Загадка популярності любовної лірики Ахматової

Чи не відразу після появи першої книги, а після "чоток" і "Білої зграї "особливо, почали говорити про" загадку Ахматової ". Сам талант був очевидним, але незвична, а значить, і неясна була його суть, не кажучи вже про деякі дійсно загадкових, хоча і побічних властивості. "Романом", помічена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, чарівною поєднання жіночності і крихкості з тією твердістю і виразністю малюнка, що свідчать про владності і неабиякою, майже жорсткої волі? Спочатку хотіли цю волю не помічати, вона досить суперечила "еталону жіночності". Викликало здивоване захоплення і дивне небагатослівний її любовної лірики, в якій пристрасть була схожа на тишу передгроззя і виявляла себе як правило, лише двома трьома словами, схожими на зірниці, що спалахують за грізно потемнілим горизонтом.

Але якщо страждання люблячої душі так неймовірно до мовчання, до втрати мови замкнуто і обвуглені, то чому так величезний, такий прекрасний і принадно достовірний весь навколишній світ? Справа, очевидно, в тому, що, як у будь-якого великого поета, її любовний роман, який розгортається у віршах передреволюційних років, був ширший і багатозначні своїх конкретних ситуацій.

У складній музиці ахматовське лірики, в її ледве мерехтить глибині, в її тікає від очей імлі, в підгрунті, в підсвідомості постійно жила і давала про себе знати особлива, лякає дисгармонія, ніяковів саму Ахматову. Вона писала згодом у "Поеми без героя", що постійно чула незрозумілий гул, як би якесь підземне клекіт, зсуви і тертя тих первинних твердих порід, на яких споконвіку і надійно грунтувалася життя, але які стали втрачати стійкість і рівновагу.

Найпершим передвістям такого тривожного відчуття був вірш "Перше повернення "з його образами смертельного сну, савана і похоронного дзвону і з загальним відчуттям різкою і безповоротної зміни, що сталася в самому повітрі часу.

У любовний роман Ахматової входила епоха вона по-своєму озвучувала і переінакшував вірші, вносила в них ноту тривоги і печалі, що мали більш широке значення, ніж власна доля.

Саме з цієї причини любовна лірика Ахматової з плином часу, в передреволюційні, а потім і в перші післяреволюційні роки, завойовувала все нові й нові читацькі кола і покоління і, не перестаючи бути об'єктом захопленого уваги тонких цінителів, явно виходила із, здавалося б, призначеного їй вузького кола читачів. Ця "тендітна" і "камерна", як її зазвичай називали, лірика жіночої любові початку незабаром, і на загальне здивування, не менше принадно звучати також і для перших радянських читачів комісарів громадянської війни і робітниць в червоних хустках. На перших порах такий дивний обставина викликала неабияке збентеження перш за все серед пролетарських читачів.

Треба сказати, що радянська поезія перших років Жовтня та громадянської війни, зайнята грандіозними завданнями повалення старого світу, любила образи і мотиви, як правило, вселенського, космічного масштабу, воліє говорити не стільки про чоловіка, скільки про людство або принаймні про масу, була спочатку не досить уважною до мікросвіту інтимних почуттів, відносячи їх в пориві революційного пуританізму до розряду соціально небезпечних буржуазних забобонів. З усіх можливих музичних інструментів вона в ті роки віддавала перевагу ударним.

На цьому гуркотливій тлі, що не визнавали півтонів і відтінків, у сусідстві з громоподібним маршами і "залізними" віршами перші пролетарських поетів, любовна лірика Ахматової, зіграна на засурденних скрипки, повинна була б, за всіма законами логіки, загубитися і безслідно зникнути ...

Але цього не відбулося.

Молоді читачі нової, пролетарської, що поставала на соціалістичний шлях Радянської Росії, робітниці і робітфаківці, красноармейкі і червоноармійці всі ці люди, такі далекі і ворожі сам світ, оплаканий в ахматовське віршах, тим не менше помітили і прочитали маленькі, білі, витончено видані томи її віршів, незворушно продовжували виходити всі ці вогненні роки.

Любовна лірика Ахматової в 20-ті і 30-і роки

Помітно змінюється в 20-30-ті роки в порівнянні з попередніми книгами тональність того роману любові, який до революції часом охоплював майже весь зміст лірики Ахматової і про яке багато писали як про головне відкритті досягненні поетеси.

