватися, що читач так і дивись вирішить, що автор в герої "намарал свій портрет". Та й хіба доведено, що Онєгін - лише чужий Русі син Заходу, що холод його - породження англійської Сплін, а не нашої матінки-зими? Чи не є його російська хандра, його уїдливе заперечення таким же природним нашим породженням, як душа Тетяни? Як скаже Базаров, теж російська Асмодей, без заперечення: "Ви засуджує мій напрямок, а хто вам сказав, що воно в мені випадково, що воно не викликане тим самим народним духом, в ім'я якого ви так боретеся? "

Не можна приписувати Пушкіну що виникло у слов'янофілів протиставлення переваги істин серця перед розумовим істинами розуму. Або толстовських затвердження примітивність розумових побудов поруч з безміром океану життя. Поетові подобається охолодженим розум героя.

У всіх віршах Пушкіна думка - Перша умова життя для нього. "Жити ... щоб мислити і страждати "(" Елегія "). Відсутність життя: "як нічого ... ні думка, ні першого кохання "(" Надією приємним дитина дихаючи ..."). Слово "думка" варто навіть попереду самого дорогого поняття - любов. "Хто жив і мислив ..." (знову те ж з'єднання понять). Поряд з поняттям освіти, як втіленням тиранства цивілізації, ми в Пушкіна зустрічаємо "добру освіту". Про