Від того, що лірика Ахматової протягом усього післяреволюційного двадцятиріччя постійно розширювалася, вбираючи в себе все нові і нові, раніше не властиві їй області, любовний роман, не перестав бути чільним, все ж таки зайняв тепер у ній лише одну з поетичних територій. Однак інерція читацького сприйняття була настільки велика, що Ахматова і в ці роки, ознаменовані зверненням її до громадянської, філософської та публіцистичної лірики, все ж таки представлялася очам більшості як тільки і виключно художник любовного почуття. Ми розуміємо, що це було далеко не так.

Зрозуміло, розширення діапазону поезії, що стало наслідком змін у світорозумінні і світовідчутті поетеси, не могло, в свою чергу, не вплинути на тональність і характер власне любовної лірики. Щоправда, деякі характерні її особливості залишилися колишніми. Любовний епізод, наприклад, як і раніше, виступає перед нами у своєрідному ахматовське облич: він, зокрема, ніколи послідовно не розгорнуто, у ньому звичайно немає ні кінця, ні початку; любовне визнання, відчай чи благання, що становлять вірш, завжди здаються читачеві ніби клаптем випадково підслуханої розмови, яка почався не при нас і завершення якого ми теж не почуємо: "А, ти думав я теж така, Що можна забути мене. І що кинуся, благаючи і ридаючи, Під копита гнідка коня.

Або стану просити у знахарок В наговорной воді корінець І пошлю страшний подарунок Мій заповітний запашний хустку.

Будь же проклятий. Ні стогоном, ні поглядом Окаянний душі не торкнуся, Але клянусь тобі ангельським садом, Чудот ворной іконою клянусь І ночей наших полум'яним чадом до тобі ніколи не повернуся ".

Ця особливість ахматовське любовної лірики, повної недомовленостей, натяків, що йде в далеку, хочеться сказати, хемінгуеєвський, глибину підтексту, надає їй справжню своєрідність. Героїня ахматовське віршів, найчастіше говорить як б сама з собою в стані пориву, полубреда або екстазу, не вважає, природно, за потрібне, та й не може додатково роз'яснювати і розтлумачувати нам все, що відбувається. Передаються лише основні сигнали почуттів, без розшифровки, без коментарів, наспіх по квапливому азбуки любові. Мається на увазі, що ступінь душевної близькості чудодійно допоможе нам зрозуміти як недостоющіе ланки, так і загальний зміст тільки що сталася драми. Звідси враження крайней інтимності, граничної відвертості і серцевої відкритості цієї лірики, що здається несподіваним і парадоксальним, якщо згадати її одночасну закодірованность і суб'єктивність.

"Де-не-як вдалося розлучитися І осоружний вогонь згасити. Ворог мій вічний, час навчитися Вам кого-небудь справді любити. Я-то вільна. Усе мені забава, Вночі Муза злетить втішати, А на ранок притарабанився слава брязкальцем над вухом тріщати. Про мене і молитися не варто І, уй дя, озирнутися назад ... Чорний вітер мене заспокоїть. Веселить золо тієї листопад. Як подарунок, я прийму розлуку І забуття, як благо дати. Але, скажи мені, на хресну муку Ти іншу посмієш послати? " Цвєтаєва як-то писала, що справжні вірші побут зазвичай "перемелюють", подібно до того як квітку, що радує нас красою і витонченістю, гармонією і чистотою, теж "перемолов" чорну землю. Вона палко протестувала проти спроб інших критиків або літературознавців, а також і читачів обов'язково докапаться до землі, до того перегною життя, що послужив "поживою" для виникнення краси квітки. З цієї точки зору вона пристрасно протестувала проти обов'язкового і буквалістского коментування. У певною мірою вона, звичайно, права. Чи нам уже й важливо, що послужило життєвої першопричиною для виникнення вірша "Де-не-як вдалося розлучитися ..."? Може бути, Ахматова мала на увазі розрив відносин з своїм другим чоловіком В. Шілейко, поетом, перекладачем і вченим-ассірологом, за якого вона вийшла заміж після свого розлучення з Н. Гумільовим? А може бути, вона мала на увазі свій роман з відомим композитором Артуром Лур'є? .. Могли бути і інші конкретні приводи, знання яких, звичайно, може задовольнити наше цікавість. Ахматова, як бачимо, не дає нам ні найменшої можливості здогадатися і судити про конкретної життєвої ситуації, продиктований їй це вірш. Але, можливо, саме з цієї причини за своєю як би зашифрованими і нез'ясованим онопріобретает сенс, разом застосовні до багатьом іншим доль вихідним, а іноді й зовсім несхожим ситуацій.

Головне в вірші, що нас захоплює, це пристрасна напруженість почуття, його ураганів, а також і та беззаперечно рішень, яка вимальовує перед нашими очима особистість неабияку і сильну.

Про те ж і майже так само говорить і інше вірш, що відноситься до того ж року, що і тільки що процитоване: Нехай голоси органу знову потиснуть, Як перше весняна гроза; З-за плеча твоєї нареченої глянуть Мої напівзакриті очі.

Прощай, прощай, будь щасливий, один прекрасний, Верну тобі твій радісний обітницю, Але стережися твоїй подрузі пристрасної Поведе мій неповторний бред, Потім, що він прониже пекучим отрутою Ваш бла гостний, ваш радісний союз ... А я йду володіти чудесним садом, Де шелест трав і вигуки муз.

А. Блок у своїх "Записниках" наводить вислів Дж. Раскіна, що почасти проливає світло на цю особливість лірики Ахматової. "Доброчинна дія мистецтва, писав Дж. Рескін, обумовлено (також, крім дидактичність) його особливим даром приховування невідомої істини, до якої ви дійдете тільки шляхом терплячого откапиванія; істина ця захована і замкнені навмисне для того, щоб ви не могли дістати її, поки не скуете, попередньо, що підходить ключ у своєму горнилі ".

Ахматової не боїться бути відвертою в своїх інтимних визнання і благання, тому що впевнена, що її зрозуміють лише ті, хто володіє тим же шифром любові. Тому вона не вважає за потрібне щось пояснювати і додатково описувати. Форма випадково і миттєво вирвалася промові, яку може підслухати кожен проходить повз або що стоїть поблизу, але не кожен може зрозуміти, дозволяє їй бути лапідарної, нерозповсюдження і багатозначним.

Ця особливість, як бачимо, повністю зберігається і в ліриці 20-30-х років. Зберігається і гранична концентрованість змісту самого епізоду, що лежить в основі вірша. У Ахматової ніколи не було в'ялих, аморфних або описових любовних віршів. Вони завжди драматичні і гранично напружені, сум'ятті. У неї рідкісні вірші, що описують радість усталеною, безбурной і безхмарне кохання; Муза приходить до неї лише в самі кульмінаційні моменти, пережиті почуття, коли воно чи зраджена, або вичерпується: ... Тебе я милою НЕ була, Ти мені пости. А катування тривала, І як злочинниця нудилися Любов, виконана зла.

То як брат. Мовчиш, сердитий.

Але якщо зустрінемося глазаміТебе клянусь я небесами, В вогні розплавиться граніт.

Словом, ми завжди присутні як би при яскравою, молнійной спалаху, при самосгораніі і обвуглювання патетично величезною, спопеляючій пристрасті, що пронизує всю суть людини і луною віддається з великим безмовним просторів, з біблійної, урочистій мовчазність оточуючим його в цей священний позачасовий годину.

Сама Ахматова не раз асоціювала хвилювання свою любов з великої й нетлінної "Пісня над піснями" з Біблії.

А в Біблії червоний клиновий лист Закладено на Пісні Пісень ...

Стихи Ахматової про любов все! патетично. Але вірші ранньої Ахматової в "Вечері" і в "Чітка" менш духовні, в них більше бентежною чуттєвості, суєтних образ, слабкості; відчувається, що вони виходять з повсякденного сфери, з звичок середовища, з навичок виховання, з успадкованих уявлень ... Згадували у зв'язку з цим слова О. Блока, нібито сказані з приводу деяких ахматовське віршів, що вона пише перед чоловіком, а треба було б перед Богом ...

Починаючи вже з "Білій зграї", але особливо в "Подорожник", "Anno Domini "і в пізніших циклах любовне почуття набуває у неї більше широкий і більш духовний характер. Від цього воно не стало менш сильним. Навпаки, вірші 20-х і 30-х років, присвячені коханню йдуть по самих вершин людського духу. Вони не підкоряють собі усього життя, усього свого існування, як це було раніше, але зате все існування, все життя вносять в любовні переживання всю масу властивих їм відтінків. Наповнившись цим величезним змістом, любов стала не тільки незрівнянно більш багатою і багатобарвним, але і по-справжньому трагедійної. Біблійна, урочиста піднесеність ахматовське любовних віршів цього періоду пояснюється справжньої висотою, урочистістю і патетичність укладеного в них почуття. Ось хоча б одне з подібних віршів: Небувала осінь побудувала купол високий, Був наказ хмарам цей купол собою не темнити.

І дивилися люди: проходять вересневі терміни, А куди провалилися студені, вологі дні? Смарагдове стала вода замутненою каналів, І кропива запахла, як троянди, але тільки сильніше.

Було душно від зорь, нестерпних, бісовських та яскраво-червоних, Їх запам'ятали всі ми до кінця наших днів.

Було сонце таким, як увійшов до столиці бунтівник, І весняна осінь так жадібно ластилася до нього, Що здавалося-зараз забелеет прозорий підсніжник ... Ось коли підійшов ти, спокійний, до ганку моєму.

Важко назвати у світовій поезії більш тріумфальний та патетичне зображення того, як наближається коханий. Це справді явище Любові очам захопленого Світу! Любовна лірика Ахматової неминуче призводить всякого до спогадів про Тютчева. Бурхливий зіткнення пристрастей, тютчевською "поєдинок фатальною" все це в наш час воскресло саме у Ахматової. Схожість ще більше посилюється, якщо згадати, що вона, як і Тютчев, імпровізатор і в своєму почуття, і у своєму вірші. Багато раз говорить Ахматова наприклад, про першорядне значенні для неї чистого натхнення, про те, що вона не уявляє, як можна писати по заздалегідь обдуманого плану, що їй здається, що часом за плечима у неї варто Муза ...

І просто продиктовані рядки Лягають в білосніжну зошит.

Вона не раз повторювала цю думку. Так, ще у вірші "Муза" (1924), що увійшло в цикл "Таємниці ремесла", Ахматова писала: Коли я вночі чекаю її приходу, Життя, здається, висить на волосині.

Що почесті, що юність, що свобода Попередня милою гість їй з дудочку в руці. І ось вошла.Откінув покривало, Уважно глянула на мене. Їй кажу: "Ти ль Данте диктувала Сторінки Ада? "Відповідає:" Я ".

Про те ж і в вірші 1956 року "Сон": Чим відплачу за королівський подарунок? Куди йти і з ким тріумфувати? І ось пишу як колись, без помарок, Мои стихи в спалену зошит.

Це не означає, що вона не переробляла віршів. Багато разів, наприклад, доповнювалася і перероблялася "Поема без героя", десятиліттями удосконалювалася "Мелхола"; іноді змінювалися, хоча і рідко, строфи і рядки в старих віршах. Будучи майстром, що знають "таємниці ремесла", Ахматова точна і ретельно у виборі слів і в їх розташування. Але чисто імпульсивна, імпровізаторское початок в ній, справді, дуже сильно. Всі її любовні вірші, за своїм первинного поштовху, за своїм безпідставного течією, виникає так само раптово, як і раптово зникають, за своєю уривчастими і бесфабульності, теж є чиста імпровізація. Та, власне, тут і не могло бути інакше: "фатальною" тютчевською поєдинок, що становить їх зміст, являє собою миттєву спалах пристрастей, смертельне єдиноборство двох однаково сильних супротивників, з яких один повинен або здатися, або загинути, а інший перемогти.

Не таємниці і не печалі, Не мудрій волі судьбиЕті зустрічі завжди залишали впе чатленіе боротьби. Я, з ранку вгадавши хвилину, Коли ти до мене прийдеш, Чула в руках зігнутих Слабо колючі тремтіння ...

Марина Цвєтаєва в одному з віршів, присвячених Анни Ахматової, писала, що її "смертельний гнів і смертельна милість". І дійсно, який-небудь серединної, згладжені конфлікту, тимчасової домовленості двох ворогуючих сторін з поступовим переходом до плавності відносин тут найчастіше навіть і не передбачається. "І як злочинниця нудилися любов, сповнена зла". Її любовні вірші, де несподівані благання перемішані з прокльонами, де все різко контрастно і безвихідно, де побєдительная владу над серцем змінюється відчуттям опусташенності, а ніжність є сусідами з люттю, де тихий шепіт визнання перебивається грубим мовою ультиматумів і наказів, в цих бурнопламенних вигуках і пророцтвах відчувається подспудная, невисловлені і теж тютчевською думка про іграшкою похмурих пристрастей, довільно здіймаються людську долю на своїх крутих темних хвилях, про шевелящемся під нами первозданному Хаосі. "О, як убивчо ми любимо" Ахматова, звичайно ж, не пройшла повз цього боку тютчевською світорозуміння. Характерно, що нерідко любов, її побєдительная владна сила опиняється в її віршах, до жаху і сум'яття героїні, оберненою проти самої ж ... кохання! Я загибель накликала милим, І гинули один за одним.

О, горе мені! Ці могили передбачені словом моїм.

Як ворони кружляють, чуючи Гарячу, свіжу кров, Так дикі пісні, радіючи, Моя посилала любов.

З тобою мені солодко та спекотно.

Ти близький, як серце в грудях.

Дай руку мені, слухай спокійно.

Тебе заклинаю: піди.

І хай не буду я знати, де ти, Про Муза, його не клич, Хай буде живим, невоспетим Своєї не довідався любові.

Критика 30-их років іноді писала, маючи на увазі тлумачення Ахматової деяких пушкінських текстів, про елементи фрейдизму в її літературознавчому методі. Це сумнівно. Але напружений, суперечливий і драматичний психологізм її любовної лірики, нерідко страхітливою темних і незвіданих глибин людського почуття, свідчить про можливу близькість її до окремих ідей Фрейда, вдруге легшим на досвід, засвоєний від Гоголя, Достоєвського, Тютчева і Анненського. У всякому випадку значення, наприклад, художньої інтуїції як форми "несвідомого" творчості, натхнення і екстазу підкреслено нею неодноразово.

Однак у художньо-гносеологічному плані тут, у витоках, не стільки, звичайно, Фрейд, скільки що йде до Тютчева і романтикам дуалістичне поділ світу на два ворогуючі стихії область Дня і область Ночі, зіткнення яких народжує непримиренні і глибоко болісні суперечності в людській душі. Лірика Ахматової, не тільки любовна, народжується на самому стику цих протиріч з дотику Дня з Вночі та неспання зі Сном: Коли Безсонний морок навколо клекоче, Той сонячний, той конвалієва клин Вривається в пітьму грудневої ночі.

Цікаво, що епітети "денний" і "нічний", зовні зовсім звичайні, здаються в її вірші, якщо не знати їх особливого значення, дивними, навіть недоречними: Впевнено у двері постукає І, колишній, веселий, денний, Увійде він і скаже: "Досить, Ти бачиш, я теж пропав "...

Характерно, що слово "денний" синонімічно тут словами "веселий" і "упевнений".

Так само, слідом за Тютчева, могла б вона повторити знамениті його слова: Як океан обіймає земну кулю, Земне життя кругом обійнята снами ...

Сни займають у поезії Ахматової велике місце.

Але так чи інакше любовна лірика Ахматової 20-30-х років в незрівнянно більшою мірою, ніж раніше, звернена до внутрішнього, таємно-духовного життя. Адже і сни, що є у неї одним з улюблених художніх засобів осягнення таємницею, прихованої, інтимного життя душі, свідчать про цю спрямованості художника всередину, в себе, в таємне таємних вічно загадкового людського почуття. Вірші цього періоду в загальному більше психологічні. Якщо в "Вечері" і "Чітка" любовне почуття зображувалося, як правило, за допомогою вкрай небагатьох речових деталей (згадаймо образ червоного тюльпана), то зараз, ні в найменшою мірою не відмовляючись від використання виразного предметного штриха, Анна Ахматова, при всій своїй експресивності, все-таки більш пластична в безпосередньому зображенні психологічного змісту.

Треба тільки пам'ятати, що пластичність ахматовського любовного вірша ні в найменшій мірою не припускає описовості, повільною текучості або розповідність. Перед нами як і раніше вибух, катастрофа, момент неймовірної напруги двох протиборчих сил, зійшлися в роковому поєдинку, але зате тепер це затьмарити всі горизонти грозове хмара, метання громи та блискавки, постає перед нашими очима в усій своїй страхітливою красу і могутність, в шаленому клубленіі темних форм і сліпучою грі небесного світла: Але якщо зустрінемося глазаміТебе клянусь я небесами, В вогні розплавиться граніт.

Недарма в одному з присвячених їй вірші Н. Гумільова Ахматова зображена з блискавками в руці: Вона світла в години томлінь І тримає блискавки в руці, І чотки сни її, як тіні На райському вогняному піску.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://sochinenia1.narod.ru/